www.ji-magazine.lviv.ua

Георгій Кнабе

Останнім часом можна часто побачити різні сценарії майбутнього України, що базуються на аналогіях з иншими країнами. Не помічали? То «грузинський» сценарій, то «сінгапурський», то «югославський», то «польський»... Але, коли я побачив варіанти «Ліван Европи» і «Мексика Европи», терпінню моєму прийшов кінець, і я вирішив написати цю статтю.

Без минулого немає майбутнього

Перш ніж говорити про якісь сценарії майбутнього, потрібно зрозуміти, які передумови для них існують в минулому.

Рівень розвитку кожної країни обумовлений притаманними їй кліматичними, історичними, географічними, політичними та економічними факторами.

Більше того, саме поняття «країна» досить умовне – достатньо подивитися, як змінювалися кордони тієї ж Німеччини протягом останнього століття.

Кожна сучасна держава пройшла свій шлях, протягом століть формуючи свою економіку, культуру, ментальність. Адже, що таке ментальність? Це спосіб мислення, властивий групам людей, які проживають на певній території, що склався протягом зміни безлічі поколінь.

Спосіб мислення формується з дитинства, передається з покоління в покоління, і те, що є природним для шведа, може бути абсолютно чужим для жителя Ірану. А ще не можна забувати про релігію, яка досі відіграє величезну роль у світогляді різних народів...

Що стосується України, то вона має свою унікальну історію, географічне положення, політичний устрій та економіку.

За останні сто років Україна пережила кількаразову зміну політичного ладу, економічної моделі, три найстрашніші війни в історії людства, колективізацію і Голодомор.

Ці події сформували ту країну, яку ми зараз називаємо Україною, і спосіб мислення її населення. Говорити про якісь сценарії майбутнього України без урахування впливу цих особливостей просто несерйозно.

Україна йде своїм шляхом, і немає сенсу шукати аналогії з иншими країнами, нехай навіть у них відбувалися схожі процеси – вони відбувалися в инший час, в иншому світі і в инших вихідних умовах.

А щоб отримати уявлення про те, як розвиватимуться події, нам достатньо розуміти, які процеси відбуваються в сучасному світі, і яким чином вони зачіпають сучасну Україну.

Що ж це за процеси? Чому вони мають такий сильний вплив на світ? І як вони стосуються України?

Епоха глобалізації

Ми живемо зовсім в иншому світі, ніж той, у якому жили ще наші батьки. Він став таким в результаті процесів, які запустили більше ста років тому, і процеси ці продовжують йти з усе зростаючою швидкістю.

Як Федеральна Резервна система США змінила світ

Тисячі років людство розвивалося поступово, крок за кроком, періоди прогресу змінювалися періодами занепаду, а чисельність населення зростала дуже повільно. Технології залишалися незмінними протягом століть, а люди могли використовувати досвід не лише своїх батьків, але і дідів, і прадідів.

І раптом, за якихось сто років, зовсім незначний за історичними мірками період, відбулися фантастичні, стрімкі зміни.

Чисельність населення збільшилася з півтора мільярди осіб до більш ніж семи мільярдів.

Середня тривалість життя також збільшилася майже в два рази. Технології, транспорт, медицина і виробництво почали розвиватися небаченими темпами.

Якщо подивитися на графік зростання індексу споживчих цін, можна легко помітити, що ціни на товари сотні років то піднімалися, то опускалися, але ці коливання були дуже незначні. І раптом вони почали рости по експоненті! А це означає, що у людей з’явилися гроші.

Середньовічна економіка могла забезпечити відносно незмінний рівень цін, але не могла прогодувати більше півтора мільярди людей.

Та й чи можна за нинішніми мірками говорити про якісь «прогодування»? Рівень життя людей тисячі років був абсолютно не порівняним з тим, що отримало людство за останні сто років. Зараз прості обивателі в середньому живуть набагато краще, ніж середньовічні князі, барони, герцоги та инші аристократи.

Що ж сталося на початку XX століття? Яка подія дала такий небувалий поштовх розвитку людства?

Відповідь тут тільки одна – створення 23 грудня 1913 р. Федеральної Резервної Системи США, знаменитої ФРС, завдяки якій з’явилась можливість відмінити «золотий стандарт».

Як відомо, до скасування «золотого стандарту» грошей було рівно стільки, скільки золота: будь-яку паперову банкноту можна було обміняти на відповідну її номіналу кількість жовтого металу.

Але кількість золота в світі завжди обмежена, тому грошей завжди було недостатньо.

Крім того, золото акумулювали в своїх руках середньовічні банкіри-міняйли, а також воно осідало в скринях релігійних організацій (наприклад, таких, як Ватикан), аристократів і простих людей у ​​вигляді накопичень, тобто вилучалося з обігу.

Тому інновації впроваджували черепашачими темпами, і середньовічна економіка розвивалася дуже повільно, а більшість населення планети існувала жалюгідно і безпросвітно.

Після створення ФРС ситуація різко змінилася, спочатку в США, а потім і в усьому світі. ФРС вирішила проблему грошового дефіциту, замінивши його постійно зростаючим боргом, який по суті не має ніякого значення, зате забезпечує стрімке зростання економіки.

Грошей почало вистачати на все – і на впровадження нових технологій, і на великі інфраструктурні проекти, і на розвиток виробництва, транспорту та енергетики...

Історія створення ФРС сама по собі варта пригодницького роману.

22 листопада 1910 р. на острові Джекіл в «мисливському будиночку» Джона Моргана відбулась таємнича зустріч семи осіб, за якими стояло двадцять п’ять відсотків світового капіталу, в обстановці найсуворішої таємності розробили план створення ФРС.

Частный курорт Моргана на острове Джекил, где происходили встречи создателей ФРС

Усі члени комісії були наближеними Моргана, а очолив її Нельсон Олдріч, тесть Джона Рокфеллера-молодшого.

Одним з цих людей був німецький єврей Пауль Варбург. Не буде перебільшенням сказати, що саме Пауль Варбург придумав геніальну систему ФРС, яка дала небачений раніше поштовх світовій економіці.

Варто відзначити, що громадянином США він став тільки в 1911 році, тобто ФРС придумав не американець.

Само собою, Пауль Варбург був не простим бухгалтером, а походив із старовинного єврейського роду німецьких банкірів – правнук Мозеса Маркуса Варбурга (1763-1830), який заснував в 1798 році існуючий досі гамбурзький банківський будинок MM Warburg & CO.

Братами Пауля Варбурга були великі фінансисти Фелікс і Макс Варбург, іудейський релігійний діяч Фріц Варбург і мистецтвознавець Абі Варбург, а його дружиною – Ніна Леб, дочка Соломона Леба, одного із засновників Kuhn, Loeb & Co. Таким чином, він був свояком директору Kuhn, Loeb & Co. Якобу Шиффу, який був одружений з Терезою Леб.

ФРС є незалежним органом в уряді США. Прийняті рішення про кредитно-грошову політику не має схвалювати президент США чи будь-хто инший з виконавчої чи законодавчої гілок влади, ФРС не отримує фінансування від Конгресу, а термін повноважень членів Ради керуючих ФРС охоплює кілька термінів президентських повноважень і членів Конгресу.

Створення ФРС зробило справжню революцію у світовій економіці і поклало початок тій самій глобалізації, яка і обумовлює всі процеси, що відбуваються в сучасному світі.

Чому ми так багато говоримо про ФРС і події далекого 1913 р.? Яке відношення вони мають до сучасної України? Насправді, найпряміше. Але для повного розуміння треба сказати пару слів про світову еліту.

Світова еліта і новий світовий порядок

Подобається це комусь чи ні, але світова еліта існує, і належать до неї дуже різні люди. Етнічно вони можуть бути ким завгодно – англійцями, американцями чи євреями, – а їх цілі виходять далеко за межі інтересів окремих держав чи корпорацій.

Через різні причини базою для світової еліти стали США. Про те, чому так сталося, ми поговоримо в инших статтях, а зараз для простоти будемо називати їх просто «американцями», – хоча за великим рахунком США для них такий же плацдарм, як свого часу Росія була для більшовиків (з якими насправді теж не так все просто, як ми вважаємо).

Їх об’єднує не національність, не приналежність до тієї чи иншої країни, а здатність мислити в глобальному масштабі, сприймати нашу планету як єдину систему, розуміти закономірності розвитку людської цивілізації, і як наслідок – формувати майбутній світовий порядок.

Багато людей сприймають світові закуліси, жидомасонів та инших розенкрейцерів як вселенське зло, але при цьому забувають, що самі, можливо, існують і користуються благами цивілізації тільки завдяки їм.

Без жидомасонів, навіть якщо б цим людям взагалі пощастило народитися, вони жили б так, як жила переважна більшість людей ще 100-150 років тому – без електрики, каналізації, інтернету, транспорту, жалюгідно існуючи під владою феодалів і займаючись каторжною працею на полях або фабриках. Якби взагалі народилися.

Світова еліта чудово розуміла, що існуючий світовий порядок, заснований на імперіях і монархіях, гальмує прогрес і не дасть можливості для швидкого розвитку цивілізації. Отже, його потрібно змінити.

Капіталізм того періоду був грабіжницький, приблизно такий, яким його описував Карл Маркс: експлуатація, відсутність соціальних гарантій, каторжна праця на фабриках, злидні, постійні кризи, закупорені феодалами соціальні ліфти.

Треба було розчистити місце для нових, набагато ефективніших систем, які дали б людству можливість розвиватися набагато швидше.

А найпростіший і найшвидший спосіб реформування світового порядку – це війна.

3 грудня 1913 р. створили ФРС, а вже 28 липня 1914 р. почалася Перша світова війна, підсумком якої стало зникнення чотирьох найбільших світових імперій: Російської, Німецької, Османської та Австро-Угорщини, причому дві останні розділили.

Заодно усунули загрозу перетворення Росії на наддержаву. У 1913 році Росія мала для цього всі передумови: величезні ресурси і території, інтеграція у світову економіку, міст між Европою і Азією, розвиток технологій, промисловості, електрифікація, –  ніщо не могло перешкодити Росії стати провідною світовою державою. Крім війни і революції.

Старі імперії гальмували прогрес, і мали зникнути, звільнити місце для нових економічних і політичних структур.

Однак завдання не виконали повністю: залишалася ще Британська імперія, колонії, а Совєтський Союз, який виник в результаті Жовтневого перевороту вийшов з-під контролю (завдяки товаришу Сталіну) і повів самостійну гру, ставши новою, небаченою досі совєтською імперією, яка також базувалася на принципах інтернаціоналізму та глобалізму.

Тому незабаром операцію довелося повторити, і після Другої світової війни завдання, нарешті, виконали: Британія втратила свої колонії і була ослаблена, всі старі імперії перестали існувати, на Близькому Сході з’явилася держава Ізраїль, а СССР після «перемоги» над Німеччиною був приречений, бо втратив можливість продовжувати експансію, і цілком закономірно і мирно розпався.

А США стали єдиною в світі наддержавою.

Незважаючи на значні успіхи, американці розуміли, що зупинятися на досягнутому не можна: процеси розвиваються стрімко, і якщо зараз втратити ініціативу, вони вийдуть з-під контролю, і наслідки можуть бути катастрофічними.

Результати прогресивної діяльності (зростання чисельності населення і його добробуту, а також несправедливий розподіл багатства) самі стають причинами наростаючих протиріч.

Існує тільки один вихід: глобалізація і створення Світового уряду, об’єднання людства в єдину економічну і соціальну систему.

Розуміння цього дає відповідь на питання: які ж цілі переслідують Великі Гравці зараз?

Це цілком очевидно: усунення національних держав.

Національні держави Европи гальмують розвиток цивілізації

Так само, як сто років тому розвитку цивілізації заважали імперії, феодали і монархії, зараз такою перешкодою є національні держави самі по собі.

І дійсно, якщо подумати, кому потрібні національні держави? Що вони дають своїм жителям в сучасному транснаціональному світі? Кому вигідне їхнє існування?

Тільки місцевим «елітам», які отримують можливість наживатися на митах, місцевих податках, монополізації місцевого бізнесу та утримувати працездатне населення.

Між тим, сучасний світ вже давно вимагає мобільності, легкості трудової міграції, вільної міжнародної торгівлі. Світ вже по факту глобальний, люди подорожують, працюють, створюють сім’ї часто далеко за межами своєї країни.

Зараз вже не рідкість, коли етнічний німець, наприклад, працює на американську компанію, живе в США і одружений з китаянкою.

Що ж заважає подальшому розвитку глобалізації та свободі переміщення людей, фінансів і товарів?

Головним гальмом, як і раніше, є Европа, її розрізнені національні держави.

В Америці національність не має значення – якої б національності не був громадянин США, він американець.

Але спроба об’єднання Европи в Европейський Союз виявилася безуспішною: замість того щоб стати умовними «евросоюзівцями», за аналогією з американцями, европейці залишилися німцями, французами, італійцями та греками.

Справжнього об’єднання не відбулося, занадто сильними виявилися архаїчні національні пріоритети, занадто багато різних мов, релігій і економік на відносно малій території, занадто древня історія Старого Світу.

Кожен тягне ковдру на себе, і результати ми бачимо – Греція, наприклад.

Тому для подальшого розвитку цивілізації необхідно перш за все завершити об’єднання Европи, позбутися европейських національних держав і створити основу для повного об’єднання людства.

У той же час Европа володіє найсильнішою економікою у світовому масштабі, генерує величезний ВВП, а на її частку припадає майже половина світової торгівлі. Наприклад, у світовому експорті товарів частка однієї тільки Німеччини становить 7,7%, в той час як США має 8,4%, а безумовний лідер Китай – 11,2% від загальносвітового обсягу.

Не зважати на Европу не можна, і нав’язати нові правила гри европейцям дуже непросто.

Зараз багато читачів можуть помітити, що останнім часом намітився тренд на зниження частки Европи та США на користь Китаю. Ми не будемо тут обговорювати Китай, це тема для окремої статті. Скажемо тільки, що Китай не є зараз ні гальмом розвитку світової економіки, ні загрозою для Заходу.

Світовій еліті необхідно створити доволі серйозні передумови для глобалізації Европи, щоб подолати опір сильних і консервативних континентальних европейських еліт.

Зараз мало хто в світі може сказати напевно, що, коли і як робиться для досягнення цієї мети. Але знаючи мету, можна припускати, що це має бути комплекс загроз і перспектив, розрахований на кілька років.

Загрози для Европи ми вже бачимо – це агресивна ірраціональна Росія (яка, між иншим, працює як на замовлення американців), ІДІЛ, ісламський тероризм, газ, економічна нестійкість Евросоюзу (Греція).

А «пряником» для Европи перш за все може бути безпека, економічна стабільність, вирішення енергетичної проблеми і проблеми мігрантів з країн Третього світу.

Таким чином, головною метою всіх подій, свідками яких ми стали за останній рік, є саме Европа.

Тепер, коли ми отримали уявлення, про що насправді йдеться, нам стають зрозумілі і причини подій останніх років, і ймовірний сценарій подальшого розвитку подій, і роль України в ньому.

Український сценарій

Сьогодні Україна не належить до числа країн, які мають помітний вплив на ситуацію у світі. Ні в економічному, ні в політичному, ні у військовому питанні Україна не може претендувати на роль повноправного гравця на світовій арені.

Тому її майбутнє сильно залежить від дій инших гравців, і розглядати майбутнє України варто саме в розрізі

Аудит України

Почати варто з аудиту України, щоб зрозуміти, що ми маємо сьогодні. Само собою, в рамках цієї статті ми можемо зробити тільки побіжний огляд, але загальне уявлення він дасть.

Отже, ми маємо країну з населенням більшим, ніж у Канаді, щільністю населення 75 чоловік на квадратний кілометр, високим середнім рівнем освіти і працездатності, унікальними чорноземами, високотехнологічною промисловістю і енергетикою.

Географічне положення України далеко не найгірше в світі – фактично в центрі Европи, є вихід до моря, а газотранспортна магістраль має стратегічне значення.

Між иншим, ГТС України є третьою у світі за складністю інфраструктури.

ГТС «Укртрансгазу» складається з магістральних газопроводів протяжністю 37,6 тис. км в однонитковому обчисленні, 71 компресорної станції загальною потужністю 5405 МВт. Пропускна спроможність на кордоні РФ з Україною становить 288 млрд. куб. м, на кордоні України з Польщею, Румунією, Білоруссю, Молдовою – 178,5 млрд. куб.

Природний газ надходить в Україну 22 магістральними газопроводами («Союз», «Прогрес», «Уренгой-Помарі-Ужгород» та ин.), а виходить за межі України – 15-ма. Протяжність газопроводів – 37,1 тис. км, в тому числі 14 тис. км – трубопроводи найбільшого діаметру (1020-1420 мм). 40 млрд. дол. – така оціночна вартість української ГТС (розрахована за порівнянними інвестиціям в Північний Потік (2 нитки) і Південний Потік.

Як відомо, сьогодні для поставок газу в ЕС найважливішими є газопроводи. Проблема не в тому, що немає газу (його в світі повно і за набагато нижчою ціною, ніж пропонує Росія) – проблема в його доставці в ЕС.

Нині ні Іран, ні країни Середньої Азії, ні США фізично не можуть постачати газ в Европу, оскільки у них відсутня транспортна інфраструктура.

Росія постачає в Европу близько 186 млрд. куб м. газу, тобто українська ГТС може повністю забезпечити його транспортування.

Таким чином, Европа в плані поставок газу залежить від України не менше, а навіть більше, ніж від Росії. Росія може тільки продати газ, але доставити його в необхідних обсягах без української ГТС не можна.

Так, можливо, в майбутньому побудують альтернативні газопроводи, термінали для зрідженого газу, або почнеться масштабний видобуток сланцевого газу. Та й сама Росія висловлювалася про припинення транзиту газу через Україну – але це буде в кращому випадку через кілька років, якщо буде взагалі. А зараз без української ГТС Европа обійтися просто не може.

Внутрішній ринок України дуже слабкий через вкрай низьку платоспроможність населення. Весь основний капітал зосереджений в руках номенклатури та олігархів, в той час як маси населення насилу можуть оплатити тільки найнеобхідніше.

Структура експорту, як ми говорили раніше, відображає поточну структуру економіки України – це продукція агропромислового комплексу, аерокосмічної, хімічної, енергетичної та машинобудівної галузей, металу і сировину.

Але головним капіталом України, як і будь-якої сучасної країни, не є чорноземи і природні ресурси, а люди. Українці мають високий рівень освіти і можуть на рівних конкурувати з будь-якою иншою країною.

Україна має все необхідне, щоб бути сильною, незалежною і процвітаючою країною, що має рівноправні партнерські відносини з будь-якими иншими країнами.

Це найбільша країна в Европі, яка має значні природні та людські ресурси, які нічим не поступаються ресурсам инших европейських країн і навіть перевершують більшість з них.

Україна досі має серйозний науковий і виробничий потенціал у високотехнологічних галузях: літакобудування, ракетобудування, кораблебудування, ядерна промисловість, енергетика, IT.

Що ж заважає Україні бути успішною і процвітаючою европейською країною? Звідки ці постійні позички у МВФ, звідки жахливі злидні населення, звідки слабкість позицій на світовій арені?

Головна проблема в Україні одна – це наскрізь прогнила система влади колишньої совєтської номенклатури. Тотальна корупція, що стала останнім часом притчею во язицех, насправді є не причиною проблем України, а всього лише наслідком роботи системи влади номенклатури, що окупувала країну з моменту визнання її незалежності в 1991 році.

Инших проблем в Україні немає.

Україна як плацдарм глобалізації в Европі

Треба визнати, що внутрішніх сил, здатних суттєво вплинути на систему влади, в Україні не існує.

З моменту початку війни ні волонтери, ні добровольці, ні громадянські активісти так і не змогли консолідуватися в ту чи иншу політичну силу, яка могла б стати альтернативою владі номенклатури.

Громадянське суспільство не сформувалося в Україні з цілком зрозумілих і об’єктивних причин, але справи це не змінює.

Тому будь-які політичні та економічні реформи в Україні можливі виключно в результаті зовнішнього впливу.

Є всі підстави вважати, що з погляду світової еліти Україна є ідеальним плацдармом глобалізації в континентальній Европі. Саме Україна в союзі з США може стати «місцем збору» нової глобальної Европи і прискорити процеси інтеграції та глобалізації на континенті.

Судіть самі.

Для багатьох українців позиція Европи стосовно України досі залишається незрозумілою. І справді, адже протистояння з Януковичем почалося саме після його відмови підписувати Асоціацію з ЕС, Майдан стояв з прапорами Евросоюзу і навіть називався евромайдан. Українці чітко показали, що їм близькі европейські цінності, що вони хочуть жити у вільній, демократичній країні і що Україна – це Европа.

Але вся справа в тому, що консервативній, соціалістичній Европі не потрібна сильна, незалежна Україна, яка стала б на рівних конкурувати з европейськими виробниками і позбавляти европейців робочих місць.

Набагато вигідніше, коли найбільш професійні та освічені українці емігрують і починають створювати додану вартість у самій Европі, витрачають там зароблені гроші і створюють нові робочі місця.

Тому немає нічого дивного в «стурбованій» позиції, яку зайняла Европа стосовно України після початку її війни з Росією – прапорці та гасла це одне, а реальні інтереси – зовсім инше.

А інтереси Европи, як ми вже говорили, цілком обґрунтовано пов’язані з Росією, як постачальником такого необхідного їй газу. Само собою, Україна в цьому плані теж важлива, остільки контролює свою ГТС, і не зважати на це теж не можна.

Така Україна потрібна тільки США, як форпост глобалізації в Европі. Завдання дуже непросте, враховуючи тотальну неспроможність місцевої клептократичної еліти, наскрізь корумпованої і банально безмозкої.

Тому план розрахований на кілька років і очевидно передбачає низку стадій.

Першу стадію ми можемо спостерігати зараз – підготовка суспільства до дорослішання і серйозних змін у світогляді. Головне тут – позбутися самовбивчого патерналізму і надії, що хтось врятує Україну – МВФ, Европа, Америка, Путін, Порошенко, Оппоблок чи добрий Коломойський.

Прийшов час зрозуміти, що доля мешканців України залежить тільки від них самих, від їхньої здатності перетворитися на повноцінних громадян і навчитися приймати рішення і нести за них відповідальність.

Свого часу в Польщі Бальцерович застосував «шокову терапію» для лікування постсовєтського суспільства і його відродження. Так от в Україні вже давно пізно проводити таку шокову терапію, та й взагалі будь-яку терапію. Необхідне хірургічне втручання.

Номенклатура крутиться, як вуж на сковорідці, придумуючи все нові партії, вибори, міняючи закони і Конституцію. Ми можемо спостерігати, які закони ухвалюють депутати, далеко ходити не треба – тільки сьогодні відразу два, про пиво і валютні кредити. Тільки за два ці закону Верховну Раду в повному складі варто розпустити.

Але все це, само собою, може мати тільки один результат – поступове прозріння населення і усвідомлення повної неспроможності існуючої системи влади в Україні.

Наступний етап полягає у формуванні нової української еліти, якої зараз просто немає. Хто проводитиме реформи? Хто стане новою владою? Адже нерозумно думати, що корупціонери в кількох поколіннях проводитимуть реформи і боротимуться самі з собою, погодьтеся.

Мають з’явитися нові люди, і цей процес запущено призначенням Саакашвілі на пост губернатора Одеської області.

Дехто може сказати, що «варягів» залучали вже давно, і що особливого значення це не мало – всі вони або не здійснювали помітного впливу на ситуацію, або просто йшли, не витримавши тиску номенклатури.

Але Саакашвілі – це зовсім инша справа. Спробую пояснити, чому я так думаю.

По-перше, Саакашвілі – це жива легенда, символ реформ, людина з бездоганною репутацією, один з небагатьох, хто має реальний кейс успішних реформ. Боротися з Саакашвілі – означає боротися проти реформ, сам факт опору йому як лакмусовий папірець виявить противників реформ.

По-друге, з великою часткою ймовірності кандидатуру Саакашвілі настирливо рекомендували американці, і Порошенко, при всіх очевидних ризиках, просто змушений піти на цей крок. Незважаючи на те, що це призначення давало Порошенку тактичну перевагу перед Коломойським, в особі Саакашвілі він отримав набагато сильнішого конкурента, адже масштаб Саакашвілі – це Прем’єр або Президент.

По-третє, незважаючи на те, що більшість експертів скептично ставилися до перспектив діяльності Саакашвілі в Україні і очікували сильного опору номенклатури, на ділі все виявилося не так просто. Звільнення високопоставлених чиновників посипалися, як з рогу достатку, і навіть критика дій Саакашвілі тепер може мати дуже негативні наслідки для чиновників. А це говорить тільки про одне – за Саакашвілі стоять такі серйозні сили, опиратися яким не може навіть безсмертна українська номенклатура. Неважко здогадатися, які це сили.

Завдання Саакашвілі полягає в тому, щоб стати каталізатором реформ в Україні, наочно показати можливість боротьби з номенклатурою, дати людям віру і надію на успіх, а не в тому, щоб стати хорошим губернатором Одеської області. Навколо Саакашвілі почне формуватися нова українська еліта, спершу в Одесі, а потім і в инших містах.

Саме призначення Саакашвілі дає підстави сподіватися, що ми переходимо нарешті у другу стадію – формування нових українських еліт, які формуватимуться навколо Саакашвілі та схожих людей. Звичайно, процес цей не миттєвий, і вимагатиме певного часу, але це буде півроку-рік, і результати вже стануть помітними. А коли українці побачать результат, у них з’явиться надія, і справа піде набагато швидше.

Процес запущено, і він буде незворотнім.

Третій етап передбачає наявність пробудженого, політично і економічно активного українського суспільства та нової прогресивної еліти. Це дасть основу для справжніх реформ в Україні, починаючи з судової. Поки не буде незалежного і справедливого суду, про жодні инші реформи немає сенсу навіть говорити.

Зараз складно сказати, як саме буде реформована система влади України, чи залишиться інститут Президента і Верховної Ради, і якими вони будуть. Очевидно одне – система влади в Україні буде зовсім новою, якщо не за формою, то за суттю.

Особисто у мене думка така, що Україні не потрібні ні президент, ні Верховна Рада. Ефективність їхньої роботи ми могли спостерігати протягом чверті століття, і висновки тут очевидні.

Цілком достатньо технократичного Кабміну, що працює за принципом топ-менеджменту великої корпорації, Прем’єра і прямої електронної демократії замість Верховної Ради. У XXI столітті платники податків цілком можуть обійтися без посередників, які тим більше захищають виключно свої власні інтереси, а ніяк не інтереси виборців.

Такі рішення вже існують, наприклад, проект Мерітократ.

Час покаже, але судячи з усього, Україна стане не просто нормальною країною, а лідером Европи, і якщо говорити тут про аналогії з иншими країнами, це буде Сінгапур Европи, або ще точніше, Ізраїль Европи.

Коли це станеться? Найімовірніше, вже цієї осені місцеві вибори знову продемонструють повну неспроможність існуючої моделі влади, і ми побачимо перші спроби формування нової еліти поза цією моделлю.

Українське громадянське суспільство формуватиметься болісно, ​​під тиском погіршення економічного становища. Але вибору немає, і українцям доведеться змінитися, перестати бути стадом, що очікує доброго пастиря і стати повноцінними громадянами і господарями свого життя і своєї країни.

Процес цей, за моїми оцінками, може зайняти кілька років, від року до трьох, і чим швидше люди перестануть вірити, що номенклатура зможе вирішити їхні проблеми, тим легше і швидше Україна перетвориться на успішну і багату країну.

Ось така аналітика, друзі.