www.ji-magazine.lviv.ua

Станіслав Федорчук

Роль медіа у формуванні суспільної думки та функціонуванні державних інститутів важко переоцінити у наш час. Ми живемо у добу, коли телевізор є небезпечнішим за летальну зброю – оскільки остання може вбити лише один раз, в той час як маніпулятивнє використання медіа з метою пропаганди ворожнечі, національної та расової нетерпимості отруює життя не одного суспільства щоденно.

Факт існування війни в Україні досі не визнаний офіційною владою. Тому навіть сама назва «внутрішньо переміщені особи» не відповідає дійсності: втікачі від війни навряд чи є тимчасово переміщеними особами, вони залишаються повноцінними громадянами, які на довший час втратили власне майно та домівки. Однак, в межах зручної політичної риторики, яка поширюється у тому числі в медіа, питання відповідальності за долю більше ніж 1,5 млн. осіб розмивається офіційним дискурсом влади.

Відсутність державних інститутів, які б цілеспрямовано займалися окупованими територіями Криму (згадаймо хоча б успішно поховану прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком пропозицію чотирьох фракцій коаліції створити інститут віце-прем’єра з цих питань чи невідому долю 27 радників з питань переселенців при міністрі соціальної політики), а також внутрішньо переміщеними особами, говорить про спробу органів виконавчої влади самоусунутися від відповідальності.

Але повернімося до роботи медіа та висвітлення образу внутрішньо переміщених осіб протягом часу окупації Криму та початку окупації частин Донецької та Луганської області.

Здійснюючи моніторинг місцевих та загальноукраїнських медіа, хотів би приділити увагу наступним тенденціям, які мали місце:

1.    Створення образу ворога, в якому переселенець несе провину за окупацію території малої батьківщини, оскільки не доклав достатньо зусиль для перешкоджання діям окупантів та їх посібників;

2.    Переселенці розглядаються як суспільно небезпечні елементи, які беруть участь у вигаданих чи реальних протиправних діях, становлять загрозу суспільному порядку та безпеці на нових місцях проживання;

3.    Внутрішньо переміщені особи виступають в ролі нахабних, невдячних осіб, які не можуть самостійно вирішувати питання працевлаштування, пошуку житла, тобто є тими, хто намагається підступом та агресивною поведінкою здобути матеріальні або соціальні преференції;

4.    Поширення інформації про те, що соціальні пільги, запропоновані урядом переселенцям, суттєво погіршують можливості місцевих мешканців, обмежують їхні можливості доступу до дитячих садочків або доступного соціального житла;

5.    Використання неправдивої інформації про переселенців, поширюваної у соціальних мережах для створення сюжетів новин або інформаційних повідомлень, в тому числі такої, яка містить мову ненависті або заклики до дискримінації;

6.    Плекання негативних очікувань від переміщених осіб, в тому числі, через актуалізацію окремих випадків порушення громадського спокою або правил дорожнього руху вихідцями з окупованих регіонів;

7.    Вживання мови ненависті безпосередньо у журналістських матеріалах, оціночних та емоційних суджень. Гомогенізація образу переміщеної особи з наголосом на потенційній шкоді від проживання переміщених осіб в межах громад;

Порошенко піде з влади набагато драматичніше, ніж Янукович

Сергій Гайдай

Попри численні звернення до журналістських середовищ, Міністерства інформації, а також до місцевих та загальноукраїнських органів влади про необхідність збалансованої інформаційної політики щодо переселенців, жодна відповідальність за поширення матеріалів дискримінаційного характеру не настала.

Звичайно, варто подякувати європейським та американським правозахисним фондам, які намагалися запроваджувати стандарти висвітлення питань, пов’язаних з переміщеними особами, зокрема і Управління у справах біженців Верховного Комісара ООН в Україні.

Проте, в умовах війни, яка принесла чимало жертв серед мирного населення та військових, я переконаний, що питання внутрішньо інформаційної політики є прерогативою українською уряду і є сферою його відповідальності.

Натомість, що ми вимушені констатувати будучи представниками величезної спільноти переселенців в Україні:

-         левова частка роботи з внутрішньо переміщеними особами лягла на плечі самоорганізованих груп, громадських організацій та волонтерських центрів. Завдяки їхній активності, а також підтримці міжнародних організацій та фондів, в тому числі й належних до різних конфесій, частково вдалося вирішити найнагальніші проблеми частини переміщених осіб;

-         Попри створені  на рівні обласних адміністрацій та місцевих виконкомів робочих груп з вирішення питань внутрішньо переміщених осіб, їхня діяльність була сконцентрована на цілком тактичні кроки. Так, цілий ряд підприємців, які розраховували на отримання відшкодування з місцевих та загальноукраїнського бюджету, не отримали обіцяних коштів за комунальні послуги, надані переміщеним особам;

-         Ситуація з виділенням землі у межах населених пунктів, до яких прибули переміщені особи, наштовхується на численні бюрократичні перепони. Наразі мені невідомі випадки того, аби внутрішньо переміщені особи отримали землю не в сільській місцевості, а в межах урбанізованих територій;

-         Виділення урядом коштів для відшкодування вартості проживання внутрішньо переміщених осіб виглядає як тактичне рішення, яке насправді не може бути визнаним таким, що є остаточним. Реальна проблема полягає в тому, що частина ВПО не може забезпечити житло, виходячи з розміру цієї допомоги, і таким чином стимулюється повернення переселенців на окуповані території, де вони стають цілком безправними під владою терористів;

-         Рано чи пізно постане питання створення соціального житла для переміщених осіб, а також ремонту будівель, придатних для проживання. Те, що влада знехтувала відкритими пропозиціями міжнародних фондів та не доклала достатньо зусиль для вирішення цих питань, є демонстрацією реального ставлення до майбутнього внутрішньо переміщених осіб і особливо вразливих їх категорій (пенсіонерів, багатодітних родин, осіб зі спеціальними потребами);

-         Проведення останніх місцевих виборів в Україні була демонстрацією зневажливого ставлення українського уряду та парламенту до виборчих прав переміщених осіб. Враховуючи, що мова йде про приблизно 1 млн. виборців, Центральна виборча комісія не вжила жодних заходів для того, аби переміщені особи могли реалізувати свої виборчі права. Тим більше, що значна кількість переселенців протягом року проживає в межах певних населених пунктів і має реєстрацію в органах соціальних служб за місцем фактичного проживання – вся проблема полягала в політичній волі українських парламентарів. Існувало чотири законопроекти, які надавали в тій чи іншій мірі право на участь внутрішньо переміщених осіб у місцевих виборах.

Враховуючи, що ці актуальні соціальні і, частково, політичні питання часто не потрапляють у поле зору політичної влади в Україні та медіа, у внутрішньо переміщених осіб не залишається іншого вибору, ніж ставати суб’єктом політичних та суспільних відносин. Спостерігаючи за діяльністю кримсько-татарського Меджлісу, який був народжений як представницький орган, метою якого стало подолання наслідків геноциду проти корінного народу Кримського півострова, ми відмічаємо необхідність створення подібного представницького органу для переселенців з числа мешканців Донецької та Луганської області.

Переселенці з Донецької та Луганської області – це особи та спільноти, які були вимушені покинути домівки та вирушити в світ не через природний або техногенний катаклізм, а через розв’язання війни за участі Росії та її посібників на території України. Відповідно, для того, аби відновити справедливість, вкрай потрібне спільне розуміння подальших кроків, серед яких: відшкодування шкоди, завданої РФ громадянам України, має посідати провідне місце. Оскільки держава Україна уникає системної роботи з поновлення прав своїх громадян, громадянське суспільство і зокрема представники третього сектора з числа переселенців вимушені брати на себе частину відповідальності не тільки за адвокацію прав та свобод українських громадян, які стали переміщеними особами всередині країни, а й захищати їхні права на міжнародному рівні.

На жаль, я був вимушений сконцентруватися більше на проблематичних питаннях ВПО та взаємодії з інститутами влади та медіа. Однак зробив це навмисне, для того, щоб актуалізувати саме ті питання, які є принциповими та випадають з офіційного дискурсу через свою незручність та масштаб.