www.ji-magazine.lviv.ua

Жак Рупнік - французький і чеський політолог і публіцист

Спектр проблем і завдань Европи 2010-х. Проект «Зв’язок часів» видання «Гефтер»: 2013 рік

Стаття Кароліни Цвієк-Рогальської, написана на основі лекції Жака Рупніка, прочитаної на конференції про Европу, яка була організована Фондом підтримки розвитку громадянського суспільства (Вілла Черіх, Ческа Скаліце, травень 2013 року) на честь видання спогадів Ладислава Черіха «Můj evropský závazek» («Моя европейська відповідальність»).

Ми завжди ділили континент на східну і західну частини. Останнім часом стало модно ділити його на Північ і Південь. Думка, заснована на концепції кіл знаменитого художника Василя Кандинського, підказує нам, що існує набагато більше політичних рішень, ніж у біполярній моделі. Більше того, без створення нової архітектури Европи подальша політична інтеграція буде неможливою.

Жан Монне вірив, що кризи можуть бути фактором, сприятливим для европейської інтеграції. Европа пережила вже багато криз, які в її історії здаються практично нормою. Якщо ця втішна ідея і зараз залишається в силі, то вона дуже важлива для всіх европейців, навіть якщо це поки не дуже помітно. Існують і инші проблеми, які, на мою думку, сьогодні особливо відчутні: відцентрові тенденції і дезінтеграційні сили всередині Европи, також сили, спрямовані на збільшення інтеграції. Звідси і взялися поняття «розділові лінії» і «концентричні кола».

Існують і старіші кордони, наприклад між Сходом і Заходом, які ми разом намагалися стерти з лиця Землі в 1989 році. Але є і новіші – між Північчю і Півднем. Під час кризи евро – а зараз вона вирішальна – кордон проходить через саму серцевину процесу европейської інтеграції. Концепція концентричних кіл дає можливість, або скоріше сама і є спробою, придушити ці відцентрові сили або надати їм нової форми, щоб таким чином сформувати новий европейський проект, а, отже, нову карту Старого Світу.

Межі та концентричні кола служать ескізом нової карти Европи. Це важко описати «науково», але можна запропонувати певне бачення, тобто репрезентативний образ, який може все це ідеально висловити з геометричного і художнього поглядів. Я маю на увазі «Квадрати з концентричними колами» Кандинського (1913) або, ще краще, його «Кола в колі». Але до того як ми прийдемо до такого ефектного висновку, нам доведеться вирішити декілька важливих і ризикованих питань.

Василь Кандинський. Кола в колі (1923)

Мантра Европи застаріла

В деяких базових ідеях, на яких ми півстоліття будували проект европейської інтеграції, в результаті недавніх подій почали сумніватися. Наприклад, ідея, що загальний европейський ринок нас об’єднує; після Римського трактату з 1957 року об’єднання Европи називали створенням «спільного ринку». Сьогодні ми бачимо, що ринок є елементом, який роз’єднує Евросоюз. Дійсно, зараз ринок нас розділяє, і дуже різко. Від нього важко захиститися, тому що мова тут йде не тільки про европейський ринок.

Европа дуже багато сил витратила на регулювання параметрів бананів і огірків і тільки згодом почала займатися регулюванням фінансових ринків. Це глобальні ринки, не тільки европейські, і в теперішніх обставинах вони є роз’єднувальним елементом. Для Европи це абсолютно нова проблема. Процентні ставки та оцінки рейтингових агентств позначили прірву між Північчю і Півднем.

Другою ідеєю, яка стала справжньою мантрою европейських зусиль, було поєднання ринку і демократії. Европейське економічне співтовариство, тобто загальний ринок, утворювало демократичну Европу, на противагу Східній Европі, де панувала диктатура з плановою економікою, яку контролювала держава. Раніше це все добре узгоджувалося – ринок з інтеграцією, ринок з демократією. Зараз же ринок відкрито розхитує основи демократії, яку ми мали в повоєнній Західній Европі. Ми бачимо країни, де демократично вбраний уряд змушений поступатися місцем технократичним експертам чи колишнім банкірам, які, найчастіше виконуючи корисну роботу, втрачають при цьому демократичний мандат. Міжнародні ринки не тільки підсилюють дезінтегруючі тенденції, але також і звужують простір для демократичного вирішення проблем. І це стосується не лише Греції та Італії.

Ми одночасно маємо справу з ситуацією, в якій або виникають технократичні рішення (Маріо Монті), або наростає популізм (Беппе Грілло), який якраз є непрямою відповіддю на ці технократичні рішення. Технократичні рішення переконують нас у тому, що «иншої дороги немає» і ми повинні зробити «певні кроки», бо на нас тиснуть міжнародні ринки, а заодно і Европейська комісія. Популісти, навпаки, протестують проти цього. Такий радикальний бунт, націлений нині на захист національної держави від Европи (Евросоюз стає втіленням того, що слабше відчувається на рівні національних держав: Европа перетворюється на інструмент глобалізації), а також від іммігрантів, які добиваються прав користуватися благами соціальної держави і таким чином розхитують її фінансовий фундамент. Але ж післявоєнна демократія Західної Европи теж шукала підтвердження свого звання альтернативи совєтської системи через утворення певної «соціальної держави». Жодної з цих альтернатив уже немає. У такій ситуації базові поняття та категорії, які забезпечували розвиток европейської інтеграції, піддаються тотальному сумніву. Тому варто сприймати сучасну кризу в новому контексті.

Кінець Сходу та кар’єра Центральної Европи

Старий повоєнний поділ на Схід і Захід за останні двадцять років втратив своє значення, і ми можемо спостерігати процес злиття нових і старих держав-членів Евросоюзу. У свою чергу, в останні роки виникло і продовжує зростати (у зв’язку з кризою евро) напруження між Північчю і Півднем. Цікаво, як у цій ситуації поводяться країни Центральної Европи. Багато років я вивчав ідеї Центральної Европи і написав про них в кінці 80-х років книгу «Инша Европа». Вся дискусія, в якій брало участь також і моє дослідження, стосувалася того, як побороти нашу долю, яку Мілан Кундера у своєму знаменитому есе резюмував так: «З погляду географії, Центральна Европа є центром, з погляду культури – Заходом, а з погляду політики, з 1945 року, – Сходом» [1]; ми є не Східною Европою, а «вкраденим» Заходом, ми відносимося до европейської культури, а цивілізаційні кордони не позначають танками.

Таким був аргумент Кундери, про який на різний манер сперечалися всі знамениті центральноевропейські інтелектуали. Аргумент цей був настільки вдалим, що змінив також і західний погляд на цей регіон, і міністерства закордонних справ у західних країнах наприкінці 80-х років змінювали назви відповідних відділів зі «східноевропейських» на «центральноевропейські». Ми були Східною Европою, а стали Европою Центральною. Потім настав 1989 рік – Вацлав Гавел намагався впровадити центральноевропейську ідею в чеську зовнішню політику, засновано так звану Вишеградську групу. Але у зв’язку з розпадом Чехословаччини швидко почав переважати инший підхід: якщо ми інтегруємося із Заходом, то нічого нам пудрити мізки якимись ідеями центральноевропейської співпраці – це були просто байки, балаканина Гавела. Всі напевно ще пам’ятають головного противника Гавела, що став наступним президентом, який навесні 1994 року навіть заборонив голові Палати депутатів Мілану Угде брати участь у зустрічі президентів держав Вишеградської групи в Літомишлі. Тому і сам поділ Чехословаччини відбувся перш за все для того, щоб «якісь словаки» і «центральноевропейці» не заважали нам інтегруватися із Заходом.

«Центральна» – це швидше Північна, ніж Західна

Під час фінансової та економічної кризи, коли актуальним став розподіл «Північ-Південь», ми раптово дізналися, що країни Центральної Европи відносяться саме до «Північної Европи». Я почув про це від польського міністра закордонних справ у лютому 2011 року під час його виступу в Гарвардському університеті, а також нещодавно – від словацького міністра закордонних справ. Адже всі підтримують «північний» (читай: німецький) спосіб подолання кризи. Нічого дивного: йдеться про ті ж країни – ми нікуди не поділися. Ми знаходимось там само, тільки повертаємося в инший бік: ми вже були Східною Европою, потім Центральною, потім майже Західною, а тепер називаємося «Північною». Це показує, як сильно ми схильні до криз, що не дозволяє нам не відзначити зміни у нашій приналежності до Европи. Мова йде не тільки про політичні та економічні кордони, але також про те, як під час кризи змінюється ментальна карта Европи.

Як за останні двадцять років змінився поділ на Схід і Захід? Можна показати, як працює конвергенція на економічному і суспільному рівнях. Якщо взяти поточний показник ВВП на людину, рівень споживання або зростання середньої тривалості життя в країнах «Центрально-Східної» Европи і порівняти їх з показниками двадцятирічної давності, то й без ретельного аналізу можна зробити висновок, що ми достатньо швидко наздоганяємо середні европейські показники. Можна додати, що з політичного погляду все це – наслідок трансформації та інтеграції з Евросоюзом. Тільки от як раз на політичному рівні відбулася цікава ситуація. У той момент, коли Евросоюз розширювався на схід, такі люди, як Геремек і Гавел, підкреслювали, що мова йде не тільки про розширення Евросоюзу (тобто про те, що його інститути і закони поширюються із Заходу Европи на Схід), але насамперед про об’єднання Европи, оскільки внесок нових держав-членів Евросоюзу, які приносять в Европу досвід тоталітаризму, сприятиме взаємному збагаченню. Це звучало щиро, хоча і не дуже переконливо: саме в той момент, коли ми об’єдналися, ми зрозуміли, що в деяких важливих політичних питаннях ми розділені.

Народження нової Европи

Саме тоді, навесні 2003 року, коли в Афінах підписали Афінську декларацію, нас розділило найважливіше, з політичного погляду, питання – проблема війни і миру. Об’єднуючий нас континент розділився на «нову Европу» (за словами Дональда Рамсфелда) і «стару Европу». Це ми мали стати цією новою (атлантичною) Европою, яка не боїться поширювати демократію – в тому числі застосовуючи силу – в Месопотамській низовині. Стара Европа – Франція і Німеччина – мала просто стояти збоку, поки ми прямували туди, куди рухалася історія, туди, де є сили. Якби ви тоді запитали спостерігачів, чи можливо об’єднаній Европі мати спільну зовнішню політику та політику безпеки, то більшість би сказали, що це дуже малоймовірно. Зараз я говорю не про те, хто в цій суперечці був правий, а хто ні. Я намагаюся зрозуміти мотивацію обох сторін і стверджую лише те, що в цьому питанні («війни і миру») думки европейців розділилися.

Европейці також розділилися в ставленні до ринку і його впливу на суспільство. Коротко: країнам, які нещодавно вступили в ЕС, ближчою була британська модель ліберальної економіки, і вони дистанціювалися від так званої «соціально-ринкової» моделі континентальної Европи (назвемо її французько-німецькою). Вони відкидали Европейську соціальну хартію, а також і саму ідею фіскальної консолідації. Всі ці країни по черзі пішли шляхом низького пропорційного оподаткування та великих вливань з Евросоюзу, тобто, цитуючи Financial Times, – шляхом flat tax Central Europe (пропорційно-податкової Центральної Европи).

Третя проблема, що розділяє Европу на Схід і Захід, – це питання про її подальше розширення. Держави, які недавно вступили в ЕС, – такі як Великобританія – почали висловлюватися на користь подальшого розширення Евросоюзу, включаючи в цей процес Туреччину і кавказькі держави. У кожного була своя «країна-кандидат»: поляки воліли бачити тут Україну, румуни – Молдову, а президент Чехії – навіть Казахстан. Кожен (Качинський, Клаус, Бесеску) критикував европейське суспільство і водночас пропонував прийняти в Евросоюз ще одного кандидата. Давні члени ЕС, навпаки, ставилися до цього питання вкрай обережно, особливо після невдалого референдуму стосовно евроконституції у Франції і Голландії: краще було б зробити перерву і відкласти ці дебати в довгий ящик.

Навіщо я про це згадую? Це не якийсь мазохізм, я роблю це для того, щоб відзначити, що в момент об’єднання ми одночасно були розділені в поглядах на деякі дуже важливі питання.

Однак, якщо подивитися на ці три суперечливі фактори з перспективи минулих років, можна сказати, що зараз ці проблеми відійшли на другий план. Що ж стосується зовнішньої політики і політики безпеки, йшлося насамперед про ставлення до Америки. За цей час вона змінилася. Чехи й инші жителі Центральної Европи усвідомили, що існує не тільки Америка Буша, що в американській політиці є й инші особи. Серед них – Обама, для якого Европа взагалі не має значення (поворот до Азії, розквіт так називаного БРІК – Бразилії, Росії, Індії та Китаю). Обама вирішує тисячі инших проблем. А сумнозвісна «нова» Европа знаходиться (скажу це ненауковою мовою), можливо, приблизно на двадцять третьому місці серед инших американських пріоритетів. Де ті часи, коли румунський президент при вступі в Евросоюз оголошував, що пріоритетом закордонної політики Румунії є «стратегічна вісь» Вашингтон-Лондон-Бухарест...

Европа усвідомлює, що вона стане важливим союзником для Америки тільки тоді, коли буде спроможна підтримати її в питаннях безпеки і знову поставить еврозону на ноги. Першою країною, яка зробила висновки з факту, що Центральна Европа втратила колишнє значення, стала Польща. Польський міністр закордонних справ Радослав Сікорський, який був найбільш проамериканським з міністрів всіх нових держав-членів Евросоюзу, сьогодні говорить, що є прихильником не тільки загальної зовнішньої політики і політики безпеки, але також і федералізації як кращого способу впоратися з кризою евро [2].

Инша лінія, що розділяла Европу, – ставлення до економічної і суспільної моделі – теж змістилася. Нові держави-члени Евросоюзу були зацікавлені в тому, щоб відмовитися не тільки від фіскальної консолідації, а й від Европейської соціальної хартії. Взагалі-то така була позиція у Великобританії, але і в Центральній Европі були «британці»: словаки, естонці – піонери пропорційного оподаткування – і, звичайно, чехи при президенті Клаусу і прем’єрові Нечасу.

Мова тоді йшла про те, що називають comparative advantage, це позначає порівняльні переваги для іноземних інвесторів. Отже, – знову – я говорю не про те, хто був правий саме в цій суперечці. Після десяти років я стверджую, що британська модель вже не та, що була колись: криза і борги там такі ж, як і скрізь. Соціальна модель під тиском глобалізації вироджується, і сьогодні вже всі знають, що нам або вдасться її реформувати, або доведеться погодитися на американську чи китайську «соціальну модель». Вибори, що наближаються до Европарламенту (2014 рік) можуть стати причиною для дебатів. Але вони можуть не позначати такий різкий поділ, як колись, а скоріше стати спільним викликом для нових і старих членів Евросоюзу, що дає змогу реформувати і, отже, захищати власну европейську модель.

А ось третьою ключовою проблемою є те, як далеко може розширюватися Евросоюз. На мій погляд, єдине, куди Евросоюз в найближчі десять років дійсно може розширитися, – це Балкани. В цьому ніхто не сумнівається, принаймні повністю, там схожа перспектива реальна: Хорватія якраз вступила в Евросоюз, Сербія стала кандидатом. Проте Туреччина, Україна і бажаний Казахстан? – про них нам доведеться забути, хоча б найближчим часом.

Північ, яка втратила солідарність з Півднем

Три споконвічних фактори, що розділяли Схід і Захід, вже не ті, що були колись. У той момент, коли ми зблизилися, ми зрозуміли, що економічна криза і криза спільної валюти приводять до нових напружень. Мова йде про напруження по лінії Північ-Південь, і я думаю, що зараз це найгостріша проблема з тих, які потрібно вирішити. Це напруження вимірюється ступенем впадання в рецесію, зростанням безробіття, рівнем боргів, а також процентними ставками державних облігацій. В одних країн процентні ставки дорівнюють шість (Італія) або десять відсотків (Греція), в инших – один (Німеччина) або два відсотки (Франція). І, звичайно, коли мова заходить про те, як з цим впоратися або як сформувати спільну позицію і рішення, то поділ на Північ і Південь стає вельми помітним.

Країни Центральної Европи в цій ситуації почувають себе ближче до німецького, ніж до французького вирішенням, але між ними відсутня солідарність навіть стосовно цього [3]. Також цікаво змінюються відносини між Францією і Німеччиною. Це дві держави, що заснували Евросоюз, який раніше сильно опирався на їхнє партнерство. Говорили про «французько-німецький двигун», що мав різні втілення і різні тандеми лідерів (Де Голль і Аденауер, Жискар і Шмідт, Міттеран і Коль). Помітно, що зараз ці відносини кардинально змінилися, і це відбулося не тільки у зв’язку з кризою. Одні, пам’ятаючи про травматичний досвід банкрутства Веймарської республіки, говорять про те, що потрібно закручувати гайки, стежити за дефіцитом бюджету і побоюватися інфляції, а инші, хто звик до ситуації, коли держава сидить в боргах, стверджують, що: не можна повністю придушити економіку, тому що потім, під час рецесії, ви не зможете виплатити свої борги. Не можна занапастити всю европейську економіку, керуючись тільки правильною бухгалтерією. Французько-німецькі відносини змінилися настільки, що Франція (можливо, сама того не бажаючи) прийняла на себе роль захисника південних країн перед Німеччиною, ватажком «північного клубу» (Фінляндія, Голландія, Австрія). Це нова ситуація, і багато французів дорікають Олланду за те, що він зважився йти за цією ризикованою стратегією, проте Европа розділилася, і з цим також пов’язане французько-німецьке роз’єднання.

Не тільки Европа як одне ціле ділиться на Північ і Південь. За таким принципом діляться і країни всередині Европи: подивімося на Бельгію, розділену на «північну» Фландрію і «південну» Валлонію; на Іспанію, де Каталонія вимагає проведення референдуму, тому що не хоче доплачувати ще одним бідним «південцям»; подивімося на Італію та її «Північну лігу»; на прийдешній референдум в Шотландії... Виходить, що криза зачіпає не тільки Евросоюз як такий, а й самі европейські держави. Скрізь проблема національної або регіональної ідентичності переплітається з головним питанням сучасної політики: хто кому доплачує?

Фінансова криза по-новому поділяє і політичну сцену еврозони – на европравих і евролівих. «Стандартні» (мейнстрімні) партії з правого і з лівого крила намагаються адаптувати свою політику до ситуації, в якій різко зменшується (під наглядом ринку та Брюссельської комісії) простір для економічної та бюджетної політики. Ліва влада має мало простору для маневрів і тому часто зміщує акценти своєї політичної ідентичності з соціальних проблем (безробіття) на проблеми суспільства (ґендер, гомосексуальні шлюби, мультикультуралізм). Ми також бачимо протестуючих правих і лівих евроскептиків [4], тобто популістів, які виступають проти Европи і мігрантів, які хочуть захищати місцевий ринок від глобалізації і підтримувати державу, що дбає тільки про своїх громадян.

Необхідність нової архітектури

Поділ на Схід і Захід зараз відійшов на другий план, а ось поділ на Північ і Південь став дуже важливим, а може, навіть вирішальним для нашої долі. Одна з можливих відповідей на цей виклик, а також один із способів зберегти певну єдність – це Европа концентричних кіл. Це не кардинально нова ідея – раніше це називали «багатошвидкісною Европою». Десять років тому провідні політики Християнсько-демократичного союзу Німеччини Шойбле і Ламерс представили ідею під назвою Kerneuropa, тобто «ядро Европи». Вони прагнули створити европейське ядро до того, як Евросоюз почне розширюватися на Схід: створити центр Евросоюзу, бо скоро Европа стане великою і різною. Існували також й инші варіанти цієї ідеї, наприклад Делор говорив про «піонерську групу» всередині Евросоюзу (на що в Центральній Европі дивилися не без іронії), але ці пропозиції виникли ще в кордонах «малого Евросоюзу», що складався з дванадцяти країн. Зараз у Евросоюзі разом з Хорватією двадцять вісім країн, а включаючи країни, що утворилися після розпаду Югославії, їх буде більше тридцяти. Однак тепер нам довелося б мати справу з розширенням в розпал кризи. Непросто організовувати щось на периферії, коли центр у небезпеці. Тому висувається саме ідея концентричних кіл або ідея багатошвидкісної Европи.

Чому нова архітектура такого роду з’являється на порядку денному і чи справді вона могла б виникнути? По-перше, якщо ми будемо прагнути захистити евро за допомогою введення банківського союзу, а також фіскальної та бюджетної консолідації між країнами, то результатом таких дій стане фактична федералізація. Кожна розмова про бюджет – це розмова про самі основи демократії: «немає податків без представництва». А якщо мова йде про бюджетну консолідацію, то її не вийде ввести без загальних інститутів і демократичного мандата, а щоб це зробити, потрібно буде вирішити питання федерального устрою Евросоюзу, у тому числі і в політичному аспекті.

У напрямку до федерації

Вацлав Гавел вже в 90-і роки створив свій федералістський проект, який він представив у французькому Сенаті в квітні 1999 року. Проект цей був дуже ретельно продуманий. Гавел запропонував створити другу палату Европарламенту, в якій могли б засідати депутати національних парламентів, обрані на безпосередніх виборах. Таким чином, він пропонував об’єднати національну демократію із загальноевропейською. Можна втілити цю ідею і в сучасних умовах: якщо ви побоюєтеся, що бюджетом буде розпоряджатися якийсь безіменний европейський бюрократ, то потрібно посилити компетенцію Европарламенту. Це забезпечить можливість співпраці депутатів з вищезгаданою другою палатою Европарламенту, наприклад керівників бюджетних або фінансових комісій держав еврозони – демократично обраних і, отже, легітимних представників національних парламентів.

Отже, ми вступаємо в нову фазу европейського федералізму, який, як ми знаємо, і був метою батьків-засновників. Вони були провидцями, але чудово знали, що можуть втілити своє бачення, тільки адаптувавши його до конкретних обставин. Для цього необхідно було не говорити про федералізм, але формувати фундамент для його створення, тобто просувати економічне, суспільне і політичне єднання перших шести країн Евросоюзу. Це була перша фаза якогось «стишеного федералізму».

Коли в 2008 році вибухнула фінансова криза, почалася його друга фаза. Вирішальну роль у цьому зіграли Меркель і Саркозі. Журналісти охрестили цей неоднорідний політичний тандем «Меркозі», тому що ці представники Німеччини і Франції вирішували всі питання разом, іноді навіть взагалі незалежно від европейських інституцій. Але вони зовсім не були федералістами, просто система міжнародних договорів та слабка позиція Европейської комісії були для них зручнішими. Її глава став звичайним чиновником, який повторює одне і те ж саме (навіть якщо він робить це на десяти різних мовах) – слова про ринок і конкуренцію, які абсолютно втратили сенс. Але кожне рішення, кожне розпорядження, яке «Меркозі» висували під час фінансової кризи, закладало основи певної федеральної логіки. Адже, якщо списують половину грецького боргу, коли закладають банківський союз і загальний бюджет, рано чи пізно постає питання про те, хто і на яких умовах має вирішувати, як розпоряджатися цією скарбницею і як це пояснити своїм громадянам і виборцям. Таким чином, вищезгадана пара випадково стала федералістами.

А зараз ми перебуваємо в третій фазі, коли необхідно остаточно продумати і відкрито сформулювати ідею европейського проекту федералізації, тобто тепер федералізм став «усвідомленою необхідністю». Це завдання сильно ускладнилося, тому що цей проект потрібно розробити в період величезного суспільного напруження. Так що умови для цього вкрай несприятливі. Спільна европейська мета формулюється в контексті відцентрових устремлінь, і громадськість, тобто европейські громадяни, ставиться до цього доволі скептично. Це демонструють недавні дослідження громадської думки, проведені по всьому Евросоюзі, хоча в жодній країні більшість не підтримує ідею виходу з еврозони. Це завдання не можна вирішити [5] без демократичної легітимізації, а умови для цього зараз дуже невідповідні. Нас чекає щось неможливе, а це схоже на визначення поняття «трагедія». Але, на щастя, все лише попереду.

Концентричні кола

Єдиний шанс – це ситуація, в якій европейські політичні лідери будуть спроможні чітко обґрунтувати, чому все це має сенс, навіщо ми все це робимо, щоб ми усвідомили, що ідея европейської солідарності стосується не тільки бухгалтерії. Багато разів критиці піддавався занадто бюрократичний або занадто нормативний підхід до европейської інтеграції. Ми не впораємося з реальністю, підходячи до всього з чистим розрахунком. Сформулювати загальну европейську мета – це означає перш за все по-новому застосувати (і по-новому розповісти) спільну европейську історію. Післявоєнний «мирний проект» вже не настільки добре зрозумілий новим поколінням. Крім того, «східноевропейський» постперебудовний наратив, що говорить про «повернення до Европи», більше не може об’єднати европейське суспільство. 1989 рік з кінцем Холодної війни і подальшим демократичним ентузіазмом був останнім періодом, коли Европа відігравала важливу роль у світовій історії. Можна помітити якусь історичну іронію в тому, що таким чином Европа поклала початок глобалізації ринку, яка розхитує і маргіналізує її власну громадську модель. Так що варто звернутися до обох згаданих історій, але не забувати про те, що европейський проект – це ще й запобігання власному занепаду, а також найкращий спосіб захистити не тільки спільну спадщину, але й певне бачення майбутнього всього континенту в глобалізованому світі.

Все це вимагає політичної волі та здатності надати сенс спільному проекту – заново висловити ідеї европейської взаємності та солідарності, европейської демократії і федералізму. Якщо европейці зможуть сформулювати нову історію спільних дій, то їм треба буде направити ці зусилля в якесь русло. Европа концентричних кіл, як мені здається, є одним з можливих рішень. Евро – як перше коло. Друге коло – це Евросоюз, ширший і гнучкіший, який зможе розширюватися, наприклад, на Балкани і Україну. І третє коло – це наші сусіди на сході та півдні Европи, а також на південному узбережжі Середземного моря. Міграції, викликані так званими «кольоровими революціями» на Сході, і Арабська весна, яка вже встигла стати «осінню», – все це виклики, на які Европі доведеться відповісти.

Ось так виглядає народжена з кризи ментальна карта Европи, на яку можна поглянути як на нову европейську геометрію. Як подолати розриви по лініях Схід-Захід і Північ-Південь? Найкраще цю нову геометрію показав Кандинський на одній зі своїх картин 1923 р.: лінії і кола на ній доповнюють одне одного, ніби він створив цю схему – прекрасну і геометрично точну – для Европи 2023 року. Альтернативою для моделі Кандинського, що демонструє нам спосіб перемогти европейську кризу, може стати модель Малєвича. Малєвич був приятелем Кандинського. Він писав картини в той самий час, спочатку в схожому стилі, а пізніше – все більш і більш абстрактно, і в результаті дійшов до білого квадрата на білому тлі. То був 1918 рік, напередодні великого самогубства Европи. Вибір другої моделі позначав би, що Europe goes blank – на Европу находить затемнення, і на цьому можна ставити крапку. Проте ми все ще стоїмо на роздоріжжі. Европа Кандинського чи Малевича? Це залежить від нас, дійсно від кожного з нас.

Примітки

1. Див. статтю Мілана Кундери «Трагедія Центральної Европи» (друга назва – «Викрадений Захід, або Прощальний поклін культури»).

2. Див. виступи Сікорського в Берліні в листопаді 2011 року і в Оксфорді у вересні 2012 року: Sikorski in Oxford (again) // The Economist. 2012. 23 Sept.

3. Rupnik J. Mitteleuropäische Lehren aus der Eurokrise // Transit. 2013. Nr. 43. S. 17-30.

4. В оригіналі також залишається незрозумілим, чи стосується визначення «популісти» лише правих, лише лівих, а чи обох сторін [прим. публ.].

5. Тут автор відсилає до своєї попередньої думки і говорить про неможливість федералізації европейського суспільства, а не про неможливість виходу з еврозони [прим. публ.].