www.ji-magazine.lviv.ua

Сергій Гайдай

Саме свобода слова допоможе нам виграти війну з таким сильним ворогом, як Росія.

Нещодавно я побував на «круглому столі», присвяченому інформаційним війнам, пропаганді та інформаційній безпеці. Неприємно був вражений тим, що навіть серед експертного співтовариства утвердилися стійкі помилкові погляди, які, як на мене, не тільки є небезпечними, бо показують картинку доволі примітивно і невірно, але й є шкідливими для подальшого розвитку українського соціуму.

Логіка подій перших 23-ох років існування нашої країни була очевидною – сформований в 90-і правлячий клас України не будував ефективної держави, не створював армії, не відстоював національних інтересів. Неважливо, чи були це донецькі, львівські або дніпропетровські – цілі у всіх однакові: досягнення матеріального благополуччя.

Спроба змінити систему стала назрівати з появою в Україні думаючого креативного класу. Перша революція 2004 року, на жаль, не призвела до зміни системи. Причиною цього була одна помилка. Люди думали, що якщо змінити «поганого» представника влади на «хорошого» – патріотичного, розумного і культурного, – все зміниться само собою. Але, якщо не міняти самі правила гри, хороші швидко стають поганими.

Тому Евромайдан поставив перед собою завдання – демонтувати існуючу політичну систему і вибудувати принципово инший державний і політичний устрій, відлучити від влади стару політичну еліту – і владу, і опозицію. Створити нову правову державу, яка відповідає стандартам цивілізованого світу.

На жаль, анексія Криму і розв’язана Росією війна в Донбасі загальмували цей процес, а в інформаційному просторі з’явилася маса небезпечних помилок.

Помилка перша. Всі, хто сьогодні критикує стару політичну еліту, яка залишилася при владі, працюють на ворога. Влада законодавчо намагається закріпити принцип, який стверджує: критикувати не можна. Спочатку була спроба внесення до ВР законопроекту «Про непокору», де йшлося про те, що не можна закликати солдатів і силовиків не виконувати накази влади. Але ж саме цим ми і займалися на Майдані – переконували силовиків перейти на бік народу і не виконувати злочинних наказів. Що змінилося? Потім черговий депутат подав законопроект, в якому пропонував ввести пряму заборону на критику влади. Це анітрохи не краще за закони 16 січня. Уроки історії погано засвоюються?

Ми цим і відрізняємося від Росії, цим і сильніші за неї, що у нас немає ніякого пієтету перед владою. Ми не вважаємо, що будь-яка влада від Бога або сакральна. Бути представником влади в Україні – небезпечна і невдячна робота. Якщо влада не проводить реформ або програє війну, вона перестане бути владою, тому що саме за це – реформи і перемога у війні – люди голосували на виборах. Я вважаю, що прямий обов’язок справжнього патріота – критикувати владу, а зовсім не агітувати за введення цензури. Армія і спільнота рабів завжди менш ефективні, ніж армія і вільне суспільство. Вивчайте історію, панове політики.

Друга помилка: нам не перемогти Путіна, тому що у нього ресурсів значно більше, у нього краще озброєння, його армія непереможна. Про це говорять не тільки прості громадяни, не тільки експерти, але навіть українські воєначальники, включаючи головнокомандувача. Та історія знає безліч прикладів, коли Росію дуже міцно били народи, що мали значно менші ресурси.

Згадайте приклад Фінляндії, яка зупинила совєтську імперію Сталіна. Фіни мали набагато скромніші ресурси, ніж СРСР, проте їм вдалося відстояти свою державність, хоча Сталін планував стерти Фінляндію з лиця землі. Безперервний опір афганського народу змусив совєтські війська з ганьбою піти. Один з останніх прикладів, коли слабший супротивник перемагав Росію – війна в Чечні. Першу кампанію чеченці виграли, але й друга не завершилася поразкою, як це показує нам сьогоднішній Кремль. За влучним висловом Олександра Невзорова, Росія програла війну в Чечні і досі виплачує їй данину.

Говорити про те, що нам потрібен мир будь-якою ціною, тому що росіяни непереможні – це така ж зрада, як і заборона на критику влади. Нам не потрібен мир будь-якою ціною, нам потрібна перемога, і бажано – з найменшими втратами.

Третя помилка: для перемоги нам хоч би там що потрібна американська зброя і війська НАТО. Це нагадує ситуацію в кінці Другої світової війни, коли Гітлер мріяв про суперзброю, винахід якої дозволить переламати хід війни. Так, озброєння української армії програє російському, але у нас достатньо ресурсів, щоб модернізувати його і перемагати, не чекаючи підтримки ззовні. Більше, того, я переконаний, що США і НАТО набагато швидше нададуть нам своє озброєння, якщо будуть впевнені, що воно потрапить в руки переможців, а не переможених.

Четверта помилка, почута з вуст одного кібербійця: війна ведеться не стільки на полі бою, скільки в інформаційному просторі, де головне – це «правильна» телевізійна картинка. Це дуже серйозна професійна помилка. Якщо ми програємо на полі бою – противнику легше створити необхідні картинки, де показано відступ українських солдатів, вбитих «кіборгів» і зайняті бойовиками території. Проти цього дуже важко щось заперечити. А от коли ми будемо здобувати перемоги на полі бою і звільняти місто за містом – що б не брехав супротивник, правду буде неможливо приховати.

Якою має бути інформаційна політика держави?

Перш за все, реформи державного апарату повинні полягати в скороченні кількості чиновників і державних установ, а не в створенні нових. Міністерство інформації і пропаганди – це привіт з минулого. Я б не тільки не створював нової структури, але скоротив би половину теперішніх міністерств, які займаються «освоєнням» бюджетів.

Крім того, я б не сказав, що ми програємо інформаційну війну РФ. Так, у нашого супротивника є жорстка авторитарна державна вертикаль, і все в ній знаходиться під повним контролем Кремля, а замовником інформаційної війни є особисто Путін і його кремлівське оточення. Це мало чим відрізняється від фашистської Німеччини або брехливої ​​системи пропаганди, яка існувала в Совєтському Союзі. Ми не можемо собі цього дозволити. Це буде кроком назад.

Повторюся ще раз – ми тим і відрізняємося від Росії, що у нас є свобода слова. Наше громадянське суспільство набагато сильніше, ніж держава. Саме громадянське суспільство затіяло революцію, вимагає змін, створило добровольчі батальйони і відправило їх на фронт.

Те, що міністр інформації називає «кібервійська», теж давно існує. Саме в інтернеті ми воювали з режимом Януковича, підтримували і координували Майдан. Тепер це інформаційне співтовариство без будь-якого фінансування і вказівок воює з Росією на інформаційному фронті.

Але що ж все-таки повинні робити державні органи, відповідальні за інформацію? Їм достатньо взяти на себе всього декілька функцій.

Перша функція – створення компактної і компетентної служби замовників. Достатньо кількох тямущих людей в Адміністрації Президента, Кабміні, МО та РНБО. У їхнє розпорядження віддадуть необхідний бюджет, щоб вони могли замовляти і публікувати різноманітну інформаційну продукцію. Завдання, під які буде замовлятися ця продукція, повинні бути прописані в єдиному концептуальному документі про інформаційну політику держави. І розробляти цей документ, до речі, потрібно теж за участю громадянської спільноти.

Держава буде замовляти у кіностудій патріотичні фільми, у телевізійних студій – серіали, у телеканалів – журналістські розслідування, у дизайн-студій – агітаційні плакати.

Для цього не потрібно створювати окреме міністерство. Все це може фінансуватися державою і замовлятися у тої ж громадянської спільноти. При цьому виконавцям треба чітко ставити завдання, але нічого не забороняти. Продукт повинен конкурувати і з інформацією зовнішнього ворога, і з критичною думкою всередині країни. І не тільки в нашому інформаційному полі, а й у всьому російськомовному просторі, а також на Заході.

Друга функція – створення офіційних центрів інформації. Різні прес-секретарі та речники формально є, але працюють вкрай погано. По-перше, їхня інформація неповна, неточна і необ’єктивна. По-друге – не оперативна і не відображає швидко мінливу ситуацію. І по-третє – ми їй просто не довіряємо, бо вона суперечлива, а часом відверто неправдива. Ми починаємо шукати альтернативу офіційним джерелам і більше довіряємо волонтерам, які перебувають на місці подій, ніж офіційним особам.

Виникає враження, що держава вважає українців маленькими дітьми, яким не можна розповідати правду. Адже надана державою інформація повинна бути якраз найбільш оперативною, точною і достовірною, инакше не буде довіри до офіційних джерел інформації, а це дає противнику широке поле для перебільшення наших втрат і створення паніки.

Третя функція – військова цензура. Так, певні обмеження і заборони потрібні, але логічні і зрозумілі всім. Тут слід ввести так звані «правила садівника», згідно з якими не всяку гілку на дереві можна обрізати, а тільки ту, яка дійсно шкодить або заважає його нормальному розвитку.

Військова цензура повинна стосуватися тільки інформації, яка дійсно представляє військову і державну таємницю – про дислокацію і пересування військових частин, типи озброєння або можливі плани наших військ. А свобода слова, можливість критикувати владу і вільно обговорювати існуючі проблеми – це і є перевага, яка в результаті допоможе нам виграти війну з таким сильним противником, як Росія.