www.ji-magazine.lviv.ua

Сергій Клімовський

Коли Кремль заявив про початок ним 30 вересня війни в Сирії, «таємне» стало явним і посипалися одкровення учасників. У ЗМІ та блогах Росії почали писати про операцію «Сирійський експрес» – незаконні постачання з РФ зброї, військової техніки та військових фахівців режиму Асада. Якщо до 30 вересня Кремль робив вигляд: росіян в Сирії, як і в Україні, немає, то тепер ця брехня стала зайвою.

Визнання Кремлем своєї підтримки спорідненого націонал-соціалістичного режиму династії Асадів викликало хвилю вихвалянь від російських «псів війни» про те, як вони поставляли Асаду зброю в обхід заборони ООН в 2012 році. Письменник Володимир Тучков зачаровано розказує, як в штики Вашингтону і його «васалам» доблесні росіяни повезли братові Асаду на десантних кораблях, бо їх не оглядають, вертольоти і як кмітливі росіяни три роки дурили світ.

Тучков, співак війни, захоплено пише про великі десантні кораблі «Цезар Куніков» і «Алєксандр Отраковський» як про учасників «Сирійського експресу» та инших «героїв». Як то кажуть: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте!». У російськомовній Вікіпедії і стаття з’явилася про «Сирійський експрес».

Хвиля радості і писанини у «псів війни» зрозуміла, – нарешті, держава Расєйська їх визнала. Три роки вони були ніким, – «сірими гусьми», «псами війни», ким завгодно, і про них мовчали. Тепер вони «борці з тероризмом», що виконують «інтернаціональний» або ще якийсь обов’язок. Їх соціальний статус і імідж змінюється. Тепер їм не треба чекати розпаду РФ, щоб отримати визнання, як це було з учасниками таємних воєн СССР, про яких почали писати тільки після закриття проекту «СССР». РФ, як спадкоємиця СССР, дала їм заднім числом статус учасників якихось бойових дій, але офіційно так і не зізналася у війнах, які російський імперіалізм вів по всьому світу.

У цьому контексті стає зрозумілою і недавня заява Гіркіна: пора визнати, що «народні республіки» на українському Донбасі – це фікція, а війну з Україною веде РФ, і цю війну Росії треба виграти, бо Український фронт набагато важливіший за Сирійський.

З Путіним треба бути обережним, як з протухлим яйцем…

Тарас Возняк

Гіркін – не великий полководець, яким його хтось вважає, а грамотний штабіст. Як штабіст-постачальник він і вимагає статусу учасників бойових дій для воїнства РФ на Донбасі і диверсантів з «російського пекла». Цим і обумовлені всі його минулі гучні заяви: як він перейшов кордон, натиснув спусковий гачок війни та инші. Конфлікт Гіркіна з Кремлем – це конфлікт «рубаки» з начальством, що вимагає нагород, почестей, пільг і грошей, а не тільки «фронтових сто грам». Признання Кремля про ведення ним війни в Сирії, а Лавров ще 10 вересня базікав про збройно-гуманітарний конвой в Сирію, Ірак і «инші країни», дає «групі Гіркіна» надію вибити і собі «сирійський статус».

Гіркін – не головний в «групі Гіркіна». Він лише її «балакуча голова», яку возять в солідному авто генерали і директори ВПК, що вимагають, мінімум – продовження «банкету» на Донбасі, а максимум – повномасштабного вторгнення в Україну. Найбільш завзяті хочуть дійти до Варшави і Берліна, а націонал-більшовик і «непримиренний опозиціонер» Лімонов робить примітивні вкидання про розподіл Саудівської Аравії і про нібито договір Обами і Путіна в кулуарах Генасамблеї ООН про створення Курдистану з частини Туреччини, Сирії та Іраку. Якраз можна закричати: «США «злили» і «обміняли» Туреччину!». При цьому Лімонов «не помічає», що курди складають 10% населення Ірану, а персів в Ірані менше, ніж росіян в РФ.

У «групи Гіркіна» ті ж грандіозні імперські плани, що й у «групи Путіна», але в ній мислять примітивно, як і всі, хто з армією пов’язаний лише через штаби і поставки. Більш компетентна «група Путіна», в якій Путін, така ж «балакуча голова», як і Гіркін у своїй групі, поводиться обережніше, оскільки знає: на танках далеко не заїдеш, а на списах не всидиш. Зважаючи, що боєздатність армії РФ під питанням, а «витоки» про секретну диво-зброю не допомагають, то «група Путіна» час від часу лякає всіх ще страшнішою зброєю, ніж ядерна.

Найстрашніша зброя РФ називається «якщо Путін піде, то наступний буде ще гірший». Для всіх. Для росіян теж, бо до влади прийдуть комуно-фашисти з КПРФ. Лякати почали ще взимку, а тепер і Каспаров пройнявся цією думкою. Крім комуно-фашистів в запасі є Жириновський, який як вийде на трибуну, так когось і обстрілює. Держдума РФ – взагалі дивне збіговисько, що іменує себе парламентом, в якому регулярно закликають когось бомбити під пісню «не потрібен нам берег турецький».

Чи готова «група Путіна» піти на зустріч «групі Гіркіна» і зізнатися, що два роки веде війну в Україні, розпочавши її ще з поставок «псів війни» і гранат Януковичу для придушення революції, як і Асаду?

Два сценарії Кремля для повернення України під свій контроль

Сергій Клімовський

Морально та інформаційно готова давно. Істерична пропаганда про хунту, фашистів і переворот в Києві готувала ґрунт для цього ще два роки тому. Як і міт про «донецький страждальний народ». Але з цим «народом» вийшов прокол через тупість «міністерства правди» РФ. Якщо приймемо його тезу про «донецький народ», то вийде, що 40 мільйонів українців повстали проти «донецького народу», який гнобив їх. Міт б’є по своїх творцях, а горезвісний «донецький народ» добиває його пам’ятною дошкою «Беркуту» в Донецьку – цим «ланцюговим псам самодержавства» за термінологією ХХ століття.

Ніхто у світі, крім лівеньких і відсталих латиноамериканців та африканців не вірить у міт про «донецький народ» і його «революційне повстання». Відомство Лаврова все дзижчить про «громадянську війну» в Україні і проводить паралелі з Сирією, але за два роки не змогло сказати: хто і з ким воює. Фонове: українці воюють з росіянами, знищує цей посил, – громадянська війна на очах перетворюється на міжетнічний конфлікт, – у «міністерства правди» і тут «зростається».

У цьому аспекті «міністерство правди» РФ і її МЗС вже програли інформаційну війну народу України. Вторгнення з окупованих районів Донбасу однозначно сприймуть у світі виключно як агресію Росії, незважаючи на всі дзижчання Кремля.

Військовий аспект теж не дозволяє далі експлуатувати міт про «донецький народ». Обох корпусів цього «народу», наполовину укомплектованих російськими народцем, вистачить на два тижні активних боїв, після чого неминуче відбудеться вторгнення армії РФ в Україну, як це було в серпні 2014 року. Але для вторгнення потрібне «алібі», а марення про «російську весну» за «алібі» не піде.

Можна вторгнутися і без «алібі», але про наслідки цього кроку «група Путіна» добре поінформована, на відміну від «групи Гіркіна», «міністерства правди» і «вати» Москви. «Група Гіркіна» наївно вважає, що це вторгнення можна буде вести як війни СССР в Анголі і Мозамбіку, або як у Чечні. Неспішно і безкарно. Майже в своє задоволення. Але «група Путіна» цю ілюзію не поділяє, і Гіркіну з отриманням статусу «героя РФ» доведеться зачекати, поки не знайдеться «алібі».

Створенням «алібі» і заклопотана «група Путіна». Найпростіший варіант – повторити ситуацію Майніли і як Сталін оголосити: фашистська фінська / українська вояччина напала на СССР / РФ. Росії всю історію не щастить: на неї постійно нападають маленькі країни. Останньою в 2008 році була Грузія. Перемігши Грузію, благородна РФ навіть пообіцяла в пакті Путіна-Саркозі вивести з Грузії війська, але «забула», як і з Придністров’я. У Росії взагалі склероз. Там навіть не пам’ятають, що війська США з 1903 року ніколи не виходили за межі бази в Гуантанамо, під час Кубинської революції, на відміну від військ РФ на базі в Севастополі.

Для повтору Майніли і проводять обстріли на Донбасі. «Група Гіркіна» охоче в цьому бере участь, – вистрілити в бік України вже стало буденним заняттям росіян. Але «група Путіна» знає: переростання прикордонних перестрілок у велику війну – це «алібі» тільки на випадок повної безвиході.

«Група Путіна» зараз активно створює два инших сценарії для «алібі».

Перший – новий «націоналістичний держпереворот» у Києві, як причина для вторгнення. Але майданчик Ляшка здувся, а Ярош поламав «гру» Кремлю, відмовившись бути главою ПС і розумно пояснивши: справжнім революціонерам зараз треба створювати державу, а не розвалювати її. Тому біля «правосєківської» ялинки на Майдані з’явився Степан Хмара – стара «підсадна качка» КДБ у визвольному русі. Инші поки не світяться. «Група Путіна» не те щоб відмовилася від ідеї путчу, але не дуже впевнена в його можливості зараз, а «палити» в порожню агентуру – нерозумно. Путч краще посунути під момент розборок у коаліції після Нового року.

Другий варіант «алібі» – поєднати Україну з ІДІЛ. Через Усама Хайята, нібито ватажка ліванської секції ІДІЛ, який опинився в руках спецслужб Кувейту, інформація про нібито постачання Україною зброї ІДІЛ через Туреччину з 19 листопада з подачі Associated Press стала всім доступною. Ризикну припустити, – це хід спецслужб США на випередження. У США бачать інформаційну гру «групи Путіна» і псують її на старті, створюючи «гнилі місця».

Не можна виключити, що це і частина «довгої стратегії» Вашингтона. Офіційно він застерігає РФ від ескалації вторгнення в Україну, неофіційно – провокує на це, щоб познайомити армію РФ з американською летальною зброєю. США зовсім не проти, щоб армія РФ згоріла не тільки в Сирії, але і в Україні. «Група Путіна» побоюється пастки, а тому акуратно дає задній хід. Отримавши 18 листопада від Олланда публічну пропозицію коаліції в Сирії, Кремль через Пєскова поспішив повідомити: ми подумаємо. Далі пішли переконання, що в наземній операції війська РФ не беруть участі, і брати не будуть. Переконання фіктивні, бо участь, хай і слабо, але беруть і то давно, та вони показують: Кремль боїться увійти в Сирію, побоюючись повторення Афганістану.

Ці коливання свідчать: Кремль здогадується: в Сирії він «влип» і все, що він може зробити для «братнього» сирійського народу – вбомбити його в кам’яний вік. На відміну від союзників, що бомбили мало і акуратно, Росія, планомірно рівняє містечка Сирії з землею. Судячи зі звітів, РФ воює не з 50 тисячами автоматників, а з величезною армією Китаю.

США відстежують методику бомбувань РФ в Сирії, готуючись відбивати її авіанальоти на Україну. Ми роздумуємо, чи не завдати удару по окупантах, відключивши Криму світло. Причин багато, в їх числі і відмова Газпрому пропустити через Білорусь газ з Литви, – РФ ще влітку почала енергетичну блокаду України. «Група Путіна» стоїть перед вибором: офіційно оголосити війну Україні і почати її до радості тилових щурів з «групи Гіркіна» і досади армійців-польовиків або поповзти з Донбасу, застосувавши тактику випаленої землі, як учив Сталін, і яку вона застосовує зараз в Сирії перед тим, як звідти піти.

Останнє найбільш ймовірно. «Група Путіна» може спровокувати активні бої на Донбасі, втягнути в них ВСУ, і почати гру «в піддавки», повільно відступаючи з боями. Для цього Кремлю і потрібна донбаська Майніла. Це дозволить йому вирішити п’ять завдань: завдати максимального збитку нашій армії, шумно «злити» Донбас, позбутися цієї «гирі» у своєму бюджеті, попіаритися на крові і розрусі, і в результаті сказати США та ЕС: зніміть хоча б частину санкцій, адже ми пішли з Донбасу. Стратегія у Порошенка, як в Черчілля проти Гітлера: не поспішати з наступом, щоб зменшити втрати. Якщо Росія хоче «заморожений конфлікт», то ми до нього готові, і ще подивимося, хто собі все відморозить.

http://hvylya.net/analytics/politics/tri-stsenariya-gruppyi-putina-otnositelno-ukrainyi.html