www.ji-magazine.lviv.ua

Вадим Карасьов

Паризьку зустріч президентів України, Росії, Франції та канцлера Німеччини можна вважати відправною точкою для завершення військового і старту політичного етапу врегулювання російсько-українського конфлікту. Копітка і довга робота тpиcтopoнньої кoнтaктної групи в Мінcьку стосовно припинення військових дій принесла конкретні результати. Саме реальне виконання пунктів 1 і 2 мінського плану (припинення вогню і відведення озброєнь) нарешті дало всім сторонам можливість почати дискусії стосовно політичного етапу. Фіналізація військової частини допомогла уникнути важкого питання про введення миротворців

Паризька арка мінських угод

Основним результатом паризької зустрічі є формування рамки політичних гарантій над Мінським планом дій для активного моніторингу його виконання. Але ця рамка не тільки символічна, але й практична. На окуповану частину Донбасу зайдуть Берлін і Париж, розшириться місія ОБСЕ, яка отримає доступ на всю окуповану територію. Передбачено, що европейські партнери України фактично візьмуть на себе контроль над відведенням озброєнь, організацію, проведення та моніторинг виборів, контроль над непідконтрольною ділянкою українсько-російського кордону. Цим займатиметься ОБСЕ та афілійовані з нею міжнародні організації з політичних і гуманітарних питань. Кажучи иншими словами, окупована частина Донбасу переходить в питаннях українських інтересів (озброєння, вибори, кордон) під зовнішнє управління Німеччини і Франції за допомогою інструментів і ресурсів ОБСЕ. А з иншого боку, Росія продовжує контролювати инші сфери в рамках своїх інтересів. Мова йде про ручне управління лідерів так званих ДНР / ЛНР і роззброєння погано контрольованих Москвою військових формувань.

Ця паризька зовнішньополітична рамка задає систему координат на умовний перехідний період, необхідний для реінтеграції окупованих територій. Очевидно, що така ситуація невигідна для української сторони, оскільки Україна не отримала якоїсь конкретної форми доступу на окуповані території. Ця рамка вигідна для Берліна і Парижа, оскільки дає можливість примусити Путіна поміняти військовий дрючок на політичний, до чого Европа докладала всіх зусиль. А для Меркель та Олланда це означає можливість забезпечити виконання мінських угод, за які вони, як европейські політики першого рангу, несуть формальну відповідальність. Для Росії ця ситуація також вигідна, оскільки не тільки дає можливість на Донбасі перейти до політичних засобів замість військових, але і відкриває двері до можливого подальшого переформатування державності України на основі консенсусу між Европою і Росією з метою уникнення конфліктів у майбутньому. Для Росії це старт великої гри майбутнього, яку продовжать довкола України. Можна сказати, що війна на Донбасі закінчилася, але боротьба за Україну триватиме.

Гібридні лабіринти паризьких планів

Отже, головне невдоволення Києва підсумками паризької зустрічі якраз полягає у відсутності впливу на окупованих територіях. В той же час йому необхідно прислухатися до побажань партнерів і забезпечити підготовку і прийняття законодавчої бази. Звідси власне з’явилася карта позицій України щодо спірних питань реалізації мінського плану, яку можна назвати картою «проти»: не переглядати зміни до Конституції, не приймати новий закон про «особливий статус», не приймати окремий закон про вибори, не приймати новий закон про амністію. Сьогодні карту позицій в публічному просторі заявили саме так, але очевидно, що її все одно доведеться коригувати.

Циніки перемагають романтиків на цих виборах

Віктор Небоженко

Найбільш успішними і вигідними для України стали домовленості стосовно питань безпеки. Можна говорити про відносно стійкий компроміс усіх сторін стосовно відводу важкого і легкого озброєння. Над цим процесом встановлено постійний моніторинг спеціальної місії ОБСЕ, яка отримала повний доступ для своєї роботи. Крім цього, для України було архіважливо, щоб ОБСЕ допустили до захопленої частини українсько-російського кордону. Такий допуск узгодили. Також фахівці Німеччини і Франції почнуть розмінування, тобто фактично демілітаризацію територій. Загалом ядро домовленостей по блоку безпеки виглядає так: Европа бере на себе контроль і відповідальність за офіційну, формальну частину підтримання миру, а Росія – за тіньову. Є надія, що поступово почнеться виведення хоча б частини регулярних російських військ.

Політична частина дискусій і можливих компромісів залишається заплутаною. У Парижі змоделювали можливі варіанти рішень, але остаточні відповіді будуть шукати в робочих підгрупах в Мінську. Йдеться про трансформацію політичних завдань «Мінська-2»: вибори, амністія, Конституція (особливий статус), закриття кордону в вектор конкретних дій з термінами і відповідальністю сторін. Позиція України полягає в тому, що ці питання автономні і їх треба вирішувати почергово. Логіка цієї черговості вибудовується з погляду відновлення територіальної і державної цілісності країни. Тому Україна стоїть на позиції першочергового виведення російських військ, відновлення кордону, а потім проведення виборів і введення особливостей самоврядування. Але така логіка була б можлива, якби йшлося про просту реінтеграцію окупованої частини Донбасу. У той же час план Мореля припускає реінтеграцію територій на правах особливого статусу.

У результаті паризьких переговорів послідовність виглядає так: вибори, особливий статус, кордон. Причому швидкість цього вектора дії така: імунітет надають в день виборів на окупованій території (виникнення терміну «імунітет» пов’язане з тим, що він дає обумовлену юридично недоторканність кандидатам на виборах. Амністія припускає юридичний процес по кожному окремому випадку, суд, і тільки потім амністія), особливий статус вводять в день виборів, після проведення і головне – визнання результатів волевиявлення Україна отримує повний контроль над кордоном. Очевидно, що виконання подібного пакету в день виборів припускає підготовку відповідної законодавчої бази, яку потрібно прийняти у відповідні терміни, щоб жоден пункт не зірвався.

Стосовно законодавчої бази також починаються серйозні дискусії і різночитання. Україна вже прийняла закон про особливості місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей (в якому є умови амністії), також у першому читанні проголосували за зміни до Конституції щодо децентралізації, а в перехідних положеннях обумовлено дію закону про особливий статус. Поки українська сторона має намір стояти на вже прийнятих законах, але не можна виключати, що доведеться йти на прийняття нових версій документів.

Чому зміни до Конституції не вирішують проблему Донбасу

Олексій Полегкий

Один з найбільш проблемних моментів – закон, за який необхідно провести вибори на неконтрольованих територіях. І вихід з цієї ситуації є в плані Мореля. Там запропоновано прийняти спеціальний закон для проведення виборів на частині Донбасу. Він буде враховувати низку нюансів. Наприклад, в окремому законі про вибори, швидше за все, буде взято за основу мажоритарну систему, щоб піти від прив’язки до партій (таким чином буде знято питання про участь українських партій у виборах). Слід також врахувати, що в цьому випадку за всіма законодавчими особливостями ретельно слідкуватиме Берлін і Париж.

Паризькі пігулки

Основний висновок з паризької зустрічі для України полягає в тому, що будь-який крок в політичному врегулюванні доведеться прораховувати на кілька ходів вперед. Те, що сьогодні може виглядати як незначний хід, завтра може запустити незворотний процес. Тому треба постійно триматися в загальній рамці захисту державності та інтересів України. Сьогодні зроблено важливий крок – припинено бойові дії. Це відкриває двері для серйозного експертного моделювання майбутнього України.

Необхідно чітко розуміти всі нюанси і засоби гібридної війни Росії проти України. У Росії в цій війні дві гіперцілі. Перша – руйнування постсовєтської територіальної цілісності України, яка увійшла, на думку Москви, в конфлікт з її геополітичними інтересами. Інструментом реалізації цієї мети стала анексія Криму і відновлення військових і геополітичних позицій Росії в Чорному морі. Для росіян це геополітична боротьба інтересів між глобальними гравцями, де головним своїм супротивником вони вважають США. І якраз інтереси глобальних гравців можуть стати тим джерелом компромісів, який дозволить Росії вирішити питання Криму.

Друга мета Росії, а точніше, персональна мета Путіна – це війна проти українського европейського проекту, за єдиний постсовєтський світ. Український проект в розумінні російської влади ослаблений виключно до націоналістичного змісту. Засобом боротьби з українським проектом Росія бачить проросійський Донбас. Як кажуть сепаратисти, вони де-юре будуть частиною України, але матимуть власні закони і лідерів. Зрозуміло, що це буде не стільки сепаратистський проект, скільки антиукраїнський імплантат в тілі України.

Сьогодні можна вже говорити про те, що, незважаючи на всі випробування, поки Україна вистояла. Українці зупинили штучне нав’язування мітичної «Новоросії» і відстояли своє право на суверенітет. А отже, зміцнилися позиції для захисту українського проекту. І головним якорем цього проекту є українське суспільство з европейським ціннісним вектором.

Головною ж внутрішньополітичною повісткою для України, українських еліт мусить стати опора на суспільство та його цінності. Крім цього, має прийти поступове розуміння того, що український европейський проект, який тільки зміцнила гібридна війна, може не збігатися з постсовєтськими територіальними межами. Але й відмовлятися від боротьби за кордон було б злочинно, насамперед перед громадянами України на окупованих територіях. Після втрат, яких зазнала наша країна в цій війні, українці вже не мають морального права звужувати горизонти европейської проектності. Україна в цьому сенсі відіграє важливу роль у встановленні европейських цінностей для держав на території колишнього СССР. Київський европейський якір – це маячок альтернативного вектора для цих країн, які, до речі, не підтримали вторгнення Росії в Україну. Свіжа відповідь прийшла з Білорусі, яка відмовляється від розміщення російської військової бази на своїй території. Триває Майдан в Молдові, який відстоює не европейські костюми політиків, а право на вільне суспільство і справедливу державу. Тому боротьба за український проект, за українську державність, за українську територію, за сучасну европейську альтернативу для постсовєтських країн ще попереду.