www.ji-magazine.lviv.ua

Віктор Андрусів

Кожне суспільство в своєму історичному розвитку завжди проходить точку, яку можна назвати «оновлюйся або помри». Саме від того, наскільки конкретна нація, держава ефективно здійснюють модернізацію всіх сфер свого життя залежить подальше її існування. Україна потрапила в цю точку з моменту отримання незалежності, і з тих пір не може її пройти. Десятки років суспільство з поперемінним успіхом намагається вийти із цього історичного штопору, однак досі цього не вдалось зробити. Позитивним залишається той факт, що раз ми ще живі, значить зберігаємо шанс на оновлення.

Більшість поколінь українських політиків проголошували модернізацію своїм головним пріоритетом, але щоразу завершували свою каденцію в тій самій низькій точці, з якої стартували. Сьогодні цей же пріоритет стоїть перед новим амбітним поколінням. Щоб зрозуміти, які шанси на успіх має це покоління необхідно дати відповідь на інше важливе питання: чому десятки планів і реформ модернізації країни не спрацювали? Справа в людях, в історичних обставинах, чи в чомусь іншому? Ми могли б за традицією покласти вину на «попередників», але заради об’єктивності мусимо визнати, що це були абсолютно різні люди, з різними поглядами і підходами, щоб діяти однаково. Ми могли б спробувати в чергове звинуватити у всьому несправедливу історію, яка наділила нас неприємними сусідами. Але нам також доведеться визнати, що історично ці сусіди були як сильними так і слабкими, і знову оновлення не наступало.

Аналізуючи численні плани реформ та модернізації доби незалежності я дійшов до висновку, що всі вони містили одну і ту ж помилку, а саме не враховували саму вартість модернізації. Щоразу автори планів випускали одну й ту ж важливу константу: скільки буде коштувати перевести радянську енергоємну індустріальну економіку в сучасну інформаційну економіку знань і технологій? В даному випадку мова йде не просто про «плановий ремонт», мова йде про революційне перетворення однієї реальності на зовсім іншу. Зрозуміло, що перехід від відсталої до сучасної країни потребує колосальних ресурсів, яких як правило відстала країна немає.

В цьому контексті, я виділяю три можливі стратегії модернізації, які застосовувались історично. Перша – це модернізація через колоніалізм. В рамках цієї стратегії відстале суспільство потрапляє примусово або добровільно в залежність від більш розвинутого. Таким чином, представники відсталого суспільства в обмін на відповідні блага отримують доступ до нових технологій, знань і ресурсів їх впровадження. Сучасними прикладами такої стратегії є вступ до Європейського Союзу.

Друга стратегія – це модернізація «вогнем і мечем», коли суспільство проходить важкий внутрішній конфлікт, в результаті якого вивільняються ресурси для здійснення оновлення. Конфлікт проводить мобілізацію суспільних сил, усуває перешкоди і дозволяє запровадити нові технології та провести модернізації. Ця стратегія є дуже небезпечною, оскільки ціна модернізації може виявитись завеликою, як наприклад, у випадку з Радянським союзом.

І нарешті ще одна стратегія – це соціальна інновація. У кожному суспільстві незалежно від рівня розвитку може з’явитись ідея, інновація, яка зсередини стрімко змінить його і зробить конкурентним. Це може бути політична реформа, яка створює новий інститут управління, військова – новий спосіб організації армії, економічна – новий інструмент розподілу прибутків тощо. Соціальна інновація як правило теж викликає значне внутрішнє потрясіння, яке може переростати у конфлікт, однак, її особливістю є те, що вона вивільняє або наділяє суспільство абсолютно новими невідомими до цього ресурсами, за рахунок яких забезпечується модернізація всіх інших сфер.

Яка стратегія модернізації підходить Україні? На даний момент ми не можемо скористатись стратегією модернізації через колонізацію. ЄС, як бажана для нас метрополія, переживає кризу і власний процес оновлення, тому не готовий брати на баланс ще одну країну і відповідати за її трансформацію. Росія, як не бажана для нас метрополія, немає нічого в чому нам варто оновитися. Ми можемо ще довго намагатися бігти за ЄС, але давайте будемо чесні з собою: у нас немає ресурсів і можливостей запровадити європейське життя в Україні, і момент коли ми видихнемося в цьому наздоганянні – виключно питання часу.

Неприпустимою стратегією модернізації для нас є конфлікт. Звісно, що ми могли б піти війною на відсталий великий бізнес, консолідувати великі приватні активи і ресурси в руках держави, і пустити їх на запровадження нових технологій та модернізацію. Однак, масштаб конфлікту і відсутність гарантій успіху створюють великий ризик того, що руйнівні наслідки будуть значно більшими ніж здобутки такої модернізації. Таким чином, єдиною вірною стратегією для нас я бачу пошук соціальної інновації, яка зможе створити конкурентне суспільство. В пошуках такої соціальної інновації нам потрібно звернутись до методології створення блакитних океанів.

У 2000-х роках корейський вчений Чан Кім розробив спеціальну методологію, яку назвав Стратегія блакитного океану. Основна його ідея полягала в тому, що для перемоги у конкурентній боротьбі приватним компаніям варто створювати нові ринки, а не продовжувати протистояння в «рожевому океані». Блакитний океан – це символічна назва нового простору, який можна вільно освоювати для себе. Я переконаний, що по багатьом параметрам конкуренція між державами схожа на боротьбу приватних компаній, і тому ми в значній мірі можемо використати стратегію Чана Кіма для пошуку блакитного океану України, тих соціальних інновацій, які зроблять нас конкурентними.

Нам слід почати із кривої цінностей держав. Я вирішив побудувати цю криву з позиції громадянина, оскільки сьогодні саме із забезпечення головних потреб громадянина визнається сила і успішність держави. Щоб структурувати всі потреби громадянина я звернувся до традиційної піраміди Маслоу, тільки для кожного рівня я присвоїв ті потреби, за забезпечення яких відповідає держава. Отже:

- до фізіологічних потреб громадянина в першу чергу відносяться зарплата і податки,

- до безпеки – оборона, охорона здоров’я

- до соціальної – пенсії, допомога по безробіттю

- до поваги – рівень політичної свободи\можливість впливати на політику,

- до самореалізації – доступність вищої освіти, свобода підприємницької діяльності

Тепер спробуємо побудувати криві цінностей США, як успішної моделі розвинутої країни, і України.

В даному контексті, криві цінностей США і України демонструють не стільки різницю між країнами, а сучасне поле конкуренції, межі цієї конкуренції. Із цього поля видно, що навіть прагнучи побудувати модель успішної країни за прикладом США, Україна всього лише отримає подібну криву цінностей, що не підсилить її конкурентність, на тлі тих країн, які вже давно перебувають на цьому рівні. Словами Чана Кіма – ми будемо і далі борсатись в «рожевому океані». Таким чином, Україна потребує інновації своєї кривої цінностей через зміни в існуючих досягненнях, і пропозиції нових цінностей.

Ми живемо в унікальний час, коли світова економічна криза урівнює шанси розвинутих і слабких країн на швидкий розвиток. Попри запевнення багатьох економістів, що криза відступає, я схиляюсь до думки, що її наслідки будуть затяжними. І безсумнівно криза коригуватиме криві цінностей кожної країни, тобто трансформуватиме кордони конкурентного поля. Я не буду заглиблюватись в причини і розгортання кризи, хоча це теж важливо, я зупинюсь на аспекті, який на мою думку визначає проблему подальшого виходу з кризи – це зайнятість.

Криза в першу чергу завдає удару по робочим місцям і доходам людей. Завдяки ефективним заходам урядам вдалось уникнути різкого росту безробіття, яке всередньому по розвинутим країнам не перевищило 3% (з окремим винятком Іспанії, де воно виросло на 16%, та Ірландії – на 6%). Однак, заходи по стримуванню росту безробіття несуть в собі не менше проблем для подальшого економічного відновлення. Так, зокрема, більшість держав пішли на зменшення робочого часу на підприємствах, більшість підприємств урізали бонуси і доплати до зарплат, які складали часом до 50% від основної заробітної плати. Значний відсоток робітників були переведені на тимчасову роботу, так, в Японії – під час кризи до 30% робочих місць стали тимчасовими.

Справжнім індикатором майбутнього поглиблення кризи є безробіття молоді. Міжнародна організація праці відзначає, що незважаючи на перші ознаки економічного відновлення ріст безробіття серед молоді буде тривати ще кілька років. Молодіжне безробіття має відразу декілька негативних ефектів. По-перше, молодь рушійна сила нових сфер виробництва та структурної перебудови економіки. Без виходу на ринок молоді зменшуються можливості розвитку таких сфер як, наприклад, IT. По-друге, молодь основний споживач нових технологічних продуктів, і зменшення доходів цієї суспільної групи позначиться саме на доходах технологічних компаній. При цьому слід сказати, що в США розвиток високотехнологічних компаній вважають однією з точок виходу з кризи. По-третє, молодь найбільша радикальна протестна група суспільства. Великий відсоток безробіття молодих означає, що значна частина з них буде легко мобілізуватись на політичні бунти та погроми.

Озвучені проблеми зайнятості викликані самою кризою. Однак, в майбутньому проблема зайнятості має ще структурні виклики, такі як ріст технологій та населення планети. Всупереч очікуванням стрімкий ріст технологій в останні десятиліття не зменшує кількість робочих місць. Запровадження комп’ютерів і напівроботів призводить до скорочення значної частини робочих місць, водночас, ці сфери створюють і нові робочі місця. Несподіванка виникла на іншому рівні. Технології забезпечують стрімкий ріст продуктивності, в той час як кількість робочих місць росте нижчими темпами. Це породжує інший цікавий наслідок: при колосальному рості ВВП, у США – 200% за 25 років, доходи домогосподарств виросли тільки на 30%. Тут виникає дві великі структурні проблеми для майбутнього: проблема перерозподілу доходів та зникнення середнього класу.

Перша проблема пов’язана з тим, що корпорації, які збільшують виробництво чи надання послуг завдяки технологіям отримують більші прибутки, які припадають на все меншу кількість працюючих. З іншого боку, ці корпорації потребують платоспроможного попиту, який підтримуватиме ріст споживання продукції. До цього моменту проблему платоспроможності закривали необґрунтовані банківські кредити, які в підсумку і викликали фінансову кризу. Тепер місце банківських кредитів займають соціальні виплати, однак, як довго це триватиме?

Друга проблема полягає в тому, що запровадження нових технологій потребує зростання компетентності та продуктивності робітників. Ті, хто має можливість перекваліфіковуватись і опанувати ноу-хау відразу стрімко рухають вгору, оскільки збільшують власну конкурентоспроможність. В той час як інші потрапляють в розряд малокваліфікованої робочої сили, втрачаючи здобуті позиції і доходи. Враховуючи, що технології сьогодні розвиваються в геометричній прогресії це призводить до втрати золотої середини, або так званої категорії середніх доходів.

Інший структурний виклик – це ріст населення, при чому непропорційний. Найбільш зайняті економіки Заходу будуть переживати значне старіння населення впродовж наступних 20 років. Згідно прогнозів експертів, за ці ж 20 років до 57 % нової робочої сили припадатиме на дві країни – Індію і Китай. Ці диспропорції знову створюють соціальні небезпеки в глобальному масштабі.

Звісно, що перелічені мною проблеми не є новими, і в розвинутих країнах вже є напрацювання, багато з яких вважаються ефективними. Домінуючим трендом в боротьбі з проблемами зайнятості є так звана «данська модель» або інша назва «флексікьюріті». Концепція моделі спирається на три стовпи: гнучкий ринок праці, соціальний захист та політика гарантій для безробітних. Про ефективність цієї моделі свідчить той факт, що зі 100 тисяч безробітних в Данії, які втратили роботу через кризу, 60 тисяч знайшли роботу впродовж двох місяців.

Однак, декілька моментів в цій моделі викликають стурбованість. Звісно, що сучасна споживацька економіка понад усе потребує росту, і кожен безробітний автоматично дорівнює втраті потенціального росту. Водночас, нав’язування людині будь-якої роботи можна розцінити як нову форму кріпацтва. Кожна людина має певну цінність, талант і покликання до певних видів роботи, знищувати це в людині означає підривати перспективи майбутніх інновацій. Споживацька економіка створила економічну форму примусу до роботи у вигляді залежності від придбання нових продуктів та нарощування боргів. В такій ситуації для багатьох людей будь-яка робота є рішенням особистих проблем.

Гнучкість – це не просто не вирішення проблем зайнятості та безробіття, це реальне їх поглиблення і ускладнення в майбутньому. Зрозуміло, що застосування «гнучкості» до конкретної людини не означає надання їй престижної високооплачуваної роботи, а навпаки надання тимчасової низькокваліфікованої роботи, яка вирішує проблему доходів. Однак, в перспективі повернутись з малокваліфікованої роботи на висококваліфіковану – практично неможливо. Людина втрачає свою конкурентність на ринку праці, оскільки досвід малокваліфікованої роботи є періодом відсутності особистого розвитку. Це також матиме складні соціальні наслідки, оскільки руйнується мотивація людини і перспективи кар’єрного росту, що породжує невпевненість в майбутньому і відчуття не захищеності.

Таким чином, наш аналіз показує, що криза і її поглиблення через проблему зайнятості в найближчі десятиліття будуть визначати головні трансформації з кривими цінностями держав. Сьогодні більшість держав шукають ефективні механізми для вирішення саме цієї проблеми, і я переконаний, що саме в цьому питанні потрібно створити соціальну інновацію в Україні. Подивимося детальніше на важливі аспекти зайнятості людини, щоб зрозуміти, що саме може лягти в основу нашої інновації.

Кожна людина має власну формулу соціальної стабільності. Для більшості вона дорівнює університет (або будь-який інший вуз)-робота-кар’єра-пенсія. В рамках цієї формули людина відчуває впевненість в завтрашньому дні і захищеність від негараздів. Випадання однієї зі складових формули автоматично руйнує впевненість людини і її життєвий шлях. Важливу роль в цьому зв’язку відіграє саме університет, де закладаються основи для здобуття успішної роботи і кар’єри, фактично, з отриманням вищої освіти людина найчастіше пов’язує свій майбутній успіх.

Історично університети мають ще одну назву – Альма-матер, мати годувальниця, і якщо подивитись уважніше на їх роль в житті людини, то ця назва видається справедливою. В першу чергу університет завершує процес соціалізації і становлення особистості. Світогляд, ідентичність, навики і знання – це все остаточно закладається в людину в університеті, а в подальшому зазнає коригування або незначних змін. Важливою особливістю діяльність університетів є саме близькість науки і освіти. Науковці, які одночасно навчають, дають можливість знайомитись з останніми інноваціями, що дозволяє отримувати якісні знання, і доступ до технологій. На додачу університет наділяє людину міцним соціальним капіталом, друзями, з якими можуть підтримуватись довгострокові контакти. Університетські друзі також часто є життєвими попутниками, бізнес-партнерами тощо. Таким чином, університет створює багато умов для успішного розвитку людини. Важливу роль вузів в питаннях зайнятості підтверджують і фактичні дані. Так, в розвинутих країнах 83% випускників вузів працевлаштовані, проти 56% працівників без вищої освіти.

Отже, враховуючи вищезазначений аналіз ми можемо побачити, які соціальні інновації для створення блакитного океану потрібні Україні: обов’язкова вища освіта та страхування безробіття через університети. Говорячи термінами Чана Кіма нам необхідно прибрати страхування безробіття з державної політики, перекласти цю функцію на університети і збільшити доступ до університетів.

Ці кроки звісно виглядають революційними, але очікувані ефекти і всі передумови для здійснення такої революції в Україні існують. Подивимося спочатку на наслідки. Історики вважають, що запровадження системи обов’язкової шкільної освіти було важливим чинником завершення індустріального суспільства, перевівши 80% робочої сили із аграрного сектора в індустріальний. В цьому контексті, я розглядаю запровадження обов’язкової вищої освіти як необхідну умову переходу від індустріального до інформаційного суспільства. Оскільки працівники з вищою освітою значно легше знаходять роботу – після реалізації цієї ідеї Україна матиме найконкурентніших працівників в світі. До відома, середній показник працівників з вищою освітою в розвинутих країнах складає 30%.

Україна вже сьогодні має достатньо можливостей для втілення ідеї обов’язкової вищої освіти в реальність. По-перше, вища освіта – це суспільна цінність, яка користується великим попитом. Дати вищу освіту дітям – одна з головних місій для багатьох батьків, і саме з вищою освітою більшість дітей пов’язують свій шанс на успіх. Так, 81% українців вважає отримання вищої освіти дітьми або онуками обов’язковим. По-друге, в Україні одна з найбільших в світі кількість державних вузів складає близько 800. Зрозуміло, що така кількість часто є наслідком неефективності освітньої політики, однак, разом з цим, це показник досить великих ресурсів і можливостей для забезпечення вищою освітою всього населення, а значна частка державної власності на даний момент полегшує можливості для реалізації політики в цій сфері.

Тут необхідно зробити важливу ремарку поняття вищої освіти повинно зазнати серйозних змін, від сьогоднішніх класичних бакалавра – 4 роки і магістра – 2 роки. Вища освіта має врахувати значні зміни, які наступили з інформаційною революцією. Сьогодні мені важко ствердити, якої форми в майбутньому набере вища освіта, але однозначно, що вона має стати більш динамічною і доступною в поєднанні з практичним досвідом та ринковою динамікою.

Запровадження обов’язкової вищої освіти потребуватиме і значних трансформацій у самих вузах. По-перше, вузи мають наростити значний викладацький і науковий потенціал для забезпечення якісної вищої освіти при збільшенні кількості студентів. По-друге, для прийняття великої кількості студентів необхідний розвиток капітального будівництва в університетах. І нарешті, університети мають конкурувати в ринкових умовах, що знову ж таки потребує значних видатків на рекламу тощо. Очевидно, що для здійснення подібної модернізації потрібні значні кошти, і я переконаний, що знайти їх можна через систему страхування безробіття університетами.

Сьогодні обов’язкові внески на випадок безробіття складають близько 2 мільярдів гривень. І хоча це незначна сума в масштабах держави, але тим не менше, вона може бути дуже відчутною в розподілі на університети. Зміна державного страхування на університетське в першу чергу передбачає, що роботодавці відраховують внески не в державний фонд, а в конкретний університет, договір про страхування на випадок безробіття з яким уклав сам працівник. Це означає, що у випадку настання безробіття працівник отримує стипендію від університету і можливість вибору передбачених в договорі навчальних курсів. Сума в 2 мільярди є первинною, оскільки в Україні існує великий тіньовий ринок, і її перспективи росту є значними. Очевидно, що випускники вузів будуть згідні платити значно вищі страхові внески своєму вузу, чи іншому обраному ними, оскільки довіра до вузу значно вища ніж до держави. Я переконаний, що конкуренція між вузами призведе до поширення системи різних страхових пакетів, що дасть їм можливість залучати ще більші кошти.

До чого призведуть запроваджені інновації? Університети отримують нові фінансові ресурси, з одного боку, і робочу силу, яка потребує перекваліфікації з іншого. В такій ситуації, вузи можуть стати центром зайнятості суспільства. Наукові розробки, які ведуться в університетах, стимулюють створення робочих місць відразу в ньому. Я прогнозую, що це призведе до корпоратизації вузів. Сьогодні важко дати однозначну відповідь в якому форматі це може відбутись, оскільки не зрозуміло як вдасться поєднати державну власність на вузи і приватну власність на технології. Але від успішного розв’язання цієї дилеми залежатиме стрімкий економічний розвиток України. Я сподіваюсь, що в майбутньому вдасться перетворити українські вузи на освітні корпорації транснаціонального рівня. Ці освітні ТНК будуть блакитним океаном в міжнародній економіці, яка переживатиме кризу зайнятості.

Моя доповідь багато в чому поверхова і потребує поглиблення в частині реалізації державної політики. Очевидно, що тут не проаналізовано багато побічних ефектів, як наприклад, доля професійної спеціальної освіти, яка має бути або приєднана до школи, або до вузу. Однак, в цій доповіді я всього лише мав на меті презентувати ідею блакитного океану України і аргументи на його користь.

У 1880-х роках Отто фон Бісмарк забезпечив прийняття перших соціальних законів про медичну допомогу, страхування від нещасних випадків та пенсійну допомогу. Ці закони були соціальними інноваціями, які заклали фундамент майбутньої моделі держави загального добробуту. Німці стали однієї з найбільш соціально захищених націй світу, що породило колосальну впевненість в завтрашньому дні і відповідальність за свою роботу кожного німця. Всього лише кілька десятків років потому слабка і роздроблена європейська нація стала монолітом, який кинув виклик на глобальне панування. Я впевнений, що ідеї обов’язкової вищої освіти і страхування безробіття через університети є настільки ж вагомими для історії, як і реформи Бісмарка. Я не знаю чи наблизимося ми коли-небудь до боротьби за глобальне панування, але я точно знаю, що з втіленням цих інновацій в короткому історичному періоді ми станемо однієї з найконкурентніших націй світу.