www.ji-magazine.lviv.ua

Алєксандр фон Ґан

Барон Aлєксандр фон Ґан – історик мистецтва, живе в Німеччині

«Росії, крім кожного з нас і крім всіх нас разом, вже зараз кимось задуманої і остаточно готової до здійснення – немає. Зрештою, вона може стати такою, якою її задумав і здійснив безкорисливо вірний її пам’яті і творчо заклопотаний її майбутнім російський люд». Цими словами висланого з совєтської Росії філософа Фьодора Стєпуна я хотів би почати свої роздуми на тему минулого і найближчого майбутнього нашої країни. До цього мене підштовхнули ті листи, які вийшли після публікації в російській пресі в грудні минулого року декларації князя Дмітрія Шаховського.

Декларація Шаховського не могла з’явиться в кращий період. Саме зараз, саме в хвилину остаточного відриву режиму Путіна від політичної і моральної реальності післявоєнного періоду, група нащадків аристократичних родин вирішила висловитись на користь того, що все сильніше нагадує нам, здавалося б, безповоротно зниклий Совєтський Союз і все менше – країну, в якій всі ми могли б жити.

Державники і непримиренні – саме так і варто, вважаю, характеризувати два очевидно протилежні табори: тих, хто підтримав Шаховського, і тих, хто його публічно засудив або (з не меншою публічністю) не підтримав, надавши «масовитості» торжества якщо і не непоправної, то цілком відчутної втрати. З одного боку – остаточно увірували в пришестя нового Месії, з небуття видобутої на світ Божий і втіленої примари імперії. З иншого – ті, хто бачить у цих заходах безглузду низку несподіванок, злочинів і катастроф, єдиною причиною яких є бажання зберегти владу, а єдиним наслідком – розпад і загибель Росії.

Говорячи про Росію Путіна, Шаховський нагадує про «історичні, географічні, лінгвістичні, культурні і духовні реалії, про велику цивілізацію, яка збагатила світ і якою ми справедливо пишаємося». Його патріотизм ображений «кричущою русофобією і лицемірством... підходів, які повністю суперечать інтересам любимої нами Европи». Він не перестає сподіватися, «що країни, які прихистили свого часу наші сім’ї, знову стануть на шлях розсудливості та неупередженості» і найкардинальніше якщо й не переглянуть своє ставлення до Росії, то, принаймні, перестануть її поносити. Розсудливість і неупередженість – ось два принципи, якими повинні, на думку Шаховського, керуватися всі ті, хто зацікавлений в майбутньому Росії і Европи.

Пристрасно опонує Шаховскому автор одного з контр-листів професор Муравицький, який порівнює режим Путіна з Совєтським Союзом і ставить запитання: як можна «підтримувати схожий з ним режим нинішньої Росії?»

Професор Аржаковський з товаришами, які підписали лист, озаглавлений «Відповідь емігрантам-путінцям», закликають Шаховського та іже з ним «відкинути вбивчий міт «збору російських земель». «Справжня Росія була тоді великою, коли була відкритою до світу і дотримувалася міжнародного право», – підсумовує автор.

Кінорежисер Міхаїл Ордовський-Танаєвский «безсторонньо нагадує» князю Шаховському і всім підписантам «про крижане мовчання під час першої та другої чеченських воєн, коли федеральні війська «відновлювали конституційний порядок» на території Чечні», а також про долю вбитої Анни Політковської. Поминаючи паризький терористичний акт, жертвами якого стали французькі журналісти, Ордовський описує реакцію президента Чечні Рамзана Кадирова, який «фактично став на бік терористів і безпосередньо закликав до розправи з журналістами, які сповідують инакші погляди, ніж він, один з найближчих соратників нинішнього Президента Росії».

Що ж таке сучасна Росія і чому питання про її підтримку або засудження викликає такі гарячі суперечки в середовищі нащадків тих, хто ось уже майже сто років як покинув країну? Скористаємося радою Шаховського та, неупереджено і розсудливо, спробуємо відповісти на це питання.

Державний переворот, що стався в листопаді 1917-го багато хто сприйняв як повернення до рішучої і сміливої державності. Все гостріші бредні світової війни і дев’ять місяців політичного застою Тимчасового уряду змінилися, як здавалося багатьом, періодом бурхливої ​​діяльності на благо нової Росії.

У числі тих, хто підтримав більшовицький переворот, були і «природні» російські аристократи: граф Іґнатьєв, фон Таубе, Ольдероґґе, Брусілов... Надія на відродження і очищення, моральне звільнення і справжнє оновлення була як ніколи щирою і гарячою. Здавалося, все йшло за планом: буквально в перші години існування нової Росії, йменованої Російською Совєтською Республікою, селянам обіцяли землю, робітникам – контроль за промисловістю, скасували армію, встановили «владну вертикаль» Рад. На карті світу з’явилася небачена досі держава, влада і власність в якій декларувалися як належні народу, а не купці освічених інтелектуалів.

На третьому з’їзді Рад, що відкрився 23 січня 1918, відразу після розпуску (а точніше – розгрому) Установчих Зборів 19 січня, була затверджена «Декларація прав трудящого і експлуатованого народу», що проголошувала Росію Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, як федерацію Совєтських національних республік. З волі її творців РФ була антитезою Російської імперії, будучи державою «нового типу», «основним знаряддям захисту революційних завоювань, будівництва соціалізму і комунізму».

ВНК, а не абстрактний «пролетаріат», Ради, депутати, Народні Комісари, ставали найважливішими, якщо не єдиними гарантами «влади трудящих», в основу якої було покладено систему репресій і систематичного геноциду.

Чи вірили ті, хто керував роботою з’їзду, в щирість власних заяв про довгоочікувані народовладдя і демократії? Очевидно, що багато з них – так. Адже про те, що вся повнота влади в Совєтській державі ще за місяць до з’їзду була передана військовій хунті в складі товаришів Бєлєнького, Петерса, Уншліхта, Дзержинського та Менжинського, знали на той момент дуже небагато. Всеросійська Надзвичайна Комісія (ВЧК) з боротьби з контрреволюцією і саботажем була створена 20 грудня 1917 р.

Без ВНК «влада трудящих існувати не може, поки будуть існувати на світі експлуататори...», – писав тоді ж головний натхненник і творець Надзвичайної Комісії Владімір Ульянов. Саме ВЧК, а не абстрактний «пролетаріат», Ради, депутати, Народні Комісари, ставала найважливішим, якщо не єдиним гарантом «влади трудящих», в основу якої була покладена система репресій і систематичного геноциду.

Всупереч різноманітній інформації про «підпорядкованість» ЧК, її залежність від політичного керівництва вона не може і не повинна розглядатися як якийсь «репресивний орган» на службі партії. Навпаки, чекісти вважали себе більшовиками par excellence, орденом безмежно відданих борців за світле майбутнє. «Ми всі – чекісти!», – виносить Бурцев слова Сталіна на титульний лист своєї брошури «Боріться з ГПУ!», яка вийшла в Парижі в 1932 році. Саме в НК були розроблені, випробувані і застосовані не тільки всі силові методи «боротьби з контрреволюцією», а й основні ідеологічні «прийоми» – Евразійство, Возвращєнчєство, Смєновєховство і т.д.

Саме в Совєтському Союзі «надзвичайні органи» були поставлені над законом, над державою і суспільством: «Немає такої області, куди не повинна втручатися ЧК» (Лаціс). У лютому 1918-го вийшов декрет РНК «Соціалістична вітчизна в небезпеці», на підставі якого ЧК отримала надзвичайні повноваження і право застосовувати вищу міру без суду і слідства (аж до розстрілу на місці), яке було підтверджено постановою РНК від 5 вересня 1918 року «Про червоний терор». Уже в першій половині 1918-го на місцях діяло 40 губернських і 365 повітових ЧК, були сформовані і почали діяти органи ЧК у Красной Армії.

Терор, провокації, взяття заручників, конфіскації майна, створення мережі концтаборів і безстрокове ув’язнення в них, впровадження агентів у громадські організації та державні установи: під виглядом боротьби з контрреволюцією ЧК знищувала активне доросле населення Росії. Залишені без батьків «сирітські маси» зганяли в дитячі трудові табори: «Переступив поріг – діти. Величезна кількість дітей до 6 років. У маленьких тілогреїчках, в маленьких ватних штанях. І номери – на спинах і на грудях. Як у в’язнів. Це номери їхніх матерів. Вони звикли бачити біля себе тільки жінок, але чули, що є тати, чоловіки. І ось підбігли до мене, голосять: «Тату, таточку!» Це найстрашніше – коли діти з номерами. А на бараках: «Спасибі товаришу Сталіну за наше щасливе дитинство!» – згадував Давід Кугультінов роки потому...

До початку 1940-х років влада в країні знаходилася практично повністю під владою НКВД. 3 лютого 1941 Лаврентій Берія призначений заступником голови Ради народних комісарів СССР, куруючий роботою наркоматів лісової і нафтової промисловості, кольорових металів, річкового флоту, а за допомогою НКВД, НКҐБ (головою яких був) – Червоної Армії і Флоту. Домінування КДБ над «Совєтською державою» досягло апогею з призначенням голови КҐБ Юрія Андропова на пост Генерального Секретаря ЦК КПСС, в 1982 році. Саме в цей час були закладені основи так званої «перебудови» – по суті, повернення до порядку, при якому органам «державної безпеки» належить вся повнота влади в країні, керованій безпосередньо з Луб’янки. Наскільки радикальними були плани нового Генсека, згадував Аркадій Вольський. За його словами, Андропов зажадав представити «міркування про організацію в Совєтському Союзі штатів на основі чисельності населення, виробничої доцільності, і щоб утворена нація була погашена».

Після придушення чекістського путчу серпня 1991-го указами президента Єльцина символами РФ стали імперський орел, триколірний російський прапор. Але це не було чимось більшим ніж косметикою: за конституцією 1993 Російська Федерація так і не стала правонаступницею Російської імперії, не була проведена декомунізація країни – не засуджені злочини комунізму, не заборонена комуністична партія, не розпущена і не заборонена організація, що проводила протягом сімдесяти років терор – ЧК.

Прихід в 1999 році до влади підполковника КҐБ Путіна знаменував фінальну фазу «гасіння» російського народу. Ініціювалися каральні військові операції на Північному Кавказі, що призвели до колосальних жертв серед чеченців і слов’янського населення, вигнання козацтва, переходу деяких регіонів під контроль банд-формувань і колишніх польових командирів, приголублених Кремлем, до початку кривавої громадянської війни, що ось уже другий десяток років забирає сотні життів в Інгушетії, Чечні, Дагестані. У 2008 році спровокована війна з Грузією. У грудні 2011 року, незважаючи на протести російської опозиції, визнані такими, що відбулися грубо сфальсифіковані вибори в Державну Думу, більшість в якій отримала партія влади – «Єдина Росія». Вибори президента Російської Федерації в березні 2012 року були також визнані недемократичними опозиційними рухами країни і більшістю зарубіжних спостерігачів.

Фактично до початку української кризи ні парламент, ні президент Росії не були легітимними, не представляли – і не представляють до сьогодні – волі більшості російських виборців. Репресії, придушення опозиції, шельмування найяскравіших її представників, антизахідна істерія мали одну мету – приховування факту узурпації влади в Російській Федерації групою чекістських «оперуповноважених». Анексія навесні 2014 Криму – не що инше, як спроба Кремля заробити легітимність, цього разу за допомогою «оглушення» опозиції патріотичною істерикою, «утоплення» розуму в потоці тріумфу.

Єдина і неподільна, Велика Росія – єдиний історично, культурно, багато в чому мовно і понятійний простір, який ще недавно жив, під ударами чекістського батога розпадається на шматки. Прибалтика, Середня Азія, Молдова, Чечня, Дагестан, Грузія, Україна – по живому відрізані і безповоротно втрачені частини єдиного колись російського національного вселенського організму, на тілі якого все виразніше проступають трупні плями ненависті до свободи, людської особистості, пам’яті предків. Збулася заповітна мрія тих, хто мріяв про остаточне втиснення Росії в межі Московії часів «найтихішого» Алєксєя Міхайловіча.

Але чим грізніші ознаки наближення загибелі, тим голосніша риторика Кремля, барвистіші метафори, недоладні метаморфози. Одна з найяскравіших – спроба перефарбувати катівні ҐУЛАҐу в хороми «Руского міра».

«Наприкінці 2006 року», як пишуть офіційні джерела, не вказуючи дати, Путін у своєму виступі на зустрічі з представниками творчої інтелігенції в Санкт-Петербурзі закликав «об’єднатись всіх, кому дороге російське слово і російська культура, де б вони не жили, в Росії або за її межами». «Частіше вживайте це словосполучення – «Рускій мір», – закінчив президент закликом до інтелігенції. Уже в липні 2007 року був створений фонд з однойменною назвою і бюджетом 600 мільйонів рублів, головним завданням якого було не тільки прописане президентом «часте вживання», але й активна діяльність щодо його впровадження, як у Росії, так і за її межами.

Менш ніж за десятиліття визначений як «єдиний простір російської мови і культури» «Рускій мір» став символом політики безпардонного втручання у внутрішні справи сусідніх держав, роздроблення єдиного етнічного, культурного, цивілізаційного простору Російської імперії на «зони» ненависті, кровопролиття, взаємного озлоблення. Від Києва і Ялти до Донецька і Цхінвалі простягнулася смуга конфліктів. Тисячі жертв, мільйони біженців.

Які ж причини такої стрімкої девальвації того, що князь Шаховський називає «історичними, географічними, лінгвістичними, культурними і духовними реаліями великої цивілізації, яка збагатила світ і якою ми справедливо пишаємося»? Прозріваючи в майбутнє, про них писав філософ Фьодор Стєпун. У статті «Очікувана Росія», що вийшла в 1932 році в Парижі, він писав: «У Росії завтрашнього дня знайдеться чимало елементів, ніби спеціально пристосованих для перетворення червоного фашизму, який закінчується страшною катастрофою в новий, націоналістичний мілітантний фашизм, евразійський за виразом свого обличчя і православний в дусі побутового сповідання... з азіатським презирством до особистості і лютим запереченням всякої свободи в ім’я титанічного місіонізму однієї шостої світу, яка щойно відродила на своїй території священне ім’я Росії».

Прагнучи приховати, згладити механістично-агресивну основу «Руского міра», але від того допускаючи ще більші промахи і застереження, його ідеологи говорять езоповою мовою іносказань. Згідно з президентом Центру системного аналізу та прогнозування Ростиславом Іщенком, «Рускій мір» є «не державою нації, але державами (у множині) ідеї – це свого роду конфедерація справедливості, що забезпечує рівність прав і можливостей всім народам, які входить в неї. Ця ідеологічна наддержавна структура, забезпечує прийняття всіма учасниками єдиних моральних і етичних норм». Иншими словами, мова йде про будівництво теократичної диктатури, яка «забезпечує» – здійснює – жорсткий контроль не тільки за правами і можливостями, а й за душею кожної зі своїх жертв.

У центрі «конфедерації справедливості» передбачається затвердити православ’я в особі Російської церкви. На думку патріарха Кирила, її призначення у виконанні пастирської місії «серед народів, що приймають російську духовну і культурну традицію як основу своєї національної ідентичності або, принаймні, як її істотну частину...» Як тут не згадати того ж Стєпуна з його «руськістю, як якістю духовності, а не історіософським, політичним та ідеологічним монтажем».

«Рускій мір», яким він бачиться з Кремля, – це «утробне стремління до створення вилицюватої, погромної фашистської Росії», спроба навісити російському народу чергове ідеологічне ярмо, залякати, замордувати його ідеологічними штампами та високопарними одкровеннями, на кшталт «весь світ ненавидить цей «Рускій мір» тільки тому, що ми ведемо його до Бога – кожну людину окремо і всю цивілізацію разом узяту». Це інструмент утримання та контролю за «свідомістю» народу, підміни всесвітнього і вселенського клаптиковою картою «відвойованих» і «звільнених» територій. Збита залізом і кров’ю Франкенштейнія Путіна має більше спільного з імперією Бісмарка, ніж з Третім Римом Васілія III.

Абсолютно инакше бачилося призначення Росії тим, кого зараз прийнято називати стовпами російської культури. «Щоб утримати і проявити християнський характер Росії, нам потрібно остаточно зректися помилкового божества нашого століття і принести в жертву істинного Бога наш національний егоїзм», – Владімір Соловйов.

Фьодор Достоєвський: «Стати справжнім росіянином, стати цілком росіянином, можливо, і значить тільки... стати братом всіх людей, вселюдиною, якщо хочете». «Для справжнього росіянина Европа і доля всього великого арійського племені так само дорогі, як і сама Росія, як і доля своєї рідної землі, бо наша доля і є всемирність, і не мечем придбана, а силою братерства і братнього прагнення нашого до возз’єднання людей.» І далі: «До всесвітнього, до вселюдсько-братського єднання серце російське, може бути, з усіх народів найбільш призначене».

У поданні Ніколая Бєрдяєва «Рускій мір» – насамперед духовна спільність, «єдиний простір духу, милосердя, справжнього, невдавано християнського применшення особистого заради торжества правди... свобода духу, яка дається лише тому, хто не надто поглинутий спрагою земного прибутку і земного благоустрою». Бердяєв не ототожнює духовне з простором географічним. Більш того, Рускій мір ідентичний світу християнському, а не національним кордонам Московії, Російської імперії і тим більше СССР. Як цивілізація, як культурний та історичний феномен Росія існує поза рамками «політичного процесу».

У вже цитованій «Очікуваній Росії», Фьодор Стєпун: «Щастя бути росіянином, бути сином і творцем цілого світу, у якого все є, якому не потрібно нагромаджувати великих, але і проклятих історичних подій, щоб домагатися свого місця під сонцем, якому можна мирно і вільно цвісти під ним усім своїм благодатним буттям, – ось те почуття, на якому тільки й можна праведно будувати нове національне життя».

При аналізі кремлівського «Руского міра» стає очевидно, що він покликаний послужити ще одну роль, а саме стати «внутрішнім обґрунтуванням влади», фіговим листком легітимності режиму Путіна. Поза демократичним процесом, при фактично паралізованому громадянському суспільстві, великомасштабних і систематичних фальсифікаціях виборів влади всіх рівнів включаючи президентські, здійснюється те, що колись було названо «зустріччю вождя і мас при погашеному світлі освіченого розуму і ліберальної свободи», що допускає, якщо не припускає насильство як основний інструмент легітимізації. Знищення свободи, розрив триєдності істини, свободи і особистості називає Стєпун першою ознакою фашизації держави. Цілком виразно скажемо – в Росії повним ходом йде будівництво «конфедерації справедливості» – фашистської диктатури.

«Від суми і тюрми не зарікайся». Еміграція, як і ув’язнення у в’язниці, – розставання з Батьківщиною. Але в постжовтневій Росії еміграція – це спроба зберегти, всупереч усьому врятувати Батьківщину. Забрати з собою.

Після перевороту в жовтні 1917 року за бортом країни виявилося більше двох мільйонів людей. Тих, хто зміг виїхати. Але залишилися і мільйони тих, хто не зміг. Вони – емігранти «внутрішні», інтровертні. До цієї категорії можна було віднести практично всю російську інтелігенцію, яка до кінця 1980-х років знаходить у собі сили якщо не відкидати зовсім, то не приймати чекістську диктатуру повністю.

Тих, хто був не готовий прийняти більшовизм і так чи інакше протистояв йому, «емігрували» в табори, кажучи мідівською мовою, – «близьке зарубіжжя» і далі, в розстрільні підвали та рови НКВД, – зарубіжжя «далеке». За даними одного з дослідників, за всю історію СССР кількість таких «емігрантів» перевалила за шістдесят мільйонів душ. У Совєтському Союзі існували власні Парижі і Нью-Йорки, Сіднеї і Шанхай – Колима і Магадан, Караганда і Соловки, своя власна версія «російського зарубіжжя» – ҐУЛАҐ, своя емігрантська культура – мова, фольклор, література. Розділеність, розколотість – доля Росії, підпорядкованої диктату ЧК. Не вичерпне це й донині: ті, хто моторніший, – уже в Парижі, хто запізнився – ще в Лєфортово. Але переміщення в часі і просторі не здатне змінити феномену російської емігрантської спрямованості – не з Росії, не від неї, але заради Росії, до неї.

Це очевидно і зараз, коли Европа і світ стоять на перехресті історії. З одного боку – повільний, але вірний відступ під натиском агресії Кремля. На жаль, але немає і найближчим часом не з’явиться нічого і нікого, хто був би здатний запропонувати дієві заходи для порятунку не тільки України, а й власне ідеї всеевропейської солідарності. З иншого – кремлівська демагогія на тему остаточного занепаду Заходу. Відбувається дивовижне: відродження ідеології червоного терору, замішаного на релігійному екстремізмі і сталінському тоталітаризмі, – «православному більшовизмі». Своєю есхатологічною спрямованістю, готовністю – ні, пошуком! – випадки вплутатися в «останній, рішучий бій» вона несе в собі реальну загрозу самознищення.

Світ опинився поділений на тих, хто готовий померти за ідею, і тих, хто готовий заради неї жити. На тих, хто готовий вбивати, і на тих, хто до цього не готовий. До останніх відносять вже остаточно списане з рахунків НАТО, до перших – крім традиційних Ірану і Північної Кореї, тепер зараховують себе і европейські праворадикали, які раптом угледіли в методах ЧК шлях позбавлення Европи від примари ісламської навали. А тепер і та частина еміграції, яка, географічно нерухома, ідеологічно рушила, побачила в Путіні рятівника Росії. Замкнулося коло – гріхи Петра Великого, помазаника Божого, що призвів богохраниму Вітчизну в пащу европейського Левіафана, викуплені підполковником КҐБ, позбавивши Росію згуби ціною російської ж крові.

І все ж, кордон Европи пролягає не по Рейну. Але не пролягає він і по Бугу, Дніпру або Дону, але по Волзі і Амуру. Росії потрібна не війна, як не потрібен їй Крим або берег турецький, але звільнення від чекістської окупації. Саме в цьому – невпинному нагадуванні про справжні інтереси російського народу, його історичне приречення пов’язувати воєдино розірвання узи братерства народів Европи та Азії в тугий вузол спільної долі – і полягає місія російської еміграції.

Тут йдемо ми по вже не раз второваною дорогою. 150 років тому російська жінка, яка народилася в Катеринославі, в теперішньому Дніпропетровську, провела дитинство в Тифлісі, теперішньому Тбілісі, і померла в Лондоні, по батькові фон Ґан, по чоловікові – Блаватська заснувала в індійському Адьяре штаб-квартиру Всесвітньої Теософського Товариства, на багато десятиліть визначивши перебіг світової культури. «Люди і партії, секти і школи – тільки метелики-одноденки світового дня. Істина, високо сидить на своїй алмазній скелі, одна тільки володарює вічно», – писала вона.

«Не виходь на вулицю, не роби помилку», – застерігав Бродський сторіччя потому. Еміграція цю помилку зробила. Ми ті, у кого на вулиці – Франція, а в душі – хронос, космос, ерос. Саме тому еміграція і не еміграція зовсім, а просто рядок в єдиній для всіх нас біографії Росії.