www.ji-magazine.lviv.ua

Сергій Клімовський

Нічого наднового в концепції «гібридної війни», автором якої в Росії є начальник Генштабу РФ генерал Валерій Герасимов, який виклав її в січні 2013 року, немає. Майже всі методи «гібридної війни» використовувалися і в попередніх війнах, а продаж революційною Голландією товарів Іспанії під час війни з нею за свою незалежність, ідентичний поточній ситуації між Україною і РФ. Схожість посилюється й тим, що уродженці Фландрії до революції були впливовою групою при мадридському дворі і в торгівлі Іспанії, як і українці, які століттями творили економічну міць Росії.

Але є суттєві відмінності. Насамперед, набагато більше, ніж у випадку Іспанії та Нідерландів, взаємне проникнення економік ЕС, України і РФ. Саме воно і не дозволило розпочати відкриту війну в 2014 р. і відтягує її досі. Що війна на Донбасі велася не силами міфічних «повстанців», а Росії – не було секретом для урядів в Европі. Як і те, що військові РФ збили малайзійський лайнер. Але офіційне визнання цього урядами країн ЕС вимагало б і логічної дії – оголошення війни Росії як агресору, тим більше що Великобританія і США мусили це зробити за Будапештським договором ще в момент окупації Криму. Але ні США, ні ЕС не були готові до цього ні морально, ні технічно, і що найважливіше – політично та економічно.

Причина в тому, що взаємне проникнення економік і приватних бізнесів між ЕС, Україною і РФ робило війну між ними в XXI столітті теоретично неможливою, оскільки вона призвела б до розриву зв’язків, починаючи з газу і до конфіскації «Челсі» у Абрамовича. Глобалізація мала виключити війну в межах від Лісабона до Владивостока за тією ж моделлю, за якою архітектори ЕС домоглися виключення її ймовірності між Францією і Німеччиною. Тому ЕС охоче фінансував РФ через надвисокі ціни на газ і нафту, давав їй технології, впустив в Европу її капітал і дозволяв росіянам купувати дачі в ЕС. Передбачалося, що в перспективі, у міру демократизації політичної системи Росії, відбудеться злиття ЕС і РФ, яку Захід також бачив як щит від можливої ​​експансії Китаю, тому так щедро її фінансував. Кремль зовні погоджувався з такою політикою, але готував свій варіант об’єднання простору від Лісабона до Владивостока, проте не як злиття, а як поглинання Европи Російською неоімперією.

ЕС і США настільки увірували в свій план дружнього злиття, що сприйняли російсько-грузинську війну 2008 р. як непорозуміння, викликане унормуванням, хай і по-варварськи, помилкових етнічних кордонів, що дісталися в спадщину від СССР. Роль ЗМІ Росії в переконанні в цьому Заходу надто перебільшена. Захід і сам хотів вірити, що все саме так, тим більше РФ ще не намагалася анексувати Абхазію і Південну Осетію. Захід думав: якщо є Північна Осетія, то чому б їй і не з’єднатися з Південною? Для застереження США лише ввели флот у Чорне море, щоб армія РФ не увійшла в кураж і не захопила Тбілісі.

Відмова Заходу визнати Абхазію і Південну Осетію викликана не відмовою їм у праві на існування як держав, а способом їх появи. З’явися вони не в результаті 5-денної війни, а мінімум після 2-3 років суперечок і референдуму під наглядом Тбілісі і міжнародних спостерігачів, і Захід визнав би їх незалежність, як в 2011 р. визнав Південний Судан. Але вони з’явилися за схемою рейдерського захоплення, з чим Захід не міг погодитися, а сваритися через них з Росією не хотів. Плюс Захід був зачарований власними ілюзіями, і вважав, що коли-небудь Грузія і Абхазія все одно увійдуть до ЕС, де немає кордонів, як це має статися з Сербією і Косово. Тому, навіщо зараз напружуватися і воювати, тим більше через далеку Грузію?

Схожа думка превалювала в ЕС і при анексії Криму. Навіщо політичному менеджменту Португалії та Іспанії втручатися в це, якщо їхні країни уникнули участі в обох світових війнах, а розмови про «коричневу чуму» в 1939 р. зовсім не вразили ірландців? Не тільки вони, а й Німеччина, яка грає роль «першої скрипки» в ЕС були готові засудити захоплення Криму Росією і ввести не дуже обтяжливі для себе санкції, але воювати за відновлення справедливості в Криму, в ЕС не наважувались навіть морально. Не виключено, що цим все і обмежилося б. Але Кремль увійшов в кураж і вторгся в Донбас, чим підняв «ставки», а слова про радіоактивний попіл були викликом всьому світу. Саме всьому, а не США, оскільки такими заявами Кремль дав зрозуміти, що готовий знищити будь-яку країну, яка не скориться його волі, наочно демонструючи на прикладі України. Питання, чи буде здійснено упокорення ядерною чи звичайною зброєю, Кремль розглядає лише як технічне.

Агресивність путінського режиму має кілька причин. Але є стратегічна: після Майдану в Кремлі остаточно усвідомили, – неосталінський режим в Росії історично приречений і нові протести, схожі до «болотних», він навряд чи вже зможе придушити. У 1989-1990 рр. Російська неоімперія втратила Східну Німеччину, Польщу, Чехословаччину, Угорщину та Болгарію. У 1990-ті вона втратила Прибалтику, Грузію та Молдову. Арабська весна позбавила її колишнього впливу в арабському світі, взимку 2011-2012 р. масштабні протести охопили саму Москву, а взимку 2013-2014 р. з-під її впливу в результаті демократичної революції вийшла Україна. Кремль зрозумів: по ньому дзвонить дзвін Історії, імперія скорочується як шагренева шкіра і загрожує вибухнути революцією зсередини, а тому сам пішов у контратаку через страх і відчай.

Найжахливіше для Кремля: імперія сипалася без військових вторгнень ззовні. Кремль так довго і багато лякав всіх світовою революцією, оголосивши про свою монополію на неї, що й не помітив, як світова революція прийшла за ним. Причому зовсім не так, як собі це мислили в Кремлі. Тепер Кремль шукає порятунок від революції у війні, а саме це і рекомендує всім імперіалістам марксистсько-ленінська школа, і Кремль не винайшов нічого нового, почавши «маленьке і переможне» вторгнення в Україну під прапором «російської весни».

Але Кремль не врахував трьох моментів. Перш за все, що у війни своя логіка, і її легше почати, ніж закінчити; що Росія не готова до такої війни, і що неосталінський режим не повинен її програти, якщо хоче зберегти себе. Повернення до довоєнного статус-кво і навіть мир з привласненням Криму в перспективі теж прирікають його на внутрішню поразку. Тому Кремль буде і далі розкручувати маховик війни, щоб мати підставу заявити про перемогу над Заходом, НАТО чи ще чимось таким великим. Кремль вже не може зупинитися чи вдовольнитися Кримом, йому потрібне захоплення більш вражаючих за масштабом територій. Тому «гібридна війна» надовго, орієнтовно до 2017-2018 року, коли Кремль закінчить «Силу Сибіру», а ЕС зможе обійтися без газу з Сибіру. Лише після цього «гібридна» маска з війни буде в Росії знята, і війну втретє оголосять великою вітчизняною і священною.

Поки Кремль не може собі цього дозволити, тому що ще не знайшов заміни українським постачальникам комплектуючих до своїх кораблів і вертольотів, залежить від поставок техніки з Европи і споживання нею свого газу. Кремль зважився на заборону поставок продуктів з ЕС, Канади та США, але не наважився заборонити імпорт з них промислових товарів. США теж шукають заміну російським двигунам для своїх космічних ракет, а ЕС вибудовує вуглеводневі альтернативи Кремлю. Економічні зв’язки виявилося набагато складніше розірвати, ніж думалось.

Не менш складним виявився розрив і людських зв’язків, особливо з Україною, тому кремлівські пропагандисти і впали в українофобію, змагаючись між собою у вживанні сталінських штампів і матюків. Перед ними стоїть складне завдання: втовкмачити росіянам, чому вони повинні все кинути і їхати вбивати українців, а можливо ще й білорусів, молдаван, естонців та инших. До великої війни треба готуватися не тільки фінансово і технічно, але й морально, і в цьому Кремль повторює ті ж рухи тіла, що й перед Першою світовою війною, витягуючи зі скринь її атрибути.

США і ЕС втрачають ілюзії стосовно неосталінської Росії і теж готуються до відкритої війни. Навіть у далекій Іспанії почали цікавитися віллами росіян та чистотою грошей, на які вони куплені. Взаємні атаки наростають на всіх напрямках, і Україна у відповідь на конфіскацію дач та иншої власності її громадян у Криму, вже сміливо попереджає про кроки, відчуваючи зростаючу підтримку антикремлівської коаліції. Кремль вганяє світ в глобальну війну з метою збереження неосталінського режиму, але не здогадується, що у нього немає шансів її виграти.