Елбрідж Колбі, Foreign Affairs

Сполучені Штати, НАТО і запобігання російській агресії

У червні міністр оборони США Ештон Картер (Ashton Carter) оголосив, що Вашингтон попередньо розмістить в Східній і Центральній Европі важку військову техніку. Цей крок має дозволити Сполученим Штатам швидше і ефективніше реагувати на російську агресію, спрямовану на вразливі східні країни НАТО. Техніка служитиме фізичним символом готовності США захищати своїх союзників по Північноатлантичному альянсу і полегшить перекидання в регіон додаткових сил НАТО у випадку нападу Москви. Такий крок можна тільки вітати, однак він не зможе повністю утримати Росію від спроб вдатися до агресії або примусу, тому що мова йде про відносно невеликі сили, незрівнянні з тією міццю, яку Росія зможе задіяти у випадку регіональної війни.

Відповідно, НАТО (або, якщо альянс загалом не зможе прийти до згоди, США та инші зацікавлені країни блоку) повинні застосувати двоїстий підхід до проблеми. Їм варто одночасно зміцнити свої військові позиції у вразливих державах, що опинилися на передовій, і дати Москві стимул знизити військову загрозу, запропонувавши взаємно обмежити військові контингенти. З одного боку, необхідно перекинути в східноевропейські країни НАТО більше солдатів, техніки і тилових структур, ніж пропонують США, – причому зробити це на постійній основі, не обмежуючись кількісними та часовими рамками, про які згадували у червні. З иншого боку, блок НАТО повинен запропонувати Росії нову угоду про контроль над неядерним озброєнням, яке значно обмежить (або навіть скасує) це розгортання в обмін на гарантований вивід особливо небезпечних російських сил із районів, розташованих поблизу території НАТО.

Як реагувати на Путіна

Андреас Умланд

Заходи щодо зміцнення оборони НАТО в Північно-східній Европі особливо необхідні, бо Росія володіє військовою перевагою в східній частині Балтики. Завдяки наявним у неї пріоритетами, Москва може порівняно легко і швидко окупувати частину Прибалтики і навіть частину Польщі і поставити Вашингтон і альянс перед фактом. Після того, як російські війська опиняться на території НАТО, їх буде важко звідти вигнати. Для цього знадобиться кровопролитна військова кампанія, розпочати яку багато членів НАТО не готові. Отже, є сенс альянсу тримати в регіоні серйозні оборонні сили, щоб позбавити Росію такої можливості. Мова не йде про сили, здатні самостійно відбити російську атаку. Їх завдання полягатиме в тому, щоб відчутно сповільнити, ускладнити і загальмувати вторгнення, а заодно полегшити, убезпечити і прискорити процес перекидання підкріплення з инших регіонів.

У результаті НАТО і Сполучені Штати повинні вибудувати у Східній Европі – і особливо в Прибалтиці – більш потужну оборону. Їм не варто обмежуватися заявленими в червні рамками. Ініціатива міністерства оборони – крок у правильному напрямку, однак передбачає постійну ротацію сил і розповсюдження їх по всьому східному периметру НАТО. Тим часом, розумніше було б зробити наголос на територіальну оборону, в тому числі з використанням важкої техніки, здатної перешкодити легкому та швидкому захопленню територій. Присутність НАТО в такій формі має знизити ймовірність російської агресії, тому що будь-яка авантюра в цьому випадку стане набагато важчим і ризикованішим заходом, що вимагатиме помітно більше зусиль і сміливості, ніж зараз. У разі нападу на такі сили відповідь НАТО виглядатиме виправданою. Відповідно, зросте її ймовірність, що має змусити Москву поводитися обережніше. Таким чином, зростання сил стримування сприятиме стабільності, а не дестабілізуватиме ситуацію. Зазначимо, що воно цілком сумісне з виваженою інтерпретацією Основоположного акту 1997 року про взаємні відносини між НАТО і Росією, актуальність якого в будь-якому випадку в останні півтора року сильно знизилася через агресивну поведінку Росії.

Хоча посилення стримуючого фактора має підштовхнути Москву до стриманості в Балтійському регіоні і на території країн НАТО, обмежитися тільки цим було б нерозумно. Одночасно НАТО слід запропонувати Росії переговори щодо нової угоди про контроль над озброєнням в Европі. Як мінімум, ця угода мусить надійно гарантувати, що Москва не зможе несподівано атакувати НАТО неядерними силами. Для цього необхідно, щоб вона обмежила чисельність і характер російських військ, розгорнених на певній відстані від Прибалтики і Польщі, і передбачила заходи з контролю у вигляді інспекцій та обміну інформацією. Взамін Сполучені Штати і НАТО повинні погодитися накласти аналогічні обмеження на свої сили в регіоні.

Чому загрозу ядерного удару з боку Росії по Україні варто сприймати серйозно

Сергій Клімовський

З погляду НАТО, це знизить загрозу, якою є Росія для вразливих східних членів альянсу. При цьому, якщо Москва відкине пропозицію, провина за зростання напруження ляже на неї. Таким чином, збільшення сил США і НАТО отримає в Европі необхідну політичну підтримку. Сполучені Штати і Північноатлантичний альянс вже вели схожу подвійну політику в 1970-х і 1980-х роках, коли Америка розгорнула в Европі ядерну зброю середньої дальності, а потім розміняла її згортання на відмову Совєтського Союзу від систем, заради протистояння яким вона з’явилося на сцені.

Подібний пакт буде вигідний не тільки НАТО, а й Москві. Він випередить (або скасує) появу великих західних сил на російському порозі і не заважатиме Москві зберігати адекватні оборонні позиції на межуючих з країнами НАТО територіях. Більше того, відверта відмова політично зажене Москву в кут, бо вона виглядатиме необґрунтованою демонстрацією ворожості і небажанням співпрацювати з альянсом. Фактично, найнебезпечніше буде, якщо Москва погодиться на переговори, а потім почне їх затягувати з надією блокувати таким чином розгортання західних сил. У зв’язку з цим альянсу слід продовжувати розгортати свої сили паралельно з переговорами.

Контроль над озброєннями не повинен обмежуватися заходами, на які потрібна офіційна згода Москви. НАТО також слід вживати односторонні кроки, що запобігають потенційному нерозумінню. Сили, які розміщують в Прибалтиці, маю носити підкреслено оборонний характер і цей факт варто активно висвітлювати. Инакше Росія може вважати сили НАТО загрозою – або зобразити їх так з метою пропаганди. Хоча грань між обороною і наступом в сучасній війні рідко буває очевидною, альянсу тут слід акцентувати на протитанкових, протипіхотних і протиповітряних системах, а не на озброєнні, що має, швидше, наступальний характер. Обмеження цього роду не повинні бути для НАТО серйозною проблемою, оскільки альянс зацікавлений виключно в захисті своїх членів, і не має наміру анексувати російську територію.

Зрозуміло, навіть з усіма обмеженнями розгортання сил альянсу може стурбувати і розлютити Росію і викликати тривогу і розбіжності в НАТО. Ці ризики – цілком реальні – не скасовують необхідності такого кроку. Тим не менш, їх наявність робить особливо важливими спроби залучити Москву до переговорів щодо контролю над озброєннями, які мінімізують дестабілізацію і зростання політичної напруженості, а також спроби зміцнити дипломатичним шляхом підтримку членами альянсу курсу на розгортання сил. Реальність така, що НАТО запросила ці країни до своїх лав, і тому довіра до нього і його життєздатність залежать від того, чи зможе він їх захистити. Зрозуміло, Росію не варто провокувати – однак слабкість провокує її нинішню владу так само (якщо не більше), як і обмежена демонстрація серйозного потенціалу стримування. Таким чином, розсудливість диктує альянсу одночасно пропонувати Москві співпрацю в ім’я зниження ризику і ясно демонструвати їй, що він може і хоче захищати своїх східних членів.