Микола Бєлєсков

Агресія РФ проти України як індикатор слабкості

Великі занепадаючі держави є небезпечними, оскільки вони відчувають, що час не на їх стороні.

У більшості випадків, як показує історія і пояснює теорія міжнародних відносин, до війни як інструменту зовнішньої політики великі вдавалися держави, які прагнули перегляду регіональної чи глобальної архітектури безпеки. Причиною такої політики була диспропорція між зростаючим потенціалом і місцем у системі міжнародних відносин, що не відображало результатів процесу нарощення силових ресурсів великої держави.

Саме такий дискурс сьогодні намагається формувати Кремль у своїй зовнішній політиці – створення образу сильної держави, що не задоволена існуючим status quo і намагається переглянути його на свою користь. Цей наратив активно підтримується «картинкою» відродження військової могутності РФ, яка, як показав 2015 рік, уперше із часів завершення Холодної війни може ефективно проектувати силу не лише на сусідні країни колишнього СРСР, але і в регіон Близького Сходу – привілей, який більше чверті століття у глобальних масштабах належав лише США як єдиній супердержаві. Однак при детальнішому аналізі стає зрозуміло, що насправді активне застосування Москвою військової сили в Україні є ознакою слабкості, а не сили РФ. Фактично така політика є кроком відчаю держави, що вичерпала усі невійськові інструменти для ефективної реалізації власних національних інтересів. Але про все по порядку.

У книзі «Bound to lead – the changing nature of American power»(1990) американський професор Джозеф Най-молодший відзначив дуже цікаву деталь. На його переконання до агресивної зовнішньої політики можуть вдаватися не лише так звані держави, чий силовий потенціал зростає(rising powers), але і держави, чим силовий потенціал зменшується(declining powers). До агресії занепадаючі великі держави вдаються із метою хоча б тактичного посилення своєї позиції у системі міжнародних відносин, виходячи із того, що у стратегічному плані позиції все одно продовжуватимуть погіршуватися. У нашому випадку джерело агресивності РФ щодо України слід шукати у перш за все у провалі спроб Кремля протягом останнього десятиліття відновити ефективний контроль над пострадянським простором. До того ж необхідно не забувати і про зростаючу неспроможність російської моделі державного будівництва у нинішньому десятилітті генерувати не лише необхідні ресурси для цієї політики, але і загалом для збільшення силового потенціалу країни. Можна ретроспективно наступним чином описати цей процес і відповідні прочини краху політики реінтеграції.

У другій половині 2000-х років після певної стабілізації і консолідації режиму під час першого терміну(2000-2004) правління Президента В.Путіна, на фоні притоку петродоларів, Кремль перейшов до активної політики переформатування пострадянського простору із метою його реінтеграції навколо себе через власні інституційні механізми – ОДКБ у військовій сфері і Митний Союз ЄврАзЕС у економічній сфері. Це робилося із метою перетворення РФ на один із полюсів багатополярного світу – велику регіональну державу, що на практиці означає активну успішну політику щодо структурування власного регіону. Однак у цій політиці РФ, не зважаючи на певні успіхи (формування МС ЄврАзЕС за участі Білорусії, Казахстану і РФ, а також залучення до нього Вірменії, із подальшим його переформатуванням у ЄАЕС та приєднанням Киргизстану), зіткнулася із низкою об’єктивних перешкод, що не дали можливості повністю завершити політику консолідації простору колишнього СРСР відповідно до свого бачення.

У економічній сфері РФ у нинішньому вигляді виявилася не спроможною до якісної глибокої інтеграції. Проблема у тому, що будучи напівпериферійною державою, РФ не може забезпечити потреби своїх сусідів у товарах із високою доданою вартістю(складають лише 4% від загального російського експорту). Як РФ так і її партнери по інтеграційним об’єднанням імпортують ці товари із США, країн ЄС, Японії, КНР, Південної Кореї і низки інших розвинених держав. Тому виникла парадоксальна ситуація – економіка РФ була більше економічно пов’язана із країнами ЄС(50% усього товарообороту РФ на 2013 рік приходилося саме на них), ніж із країнами МС ЄврАзЕС(лише 7% товарообороту). Із іншого боку така ситуація дала можливість Кремлю, використовуючи асиметричну взаємозалежність, маніпулювати на свою користь товарооборотом із країнами колишнього СРСР, які значно менше були економічно пов’язані із країнами ЄС. На практиці це все перетворювалося на «торгівельні війни» як засіб примусити інтегруватися до МС ЄврАзЕС.

Окрім того гіпотетична інтеграція України до структур Митного Союзу означала необхідність для Москви надавати значну фінансову допомогу. Адже саме лідер інтеграції має нести усі видатки, оскільки змушений показувати на практиці привабливість обраного вектору інтеграції. Знову ж таки напівпериферійність положення РФ у капіталістичній світ-системі означала, що ця країна зіштовхнеться із проблемою надання фінансових ресурсів іншим країнам колишнього СРСР у рамках МС ЄврАзЕС, при цьому в свою чергу будучи значно залежною від дешевих європейських кредитних грошей. У грудні 2013 року, після угод між РФ і Україною щодо надання кредиту на 15 млрд. доларів, почали озвучуватися риторичні питання на скільки у такому випадку вистачить грошових ресурсів РФ!? Для порівняння Кремль на той час витрачав щороку для підтримання «дружньої» Білорусії від 7 до 12 млрд. доларів на пряму чи опосередковану допомогу. Зрозуміло що Україна, як держава по своїм масштабам у декілька разів більше Білорусії, потребувала б значно більших грошових вливань. До того ж Кремль на кінець 2013 рік, як показав ЄвроМайдан, програв боротьбу за «серця і думки» простих українців, які були готові відстоювати європейський вектор зовнішньої політики України. Не зважаючи на той факт, що і на сьогодні перспективи реального набуття членства у ЄС залишаються далекими і ефемерними. В той самий час сумнозвісні угоди 17.12.2013 року сприймалися як зрада національних інтересів України.

Врешті решт не слід і забувати і про той факт, що на 2013 рік модель побудови держави у РФ, яка вважалася успішною у середині 2000х років, вичерпала потенціал для подальшого розвитку. По результатам того року ріст економіки РФ склав лише 1,3%! Це було спричинено тим фактом, що економіка РФ при обраній моделі розвитку може рости виключно при збільшенні цін на нафту. Однак вартість барелю нафти марки Brent у 2012 році стабілізувалася на позначці 105-110 доларів, що і визначило такий низький рівень зростання економіки уже в наступному році. Зрозуміло такі темпи розвитку не те що не дають можливість інтегрувати навколо себе інші країни колишнього СРСР, але не можуть щонайменше сприяти подальшому нарощенню силового потенціалу РФ.

Тому можна стверджувати, що на зламі 2013-2014 років політика РФ щодо реінтеграції країн пострадянського простору навколо себе зазнала повного краху – оскільки так і не було залучено Україну до структур МС ЄврАзЕС, що надало б їм необхідної критично маси. Причини ж провалу політики економічної інтеграції ховаються у структурних обмеженнях, які накладає на РФ напівпереферійне положення у капіталістичній світ-системі, яке кремлівська верхівка так і не змогла чи не бажала змінити. Більше того і сама модель економічного розвитку, обрана російською верхівкою, почала пробуксовувати.

Тепер стає зрозумілою така войовничість і безкомпромісність Кремля у питанні приєднання України до МС ЄврАзЕС у 2010-2013 роках. У Москві прекрасно розуміли, що час у стратегічному плані грає проти них, а тому необхідно максимально інституціоналізувати свій вплив на країни колишнього СРСР поки це можливо.

Однак зіткнувшись із неможливістю відродити повністю вплив на країни пострадянського простору Кремль перейшов до іншої стратегії – стратегії збереження впливу і недопущення повного виходу сусідніх країн із своєї орбіти. Фактично така стратегія є політичним аналогом військової концепції anti-access/area-denial, і зводиться максимального ускладнення іншим позарегіональним гравцям можливостей щодо переформатування простору колишнього СРСР при збереження Кремлем максимального набору інструментів тиску. Тому єдиним виходом у випадку політики щодо України стала агресія РФ у формі окупації і анексії АРК, і proxy war на Донбасі із елементами прямої військової інтервенції. Фактично на початок 2014 року, застосувавши і фінансово-економічні заохочення у формі угод 17.12.2013, а також засоби тиску у формі «торгівельних війн», Кремль усе одно не досягнув своєї кінцевої цілі щодо України – втягування до МС ЄврАзЕС. Більше того, як відкрито визнавали наближені до Кремля експерти такі як Сергій Караганов, перевівши змагання за Україну у військову площину, РФ вирішила грати у тій сфері, де в неї залишися переваги. У соціально-економічній сфері і питаннях «м’якої сили» РФ не могла грати на рівних із ЄС. Як наслідок, Україна у 2014 році у зв’язку із агресією РФ поповнила ряди інших країн західної частини колишнього СРСР і Закавказзя, де Кремль намагається зберегти вплив через пряму чи опосередковану маніпуляцію існуючими конфліктами, коли іншої альтернативи просто не залишається.

З цієї точки зору агресію Кремля проти України необхідно сприймати не як спроби зростаючої держави переглянути status quo у Євроатлантичному регіоні на свою користь. Таку політику РФ , як показано вище, необхідно сприймати як вияв слабкості і відчаю держави, яка по об’єктивним причинам не змогла реалізувати політику щодо реінтеграції країн колишнього СРСР навколо себе і при цьому повністю вичерпала увесь спектр невійськових інструментів зовнішньої політики. Також почав вдаватися взнаки початок кризи економічної моделі розвитку, що теж не означало нічого гарного для РФ у питанні поширення впливу на країни колишнього СРСР, і опосередковано штовхало до війни. Обравши ж політику агресії, РФ фактично позбавила себе інших інструментів у формі сильних проросійських настроїв в Україні, проросійських сил у Верховній Раді, а головне делегітимізувала саму ідею російського вектору інтеграції – як наслідок Кремлю не залишається нічого окрім подальшої агресії, яка лише погіршуватиме позиції РФ у міжнародних відносинах.

За умов втрати інших засобів впливу на Україну і при наявному імперативі недопущення виходу нашої держави із власної зовнішньополітичної орбіти, РФ на сьогодні намагається отримати ефективний контроль над питанням зовнішньополітичної інтеграції України через вигідний для себе порядок виконання Мінських угод. Така стратегія спирається на збереження фактичного військового контролю РФ за окупованими частинами України. У випадку реалізації кремлівського сценарію імплементації цих домовленостей через інтегрування до нашої країни псевдодержавних ДНР/ЛНР, РФ отримає право вето у питанні вектору майбутньої інтеграції. Україна опиниться у парадоксальній ситуації, коли образно «хвіст буде керувати собакою».

У жовтні 2015 року Президент США Барак Обама заявив, що військову активність РФ у Сирії необхідно сприймати як вияв слабкості, а не сили, оскільки це остання можливість для Кремля не допустити падіння дружнього режиму Башара Асада. Однак, як можна зрозуміти із усього вищесказаного, така логіка у діях РФ фактично вперше проявилося за рік до того у формі війни проти України задля збереження залишків існуючого впливу. Загалом же правильне розуміння рушійних сил у політиці Москви щодо нашої держави є критично необхідним для протидії образу сильної держави, яким користується РФ у реалізації нинішньої зовнішньої політики.

Микола Бєлєсков, експерт МЦПД Progress - ngoprogress.com

https://mikolabslsskov.wordpress.com/