www.ji-magazine.lviv.ua

Історик Юрій Фельштинський покинув СCСР ще в 1970-х. Будучи вже громадянином США, продовжив дослідження різних періодів російської історії XX століття. У першій частині інтерв’ю з автором книг «ФСБ підриває Росію» і «Корпорація: Росія і КДБ на рубежі двох століть» ми поговорили про нерішучість Заходу, про те, як виглядає війна в Україні з Вашингтона і чому доля України знаходиться перш за все в руках самих українців. У другій частині інтерв’ю співрозмовник видання розповів, чому Путін зробив фатальну помилку, вибравши для вторгнення Україну.

Politeka: Майже всім вже зрозуміло, що Путіну конфлікт потрібен для зміцнення своєї влади. На що тепер піде Кремль? Як далеко зайде в цьому «зміцненні»? І чи немає на Заході тих, хто сподівається, що навіть поганий мир може підкосити владу Путіна? Чи можливо взагалі зараз «примусити Росію до миру»?

Ю. Фельштинський: Вважаю, що до березня 2014 р. ніщо не загрожувало владі Путіна і стабільнішої ситуації для себе Путін і уявити не міг. Сильніше зміцнити цю владу було неможливо. Я ніколи не погоджувався з багатьма критиками режиму Путіна, які стверджували, що «дні Путіна пораховані». Не були вони «пораховані». До анексії Криму не були. Тепер вони «пораховані», безумовно.

До березня 2014 р. Путін був гарантом стабільності в Росії і, що навіть важливіше, – у світі. В очах европейських і американських лідерів він не був другом, але був партнером і вже точно не був ворогом. Сьогодні він ворог. Одні кажуть це відкрито, инші прямих відповідей уникають, потупивши в землю очі. Але ніхто сьогодні не зацікавлений в тому, щоб підтримувати життєдіяльність ворога, який, якщо судити по тому, що відбувається (військовій програмі Росії, збільшенню армії, розширенню військового бюджету, військових навчань, концентрації військ у Криму і в районі Калінінграда), піти може дуже далеко. У такому Путіні ніхто за межами Росії не зацікавлений.

Президент РФ вже сам себе «підкосив». Можна теоретично уявити, що Росія виведе війська зі східної України. Я в таке не вірю, але чисто теоретично це можливо. А ось те, що Путін Крим поверне, навіть теоретично не можна уявити. Тому підкошувати його владу не потрібно. Вона підкосилися, коли Путін ступив на шлях війни, з якого не може зійти.

До миру з цієї причини Росію примусити може тільки поразка, яка просто неминуча. Це виключно питання часу. Швидкість поразки прямо пропорційна швидкості руху по дорозі війни. Звичайно, тим, що Путін загальмував наступ в Україні, він відстрочив свою загибель. Але сонце ще високо. Для чергового путінського бліцкригу, схожого на кримський, часу достатньо.

Є ще один фактор, який зараз значення не має, але проявиться пізніше. Кількість людей, активно зацікавлених в Путіні в Росії, зменшується. У якийсь момент вона дорівнюватиме чисельності офіцерського складу ФСБ. Але оскільки в цій організації працюють виключно людожери, які пожирають в тому числі один одного, для Путіна в результаті це створить високий фактор ризику, тому що від опозиції Кремль очікує цивілізованих методів боротьби (і тому не боїться її), а от від власних людожерів з ФСБ очікувати можна чого завгодно, тільки не гри за правилами.

Politeka: Раніше ви говорили, що найбільше нового нападу варто побоюватися країнам Балтії. І не тільки ви. Але яка в цьому логіка? Адже напевно Путін там зустріне реальний опір з боку НАТО. Найефективніше, здається, було б починати новий наступ у Фінляндії, якщо хочеться «вигуляти танки»?

Ю. Фельштинський: Якщо відволіктися від емоцій і дивитися на все, що відбувається з погляду геополітики або стратегії, то наступ в Европі починати потрібно було з Білорусі. Але Шойгу, прямо скажемо, не великий російський полководець. Його основне завдання – мовчати з поважним виглядом. З цим завданням він справляється. А инших перед ним не ставлять. Зрозуміло, що рішення відрубати Крим спровоковане втечею Януковича. Путін намагався таким чином перехопити ініціативу. Це йому, безумовно, вдалося. Але ціна, заплачена за Крим, виявилася занадто високою, хоча з погляду Путіна вона була мінімальною.

Зважившись на захоплення Криму замість Білорусі і вторгнення в східну Україну, Путін втратив стратегічно важливі виходи до кордонів Литви, Польщі та західної України. Звичайно, все це можна «в будь-який момент» надолужити. І в планах Путіна Білорусь стоїть на черзі. До чи після Прибалтики? Думаю, до. Концентрація військ в районі Калінінграда має сенс тільки при планованому наступі з боку материкової Росії. Наступати на країни Балтії з Калінінграда з військового погляду безглуздо, тому що Калінінград НАТО візьме в лещата і зітре з лиця землі незалежно від того, скільки військ там буде до того часу сконцентровано.

Стосовно Фінляндії, то при нинішній політиці Росії число жителів Фінляндії, які підтримують ідею входження в НАТО, зросла. До критичних 50% ще не дійшло. Але Путін над цим наполегливо працює і, швидше за все, доб’ється того, що в якийсь момент фіни проголосують на референдумі за вступ в НАТО. До речі, це й Швеції стосується.

Якщо сприймати народний фольклор та історичні легенди як інструкцію до політичної діяльності, можливості для територіальних захоплень відкриваються будь-які. Прибалтика, Фінляндія, Аляска колись належали Російській імперії. Швеція не належала. Але зате воювала з Росією. Логіки, звичайно, у всьому цьому немає. Зате причина є. І якщо ви поставите це питання Рогозіну чи Жириновському, то вони вам дуже зрозуміло  пояснять, що Росія на все має право, взагалі на все, чого хоче. Ось така широка і непрогнозована російська душа: захочемо завтра атомну бомбу на Данію скинути – і скинемо. А не захочемо – то й не скинемо. Ми ще не вирішили – кидати чи ні. Але це ми вирішуємо, а не данці, і вже тим більше не американці і НАТО.

Politeka: Поки Росія зазнає в геополітиці великих чи дрібних, але все ж поразок. Як з Іраном, наприклад. Чим це загрожує режиму, який плювати хотів на курс рубля, ціни і взагалі на благополуччя населення?

Ю. Фельштинський: Іран темна конячка. Там при владі свій Путін – Рухані. Як і Путін, він хоче, щоб Америка визнала повну рівність і паритетність відносин між Іраном і США. Як і у Путіна, у Рухані власне бачення світу, незрозуміле і незбагненне для всіх инших. Путін створює «рускій мір» і відроджує Совєтський Союз. Рухані одержимий маніакальною ідеєю знищення Ізраїлю. І той і инший мають підтримку свого населення (якщо вірити опитуванням). Хто з них ближче стоїть до досягнення заповітної мети? Будемо сподіватися, що обидва достатньо від неї далекі. Різниця тільки в тому, що у Путіна вже є атомна бомба, а у Рухані поки що її немає. Курс національної валюти, ціни і благополуччя населення і того, й иншого хвилюють настільки, наскільки це заважає або допомагає виконувати основне зовнішньополітичне завдання. Але я не схильний вважати, що американо-іранські угоди – геополітична поразка Росії. Договір цей був вигідний Ірану. Инакше Іран його б не підписав.

З геополітичного погляду Росія, навпаки, здобуває перемоги. Справа в тому, що геополітика – це всього лише захоплення територій і сфер впливу. Росія утримала Чечню, захопила Абхазію і Південну Осетію, анексувала Крим, вторглася в райони східної України... З геополітичного погляду межі Російської Федерації розширилися. Путін вважає, що це велике досягнення і що заплачено за ці захоплення низьку ціну. Я впевнений, що він помиляється: ціна цих захоплень для Росії неймовірно висока і в результаті все це не може не спричинити розпаду Російської Федерації.

Politeka: Чи можливо взагалі дискредитувати режим в очах більшості електорату? Схоже, що навіть старі злочини, які відбулися до початку цієї істерії, не грають жодної ролі. Як, наприклад, розслідування вбивства співавтора вашої книги «ФСБ підриває Росію» Олександра Литвиненка.

Ю. Фельштинський: У Росії немає електорату. Це головна проблема. Влада повністю відірвана від народу, як колись в СССР. Система центральних і місцевих виборів узурпована і в цьому сенсі знищена. Виборчий комп’ютер контролює ФСБ. Навіть якщо влада буде повністю дискредитована в очах всього населення, зміну режиму або відставку президента й уряду це не може спричинити. Не для того ФСБ прийшла до влади, щоб у відставку йти. У демократію ці люди не вірять і не грають.

На це можна заперечити, що в багатьох диктатурах немає електорату, але зміна влади там все одно час від часу відбувається. Це вірно, тому що в таких країнах є еліта. Електорату немає, але еліта є. Ця еліта має певний вплив. У Росії еліти немає і ніколи не було. Була номенклатура, були продажні лакеї-чиновники, слухняні генерали, були різного рівня багатства бізнесмени. Когось навіть назвали «олігархами». Саме ці «олігархи» ввели через ЗМІ свій улюблений термін «еліта», адже кому ж не хочеться стати частиною еліти своєї країни. Березовський навіть носився з ідеєю утворити «Академію геніїв», причому перших «геніїв» мав назвати президент Єльцин, а далі вже самі «генії» могли обирати нових членів. І раптом виявилося, що немає в Росії ні «геніїв», ні «олігархів», ні «еліти», а є офіцери КГБ / ФСБ, які захопили в країні спочатку владу, потім гроші, тепер ще й бізнеси...

Те, що сьогодні в Росії називають елітою, – це правляча верхівка, багаті бізнесмени, особи, наближені до влади (спортсмени і працівники мистецтва, наприклад). До еліти все це жодного стосунку не має. Еліта при диктатурі не може бути частиною влади і вже тим більше не може лизати владі дупу. Немає в нинішній Росії еліти. Слово є, а еліти нема.

Що стосується старих злочинів, то на загальному тлі двох чеченських воєн, вторгнення в Грузію і віроломного нападу на Україну індивідуальні вбивства від Політковської до Нємцова – такі «дрібниці», що в загальному списку злочинів на новому Нюрнберзькому процесі вони йтимуть останніми пунктами. Зараз в Росії повністю зміщені всі точки відліку і вісь правильного-неправильного, допустимого і неприпустимого. Сьогодні в Росії все дозволено.

Politeka: Поки це не так близько, але все ж. Чи може Росія стати демократичною державою після Путіна?

Ю. Фельштинський: Може, звичайно, може. Німеччина ж змогла. Японія змогла. Італія змогла. І Росія зможе.

Politeka: У чому саме ви бачите коріння російської ксенофобії, нетерпимості до інакомислення? Проблема ж не в Путіні – режим тільки вміло це витягнув назовні.

Ю. Фельштинський: Не йтиму занадто далеко в історію, тому що чим далі, тим менш очевидно. Проблема в тому, що порушити в людині злобу і ненависть простіше, ніж виростити доброту і любов. Цивілізована Німеччина втратила розум на початку 1930-х і не прийшла до тями до 1945-го. Десятиліттями існував Совєтський Союз, причому 30 років своєї історії він перебував під Сталіним. Божевільні мусульманські екстремісти, які вбивають тисячами і іновірців, і одновірців. Зомбована Північна Корея. Так що перед нами багато прикладів того, як на багатомільйонні народи находить помутніння розуму.

З грудня 1917 року в совєтській Росії існує ВЧК. Цю організацію неодноразово перейменовували і реструктуризовували. Сьогодні вона відома як ФСБ. Спеціальністю цієї організації були вбивства, придушення інакомислення і знищення опозиції, організація провокацій, «розведень», розколів, боротьба з демократією і народом як потенційним матеріалом для демократичного руху (бо демократія в перекладі з грецької – «влада народу»). Народ завжди був головним конкурентом ВЧК / ФСБ на владу.

Ніяких позитивних цілей і завдань перед ВЧК / ФСБ ніколи не стояло. Тільки руйнівні. Сьогодні ця організація, яка захопила в 2000 р. владу в Росії, займається тим, що вміє робити найкраще і краще за инших: організацією вбивств, провокацій і воєн.

Населення Росії ніколи не жило при демократії. До 1917 року в країні існувала монархія, політичні свободи були серйозно обмежені. Після 1917 року настав період кривавого терору, який після смерті Сталіна змінився відносно безкровною (порівняно зі сталінізмом) диктатурою. У 1991 році Совєтський Союз розвалився, але в 2000 році владу перехопила ФСБ. Так що демократія за багатовікову історію російської держави проіснувала в Росії дев’ять років.

Населення СССР на багато поколінь було розділене на дві категорії: ті, хто вбиває і ті, кого вбивають; ті, хто керує і ті, ким керують. Іноді люди з однієї категорії переходили в иншу. Ніяка инша мобільність всередині груп населення совєтський устрій не допускав і не передбачав. У цьому сенсі нічого не змінилося і сьогодні. Можна бути з владою і при владі; можна не мати до неї стосунку (що допускається, і таких більшість) або бути проти неї (що карається, і таких меншість). З цієї більшості, яка поколіннями жила при диктатурі, сьогодні легко кують фанатів Путіна і «нашого Криму», тому що в «рускій мір», «рускій ген», «великий рускій народ» і «велику Расєю» повірити все-таки легше, ніж в соціалізм і комунізм, тим більше що до соціалізму-комунізму йти довго, а «Крим наш» – вже зараз, бояться росіян – вже сьогодні, «рускій ген», як про це заявив Путін, вже визначили, «рускій мир» вже змалювали. Тому програма, запропонована Путіним, на відміну від програми, проголошеної Леніним-Сталіним, абсолютно земна, конкретна, реальна і, на перший погляд, безкоштовна, тому що платою за неї є життя, а воно в Росії нічого не варте.

Це теж, на жаль, в основі російського менталітету: пріоритет держави перед особистістю. Те, що добре для держави, – добре, і чим сильніша держава, тим краще. В інтересах держави тим більше все дозволено. Спробуйте пояснити це комусь в Европі чи Америці. Ваш слухач не зрозуміє, про що мова йде. Він з дитинства знає, що головне – це він, особистість, і держава, влаштована инакше, нікому не потрібна. А в Росії все навпаки. Священна корова, яку заборонено забивати, – це «інтереси держави», що визначають на цьому історичному етапі офіцери ФСБ. Вертикаль влади важливіша за свободу виборів, єдність думок важливіша за свободу слова. Життя людини – відсутній фактор. Смерть людини – форма існування держави.

Я не думаю, що в усьому винен Путін. Він всього лише професійний маніпулятор з КДБ. Там таких багато. Сьогодні проблема вже не стільки в Путіні, скільки в зліпленій по моделі ФСБ Росії. І питання, що робити з Путіним, поступово відходить на задній план, а на передній виступає нова і головна проблема: сучасна Росія як загроза людству. Це дуже серйозна проблема, і, на жаль, росіяни не зможуть вирішити її самотужки, без допомоги ззовні, як не вдалося це свого часу німцям, італійцям, японцям і ще кільком европейським країнам, що стали союзниками Гітлера у Другій світовій війні.

Диктатуру губить насамперед експансія. Франко в Іспанії, Салазар у Португалії, Кастро на Кубі і численні Кіми в Північній Кореї проіснували (існують) відносно довго, тому що не ставили завдань розширення меж своїх імперій. Росія, будучи молодою і не до кінця оформленою диктатурою, приступила до територіальних експансій як тільки, на думку хунти, що править там, це дозволили обставини. Здобувати в цій сутичці перемоги Путін може тільки на каналах російського телебачення, та й то доти, поки є електрика.

Віра – велика річ. Вона не вимагає наукових доказів і раціональних пояснень. Вірити в велику Росію і великий російський народ легко і приємно. Всі хочуть бути причетними до великого. Убитий в Києві терористом в 1911 році прем’єр-міністр Росії Петро Столипін в одній зі своїх промов сказав: «Їм потрібні великі потрясіння, нам потрібна Велика Росія». Так от, Путіну не потрібна Велика Росія. Путіну потрібні великі потрясіння, платити за які, на жаль, доведеться Росії.

Владислав Кудрик

politeka.net/54490-yurij-felshtinskij-putinu-nuzhna-ne-velikaya-rossiya-a-velikie-potryaseniya/