www.ji-magazine.lviv.ua

Лєв Ґудков, російський соціолог

Росії пора передати естафетну паличку світового панування

 «Горе тобі, Вавилоне, місто величне...» Я, як не дивно, про монголів. Тих самих, які так забили Київську Русь ярмом, що вона досі не може від нього оговтатися. Думка ж не нова, що все наше самодержавство, як його не назви – хоч царизмом, хоч сталінізмом, хоч розвиненим путінізмом, – йде саме звідти, від нещадної Золотої Орди. У цьому сенсі Москва – ніякий не Третій Рим, а ще один Каракорум, столиця Чингізхана.

Орди немає, а самодержавство є – учні виявилися набагато живучішими за вчителів. Губернатори досі отримують ярлики на князювання; бояри і дворяни, перейменовані на шахраїв і злодіїв, годуються з виділених їм регіонів, а народ по старому звичаю зганяють в полон і на панщину: чи то в армію за призовом, чи то на вибори за наказом. Запам’ятаймо цю думку – і перейдімо до наступної. Про монголів.

Де та войовнича нація, яка колись завоювала півконтиненту? Де грізні спадкоємці Чингізхана і Тамерлана? Он там вони: справа і знизу по карті від столиці нашої Батьківщини, в своїх споконвічних степах. Про ніякі завоюваннях не думають вже сотні років. Стали буддистами, залишилися кочівниками, але втратили весь запал та бажання підкорювати світ. Був у них легкий сплеск на початку XX століття, та й той виявився принесений ззовні впливом пасіонарного російського барона Унгерна. Монголія пошуміла, отримала бажану незалежність від Китаю, неофіційний статус «шістнадцятої республіки СССР» – і все. Хоча, здавалося б, в ту епоху можна було не те що китайців вигнати, а заново підкорити світ: тільки ледачий не пророкував «жовтої загрози зі Сходу».

...Може, щось в консерваторії змінити?

Альфред Кох

Пророцтва не збулися. Монголи свого часу вдосталь зачерпнули влади і могутності – тепер їм достатньо соціалізму з непроникним буддійським лицем.

Цю думку ми теж запам’ятаймо і перейдімо до третьої і останньої у цій невеликій колонці.

Кожному народу іноді стає достатньо. Достатньо всього: горезвісної пасіонарності, крові, землі, великих правителів, просто величі як такої. Єгова дуже ґрунтовно свого часу сформулював це нетямущому Навуходоносорові: «Мене, – сказав, –  текел –  і, бачте, –  фарес». У тому сенсі, що і найбільшому царству колись настає природний кінець.

І не так важливо, як він настає: з патлатими варварами, економічною кризою, стихійним лихом чи всім цим набором. Головне, що царство до цього моменту вже ніяк не може опиратись: закінчилися внутрішні резерви, запал пропав, на стінах обложеної фортеці не видно жодного воїна. І скільки не стараються придворні ґеббельси (а їх в будь-якому великому царстві приблизно легіон), ніхто на ці стіни вже не йде.

Тобто приходить зрештою такий момент, коли ще зовсім недавно захоплююча «велич» (а за одне і крик про неї) не потрібні вже самому народові.

Далі може бути два варіанти, обґрунтовувати ймовірність випадання яких в цьому короткому тексті я не візьмуся. У першому від великого царства залишаються ріжки та ніжки метрополії, а по окраїнах з’являється багато молодих, голодних і злих держав.

У другому, набагато цікавішому випадку наше велике царство ніби видихається і йде з історичної сцени в партер або амфітеатр, як пощастить: «Свою роль я відіграло, тепер хай инші зубрять слова світового жандарма, кривавого завойовника і т.п. А я подивлюся».

По першому шляху йшли багато-багато країн давнини, від Риму до імперії Македонського (приклади можна пошукати і в нашому недавньому минулому: прокрутимо в голові пісню «Беловежская пуща, Белове-е-е-ежская пу-у-у-уща»). А ось другий шлях став набагато популярнішим вже в ближчі нам часи. Згадаймо хоч скандинавів, які наводили жах на всі народи, що їх знали їхні (зараз в умовній Норвегії жахливі хіба що ціни для туристів). Або грізних японців ще якихось 70 років тому... Їхню імперську велич тепер надійно закутали в сторінки манги і кадри аніме.

Епоха стабільності в Росії закінчилася

Лєв Ґудков

Або – згадайте, будь ласка, другу думка цієї колонки – монголи. Ви знаєте, їм живеться зовсім непогано. І потенціалу у цієї країни, що відмовилася від планів на світове панування набагато більше, ніж у якоїсь Північної Кореї, що брязкає бомбою.

А тепер треба пригадати і першу думку колонки. Про нас.

Росії теж пора передати естафетну паличку світового панування. Імперія розвалилася, і спроби її гальванізації марні. Звичайно, сенатор Марченко може створювати новий «Союз русского народа», національний лідер – приєднувати острови і півострови, міністр культури – приватизовувати могили музикантів: цього права у влади не відняти. Але будь-який сплеск «патріотизму» у відповідь на такі удари державного дефібрилятора буде вже штучним. 86 % – це як температура 40 градусів у людини. Вона може бути активна, балакуча, виблискують очі, але блиск цей – гарячковий, а слова – маячня. І закінчуються напади активності все швидше, бо сил вже немає в буквальному сенсі.

За одним плечем нашого пацієнта стоять скромні монголи і скандинави, а за иншим – горді вавилоняни. Вибір простий.

І знову я повторю, що зараз головне завдання опозиції – не готуватися до нових потрясінь, в них не дуже віриться: все може скінчитися не вибухом, а плачем. Головне – це пояснити, що шлях, на якому немає великого царства, набагато кращий за дорогу, на яку кличуть його прихильники. Та їх, на щастя, і небагато: ґеббельси на зарплаті і реконструктори з вусиками.

Нам не потрібні великі потрясіння, нам не потрібна велика Росія. Велика в сенсі записних «патріотів» – велич ціною зубожіння народу. Нам потрібна нормальна, комфортна країна, яка із задоволенням біля каміна згадує минуле і не прагне зробити його сьогоденням.