www.ji-magazine.lviv.ua

Васілій Жарков

Політолог Васілій Жарков про наше місце в системі міжнародних відносин

За останні сто років світ сильно змінився, але Росія часто веде себе на міжнародній арені так, ніби надворі XIX століття. Про те, до чого це може привести, а також про три можливі шляхи розвитку зовнішньої політики нашої країни розповів «Ленті.ру» політолог Васілій Жарков, керівник російсько-британської магістерської програми «Міжнародна політика» в Шанінці (Московській вищій школі соціальних та економічних наук).

Виникає враження, що зараз на міжнародній арені російська влада керується принципом realpolitik, висунутим в XIX столітті, що ґрунтується на приматі сили і виключно прагматичному підході у зовнішній політиці. Чи це справді так?

Я згоден з цим лише частково. Так, уявлення про европейську політику XIX століття сильно впливають на світогляд російських політичних еліт. Зокрема, це стосується сприйняття себе в якомусь квартеті великих держав, що, звичайно, виглядає колосальним анахронізмом, адже за часів цього квартету, в який дійсно входила Російська імперія, більшості сучасних країн, у тому числі европейських, просто не було на карті. Світ суттєво змінився за останні 100 (і навіть 50) років, і така апеляція до епохи колоніальних імперій виглядає неповагою до наших сусідів і партнерів.

Зовні все це дійсно схоже на архаїчні принципи імперської realpolitik, в якій Росія, до речі, не мала великого успіху. Майже все XIX століття Російська імперія намагалася всіляко тиснути на своїх західноевропейських партнерів, закликаючи вирішити так зване східне питання, розділивши старіючу Оттоманську порту. Англійці і більшість инших великих европейських країн виступали проти цього.

Переживши поразку в першій Кримській війні, Росія, тим не менш, намагалася наступати на Балканах, шукаючи союзників серед місцевих слов’янських народів. Однак і тут все закінчилося провалом. Від балканських перипетій між Росією і Англією в результаті виграла Німеччина, зробивши своїм союзником не тільки Австро-Угорщину і Туреччину, але й Болгарію. Для Росії це було сумним результатом, і тоді, до речі, ми вперше «повернули на Схід», де теж великих успіхів не мали.

Важко погодитися з тим, що це повністю реалістична політика, якщо ми використовуємо поняття реалізму в тому вигляді, в якому воно присутнє в теорії міжнародних відносин. Реалізм не тільки говорить про необхідність врахування розстановки сил на міжнародній арені, але і досить складно підходить до самого поняття сили. Зокрема, від самого актора міжнародних відносин потрібна твереза оцінка власних сил і можливостей.

Стан війни
Надзвичайний стан

Міхаїл Нємцев

Сьогоднішні реалісти, швидше, говорять про необхідність збалансованого підходу до цього поняття. Сила, насамперед, є тим, що забезпечує вашу безпеку, дозволяє уникнути агресії ззовні, війни з вашою участю. Якщо вона веде до війни, це може обернутися її раптовою втратою і абсолютно протилежним результатом, ніж той, до якого ми прагнемо, накопичуючи силовий потенціал.

На жаль, в Росії на поняття сили в міжнародних відносинах часто дивляться у звичному, дворовому розумінні цього слова: «Я мушу бути найсильнішим, у мене мають бути накачані м’язи, і тоді мене всі боятимуться і поважатимуть». Однак страх – це часто виклик безпеці. Джон Локк (британський педагог і філософ) писав, що якщо ви комусь погрожуєте, особливо якщо посягаєте на чиєсь життя і свободу, то ви тим самим ризикуєте власною свободою і власним життям. Вже прийнявши рішення напасти на когось, ви в небезпеці, оскільки вам можуть негайно відповісти, причому іноді зовсім не так, як ви припускали. Якщо хтось лише зібрався позбавити когось життя, він вже ризикує життям власним. Тому один з кращих рецептів безпеки полягає не тільки в наявності достатньої сили, але і в тому, щоб цю силу ніхто не сприймав як надто велику загрозу.

Великобританія, керуючись realpolitik, довгий час в XIX столітті підозрювала, що Російська імперія збирається захопити Індію і робила кроки для того, щоб її зупинити. Чи може наша влада так само невірно інтерпретувати дії инших гравців на міжнародній політичній арені?

Це і є те, що Річард Нед Лебоу (американський вчений-політолог, один з провідних західних дослідників сюжетів холодної війни і історичної політики) називає трагедією реалізму. Реалізм дійсно у своєму екстремальному виді часто буває параноїдальним, бо змушує весь час бачити навколо себе загрози. Вони можуть бути як реальними, так і уявними, і часто в історичній ретроспективі стає зрозуміло, що ці загрози якраз були уявними. Не маючи можливості повністю зрозуміти сили потенційного противника, перебуваючи під тиском суперництва і недовіри, ви завжди боїтесь більше, ніж треба.

Якраз тому багато хто в Росії вважає, що Америка хоче нас захопити або, що якщо НАТО підійде до кордонів нашої країни, то це буде загрозою для неї. Насправді, це лише страхи, абсолютно не підкріплені переконливими фактами. Під впливом лякаючих припущень вони породжують низку відповідних заходів і дій. У свою чергу активізація Росії на міжнародній арені сьогодні породила нову хвилю страху в ближньому зарубіжжі, відштовхнувши від нас майже всі країни СНД. У діях нашої країни проти України вони побачили тільки одне: прагнення відновити СССР.

«Де зупиниться Росія?» – ось одне з питань, яке задають в Центральній Европі і на постсовєтському просторі. Це є проблемою для обох сторін, свідчить про втрату довіри, поновлення духу суперництва і його переважання над духом співпраці. Така ситуація може привести до дуже сумних наслідків для всіх.

Росія недостатньо сильна для реалізації і того, що вона сама собі приписує, і того, що більше приписують їй инші. Зовнішнє оточення нашої країни не загрожує їй так, як цю загрозу сприймають окремі радикальні кола всередині країни. Ми конструюємо війну Росії із Заходом, в якій чи то Захід об’єднався проти нас (як вважають наші радикали), чи то ми повстали проти Заходу (як думають радикали зарубіжні).

Я б не звинувачував в цьому реалістів. Якщо подивитися на сучасних американських прихильників цієї дисципліни, наприклад на всім відомого тепер Джона Міршаймера, то він якраз дуже стримано ставиться до проблеми російської загрози. Джон Міршаймер прагне зрозуміти інтерес, що ховається за діями иншого актора на міжнародній арені, а також те, які сили використовує цей актор для досягнення бажаного.

«Так починаються світові війни»

Енн Епплбаум

Сучасні американські реалісти досить прагматично ставляться до Росії, оскільки, з одного боку, вони готові розуміти її інтереси, а з иншого, краще усвідомлюють обмеженість її ресурсів для реалізації будь-яких глобальних амбітних проектів (відновлення Російської імперії, Совєтського Союзу, спроби втручатися в конфлікти по всьому світу). Отже, вони не бачать в Росії тієї страшної загрози, яку іноді їй приписують, тому у неї немає можливостей цю загрозу реалізувати.

Як ви думаєте, яким чином в нашого керівництва сформувалося таке уявлення про сучасні міжнародні відносини?

Мені важко відповісти на це питання, бо я не спілкуюся з нашим керівництвом, але думаю, що не останню роль у цьому відіграють ЗМІ, і, насамперед, телебачення. Телевізійна картинка у нас, очевидно, парадоксально впливає не тільки на умонастрої мас, але й на еліту. Іноді здається, що еліта навіть більше схильна до впливу замовленого нею медійного продукту, ніж народ, якому ці медіа адресовані.

Це небезпечна пастка. Ми маємо справу з уявленнями про світ, які можна охарактеризувати як специфічну форму політичного романтизму. Є реалізм, про який ми вже говорили. Він бачить інтерес за кожною дією на міжнародній арені і вимагає враховувати фактор сили, за рахунок якої можна цей інтерес здійснити. Инший підхід – це лібералізм, який не заперечує наявності інтересів і чинника сили, але прагне будувати міжнародні інститути, що дозволяють погоджувати ці інтереси і переводити відносини між народами від війни до кооперації.

Але чомусь продовжує існувати і романтизм. Відомо, що саме він сильно вплинув на формування політичної самосвідомості німців в XIX столітті. Почасти романтизм транслювався через німецькі джерела і в Росію, яка нині є, напевно, останньою в світі державою романтиків.

Один вітчизняний політолог, що займає радикальну позицію всередині нашої «партії війни», сказав якось, що інтереси Росії настільки важливі, що вона за будь-яку ціну їх  досягне. Мені здається, це справжнісінький романтизм людей, які плутають мрію і стратегію. Вони живуть мріями про втрачене минуле, їм імпонує ідея самотнього борця, що протистоїть решті світу. Романтикам також властиве почуття приреченості, вони готові загинути разом зі своєю обложеною фортецею, але в жодному разі не погодяться з раціональними правилами гри навколо себе.

У цій небезпечній пастці опинилося не тільки керівництво Росії, але й значна частина російських інтелектуалів. Такий підхід може обернутися справжньою трагедією для нас, тому що романтизм на початку XXI століття виглядає непростимою розкішшю і непростимою дурістю одночасно. Він веде нас до розбитого корита, як у казці Пушкіна про золоту рибку. Якщо ваше становище і ваше багатство раптово і стрімко покращилися, не варто одразу ж бажати стати володаркою морською, набагато раціональніше залишатись на своєму місці, зберігаючи і примножуючи досягнуте.

Якщо ми продовжимо йти по цьому шляху, що нас чекає в майбутньому і чим все це може закінчитися?

Не вперше за свою історію Росія виявляється витязем на роздоріжжі. Якщо ми підемо шляхом подальшої конфронтації з найбільш розвиненими країнами світу, то нас не чекає нічого, крім спалювання залишків людських ресурсів. У XX столітті Росія дозволила провести жахливий експеримент над собою, що коштував нам не менш ніж 100 млн життів (якщо взяти до уваги цифри з дослідження покійного академіка Сергія Петровича Капіци). Після всіх цих втрат нашим нагальним внутрішнім завданням має стати подолання усіх хвороб минулого століття і отримання тієї країни, якої ми гідні: вільної, благополучної, розвиненої, яка захищає своїх громадян, їхні права і свободи.

У цьому сенсі повернення до амбіцій колишньої імперії небезпечне. Я думаю, що якщо хтось зараз хоче знищити Росію, то йому варто було б заохочувати всі ці імперські марення. Це найкоротший шлях до зруйнування нас як держави, витіснення Росії з орбіти старих багатих країн на периферію світового розвитку.

Зараз стало модно розмірковувати про вибір між Заходом і Сходом. На мій погляд, це надумана дилема. У сучасному світі вже не існує ні Сходу, ні Заходу. Є розвинені країни, країни, які розвиваються, а є країни, що провалилися – failed states. Розвинених країн найбільше на Заході, але на Сході їх кількість теж зростає. Між ними існують загальні базові правила гри, бо подекуди світ став справді глобальним, причому вже доволі давно.

Ми говорили про невдачі в европейській політиці Російської імперії при пізніх Романових. Відповіддю на ці невдачі став свого роду поворот на Схід. Росія пішла на якийсь час з Европи, почавши експансію в Маньчжурії, намагаючись просунутися до берегів Жовтого моря, розгорнувши суперництво в цьому регіоні.

Однак це не спричинило відходу від Заходу. На Далекому Сході Російська імперія зіткнулася з тими ж потужними гравцями – з Англією, Німеччиною, Францією, а ще з Японією і США. В результаті і на цьому, здавалося б такому багатообіцяючому східному напрямку Росія, не маючи належних ресурсів і не зумівши вибудувати нормального партнерства, зазнала нищівної поразки, що коштувало їй стабільності внутрішньої структури.

Не треба забувати, що перша російська революція була прямим результатом ганебної поразки в Російсько-японській війні. Я не кажу, що нас зараз чекає те ж саме – ні, звичайно, зараз зовсім инша ситуація. Я лише хочу показати цим, що навіть тоді світ був надто глобальним для того, щоб так грубо ділити його на Схід і Захід.

Чи можемо ми піти шляхом Китаю – бути, безсумнівно, великою, але регіональною державою, що не прагне до агресивного розширення, поза блоками і союзами?

Я погоджуся з тим, що у Китаю в тому турбулентному світі, в якому ми опинилися, чи не найадекватніша зовнішньополітична лінія. Китайське керівництво дуже вдало поєднує реалізм, лібералізм і марксизм у своїй зовнішній політиці. Як розумна сила, Китай не поспішає демонструвати свою міць на зовні. Ця країна не називає себе великою державою, хоча за фактом такою є, з погляду своєї демографії, економіки і мінливої політичної присутності у світі.

Бути великим і не називати себе таким краще, ніж називати себе великим і не бути ним. Китай говорить про себе як про державу, що розвивається і він зараз цілком очевидно стає лідером серед країн, що розвиваються, демонструючи колосальний успіх на цьому шляху.

Ця держава веде політику, що виключає колоніальні захоплення і поділ світу. Розумно виглядає і китайська політика стосовно нинішнього протистояння Росії та країн Евроатлантичного альянсу. Він не втручається і намагається не підтримувати жодну зі сторін, в той час виступаючи з вельми слушними міркуваннями і позначаючи важливі принципи на майбутнє.

Чи здатна Росія вести схожу політику? Я думаю, якщо ми не схаменемося, то через якийсь час можемо опинитися в становищі Китаю, але тільки сторічної давнини. Тоді Росія колонізувала китайську північ, будуючи там російське місто Харбін, прокладаючи залізницю і розвиваючи інфраструктуру Маньчжурії, а зараз ми побоюємося того, що китайці колонізують російський Далекий Схід. Не факт, що це станеться, і я не хотів би приєднуватися до хору панікерів, але такі очікування існують, і їх важко ігнорувати.

Певним чином ми за ці сто років помінялися з Китаєм місцями, і це дуже сумний підсумок для моєї країни. Але це також дозволяє вчитися на чужому досвіді. Так, звичайно, політика розумного балансування, неприєднання, співробітництва з усіма силами в цьому світі, орієнтації на тих, хто сильніший, сама по собі створює додатковий фактор сили та сталого розвитку. Не потрібно забувати, що сила є не тільки силою самої країни, а й силою ваших союзів, тому логічно робити ставку на союз з найсильнішими. Тоді ви швидше отримаєте вплив, ніж якщо будете з ними змагатися.

Якщо ми розуміємо «поворот на Схід» як прилучення до мудрості китайської дипломатії і китайського бізнесу, то я його всіляко вітаю. Якщо ж ми розуміємо його, як метання старої скандалістки, яка посварившись на одному базарі, втікає в инше місце і думає, що чутки не біжить попереду неї, – це найглибша помилка.

Чи можлива інтеграція Росії в західне суспільство не на правах провідної держави?

Я б так питання зараз не формував взагалі. Наше розчарування можливістю інтеграції в Европу (Росія надто велика, вона не поміщається в Евросоюз) частково спровокувало нинішню ситуацію. Але давайте подивимося на карту світу. Існують Сполучені Штати, Канада, існує Австралія, існує Нова Зеландія. Чи сильно переживають США через те, що вони не інтегровані в Евросоюз? Ні. Є у Канади хоч найменший жаль, що вона – «не Европа»? Яка різниця, якщо самі канадійці вважають себе цілком европейською країною, більш европейською, між иншим, ніж сусідні Штати.

Якщо Росія буде розвиненою демократичною державою з ВВП на душу населення, як у Европі (а ще краще, як в Північній Америці), то не важливо, як її називатимуть – европейською, евразійською чи, можливо, субарктичною. Можна придумати багато красивих метафор. Набагато важливіше, на якому рівні у нас будуть тривалість життя і смертність населення, чи будуть вони співвідносними із західними країнами.

Сьогодні Росія не може називатися европейською державою не через географію чи те, що у нас мізки по-иншому влаштовані, а через те, що у нас пенсії набагато нижчі, ніж навіть у найбідніших европейських країнах. У нас смертність африканська і тривалості життя теж варто бажати кращої.

Росії зараз, на мій погляд, прописана політика неприєднання до будь-яких протиборчих блоків при активній кооперації з усіма економічно розвиненими країнами. Нам потрібно співпрацювати з усіма державами, здатними бути партнерами у справі нашого внутрішнього розвитку.

Росія не повинна витрачати ні краплі своїх сил на політичні авантюри на міжнародній арені. Ми дозволили себе втягнути в дві світові війни. Беручи участь у них, росіяни заплатили найвищу ціну в світі, це наша історична трагедія, а не перемога.

Наш трагічний досвід останнього століття вчить, що ми не можемо думати про жодні зовнішні проекти, поки хоча б не вирішимо проблеми бездоріжжя і злиднів наших сіл, поки каналізація не прийде в кожен дім, поки ми не відновимося після тих жахливих людських втрат, яких зазнали через антилюдські експерименти в період комуністичного правління на нашій території.

Росія ще зовсім недавно дотримувалася подібної політики. Довгий час курс Владіміра Путіна асоціювався саме з таким підходом. Знекровлену і розорену країну поклали під крапельницю, на всяк випадок знерухомивши рамками «керованої демократії», і це принесло свої плоди, країна почала дихати, нормально розвиватися. Незрозуміло, навіщо тепер знадобилося висмикувати поступово видужуючий організм з реабілітаційного періоду, кидаючи його в військові авантюри у все нових і нових точках світу.

Міхаїл Карпов