www.ji-magazine.lviv.ua

Мирослав Чех

Шкода, що вихваляючи Великого Філософа Путіна Анджей Валіцький не пішов до кінця й не написав прямо, що Росія мала би напасти на Україну ще чверть століття тому

"Посилання на консерватизм покликане винятково зміцнювати легітимність існуючої моделі влади шляхом окреслення її як традиційної для Росії. І якщо утримання міцної, централізованої державної влади відповідає реальним намірам Кремля, то реалізація соціальних і моральних вимог консерватизму є для нього лише політичною технологією – інструментом маніпулювання суспільною свідомістю".

З цими тезами статті Вітольда Родкевича [Witold Rodkiewicz] і Ядвіґи Роґожі [Jadwiga Rogoża] "Потьомкінський консерватизм" [Potiomkinowski konserwatyzm], опублікованій в щоквартальнику "Przegląd Polityczny" узявся полемізувати проф. Анджей Валіцький [Andrzej Walicki], видатний історик ідеї та фахівець у галузі історії російської політичної думки ("Чи Владімір Путін може стати лідером світового консерватизму?" ["Czy Władimir Putin może stać się ideowym przywódcą światowego konserwatyzmu?"], обидва тексти в: Przegląd Polityczny, № 130/2015). Він вирішив, що слід спростувати "багато іноді разючих нерозумінь стосовно поглядів і дій президента Росії, які упродовж багатьох років старанно поширює в нас головний нурт політичної публіцистики в ЗМІ".

Валіцький спростовує так, що в читачів від подиву очі стають квадратними. Це спів осанни на честь Путіна, якого не посоромилися б найпалкіші пропагандисти Кремля. Путін – ніякий не імперіаліст, а провідник, стурбований долею вітчизни. А ще – Великий Філософ, який плекає доробок релігійно-філософського відродження, започаткованого наприкінці XIX століття Владіміром Соловйовим. Ця осанна Москві тим цінніша, що проспівав її польський інтелектуал.

Москва позбавлена глобальних амбіцій?

Путін, стверджує Валіцький, спершу дотримувався планів "консервативної модернізації", посилаючись на традиції освіченого авторитаризму. Він слідував зразкові Петра Столипіна (прем'єр-міністр Росії в 1906–1911 рр.) та ідеям Александра Солженіцина та Леона Петражицького [Leon Petrażycki] (видатного польського соціолога й теоретика права). Проте, найбільший вплив на Путіна справили ідеї Івана Ільїна – філософа права, якого більшовики викинули з Росії в 1923 році.

Найбільш спірним, – пише Валіцький – аспектом поглядів Ільїна, "був брак сумнівів у пропагуванні силового вирішення політичних і суспільних проблем". Це ще м'яко сказано, адже Ільїн заявляв, що після падіння комунізму в Росії повинна запанувати "російська національна диктатура", інакше держава зануриться в хаос і погроми.

Валіцький ні словом не згадав про те, що улюблений філософ Путіна був апологетом фашизму і нацизму, якому присвятив окрему книгу. Слова Путіна про Ґеббельса як про "здібну людину" були, отож, не випадкові, так само, як і думка Андраніка Міґраняна (колишнього радника Бориса Єльцина), який після анексії Криму заявив у офіціозі "Известия", що "якби Гітлер зупинився в 1939 році, його би запам’ятали, як політика найвищого класу".

Два роки тому Путін надіслав російським губернаторам три книжки для читання на Різдво: "Обґрунтування добра" Соловйова, "Філософію нерівності" Ніколая Бердяєва і "Наші завдання" Ільїна. Перші дві – це філософські праці, а отже, "важкі для розуміння державними службовцями", – вирішив Валіцький. І "пожартував", що легко собі уявити дискусію Путіна про книжки Соловйова та Бердяєва "з олігархами єврейського походження, яких мало би зацікавити захоплення обома тими філософами єврейським месіанізмом".

Тимчасом за спробу дискусії про напрямок розвитку країни Міхаїл Ходорковський заплатив восьми роками таборів і втратою всього, що мав. Валіцький називає це "припиненням свавілля олігархів і відновленням контролю над ресурсами країни з боку обраної влади" задля проведення реформ "у дусі консервативної модернізації держави".

Це було би слушно, якщо ми вирішили поставити знак рівності між Путіном і згуртованою довкола нього групою колишніх членів кооперативу "Озеро" з Санкт-Петербурга (нова каста олігархів), з одного боку, та Росією, з іншого. А ще погодилися з тим, що здобуття ними казкових багатств є умовою "консервативної модернізації". Проте, це настільки явне безглуздя, що навіть у Росії нікому не спало на гадку настільки ідіотське виправдання навального збагачення нових олігархів. Маєток Путіна, – а також інші елементи його приватного життя – це найбільша державна таємниця Росії.

Валіцький пише так, наче ніколи нічого не чув про розграбування ЮКОСу, компанії Ходорковського, людьми Путіна і про те, що Постійний Арбітражний Суд у Гаазі зобов'язав Росію виплатити акціонерам ЮКОСа компенсацію в розмірі 50 млрд. доларів.

Консерватизм Путіна – аргументує автор, – немає жодних глобальних амбіцій, бо відповідає на суто російські проблеми і не може " впливати на ідеологічну ситуацію в інших країнах світу". Абсолютним пріоритетом для нього є "внутрішня відбудова країни, яку неможливо узгодити з коштовним впливом на долю усього світу, а тим більше будь-якою територіальною експансією".

Валіцький нічого не знає про план переозброєння російської армії до 2020 року (на суму 770 млрд. доларів), щоб Росія могла протистояти Америці. Польський історик ідей не знайшов джерел, які би дозволили стверджувати, що Кремль витрачає сотні мільйонів доларів на пропаганду в глобальному масштабі та підтримку неофашистських і ультраправих партій у Європі (наприклад, французького Національного Фронту). І що наприкінці березня 2015 р. він організував їх конгрес у Санкт-Петербурзі.

Ідейний вибір Путіна, – переконує Валіцький – не підштовхує Росію "в напрямку тоталітарної ідеократії, адже нічого не свідчить про те, наче він хотів би відійти від шанованого ним принципу поваги до громадянської свободи в приватній сфері життя, яка включає свободу від контролю з боку держави над сумлінням і словом".

Тимчасом Путін вже заборонив держслужбовцям і військовим поїздки на "ворожий" Захід, а кожен, хто з Заходом співпрацює, може бути визнаний "агентом" і висланий з країни. ЗМІ – за незначними винятками – цілковито контрольовані владою. Вони служать промиванню мізків у безпрецедентних за останні десятиліття масштабах. Путін поки що не обмежив доступу до Інтернету, бо, як каже відомий журналіст Аркадій Бабченко, ним не користується і не знає сили його впливу.

Хто винен? Захід

Сталін, щоб отримати титул Великого Мовознавця, опублікував "Марксизм і мовознавство" (1950). Збіґнєв Герберт казав, що коли має охоту добряче посміятися, бере цю працю до рук, і ще ніколи не розчарувався в її комічних якостях. Путін не написав жодної книжки, але титул Великого Філософа уже отримав з легкої руки польського інтелектуала. З цього можна було би щиро посміятися, якби не те, що Валіцький, малюючи портрет "улюбленого вождя", ні словом не згадав про жертви його політики в Росії, Чечні, Грузії та Україні.

На думку Валіцького, провину за політику Кремля несе Захід, бо він постійно обманює та провокує Росію.

Про те, що в інтерпретації Путіна членство Польщі в НАТО є буцім "недружнім" стосовно Росії, ми знаємо. А які наслідки його для Польщі? Про це професор уже не написав. Шкода, адже упродовж минулого року-півтора ми мали нагоду переконатися, що саме завдяки Альянсові можемо відчувати себе в міру безпечно, так само, як держави Балтії, Румунія та Норвегія.

"Проте найбільш небезпечним за своїми наслідками провокуванням Росії, – стверджує далі Валіцький, – виявилося українське питання", бо наприкінці 90-х років Захід ініціював дискусію про членство України в НАТО. А прецінь "державне існування сучасної України (яку не слід плутати з середньовічною Київською Руссю) є витвором Леніна, Україну зі Львовом і Донецьком створив Сталін, а Крим був приєднаний до неї з нагоди трьохсотлітньої річниці об'єднання України з Росією як щедрий дар Хрущова. Дивовижно, що правляча еліта Росії, перш ніж погодитися на поділ СССР, не внесла коректив у часто штучні кордони між союзними республіками. Вочевидь, вона рахувалася з позицією місцевої номенклатури, зацікавленої в збереженні існуючих кордонів".

Шкода, що автор не домовив своїх образ до кінця і не написав прямо, що Росія мала би напасти на Україну ще чверть століття тому.

Анексія Криму і "громадянська війна" на сході України – це для нього "сумний стан справ", за який Росія вже заплатила "високу ціну". Кожна великодержава, – аргументує він – має право на помилки. А в Путіна не було вибору, позаяк зовнішня політика, втілювана "м'якими засобами", зазнала краху під тиском американської гегемонії та провокування Росії з боку Заходу. Тому російська політика була виштовхана "на позиції не надто витончених, традиційно консервативних методів реагування на конфлікти".

Ані слова про те, що це Росія напала на Україну й підтримує війну, безпосередніми жертвами якої стали вже близько 5 мільйонів осіб (за даними ООН). І що на Донбасі загинули 6,4 тис. цивільних, 2 мільйони були змушені покинути свої домівки, а в самій Україні 1,2 мільйона осіб отримали статус біженця.

Сотні книжок були написані про причини інфікування інтелектуалів "отрутою геґельянства", про тих, хто вихваляв Леніна та Сталіна, не помічаючи жахливих злочинів, вчинених ними. Цих книжок можна й не читати, вистачить ознайомитися зі статтею проф. Валіцького і переконатися, на які інтелектуальні манівці зводить захист політика, якого неможливо захистити. Бо треба відкинути елементарну мораль, щоб узятися за таке завдання.

Джерело: Mirosław Czech. Profesor opiewa Putina // Gazeta Wyborcza. – 18.07.2015