www.ji-magazine.lviv.ua

Сергій Дацюк

В Україні вистачає і своїх песимістів, які не хочуть бачити ніяких позитивних сценаріїв нашого спільного майбутнього. Але найпомітнішим є песимізм, який формує російська пропаганда.

Люди спочатку народжуються – або послідовниками Платона, або послідовниками Аристотеля; або послідовниками Канта, або послідовниками Бентама; або послідовниками Вольтера, або послідовниками К’єркегора.

Життя кожного завжди проходить у впевненості, що все ідеально або грубо-матеріально, що світом править моральний закон або утилітарність, що або «все на краще в цьому найкращому зі світів» або це лише «хвороба до смерті».

І все б нічого... І право на радість, захоплення та ентузіазм здається рівним праву на смуток, нудьгу і відчай. Однак це не так – право на позитив не дорівнює праву на негатив.

Аналітичний розум, витрачений на реалістичний неупереджений аналіз, завжди володіє фундаментальним недоліком – все обов’язково буде погано, якщо до цього готуватися і нічого не робити для впровадження своїх ідеальних уявлень.

Як говорить прислів’я – «у косого Егорки очі дуже зіркі, одна біда – дивляться не туда». Зіркі погляди і прозріння в негативі цілком врівноважуються відстороненими поглядами чи поглядами в позитив.

Однак є лише один час нестримного оптимізму – це час революції і війни. Лише оптимізм дозволяє робити революцію і здобувати перемогу у війні. Якщо душею володіє песимізм, то революція і війна неминуче призведуть до поразки.

Ось чому потрібно так насторожено ставиться до власного песимізму під час революції і війни. І ось чому в основі російської антиукраїнської пропаганди лежать песимізм і негативні проекції на майбутнє, оскільки негативні сценарії не сприяють конструктивному підходу і не підлягають практичному втіленню.

Щоб здійснився негативний сценарій, не потрібно нічого робити – просто почекати. Щоб будинок розвалився, не потрібна жодна наша дія – сніг, дощ і мороз зроблять все за нас.

Українська чума – страшилка для Росії

В Україні вистачає і своїх песимістів, які не бажають бачити ніяких позитивних сценаріїв нашого спільного майбутнього. Але найпомітнішим є песимізм, який формує російська пропаганда.

Антиукраїнський пропагандистський проект «Чумний доктор» призначений для російськомовних обивателів в Росії і в Україні. Тексти проекту пишуть нібито українці для українців. Проте загальні установки, вшиті в тексти, видають різко антиукраїнську спрямованість проекту. Завдання проекту – створити стійкі емоційні переживання песимізму і породити негативні проекції України на майбутнє.

Програмний текст цього проекту «Україна після війни» містить основні тези антиукраїнської негативної пропаганди, які ми коротко розглянемо.

Тези антиукраїнської пропаганди, перша частина – «Удар у дзвін».

1. В Україні є дві течії – люди зі зброєю, які захищають Україну, і люди зі зброєю, які захищають Росію. Не важливо, хто правий насправді, оскільки обидві сторони потребують своїх героїв, і пропаганда їм цих героїв створює.

Що означає – не важливо, хто правий насправді? Правий той, хто не бреше, хто виступає за свободу, за обмеження всевладдя держави, в тому числі імперської, хто виступає за позитивну колективну справедливість не за рахунок анексії території і гноблення чи вбивства инших народів. Як же це може бути не важливо? Для України це дуже важливо.

2. В українській армії є три типи людей: 1) алкоголіки, 2) ті, хто намагається уникнути проблем в цивільному житті; 3) відверті маргінали; 4) радикально налаштовані громадяни. І все.

Звичайно ж, такі люди є в будь-якій армії будь-якої країни в будь-який час минулого, сьогодення і майбутнього. Однак хіба такі люди розтрощують плани могутньої країни, що має найсильнішу армію в Европі? Думаєте алкоголіки і маргінали здатні розтрощити проект «Новоросія»? А як же люди, які не є алкоголіками, не мають особливих проблем в звичайному житті, не є маргіналами і не радикально налаштовані? Як бути з людьми в українській армії, які залишили свою роботу, свій бізнес, свою сім’ю і свій будинок, щоб за велінням серця захищати Українську Батьківщину від анексії і ворожих дій сепаратистів в Україні на повному забезпеченні російської влади і від масово прихованої в самій Росії допомоги регулярної російської армії? Як з цими людьми бути? Їх потрібно замовчувати згідно російській пропаганді?

3. Є ще одна категорія людей – розумні і начитані, але зайво націоналістично-налаштовані аж до праворадикальних поглядів.

Є такі люди. І що? Ось до Майдану 2013-2014 рр. вони навіть в Парламенті України були. Після Майдану їм українське суспільство відмовило в довірі. Вони дійсно є, але аж ніяк не є володарями дум українського суспільства. Всупереч витрачених мільйонів доларів в Росії на пропаганду «Правого сектора», він не отримав в Україні ніякої вагомої політичної підтримки.

4. «Якщо в камуфляжі і з українським прапором, значить – герой, а якщо герой, то треба «зрозуміти і пробачити»»

Нічого подібного. Всіх лже-героїв в Україні за будь-які злочини судять, і навіть депутатська недоторканність не є перешкодою. Ніяка героїзація в Україні не рятує від відповідальності за порушення закону. Це в Росії людину, яка організовує масові вбивства в Україні – Гіркіна – можуть вважати героєм, вона може роздавати інтерв’ю і претендувати на президентський пост. Тому не потрібно перекладати з хворої голови на здорову, нешановні «Чумні доктори».

Тези антиукраїнської пропаганди, друга частина – «Історія «піджаків»».

1. Громадську думку в Україні до кризи формували політики і олігархи, які керували як політиками, так і ЗМІ. Політики наймали для формування громадської думки іміджмейкерів, рекламістів, спеціалістів зі зв’язків з громадськістю.

Якщо це було саме так, то як же виник Майдан-2013-2014? Ні, ну зрозуміло, що Майдан зробив Держдеп США. Однак як же це все Держдеп провернув? От у Росії громадську думку теж формують політики (або навіть однин політик) та олігархи (лояльні до цього одного політика). І на ніякий Держдеп Росії не зважають. А як же в Україні Держдепу вдалося Майдан провернути? Може, громадську думку до кризи в Україні формували зовсім не політики і олігархи? Може все-таки в широких верствах різних структур громадянського суспільства діяли якісь инші сили української революції? Та й дії політиків під час громадянського протесту 2013-2014 рр. були дуже неоднозначними. Саме тому до влади після Майдану прийшли в тому числі нові люди – лідери громадянського суспільства.

2. Середньостатистичний українець до кризи гнався за надприбутками.

Ну, може в Росії це і могло б бути схожим на правду. Паразитарне збагачення – роблення грошей на дармових копалинах енергоносіїв – це переважно російський бізнес. В Україні кожен українець спочатку прагне свободи, потім власності і лише потім прибутку. Свобода для українця важливіша, навіть якщо немає власності і прибутку. Власність в умовах свободи важлива, навіть якщо не дає прибутку. І лише, коли є свобода і власність, українцеві потрібен прибуток. Майдани з бажання прибутку або власності не народжуються. Майдани народжуються з бажання свободи.

3. Великий бізнес в Україні грав в «монополію» і прагнув до надзбагачення. Йому протистояв соціально відповідальний середній клас. Це так звані «піджаки». Ідеології як такої у «піджаків» не було.

Тобто ідеологічного проекту «Що відбувається? Картина маслом» Інтернет-видання «Хвиля» не існувало? «Маніфест середнього класу» не був опублікований? Цієї статті про цілі революції не було? Комунікації безлічі різних клубів, рухів, мереж, які обдумують революційні перетворення в Україні не відбувалося? Зрозуміло, що тексти «Чумного доктора», призначені для українського російськомовного обивателя, який про все це уявлення навряд чи має, але брехати навіщо?

4. «Якщо покоління української молоді ще якось прагнуло до саморозвитку, то ті, хто «втратив Совєтський Союз» вже давно звиклися з власною незначністю, зі своєю незахищеністю, з тим, що їх обов’язково обдурять, що простіше залишити все, як є, ніж намагатися що-небудь змінити. Це були десятки мільйонів українців».

Варто зауважити, що саме десятки мільйонів українців, які втратили «Совєтський Союз» влаштували масовий «ленінопад» по всій території України. Це явна брехня і явна маніпуляція. На індустріальному Донбасі дійсно багато людей ностальгували за СССР, але їх було точно не десятки мільйонів. До того ж їх ностальгія, підтримана російською пропагандою, озброєна і керована російською владою, вже призвела до гуманітарної катастрофи цього регіону і процесу війни.

Тези антиукраїнської пропаганди, третя частина – «Хліба, страт... і батога».

1. «Майдан був би приречений, якби якісь люди (і не важливо – за власною волею чи за чиєюсь вказівкою) не хитнули громадську думку від пасивного (властивого споживачам) стояння з прапорами і виспівуванням гімнів до рішучіших дій (повторюся – не важливо: чи були вони куплені, підлаштовані чи відбулися стихійно).

Що ж це за певні люди, настільки важливі, що змінили хід подій на Майдані? І чому не важливо, чи були вони куплені, підлаштовані чи відбулися стихійно?

Це одна з найважливіших тез сьогоднішньої російської антиукраїнської пропаганди, яка розкладається на кілька пов’язаних тез: а) в української революції немає ідеології, у неї немає ідеологів і немає організаторів; 2) претендуючи на ідеологію та організацію люди української революції або куплені, або підлаштовані, або є стихійним середовищем і це неважливо :); 3) ці люди, які претендують на ідеологію та організацію, зацікавлені у війні України проти Росії.

Це цинічна, нахабна і безпринципна брехня і маніпуляція. В Україні є ідеологія революції, є розуміння власної незалежної позиції, і організатори революції не зацікавлені у війні проти Росії, вони зацікавлені у відновленні територіальної цілісності України.

2. В Україні сьогодні є дві суспільно-активні сили – «камуфляжники» і «піджаки».

Мабуть, варто під цим розуміти «партію війни» і «партію миру», які є завжди всередині будь-якого процесу війни. Проте насправді громадсько-активною силою в Україні є люди, які орієнтуються на зовсім инші цінності і зовсім инакше позиціоновані. Це люди з громадянською ідентичністю, які незалежно від їх уявлень про війну і про добробут беруть на себе відповідальність за власну країну, а не намагаються делегувати її владі. «Піджаки» можуть стати «камуфляжниками», а «камуфляжники» можуть стати «піджаками», якщо того вимагає ситуація. Однак вони залишаються впливовими доти, поки незмінною залишається їхня громадянська відповідальність.

3. «Суспільство стало набагато більш націоналістично налаштованим» в Україні.

Пряма брехня, не узгоджена ні з результатами президентських і парламентських виборів в 2014-му році в Україні, ні з результатами соціологічних опитувань. Ситуація прямо зворотна: націоналізм в Україні зазнав нищівної поразки і продовжує втрачати свою підтримку на користь громадянської ідентичності. Національне в Україні – як в його етнічному, та і в його політико-державному розумінні – все частіше поступається місцем громадянському в його суспільному розумінні.

4. «Суспільство постійно потребує героїзації і героїв».

Це характерно для будь-якої війни. Проте ніякої штучної героїзації в Україні не видно. Більшість героїв в Україні виробляє Росія: або засобами дій власної влади і власної пропаганди – як, наприклад, піар «Правого сектора» рік тому, або кричущим нехтуванням цивільних прав, як, наприклад, Надії Савченко сьогодні. Справжні українські герої ще досі  безіменні – як, наприклад, «кіборги» з оборони Донецького аеропорту.

5. «Суспільство стало набагато параноїдальнішим... Підозрілість до будь-яких інформаційних потоків. «Агент Кремля» і «Рука Москви» бачиться людям на кожному розі, в кожному інтернет-повідомленні, в кожній статті».

У ситуації інформаційної війни Росії проти України українське суспільство має бути підозрілим і обережним стосовно кожної спроби зомбування та маніпуляції. Здорова параноя в ситуації війни – це запорука довгого і безпечного життя. «Агентів Кремля» потрібно виявляти швидко і ефективно. І ніякі «чумні доктори» нам тут не указ.

6. «Суспільство все сильніше радикалізується».

Така думка вказує на те, що автори слабо знайомі з ситуацією в Україні. У процесі революції та війни в Україні радикалізація зазнала кілька підсилень і спадів. Радикалізація була на піку революції в лютому 2014-го року, на піку війни в липні-серпні 2014-го року, на піку спроби російського реваншу в січні-лютому 2015-го року. Чи буде новий сплеск радикалізації в Україні, залежить лише від дій божевільної російської влади. Кожна дія породжує протидію.

7. «Бажання отримати тверду руку в управлінні».

Цією нібито установкою українців постійно лякають люди, які дуже мало розбираються в характері українців. Українське суспільство достатньо свідоме, щоб здійснювати громадський тиск на владу незалежно від твердості її руки.

8. «Бажання бачити більше представників простих людей у владних структурах».

Принципово невірне розуміння установки на оновлення української влади. Українці бажають бачити при владі не простих людей, а відповідальних людей, висунутих в структурах громадянського суспільства. Прості це люди чи складні, забезпечені чи незабезпечені, принципового значення не має.

9. Зміцнення позицій націоналістів, радикалів, параноїків.

Базова антиукраїнська теза російської пропаганди, організаторам якої дуже б хотілося, щоб так було або хоча б вважалося, що так є. Проте ні соціологічні дослідження, ні комунікація соціальних мереж, ні навіть інтонації українського телебачення цього не підтверджують. Ця теза націлена на розгойдування ситуації, на дезорганізацію українського суспільства, на сіяння хаосу, зневіри і песимізму.

Шановні російські пропагандисти-українофоби! Кожного разу, коли ви намагаєтеся щось втюхати українцю, якось його зомбувати, обдурити, поманіпулювати, уважно подивіться на його праву руку. Якщо права рука у нього в кишені, знайте, там він тримає дулю. Не вірить українець ні царю, ні дияволу; ні імперіалістам, ні бісам. Українець вірить Богу і собі. І навіть буває собі вірить більше, ніж Богу.

А українським песимістам, скажу инше. Є дуже складний для реалізації, але зрозумілий позитивний сценарій – люстрація, деолігархізація, децентралізація, реформи, перемога у війні. І ніяких доказів цей сценарій не вимагає. Поки я, ви, ми разом його реалізовуємо, цей сценарій і є найбільш ймовірним.