www.ji-magazine.lviv.ua

Андрєй Дєсніцкій — російський біблеїст, перекладач, письменник,
доктор філологічних наук

Приблизно два роки тому я писав: у Росії за останні півстоліття при владі були комуністи, що виявились перевертнями, потім ліберали, які теж стали імітаторами, – тепер, очевидно, черга несправжніх націоналістів. Нині ж випливла ще одна цікава деталь: разом з націоналістами на владу претендують православні фундаменталісти.

І народ чекає чи то ІДІЛу вітчизняного виробництва, чи то нового середньовіччя. Ну, або хоч чогось на кшталт світу Тома Сойєра, де дітей поголовно змушують вчити напам’ять Біблію, а за витівки шмагають різками.

Нічого подібного не буде, дорогі росіяни. Фанатизм тут фейковий, він цілком і повністю вписується в рамки постмодерної парадигми. Справжні фанатики зі справжнього ІДІЛу трощать все, що не вписується в рамки їхніх релігійних поглядів, – імітатори приходять на виставку беззахисних, як їм здається, маргіналів і дисидентів і розбивають, за їхніми словами, тарілку з ІКЕА.

Це ж не вандалізм, а перформанс з умисним заниженням збитків.

Російська влада – 2015: тактика без стратегії

Андрєй Колєсніков

Або ось недавно православна громадськість звернула увагу на станцію метро «Войковська»: вона названа на честь одного з учасників вбивства царської сім’ї. Але ця ж сама громадськість не заперечує проти поїздок зі станції «Ленінський проспект» на станцію «Бібліотека імені Леніна». Ім’я дрібного виконавця забираємо, а ім’я натхненника й організатора червоного терору – ні?!

Ленін – не Сідур, замахнутися на нього духу не вистачить.

Якби розбили активісти ікеївську тарілку об підніжжя якогось пам’ятника Іллічу – їм би зразу довелося пояснювати владі, чим відрізняється ця акція від українського ленінопаду, і відбивати шалені атаки комуністів. Адже їхній ядерний електорат в основному і складається з тих самих тихих церковних бабусь, почуття яких акціоністи так старанно захищали в Манежі.

І тому можна старанно не помічати, що В. І. Ульянов-Ленін розгорнув наймасштабніші і найдовші в історії гоніння православної церкви, а його вшанування набуло в СССР всіх рис релігійного культу. Навіть стосовно Джугашвілі знайдуться відмовки: відродив з праху Московську патріархію по апокрифах, відвідував старицю Матрьонушку і взагалі був мало не таємним віруючим. Але от з Ульяновим – хімічно чистий випадок. Можете собі уявити, щоб бойовики ІДІЛ пройшли повз таке неподобство?

Але не варто приділяти багато уваги хуліганам. Давайте подивимося на серйозних і важливих людей.

Наприклад, на Стрітенський монастир в самому центрі Москви, недалеко від Луб’янки, – півтора роки тому мені доводилося писати і про його настоятеля, архімандрита Тихона Шевкунова. Ще в 2008 році, коли його неофіційно вважали духівником В. В. Путіна, у своєму фільмі «Загибель імперії. Візантійський урок» він чітко позначив всі ті ідеологічні тренди, які нині стали реальністю.

У 2011 році він видав книгу «Не святі святі», яка одразу стала бестселером, її переклали на безліч мов і сприйняли як своєрідний маніфест російського православ’я XXI століття. Доволі консервативний і на чийсь навіть погляд фундаменталістський маніфест про цінності безумовної покірності...

Але сьогодні «Не святі святі» не просто книга, а добре розкручений торговий бренд.

У центрі Москви, у тому самому монастирі є ресторан під такою назвою, а в Crocus City Hall йтиме мюзикл за мотивами книги. Всіма цими благами можна насолодитися, не здійснюючи далеких паломництв, не виснажуючи себе постом і молитвою, і взагалі навіть не вірячи в Бога.

І останній приклад, зі сфери медіа. До повноцінного запуску готується телеканал «Царьград ТВ», дуже православний, дуже патріотичний, дуже антизахідний. Його засновник – Костянтин Малофєєв, а ось його головним режисером кілька місяців тому став... Юрій Гримов.

Сценарні курси Кремля

Максім Трудолюбов

Нагадаю, що він був метром реклами в лихі дев’яності, в двохтисячному зняв глибокий і тонкий, на мій погляд, вітчизняний серіал «Казус Кукоцького», а в бунтівному 2013 р. був генеральним продюсером телеканалу «Дождь». Зараз змінилися і атмосфера, і запити, і фінансування – і Гримов на «Царьграді». І невже при ньому цей канал понесе жахи фундаменталізму в маси?

Людей, для яких православний фундаменталізм – не рольова гра, не перформанс і не робота, в Росії вкрай мало, і вони справді мало на що впливають.

А головне, цей самий фундаменталізм не має попиту серед широких мас населення. Вірніше... він є, але лише доти, поки не стосується тебе особисто.

Згідно з усіма опитуваннями громадської думки, у нас в країні більшість людей називають себе православними. При цьому значна частина з них в Бога не вірить, а ще більше в церкві буває в кращому разі на хрестинах, вінчаннях і похоронах.

Але при цьому їм приємно усвідомлювати, що наша православна віра – найправильніша і дуже славна, не важливо, в чому саме її суть. Що десь в особливих місцях є особливі люди: святі, які, звичайно ж, не святі, але инших нема – до них можна при крайній потребі звернутися, щоб отримати розраду і удачу від «чогось там згори». Бажано, не обтяжуючи себе різними обрядовими подробицями і ні в чому себе по життю не обмежуючи.

Якщо на це є попит, то буде і пропозиція. Як завжди, це буває в різних сегментах: одні люблять гарячіше, а инші – ґрунтовніше. Але весь цей уявний фундаменталізм діє в логіці ринкової економіки та постмодерної культури, а як тільки вийде за їхні рамки – буде відкинутий більшістю того самого «православного населення». Справжній фундаменталізм вимагає жертв, і чималих, насамперед від самих фундаменталістів. Заповідей, зрештою, доведеться дотримуватися!

Коли три роки тому о. Всеволод Чаплін запропонував повернути десятину – додатковий податок на віруючих, цю пропозицію зустріли гробовим мовчанням. А здавалося б, що може бути простіше: зробити, як у Німеччині, де кожна людина, оголосивши себе приналежною до певної конфесії, платить на її утримання додатковий «церковний податок».

Але тепер уявіть собі, що всіх співробітників вашої фірми або підприємства викликають в бухгалтерію і пропонують визначитися: якщо віруючий – будеш додатково платити певну суму щомісяця. Немає сумнівів, що у більшості православна приналежність одразу ж зміниться на «Бог у мене в душі» і «мені для спілкування з Богом посередники не потрібні».

Офіційно записалися б у православні, мабуть, тільки ті, хто і так робить регулярні пожертви на свій храм, хто буває в ньому постійно – а таких людей у ​​нас лічені відсотки. І говорити від імені «більшості» або «історично головної конфесії» ніяк би не вийшло.

Аморфна більшість, яка ні за що не відповідає, пасивні «споживачі релігійних послуг» – найзручніша паства.

І вона за рідкісними винятками є більшістю у всіх релігіях, починаючи з примітивного шаманізму. Втім, вона і прагне звести будь-яку релігію до шаманізму, але це вже окрема розмова.

Словом, найдієвішим щепленням від фундаменталізму служить пофігізм, а з ним у наших людей якраз все гаразд.