www.ji-magazine.lviv.ua

Сергій Дацюк

В останні дні драматичного загострення ситуації на Сході України багато іноземних політиків показали себе, оцінюючи цю ситуацію.

Порівняння їхньої риторики виразно демонструє не тільки їхні позиції, а й кризу політичного дискурсу.

Риторика Росії щодо України в особі Путіна

Риторика Росії проявилася під час поїздки Путіна 17-го серпня 2015 р. в Крим і його виступу там. Зокрема Президент Росії висловив такі тези: 1) «росіяни і українці – це взагалі один народ»; 2) Україна ганебно віддала себе під зовнішнє правління; 3) в уряді і в регіонах України ключові позиції займають іноземці; 4) все це принижує український народ; 5) «Україна стане на ноги і буде розвиватися позитивно, разом з Росією будуватиме своє майбутнє».

На тлі війни, яку Росія розв’язала проти України, анексувавши Крим і окупувавши частину Сходу України, така риторика виглядає хамською, знущальною, блюзнірською, брехливою і суперечливою.

За яким критерієм Путін розрізняє «один народ» та «іноземців» – за приналежністю до СССР в недалекому минулому чи за входженням в Російську імперію в більш давньому минулому? Росіяни і фіни – це один народ, якщо зважати, що Фінляндія входила (1809-1917) до складу імперської Росії?

А якщо Грузія була в складі Російської імперії з кінця XIX століття і потім була в складі СССР до його розпаду, то росіяни і грузини один народ? Якщо Росія і Грузія це не один народ, то чому Росія вела війну проти Грузії в 2008-му році, що призвело до розколу цієї країни і відділення від неї більш проросійських Абхазії і Південної Осетії? А якщо Абхазія і Південна Осетія більше проросійські, ніж грузини, то вони з росіянами один народ?

А росіяни і литовці, латвійці, естонці – це один народ, якщо розуміти під цим те, що вони були в складі СССР?

До складу українського уряду входять: грузин (Квіташвілі, міністр охорони здоров’я), литовець (Абромавічюс, міністр економічного розвитку і торгівлі), естонка (Мірило, радник міністра економіки), американка, етнічна українка, яка останні 20 років проживає в Україні (Яресько, міністр фінансів).

Хто ж з них іноземець, якщо брати логіку Путіна і розуміти, що більшість так званих іноземців походять з країн колишнього СССР?

Сполучені Штати, НАТО і запобігання російській агресії

Елбрідж Колбі

Риторика Путіна не має якоїсь єдиної логіки. Вона заснована на штампах російської пропаганди, які містять навіть не подвійні, а потрійні і більше стандарти: один стандарт для тих країн, які були у складі Російської імперії до 1917 року (Фінляндія, Польща), инший стандарт для країн, які були у складі СССР, але не були у складі Російської імперії, увійшли в ЕС і в НАТО після розпаду СССР (країни Балтії), третій стандарт для тих, хто був у складі Російської імперії і залишився в СССР до його розпаду, а після розпаду прагне в евроатлантичні структури (Грузія, Україна). Зверніть увагу, що розрізнення стандартів відбувається не на підставі якоїсь культурної спільності, а на підставі різного формату імперської структури – Російської імперії та СССР.

Складається враження, що для Росії в питанні позиціонування країни, яка була у складі СССР, має значення лише залежність цієї країни від неї економічно і в ступені культурного впливу. Однак це означає не єдність народу, а ступінь імперської інтеграції.

У цьому сенсі Україна, через те, що найбільш інтегрована в імперські структури Росії, опинилася в складній ситуації. Саме зараз відбувається крах соціокультурних та економічних зв’язностей України, які мають імперську природу залежності від Росії. Саме тому росіяни та українці більше не один народ, як би про це не брехав Путін.

Чи перебуває Україна під зовнішнім правлінням? О так! Причому Україна є під зовнішнім правлінням з часу її виходу зі складу СССР. Однак, якщо до революції 2013-2014 років Україна була під зовнішнім правлінням Росії, то зараз Україна перейшла під зовнішнє правління ЕС. Тобто Росія піклується не про відсутність зовнішнього правління, а про те, що це не її зовнішнє правління.

Можна висловлювати багато критики на адресу ситуації зовнішнього правління Україною з боку ЕС. Я сам це робив багато разів. Однак це вибір українського народу, що вийшов на Майдан в 2013-2014 роках. Український народ захистив і захищає цей вибір своєю енергією і своєю кров’ю. І цей вибір потрібно поважати.

Чи є країни ЕС під зовнішнім правлінням управлінських структур ЕС – це питання дурне. А от чи є европейські країни ЕС під зовнішнім управлінням Франції та Німеччини – це питання філософське. У кожному разі, таке зовнішнє правління всередині ЕС на відміну від зовнішнього управління Росії над Україною не є корупційним, не містить економічного шантажу, має чіткі правові основи, які орієнтовані на рівноправну співпрацю.

Инакше кажучи, в України немає принципової можливості, будучи країною Хартланду, бути незалежною. Україна неминуче опиняється під зовнішнім правлінням або Росії, або Европи. Україна вибрала Европу. Звичайно, було б краще для України мати більшу суб’єктність. Однак на це потрібен час в ситуації реальної економічної і культурної незалежності України.

У складі Росії Україна б ніколи не отримала такої суб’єктності, бо Росія в історично-цивілізаційному плані не здатна ні з ким співпрацювати на рівних. Росії досі потрібні лише велич і домінування. Поки Росія не позбудеться імперських комплексів, вона буде продовжуватиме відносини з країнами колишнього СССР.

Саме тому заява Путіна про те, що Україна разом з Росією будуватиме своє майбутнє, передчасна і нереалістична. Росія поки нічого не робить і навіть не має наміру робити для усвідомлення своїх імперських комплексів, тим більше – для позбавлення від них. З сьогоднішньою Росією в України немає ніякого майбутнього.

Вето на трибунал добиває Ялтинсько-Потсдамську систему, перетворює РФ на міжнародного ізгоя і провокує зміну статуту ООН

Алєксандр Ситін

Сьогоднішня Росія – це монстр, приречений на духовне вмирання як суспільство і розпад як держава. Риторика Путіна свідчить про серйозну духовну хворобу росіян. В уявленні українців російська влада поки нездатна породжувати дійсно продуктивний і перспективний політичний дискурс. І поки російська влада знущається, грубіянить, бреше і займається блюзнірством, у самій Росії немає ніякого майбутнього.

Риторика ООН щодо України

Свою риторику ООН продемонструвала в той самий час, що і Путін, – 17-го серпня 2015 року. Цю риторику пред’явив Генсек ООН Пан Гі Мун.

Риторика ООН щодо України – це риторика млявості, безвідповідальності, недоумкуватості і ходіння на ланцюгу у Росії при явному ігноруванні адекватних оцінок ситуації.

Ця риторика схожа на те, коли б ООН, намагаючись заспокоїти хуту, які вбивали тутсі в Руанді в 1994-му році, закликали б обидві сторони до миру. Хуту як етнічна більшість, яка мала тоді владу, розв’язали геноцид, в якому 90% загиблих – це тутсі і лише 10% – хуту. Позиція ООН тоді була настільки ж безвідповідальною і неадекватною.

Етнічні росіяни не були більшістю на Сході України. Етнічні росіяни не були налаштовані вороже проти українців і вже точно не були націлені на війну до початку агресивної російської пропаганди. У цих етнічних росіян на Сході України було не достатньо зброї, фінансів та фахівців для ведення війни. Намагатися застосовувати рівноважну риторику як стосовно агресора Росії, так і стосовно України, яка зазнала агресії, це з боку Генсека ООН не просто неправильно, неадекватно і виглядає як знущання.

Суть риторики Генсека ООН:

1) Мінські угоди потрібно виконувати;

2) обидві сторони (сепаратисти Сходу України і ВСУ) Мінські угоди порушують, тому насильство ніби виникає субстанціонально;

3) Росія ніби в цій ситуації ні при чому.

Принципові помилки риторики Генсека ООН.

1. Не існує насильства самого по собі, у нього є ініціатор і натхненник, це – Росія.

2. Україна, яка захищає свою територіальну цілісність і своїх мирних жителів, має право на захист, а Росія не має права на агресію. Позиції України і Росії у справі війни неоднакові, безглуздо закликати обидві сторони до миру в умовах окупації, нічого не кажучи про джерело окупації і про перспективи реального поновлення (не закликів до цього) територіальної цілісності України.

3. Не існує безсуб’єктного залякування ОБСЕ, у нього є суб’єкт – це керовані Росією сепаратисти.

4. Мінські домовленості не працюють, тому що там немає домовленості реальних сторін конфлікту – Росії та США. У компетенції ООН є можливість закликати членів Ради Безпеки США і Росію врегулювати конфлікт. Замість цього Генсек ООН займається проповідями, а не політикою.

5. Якщо ООН не може примусити Росію до повернення контролю України над україно-російським кордоном, то ООН не повинна закликати Україну до забезпечення вільного переміщення громадян усередині України через лінію фронту, инакше це означає поширювати війну на всю територію України. Генсек ООН повинен утриматися від таких публічних заяв і від таких закликів, якщо у нього немає розуміння ситуації всередині України.

Глибоке нерозуміння ситуації в Україні, небажання прямо називати агресора, відсутність розуміння геополітичної підоснови ситуації в Україні сприяють продовженню війни Росії проти України за допомогою  риторики Генсека ООН.

Путін дозволяє собі хамство і брехню щодо України тому, що світові лідери в особі Генсека ООН дозволяють собі неадекватність і безвідповідальність щодо України.

Риторика США щодо України

Риторика США виразно проявляється протягом всієї війни Росії проти України і особливо виразно вона проявляється на тлі зростаючого напруження на Сході України з початку літа 2015-го року.

США чітко вказують на винуватця цього напруження – Росію. США здійснюють реальні кроки для економічного обмеження Росії шляхом санкцій, які до сьогодні досить непогано працюють і реально утримують Росію від прямої і повномасштабної агресії. Також США чітко і однозначно вказують на винуватця зриву Мінських угод – Росію і сепаратистів.

Таким чином, риторика США принципово відрізняється від риторики ОБСЕ, про яку йшлося раніше, і від риторики ООН, яка описана вище. Риторика США заснована на адекватному аналізі ситуації на Сході України і на публічній прямій і однозначній оцінці цієї ситуації.

Звичайно ж, в України до США є претензії через ненадання летальної зброї для посилення її позиції в цій війні. США ще сподіваються на те, що Мінські угоди так чи инакше працюватимуть, примушуючи Росію до миру під тиском санкцій (чим не зовнішнє управління, ганебне для Росії?). Ця надія США заснована на уявленнях про старий світовий лад, який, на жаль, вже сильно змінився. Це примарні надії.

У своїй риториці США сьогодні представляють єдину прагматичну позицію в світі, яка намагається запобігти агресії Росії в Україні. ООН і ОБСЕ намагаються запобігти війні Росії проти України, не вступаючи в конфлікт з Росією. Така позиція ООН і ОБСЕ контрпродуктивна і не має перспектив.

Неадекватна риторика ООН та ОБСЕ як криза політичного дискурсу

Це лише на перший погляд дивна ситуація. Адже політична риторика – це один з найцінніших видів продукції, яку виробляють ООН та ОБСЕ. Инакше кажучи, нічого иншого ООН та ОБСЕ виробляти просто не можуть. І якщо риторика ООН та ОБСЕ неякісна, то навіщо взагалі потрібні ці організації?

Незважаючи на чисто дискурсивні практики світової та европейської комунікації як базову орієнтацію ООН та ОБСЕ, вони не виробляють нового дискурсу. Дискурсивні практики докризового світу сьогодні вмирають на наших очах. Бла-бла-дискурс ООН і ОБСЕ не тільки не заспокоює світове і европейське співтовариство, але не працює навіть для імітації ними своєї роботи. ООН і ОБСЕ не здатні, як показує політична практика, до продукування нового політичного дискурсу, оскільки вони не є дискурсивно самостійними.

Напевно, лише досить розвинені країни, потенційно здатні до виробництва нового політичного дискурсу. Однак цю проблему потрібно поставити, а така мета заявлена.

Новий політичний дискурс – життєво важливий для самого виживання України.

Сьогодні, на жаль, навіть США не виробляють нового політичного дискурсу. Саме тому, позиція США не виглядає настільки впливовою, як раніше.

Той, хто зможе продукувати новий політичний дискурс і в ньому за допомогою метанаративів закладати основи для нових масових наративів, знайде нову позицію для впливу у світі.