www.ji-magazine.lviv.ua

Андрєй Дєснiцкiй - біблеїст, історик церкви,
провідний науковий співробітник Інституту сходознавства РАН

«Почекайте, ми ще доживемо до того часу, коли засідання Політбюро будуть починати співом молитви «Царю Небесний», – якось виголосив у колі своїх співтрапезників митрополит Нікодим Ротов, –  в 60-і і ранні 70-ті голова Відділу зовнішніх церковних відносин. Цю фразу можна почасти вважати пророчою.

Про те, що так буває, я вперше дізнався в кінці 1990-х років, коли вийшов в інтернет, а точніше, в нині забуту соціальну мережу ФІДО і почав спілкуватися з православними братами по вірі. Частина з них, хай невелика, зате дуже мотивована, називала себе «православними сталіністами». Ні, мова не йшла, як у Проханова, про химерну амальгаму, в якій справжній, соковитий сталінізм прикрашають зверху ще й православним хрестиком. Тут був витончений конструкт: період правління Сталіна був для православних таким собі зразком, до якого варто тягнутися. Тоді ніхто не міг передбачити, наскільки затребуваною виявиться ця ідеологія. Чи якраз це вони передбачили?

Чиї будете?

Спочатку «православні сталіністи» здавалися мені різким протиріччям термінів, чимось на кшталт «вегетаріанських м’ясників» або «ченців порноакторів». Але треба визнати, що їхня логіка була на свій лад стрункою. Російську історію XX століття вони сприймали приблизно так: євреї і більшовики зруйнували велику імперію, але їх знищив Сталін і повернув країні імперський блиск, хай і під иншим прапором. Крім того, він відновив церковні структури і дав їм «охоронну грамоту», яку потім відібрав Хрущов. І до того ж при Сталіні утвердилися традиційні моральні цінності.

При цьому вони не заперечували, що при Сталіні в таборах згинуло безліч людей, в тому числі і православних, хоча зазвичай говорили, що цифри сильно завищені. Та й ті жертви списували на важкі обставини, сувору необхідність, перекоси на місцях і т.д. Спробу заговорити про «сльозу дитини» вони просто не сприймали серйозно.

Однак це аж ніяк не були люди з минулого: пенсіонери, які застрягли в дитячих спогадах. Ні, це були молоді хлопці з амбіціями, цілком пристосовані до нового капіталістичного життя: хтось став настоятелем підмосковного приходу, хтось – експертом з визначення справжності мощей святих. І найцікавіше, що вони говорили про себе як про постмодерністів: мовляв, різні формальні суперечності не долають, їх просто знімають за принципом «я так це бачу». Любов до православного богослужіння, наприклад, без проблем у них поєднується з любов’ю до сталінської пропаганди, звичайно, за виключенням атеїзму.

Це був не тільки опис історії, але і програма на майбутнє: жорстка авторитарна і самодостатня держава з православною ідеологією замість комуністичної. І варто визнати, що сьогодні ця ідея звучить все чіткіше у виступах тих, хто говорить від імені РПЦ. Можна згадати відкриття православно-історичної виставки в Манежі, де однаково були представлені і репресії, і великі досягнення, причому, як спеціально підкреслив патріарх, одне не скасовує иншого.

Звичайно, можна було почути – принаймні донедавна – і инші оцінки сталінської спадщини, насамперед з вуст митрополита Волоколамського Іларіона, якого вважають головним інтелектуалом РПЦ. Але якщо в 2009 році він відкрито і однозначно називав Сталіна «чудовиськом, духовним виродком», то в 2015-му тональність його міркувань помітно змінилася: з одного боку, звичайно, були репресії, з иншого – історичні заслуги «тих, хто від нашої держави вів війну, щоб ми перемогли, а не програли».

І сьогодні вже нікого не дивує, що митрополит Іларіон, якого вважали колись найбільш ліберальним в оточенні Патріарха, закликає «відмовитися від ліберальних штампів» на користь злиття церкви з державою.

А для симетрії – думка зразкового консерватора, отця Всеволода Чапліна: «Так, Сталін зміцнював державу, відновлював її зовнішню міць, але не зміг відмовитися від безбожної ідеології та більшовицької соціальної механіки, яка і привела Союз до загибелі. Сталінський розум і ефективність в питаннях державної політики та управління зовсім не дають права вважати його християнином». Тут акценти розставлені трохи инакше, але перед нами приклад того ж «збалансованого» підходу: репресії та досягнення. Висновки на майбутнє зрозумілі: репресії не повинні бути масовими, а ідеологія має бути не атеїстичною, а православною.

Риторична причина

Що ж це, новий мейнстрім, консенсус лібералів і консерваторів? І так і ні. Ні, тому що більшість простих віруючих та ієрархів, як на мене, не надають великого значення всьому цьому православному сталінізму, а багато (як, мабуть, той же митрополит Іларіон) досить добре бачать його несумісність з основами християнства, хоча з якихось причин воліють не говорити про це вголос.

А от що не наважуються говорити – це причина сказати «так, мейнстрім». Дрейф публічної мови РПЦ у бік православного сталінізму добре помітний протягом останніх років. І це відбувається не за задумом патріарха чи когось иншого, а в силу певних об’єктивних причин. Як прийнято було говорити при Сталіні: особисто громадянин Іванов не брав участі у контрреволюційних діях, але об’єктивно він через своє соціальне походження є контрреволюціонером.

Чому це виходить так? Назву три причини: риторичну, історичну та організаційну.

Риторичну зрозуміти найпростіше: якщо почати говорити про чужі ліберальні цінності та ідеологічне протистояння бездуховному Заходові, потрібно все ж знайти і деяку власну систему поглядів, причому не тільки релігійну, а навіть швидше політичну і соціальну. Будувати повітряні замки можна вічно, а насправді у постсовєтської людини є досвід тільки однієї неліберальної антизахідної ідеології – совєтської. І це неминуче означає, що будь-які спроби створити инший ідеологічний конструкт того ж роду призводять лише до відродження класичної совєтської моделі з деякими модифікаціями – наприклад, з хрестом восьмиконечним замість серпа і молота і з триколором замість червоного прапора. Сімдесят з гаком років – це все-таки не сорок, як у Східній Европі та Прибалтиці, тут відбулася зміна поколінь і незворотна втрата спадкоємності.

Якби в церкві існували незалежні дискусійні майданчики і повна свобода висловлювань, то, ймовірно, ми б побачили багату палітру думок стосовно різних соціальних і політичних питань, і, швидше за все, православний сталінізм займав би на ній дуже скромне місце. Але вже в квітні 2012 року патріарх публічно назвав незгодних з них священиків «зрадниками в рясах», і лейтмотив будь-якої публічної розмовної активності з того часу зводиться до закликів згуртувати ряди і стати на захист.

А що, власне, захищати? Бога і Церкву як Тіло Христове? Ми самі уповаємо на них у пошуках рятунку. Церковні святині, над якими збиткуються (у 2012 році про них і йшлося)? Але віднедавна цим питанням займаються правоохоронні органи, і вельми ефективно. Чи церкву як земний інститут? Але її знову-таки захищає держава.

Отже, головною святинею, на захист якої пропонують стати в єдиний стрій, виявляються «традиційні цінності», що явно виходять за рамки релігійних догматів і обрядів. Це, якщо завгодно, певний звичний уклад, цілеспрямований антимодерн – що в нашому випадку, як ми уже сказали, означає повернення до совєтського досвіду з косметичними поправками.

Прагнення реваншу

Друга причина історична. Православні сталіністи не втомлюються нагадувати, що саме Сталін в 1943 році не просто припинив переслідування церкви в СССР, але фактично відродив її як земну організацію. Сталін дав всі необхідні ресурси, і дав з надлишком, особливо якщо пригадати, в якому стані була в тому році вся країна. Зрозуміло, що він мав власні цілі: дбати про пробудження в народі патріотичних почуттів, потрібно налагоджувати відносини з західними союзниками, та й немислимо було б совєтським солдатам закривати у звільнених селах і містах церкви, заново відкриті при фашистах.

Виходом стало укладання своєрідного конкордату: церква допомагає державі у вирішенні деяких завдань по вихованню населення і створенню позитивного іміджу для зарубіжних партнерів, а держава гарантує церкві терпимість у відомих межах і навіть певний добробут. Саме в рамках такої системи виховані ієрархи старшого покоління, вони в отроцтві застали останню хвилю серйозних гонінь на церкву в СССР, ініційовану Хрущовим, який обіцяв показати по телевізору останнього попа. Гоніння тривали до самої його відставки в 1964 році. А наступного року Володя Гундяєв, хлопчик із священицької родини і майбутній патріарх, вступив до Ленінградської духовної семінарії.

Приниження юності не забуваються ніколи, але справа не тільки в цьому. Вся структура церковного управління після 1943 року, була налаштована на взаємодію з тоталітарною державою, і, звичайно, перебудувати її було складно через звичний церковний консерватизм. Та й не дуже хотілося перебудовувати. Всі післявоєнні роки ті, хто керував РПЦ, мріяли не так про нову модель церковно-державних відносин, як про державу, яка нарешті відмовиться від атеїзму і прийме православ’я, як зробив колись імператор Костянтин. Все те ж саме, тільки тепер на нашу користь.

«Почекайте, ми ще доживемо до того часу, коли засідання Політбюро будуть починати з співу молитви «Царю Небесний»» – таку фразу, як сказав архімандрит Августин (Нікітін), одного разу мовив у колі своїх співтрапезників митрополит Нікодим (Ротов) – в 60-і і ранні 70-ті голова Відділу зовнішніх церковних зносин. Майбутній патріарх Кіріл був його учнем, секретарем і наступником. Мабуть, можна вважати ці слова пророчими.

Традиційний авторитарний лад

Отже, третя причина – організаційна – випливає з другої. Церковні структури (знову-таки не будемо їх змішувати з містичною реальністю Тіла Христового!) збудовані по тих же зразках, які сходять чи то до сталінських, чи то до феодальних часів. Це дуже жорстка вертикаль влади, скріплена безумовними надцінностями. Непокору священика єпископу зазвичай трактують як зраду даної одного разу присяги, і про трудовий кодекс тут можна забути: роби те, що каже начальство, або йди. Чи варто дивуватися, що система, вибудувана на жорсткому авторитаризмі з ухилом в тоталітаризм, схиляється до иншої подібної системи незалежно від уподобань окремих особистостей?

Але тут потрібно зробити одну дуже важливу обмовку: цей стиль цілком постмодерністський. Від справжнього сталінізму не втечеш, він тотальний – а в церковних структурах вертикаль закінчується на рівні пересічного духовенства. Так, воно пов’язане зі своїм церковним начальством, але от парафіяни вже вибирають абсолютно вільно, куди і як часто ходити і, що взагалі робити. На рівні парафій жорстка вертикаль змінюється жорсткою ринковою конкуренцією.

У цьому запорука міцності цієї системи: вона зручна для начальства, оскільки залишає в його руках всі важелі управління, і вона зручна для більшості, тому що нічого від неї не вимагає. У гіршому становищі опиняються середні, тобто пересічні священнослужителі, але й у них є багато віддушин. Вони пов’язані безумовним підпорядкуванням в тому, що стосується внутріцерковного життя, зате ніхто не заважає їм займатися, наприклад, творчістю, бізнесом чи сімейним життям.

Православний сталінізм здався мені наприкінці дев’яностих постмодерністським інтелектуальним піжонством. Сьогодні все начебто змінилося. Все, крім постмодернізму. Це як і раніше вибудовування власної паралельної реальності.

Неминучість

Чи обов’язково православне церковне життя повинно поєднуватися з ностальгією за ідеалізованим сталінізмом? Якщо подивитися на досвід православних, в тому числі і росіян, які живуть в Західній Европі та Північній Америці, відповідь буде очевидною: ні. Парафії живуть досить автономно і за иншими принципами, причому безвідносно до того, наскільки ця парафія «консервативна» чи «ліберальна» стосовно питань внутріцерковного життя: календар, пости, мова богослужіння і т.д. Просто в суспільстві, заснованому на инших принципах, і в державі, якій абсолютно не потрібна підтримка православних ідеологів та моралізаторів, місця для православного сталінізму не залишається.

Церква – частина суспільства і хворіє на ті ж хвороби, що й суспільство загалом. Банально, але правда. Хочеться бачити, як вона веде решту суспільства за собою, і веде до світла і правди, але історія християнства, як, втім, і инших великих вчень, рясніє не тільки сліпучими висотами і катастрофічними провалами, але і рівними, сіренькими періодами з температурою «середньою по приходу». Схоже, такий період ми зараз і переживаємо.

http://carnegie.ru/commentary/2015/12/24/ru-62352/io7t