www.ji-magazine.lviv.ua

Константін Ґаазе, журналіст, "Московские новости"

На зміну силовикам мають прийти люди, які не мають зв’язків в російських спецслужбах та армії і повністю підконтрольні помічникові президента Владиславу Суркову.

Найголовніше, що нам справді потрібно знати про взаємини Кремля і керівництва Донбасу, – це установка, яку президент Росії Владімір Путін дав підлеглим щодо конфлікту на сході України. Звучить вона так: президент України Петро Порошенко і керівництво ЛДНР повинні сісти за стіл переговорів в прямому сенсі слова, без посередників і без модерації. Неважливо, якою ціною досягнуть цього результату. Неважливо, чи буде ця зустріч продуктивною чи ні.

Важливо, щоб керівництво України визнало право промосковських бунтарів на існування і підтвердило це їхнє право фактом прямих переговорів.

Треба розуміти, що саме ця установка – єдина причина всіх перетрушувань, перетасовувань і навіть переворотів, які відбувалися або ще відбуватимуться в Донецьку та Луганську. Ця установка не змінюється вже півроку. І вона не є кремлівськими дурощами, скоріше, навпаки. Прямі переговори – єдина вагома гарантія, що на українському фронті не відбудуться дві дуже неприємні для президента Путіна речі. Що йому не доведеться воювати з Україною під російським прапором. І що йому не доведеться евакуйовувати Донбас в наслідок, як це називають у Москві, «зливу Новоросії».

«Без України Росія – «недоімперія», а то й не імперія взагалі»

Лілія Шевцова

Установка на прямий політичний контакт – наслідок армійської операції в Дебальцеве і другої мінської зустрічі на вищому рівні. Европейські дипломати розповідають, що Путін в Мінську кілька разів залишав переговорний зал, щоб, на їхню думку, зв’язатися зі своїми військовими, і був дуже незадоволений тим, що чув про хід бойових дій. Ймовірно, саме тоді силовий сценарій розв’язання українського конфлікту перетворили на запасний, а замість нього на світ з’явився проект політичного врегулювання. Сенс якого і полягає в прямому контакті вищих посадових осіб України з лідерами сепаратистів. Зрозуміло, навіщо це потрібно Кремлю. Це спосіб зберегти обличчя і зняти з балансу два квазісуб’єкти РФ, утримувати які не тільки дорого, а й технічно доволі складно. Поки не дуже зрозуміло, навіщо це може знадобитися українській стороні, яка начебто почувається досить комфортно і в нинішній ситуації: статус жертви російської агресії, фінансові та економічні поблажки з боку ЕС і МВФ, оперативний зв’язок із вищими американськими чиновниками, про який раніше українці могли тільки мріяти.

Щоб якось наблизити момент цих самих прямих переговорів на вищому рівні, Москва запустила другу хвилю переформатування верхівки донецьких сепаратистів. Минулої п’ятниці парламентаря мінської контактної групи з боку ДНР Дениса Пушиліна підвищили у званні і він став спікером донецького парламенту. Його попередника Андрія Пургіна спочатку заарештувало МГБ, але потім з миром відпустило. Сенс дій Москви і помічника президента Владислава Суркова простий. Нинішнє начальство «республік» не цілком відповідає не тільки київським, але й московським стандартам переговірників. І тому його потроху редагують. На зміну місцевим військовим і силовим кадрам, висунутим на передній план ходом бойових дій, повинні прийти умовні «політики»: люди, що не мають зв’язків в російському військовому і силовому істеблішменті і повністю підконтрольні Суркову.

Торішня хвиля кадрових замін в середині донецької еліти мала зовсім иншу мету. Тиск на Кремль після краху малазійського «Боїнга» різко посилився, і посли російської весни з російськими паспортами стали прямо компрометувати Москву. Тому рік тому Кремль зробив ставку на формальну локалізацію конфлікту – східні українці проти Києва – і потихеньку прибрав з керівництва ЛДНР громадян Росії, які «фронтували» війну з весни 2014 року.

Але виявилося, що місцеві кадри в чомусь навіть гірші за російські.

Замість ідеологічно мотивованих революціонерів Кремлю навесні і влітку цього року довелося мати справу з умілими інтриганами, які з незвичайною спритністю навчилися користуватися особливостями кремлівського стилю управління конфліктом на Донбасі.

Що знають і чого бояться ті, хто відмовився голосувати за «особливий статус» Донбасу

Олена Трибушна

Треба розуміти, що процес координації зусиль російських і місцевих військових, чекістів і політиків на сході України зовсім не виглядає як нормальна штабна робота, де всіх об’єднують спільні цілі і завдання, всі мають необхідний обсяг інформації про дії один одного і можуть в критичні моменти звірити годинники. Все виглядає навпаки. Російські військові працюють напряму з військовими ДНР, не інформуючи про свої плани ні місцевих «політиків», ні їхнє московське начальство. «Політики» та їхній московський шеф Сурков не розуміють і часто просто не знають, що роблять і що збираються робити військові, дізнаючись деякі новини про хід бойових дій зі стрічок інформаційних агентств. Чекісти взагалі працюють автономно від всіх инших, займаючись своїми малозрозумілими і цілком таємними справами без звітів і повідомлень комусь про це. По ідеї, все це повинно зв’язуватися в єдине ціле на рівні кремлівського «комітету по Україні», в якому засідають президент Путін, міністр оборони Сергій Шойгу, керівник ФСБ Олександр Бортніков і помічник Путіна Сурков. На практиці так не дуже виходить: президент збайдужів до українських справ, а без нього члени комітету не схильні до переговорів і діалогу, як і будь-які инші російські чиновники, пов’язані давніми апаратними конфліктами і особистими рахунками.

Дефіцит кремлівської координації призводить до того, що єдиним місцем, де військові, політичні та чекістські потоки інформації збираються воєдино, стають голови лідерів ЛДНР: Олександра Захарченка та Ігоря Плотницького. Це і є головна проблема Суркова, який має рано чи пізно посадити Плотницького, Захарченка і Порошенка в одну кімнату за один стіл. Якщо Захарченко та Плотницький, по факту, знають більше, ніж знає Сурков, вирішити цю задачу практично неможливо.

Бо не Сурков керує Захарченком і Плотницьким, а Плотницький і Захарченко розводять і обманюють Суркова.

Підвищення Пушиліна в цьому сенсі має дві мети. По-перше, у Суркова з’являється своя людина на одному рівні з Захарченком. Важливі тут не погляди Пушиліна і Пургіна, а їхня лояльність: Пушилін лояльний до Суркова, а Пургін – Захарченку. По-друге, парламентер Пушилін, перетворившись на безпосереднього керівника ДНР, має тепер право сам формулювати політичну позицію ДНР на переговорах, не вступаючи у розмови і переговори з Захарченком.

Призначення Пушиліна спікером парламенту ДНР, на жаль, поки не говорить про те, що Москва взяла курс на швидкий мир в Україні за будь-яку ціну. До миру сьогодні все ще як до Місяця.

Але воно все ж означає, що конфлікт на сході України та його наслідки все сильніше бентежать і турбують Кремль.

Посилення впливу «політичного» крила Кремля в керівництві ЛДНР має дати сигнал і Києву, і Заходу, і власне російським силовикам, що Кремль здатний і хоче відсувати своїх і новоросійських військових від управління і робити кроки назустріч партнерам по врегулюванню українського конфлікту. Напередодні зустрічі міністрів закордонних справ «нормандської четвірки», яка запланована на вересень цього року, такі сигнали можна тільки вітати.