www.ji-magazine.lviv.ua

Євґеній Ґонтмахер, російський економіст

Девіз «Експропріація експропріаторів» може відгукнутися в народі

Якщо покопатися в минулому, то можна завжди побачити ймовірне майбутнє. Стосовно Росії ця думка тим більше актуальна, бо нас трясе на вибоїнах історії вже не перше сторіччя. Отже, і картинок, до яких варто було б придивитися, більш ніж достатньо.

Ось, наприклад, кінець XIX – початок XX століття. Золотий час. Росія галопом вривається в світову еліту за масштабами і темпами розвитку своєї економіки. З’являється важка промисловість, інтенсивно будують залізниці (лиш Транссиб чого вартий!); університети, які нічим не поступаються найкращим закордонним, кують власні кадри людей з вищою освітою; в сільському господарстві формується клас дрібних і середніх власників. Здавалося б, ще трохи – і Росія стане одним з флагманів европейського світу. Залишилося зовсім трохи: перейти від самодержавства до конституційної монархії англійського зразка. Жовтневий (1905 р.) маніфест Миколи II проголосив:

«1. Дарувати населенню непорушні основи громадянської свободи на засадах дійсної недоторканості особи, свободи совісті, слова, зборів і спілок.

2. Не зупиняючи призначених виборів у Державну Думу, залучити тепер до участі в Думі, по можливості, відповідно до стислого терміну, що залишився до скликання Думи, ті класи населення, які нині зовсім позбавлені виборчих прав, надавши їм подальший розвиток загального виборчого права у знову встановленому законодавчому порядку.

3. Встановити як непорушне правило, щоб жоден закон не міг набути сили без схвалення Державною Думою і, щоб вибраним від народу забезпечена була можливість справжньої участі у нагляді за закономірністю дій поставленої НАМИ влади».

На загибель імперії

Лєв Ґудков

Всього лише через 12 років у Росії до влади прийшли більшовики, які на цілих 70 років зробили країну полем для взятого з утопій комуністичного експерименту. При цьому треба відзначити, що після Громадянської війни і політичних «чисток» ще залишилося населення, яке покірно прийняло такий вибір. Більше того, Сталіна з його політикою вже до середини 30-х років минулого століття щиро підтримувала стійка більшість.

Чому ж відбувся цей радикальний переворот всього російського життя? Причин багато. Але головні, як на мене, такі:

По-перше, Микола II при першій же можливості викинув Жовтневий маніфест в смітник, думаючи, що запасу твердості самодержавства вистачить ще надовго. Але це відкрило шлях до масового неприйняття монархії тогочасною інтелігенцією і різночинцями, що створило благодатний ґрунт для поширення в цих колах марксизму.

По-друге, плоди соціально-економічного прогресу кінця XIX – початку XX століття ділилися вкрай нерівномірно між різними частинами російського суспільства. У швидко зростаючих містах з’явилися люмпени, а в селі через зростання майнового розшарування утворився критично великий клас «селян-бідняків», тобто тих же люмпенів.

По-третє, зазначеній вище революційній інтелігенції для реалізації своєї утопії потрібно було гарматне м’ясо, готове скидати все і всіх заради безкарного грабування. І це об’єднання з люмпенами відбулося. Заклик «Капіталу» до «експропріації експропріаторів» швидко перевели на російську як «грабуй награбоване». Цю фразу використовував в позитивному контексті навіть Владімір Ленін. 24 січня 1918 р. у промові перед агітаторами, які вирушали на фронт, він сказав: «Правий був старий більшовик, який пояснив козакові, в чому більшовизм. На питання козака: «А чи правда, що ви, більшовики, грабуєте?» – старий відповів: «Так, ми грабуємо награбоване». Три місяці по тому у своїй промові на засіданні ВЦВК Ленін сказав стосовно цього вже цілком сформоване гасло: «Я не можу знайти щось неправильне, якщо виходить на сцену історія. Якщо ми вживаємо фразу «експропріація експропріаторів», то чому не можна обійтися без латинських слів?»

Цей екскурс в минуле мені здається вкрай актуальним зараз. На початку 1990-х Росія зробила потужний крок в абсолютно нову реальність демократії та ринкової економіки. Але пройшло всього лише 25 років – і маятник може гойднутися в зовсім протилежний бік. Я не називав би це «лівим поворотом», хоча б тому, що перехід влади від правих до умовних «соціал-демократів» в Европі не означає повалення основ суспільного ладу. Навіть у Греції, де на виборах перемогла ультраліва СІРІЗА, події розвиваються за цілком демократичними лекалами.

Росії загрожує инший, принципово небезпечніший поворот.

Якщо порівнювати з самодержавною Росією XX століття, то день сьогоднішній дає багату основ для збігів.

Наприклад, відбувається швидка люмпенізація населення, що зумовлено багатьма факторами: низькою якістю освіти, занепадом масової культури, великою кількістю «поганих» (тобто непрестижних і низькооплачуваних) робочих місць, стягнення найбільш активних і просунутих людей в нечисленні великі міста, залишаючи в инших населених пунктах критичну кількість «сірих і убогих».

Типове ставлення до нинішніх державних інститутів украй негативне. Авторитет влади тримається тільки на постаті Владіміра Путіна, який у масовій свідомості давно перестав бути Президентом, перетворившись на вождя, якщо хочете, самодержця.

От тільки немає тодішнього освіченого класу, який, спираючись на люмпенські інстинкти, зніс би монархію. Нинішня опозиція розрізнена і малопопулярна, тому що Владімір Путін дуже вміло опирається на більшість, яка поклоняється чудодійним можливостям влади її годувати. Майже біблійна картинка, коли Ісус нагодував 5000 своїх прихильників п’ятьма хлібинами і двома рибинами.

...Може, щось в консерваторії змінити?

Альфред Кох

Але, якщо повернутися в день нинішній, то саме такий настрій більшості може зіграти злий жарт із владою, яка (хоче вона того чи ні) сама себе все більше затягує у прірву власної незмінності. Проте, рано чи пізно, зміни неминуче будуть. При цьому, якщо немає демократичних інститутів, починається смуга колосальної невизначеності. Порфіріо Діас керував Мексикою понад 30 років (1876-1911 рр.) і залишив після себе 7-річну громадянську війну. Іранський шах Реза Пехлеві був при владі 38 років і в 1979 р. його змела ісламська революція. Президент Мубарак очолював Єгипет 30 років, і його відхід став початком смути, яку тільки недавно перервав військовий переворот фельдмаршала Ас-Сісі.

А тепер уявімо собі, що почалася «післяпутінська» епоха. В умовах масової неприязні до держави як інституту нові вожді будуть шукати ключики для завоювання підтримки більшості, засмученої відсутністю «національного лідера». Починати демократичні реформи, відновлювати розвиток ринкової економіки? Непопулярність «перебудови-2», реформ початку 90-х, «модернізації» – очевидна. Зате чудово відгукнеться у масах модифікований заклик «експропріювати експропріаторів». У нашій конкретній ситуації це означає:

- Введення прогресивної шкали оподаткування доходів, в якій найбільші ставки можуть досягати 50 і більше відсотків;

- Повторне введення податку на спадщину;

- Перекриття кордонів з метою зупинити виведення з країни капіталів і валюти;

- Повернення на практиці до питання про справедливість і законність приватизації початку 1990-х;

- Директивне створення т. зв. «Народних підприємств», в яких власником виступає виключно трудовий колектив;

- Націоналізація землі, перехід під контроль держави практично всієї великої промисловості;

- Безконтрольна грошова емісія, інфляція, дефіцит товарів.

До всього цього перетрушування основ, звичайно, можна додати численні ексцеси на місцях з відбиранням «незаконно» і «несправедливо» заробленого майна. Ми ще багато разів згадаємо швондерів і шарікових з «Собачого серця» Михаїла Булгакова...

Я аж ніяк не закликаю зберегти в Росії все як є. Стабільність, про яку нам так солодко нашіптує у вухо пропаганда, вже втрачено. У будь-якому випадку навіть нинішній владі треба щось робити, не обмежуючись косметикою і словесними мантрами про те, що завтра все буде добре. Просто, поки не пізно, треба спробувати почати хай непопулярні для більшості, але життєво необхідні для майбутнього країни реформи в усіх сферах життя: від економіки до політики. Найважливіший ресурс, який може стати «подушкою безпеки» для того, хто на це зважиться, – найвищий рейтинг народної довіри Владіміру Путіну.

У цьому, можливо, і полягає останній шанс для нинішньої правлячої еліти реалізувати патріотичний обов’язок. В иншому випадку катастрофа 1917 р. може повторитися (який збіг!) рівно через сто років. Невже Росія за минуле століття нічого не навчилася?