www.ji-magazine.lviv.ua

Андрєй Колєсніков – керівник програми «Російська внутрішня політика
та політичні інститути» Московського Центру Карнегі

Перша половина 2015 року продемонструвала головну рису російської влади: виграючи в політичних зіткненнях тактично, що як мінімум сприяє збереженню популярності лідера в народі, вона, не маючи мети і образу бажаного майбутнього, програє стратегічно. Відсутність стратегії пов’язана з тим, що майже всі дії мотивовані виключно прагненням зберегти нинішні еліти при владі і законсервувати сьогоднішню модель влади – авторитарну, яка імітує демократичні процедури, стимулює пропагандистськими методами агресивні націоналістичні настрої.

Дефіцит стратегічного мислення пов’язаний з тим, що високі ціни на нафту і відновлювальне зростання початку 2000-х років розслабили правлячі еліти, відучили їх думати про майбутнє. Пройшла відмова від реформ у секторах, пов’язаних з людським капіталом, зокрема в охороні здоров’я, освіті, соціальній і пенсійній сферах. А поточну ситуацію оцінює влада і вслід за нею громадяни як більш-менш нормальну (таке сприйняття кризи дозволило експертам у галузі соціальної політики позначити її як «не кризова криза» [1]). Криза, що випливає з численних висловлювань президента Росії і вищих державних чиновників, кваліфікується як неглибока і коротка.

Теперішню ситуацію сприймають як такий собі пік розвитку капіталізму, щасливий кінець історії по-російськи. Відповідно ніхто на вершині російської влади не бачить необхідності поступатись опозиційним політичним силам, Заходу і реформаторському лобі всередині управлінських і фінансових еліт.

Зниження рівня життя, падіння ВВП і рубля, високу інфляцію не вважають масштабними проблемами. Будь-яку критику сприймають гостро, погані прогнози вважають мало не підривними діями. Влада бачить в ситуації, що склалася «нову нормальність». Ймовірно, будь-яке погіршення показників теж подаватимуть як new normal – в рамках аутотренінгу для себе і пропагандистського обману для публіки. А сама публіка вибирає, за висловом голови Левада-Центру Льва Гудкова, «стратегію на зниження адаптації» (з бесіди автора з Л. Д. Гудковим), на зниження норми.

Це серйозна криза. І насамперед криза адекватного сприйняття реальності. Якщо все нормально – perception is reality – отже, нічого робити не треба.

Вибір Суркова: навіщо Кремль знову змінює донецьке начальство

Константін Ґаазе

У цьому контексті розмови про структурні реформи ведуть або для самовиправдання (голова адміністрації президента Сергій Іванов заявив, що від структурних реформ російське керівництво відволікає НАТО), або для зондажу політичної ситуації, як це зробив колишній міністр фінансів і нині глава Комітету громадянських ініціатив Олексій Кудрін, коли запропонував поряд з достроковими парламентськими виборами провести вибори президентські – з метою отримання главою держави мандата на перетворення.

Реакція політичного класу була миттєвою, істеричною і полохливою. Багато  хто думав, що такий зондаж міг ініціювати сам Владімір Путін, який підтримує рівні відносини зі своїм критиком і колишнім колегою. Проте головні політичні та номенклатурні гравці поспішили засвідчити вірність президенту, розкритикувавши ідею дострокових виборів глави держави. У цьому сенсі вони повели себе політично грамотно: саме так – питаннями про те, чи не пора піти і т. д., – прощупували лояльність еліт майже всі совєтські лідери від Сталіна до Брежнєва, і щоразу обережні представники вищих номенклатурних кіл підкреслювали свої вірнопідданські почуття до чинного керівника.

Ніхто не хоче ніяких реформ – у тому числі політичних, від яких насправді залежить власне реалізованість економічних перетворень. Такий самий меседж послав політичний клас у відповідь на «провокацію» Кудріна. І в цьому сенсі потрапив в тренд – такі самі настрої населення і глави персоналістського режиму, сформованого в Росії.

Еліти дуже чутливі до схожих «провокацій». І на вимоги лібералізації режиму відповідають ще абсурднішими і жорсткішими пропозиціями щодо його архаїзації і авторитаризації. Наприклад, до поняття «іноземний агент» додають категорію «небажана організація», а кожен депутат чи сенатор прагне виступити якомога жорсткіше стосовно Заходу – зрозуміло, для внутрішнього вживання, для внутрішньої цільової аудиторії. А ще більше для того, щоб продемонструвати лояльність вищому керівництву.

Російська еліта деградувала до стану еліт сталінського періоду. Вона несе відповідальність за формулювання нової архаїчної ідеологічної матриці і за маніпулювання мізками росіян. А на виході – за нездатність сучасної Росії до розвитку, до того, щоб прийняти інтелектуальні, моральні, технологічні виклики XXI ст.

Партія вставання з колін

Причина майже 90% підтримки Путіна – в парадоксальному розумінні відновлення ніби зневаженої Заходом гідності росіян. Тут ми повинні трохи поговорити про розуміння поняття «гідність».

Держава диктатури люмпен-пролетаріату

Владімір Пастухов

Як писав ізраїльський дослідник цього питання Авішай Маргаліт у книзі «The Decent Society» (що можна перевести як «Гідне суспільство»), «цивілізоване суспільство – це таке суспільство, в якому його члени не принижують один одного, в той час як гідне суспільство – це суспільство, де інститути не принижують людей» [2]. Принижуючи, влада не вважає людей людьми, ставлячись до них як до речей чи як до тварин. Або як до дітей, які ще не відповідають за себе. Приклад такого ставлення державних інститутів добре помітний у твердженнях політичних маніпуляторів: «Російський народ не дозрів до демократії».

У цьому контексті принижена людина в прямому і переносному сенсах «стоїть на колінах». А процес відновлення гідності дорівнює процесу «вставання з колін» – цій специфічній російській метафорі здобуття гідності.

Яке головне досягнення багаторічного президента Росії? Згідно з соціологічними дослідженнями воно називається «відновлення статусу великої держави» [3]. Після розпаду СССР постсовєтський росіянин був принижений «поразкою» в холодній війні. Відтепер він «встав з колін» – проте виключно стосовно Заходу. Приниження ліквідували методом побудови оточеної фортеці в розширених за рахунок Криму кордонах і майже повним розривом відносин з евро-атлантичною цивілізацією.

«Відновлення статусу великої держави» в цьому контексті і є відновленням гідності. Це і компенсація за те, що всередині країни ніякого відновлення гідності не відбувається – постсовєтський росіянин так само беззахисний перед великими і малими начальниками, комунальними службами, інспекціями, судом, поліцейським, військкоматом, яким-небудь козачим патрулем і ин. При цьому постсовєтський росіянин задоволений або робить вигляд, що задоволений відчуттям причетності до чогось великого і безликого, до натовпу, що розділяє гордість за себе і свого лідера. За те, що ми не такі, як усі. А инше можна і перетерпіти, включаючи кризу.

Це складна конструкція, що не зводиться просто до формули «Крим в обмін на свободу». «Крим» стає псевдонімом оточеної фортеці, що піднімає на щит минулі заслуги – фінську кампанію 1939 р., пакт Молотова-Ріббентропа, вторгнення в Прагу в 1968-му. Хоча навіть попередні покоління (совєтські покоління, що характерно) основи гідності шукали в історії серед спроб розширення ступенів свободи. Наприклад, у повстанні декабристів або скасуванні кріпосного права.

Лейбл «Крим» і став синонімом обману – ніби відновленої ніби гідності. На цьому, власне, і тримається феномен «вісімдесяти відсотків» (тепер вже майже дев’яноста).

Є ще одне дуже просте пояснення того, чому в міру погіршення економічної ситуації не спостерігається зростання відкритого невдоволення населення, а, навпаки, показники підтримки Владіміра Путіна ростуть і досягають 89% (згідно із червневим опитуванням Левада-Центру). У кризу патерналістськи налаштовані громадяни, особливо ті, хто не в змозі прогодувати сам себе, чекають допомоги саме від держави. І не стануть же вони виступати проти інстанції, яка їх годує і яка персоніфікується брендом «Путін».

Крім того, люди ідентифікують себе з державою, придушення прав людини сприймають як порятунок від не характерних для російського суспільства практик, а свавілля приймають як легітимне право влади, що парадоксальним чином захищає більшість від «підривної» меншості.

Хосе Ортега-і-Гассет, який досліджував масову психологію, не раз зазначав, що «маса – це середня людина» [4], що «... вирішальною силою в історії будь-якого народу є середня людина. Від того, яка вона, залежить здоров’я нації» [5]. Але ще раз підкреслимо: як мінімум рівну відповідальність за деградацію суспільної тканини несуть еліти, тому що саме вони артикулюють відмову країни від модернізаційних цінностей і нав’язують її масам засобами пропаганди.

Суспільство згорілих запобіжників

Ще одна нова властивість масової свідомості: після того, як почалася війна в Україні, у розумінні росіян оборонна і справедлива, дозволеним стало те, що раніше було заборонено. Межі допустимого розширилися – почали виправдовувати війну, освітлювати темні сторінки власної історії, нормою стала мова ворожнечі.

«Консолідація» нації обернулася її розколом, фактичним поділом громадян на лояльних і нелояльних, патріотів і непатріотів, тих, хто дотримується правил нової нормативної поведінки і тих, хто їх не дотримується.

Прескрипції, формулювання норми – властивість навіть не авторитарних, а тоталітарних систем. Ніхто поки не сформулював «Моральний кодекс будівника комунізму», як це було в совєтські часи, але якесь відчуття правильної і неправильної поведінки присутнє: спробуй відмовся від безкоштовного отримання георгіївської стрічки – таку поведінку вважатимуть якщо не аморальною, то як мінімум ненормативною.

Ще кілька років тому про втрати під час військових операцій говорила б вся громада. Сьогодні нормативна поведінка – мовчати про ці втрати, тому що так треба державі. Поведінкова модель підкріплюється і нормативним актом, так званим указом президента про «секретні втрати», який, на думку правозахисників, суперечить Конституції і закону про державну таємницю: розширено список секретних даних – він поповнений даними про втрати російських військовослужбовців у воєнний час і в спецопераціях в мирний час.

Морально схваленою поведінкою стає і співпраця громадян зі спецслужбами, що підкріплюється законодавчими новаціями. Наприклад, допомогу «органам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність», тепер зараховуватимуть до трудового стажу [6].

Виник свого роду неписаний кодекс нормативно схваленої поведінки, до якого входять і мовчання стосовно державних секретів (бо йде війна), і носіння георгіївських стрічок, і відпочинок в Криму, і добре ставлення до китайців і Китаю, і некритичне ставлення до історії країни, і навмисна православна побожність.

Але при цьому у ставленні людей до Инших, до иншого світу, инших країн, до власної «п’ятої колони» ніби згоріли запобіжники. Допустимі мова ворожнечі, надмірна агресивність, особливо на телебаченні та в соціальних мережах, нетерпимість до меншин, Заходу, «лібералів». Ця атмосфера агресії стала однією з причин вбивства Бориса Нємцова. І проти очікувань сам факт його загибелі не нажахав і не струснув суспільство. Навпаки, відсунулась ще одна межа дозволеного: в ужиток, в «оборот» увійшло ще й вбивство. Як сказав у приватній розмові один із представників еліти: «Якщо в сьогоднішній Росії ви хочете стати справжнім політиком, ви повинні бути готові до трьох загроз: до того, що вас можуть посадити у в’язницю; до того, що у в’язницю можуть посадити ваших близьких; зрештою, до того, що вас можуть убити».

Війна стала майже схваленою, бо вона «справедлива» – оборонна. Звідси і відчуття оточеної фортеці, на яку наступають зовнішні вороги, в яку проникають «іноземні агенти» і «небажані організації», в ній «п’ята колона» і «націонал-зрадники» зсередини руйнують «духовні скрєпи» фортеці. Це всі терміни зі звичайного словесного вжитку, політичну моду на який встановлює сам глава держави, і з нового репресивного законодавства часів першого постмедвєдєвського терміну Путіна. У військовій логіці «то не дістанься ж нікому» приймається рішення про спалення санкційних продуктів.

Саме повернення в політичний дискурс теми можливості ядерної війни – це з тієї ж області «згорілих запобіжників». У результаті ситуація гірша, ніж за часів холодної війни і ядерного балансу наддержав, підпорядкованих суворому припису правил і взаємному розумінню того, що переможців у глобальному ядерному конфлікті не буде. Зараз, принаймні якщо судити по політичній риториці і руйнуванню системи нерозповсюдження ядерної зброї, будь-які стримуючі фактори стають все менш ефективними [7].

Відсутність таких, скажімо, антропологічних, соціокультурних запобіжників призводить до примітивізації політичного мислення як еліт, так і пересічних громадян. Закінчується все тим, що на якомусь Дні молоді проводять конкурс «Копни Обаму»: «З кожним копняком Русь свята з колін піднімається!» [8].

Керування минулим

Режим черпає легітимність в минулому. Звідси апеляції до минулого, в основному до тих сторінок історії, які пов’язані з іменем Сталіна. Сам глава держави виправдовував і фінську кампанію 1939 р. і пакт Молотова-Ріббентропа, і афганську авантюру. Але режим ще й намагається «керувати» минулим – Генпрокуратура зайнялася ретроаналізом нормативних актів і правових рішень, що виглядає зараз дещо комічно, за якими Крим передали зі складу РСФСР під юрисдикцію Української ССР і республіки Балтії при розпаді СССР, які здобули незалежність (чому б тоді не оцінити юридичну чистоту оголошення незалежності самою Росією?).

Характерний кейс зі сфери управління минулим – оцінка вторгнення військ Варшавського договору в Прагу в серпні 1968 р. У травні на телеканалі «Росія» крутили документальний фільм «Варшавський договір. Розсекречені сторінки», який виправдовував вторгнення в 1968 р. військ Варшавського договору в Чехословаччину. Це спровокувало виклик посла Росії в чеське МЗС для пояснень.

Фільм виправдовував вторгнення підступами НАТО і бундесверу та підготовкою збройного перевороту за підтримки Заходу. Кіно мало викликати алюзії з київським «майданом» – ніби сценарій революції той самий, що і в 1968 р. Не дарма суворо-іронічний закадровий голос з сумною гіркотою і праведним гнівом полоскав поняття «Празька весна».

Очевидно, фільм був розрахований не на зовнішню аудиторію, а на внутрішню: та ж Чехословаччина – лише привід для того, щоб перекинути місток від часів майже півстолітньої давності в сьогодення. Постсовєтській людині, яка вже майже чверть століття не живе при соціалізмі, пояснили, що війська ввели для порятунку соціалістичних здобутків. Ну, а крім того, зі Швабії (!) до кордонів Чехословаччини перекинули війська НАТО. Більше 300 тис. німців побувало в Чехословацькій Республіці. Ну і, нарешті, виявлено склади зброї, а «Клуб 231» готував реваншистський «майдан».

З аналізу ситуації, з історії пропагандисти виключили такий суб’єкт, як народ. В цьому випадку народ Чехословаччини, який хотів иншого життя.

Історія націоналізована і монополізована. Її офіціозна версія залишається найважливішим інструментом маніпулювання свідомістю і управління політичною і економічною стагнацією.

Вибори: порожня оболонка. Право: ізоляція від світу

Сюжет з перенесенням парламентських виборів 2016 р. з грудня на вересень став відображенням безглуздості політичного процесу в Росії і якоїсь внутрішньої істерики еліт, сконцентрованої лише на тому ж завданні – збереження себе у владі. Зрозуміло, ніякої реалізації «конституційно важливих завдань», легітимність яких швидко підтвердив Конституційний суд, достроковими виборами не досягти. І, звичайно ж, бюджетний процес не покращиться тільки завдяки тому, що нову Думу оберуть на кілька місяців раніше.

Мабуть, ніколи ще в політичній історії постсовєтської Росії обґрунтування дій влади не виглядало настільки безпорадно і штучно. І ніколи прості громадяни не приділяли так мало уваги маневрам властей. Ступінь підтримки влади настільки великий, наскільки і політична апатія. На тлі апатичної підтримки вище керівництво може придумувати будь-які політичні ходи – їх сприймають як просту зміну погоди.

Проте вибори переносять. Мета – максимально полегшити їх контрольоване проведення за рахунок того, що, як вважають ініціатори, народ ще не встигне відійти від літнього сезону відпусток, і буде не так сильно стурбований і стомлений, як у грудні, він проявить дружню байдужість стосовно парламентської влади. Проблема тільки в тому, що якщо затяжна рецесія чи нова хвиля кризи зумовлять загострення соціальних проблем населення, рух дати виборів туди-сюди навряд чи матиме хоч якийсь вагомий ефект. До того ж – це найкритичніше загострення може трапитися набагато раніше або, навпаки, пізніше за вересень чи грудень 2016 р. Однак нагорі бояться, нервують, намагаються керувати ситуацією, слідкуючи за найменшим порухом думок і рук виборців. А своєму контролю надають квазіправові форми.

Виявів деградації уявлень про право і правову культуру еліт було за останній час багато. Безумовно, симптоматичними стали закон про небажані організації, ініційовані Думою поправки до закону про поліцію, вже згадані вище спроби Генеральної прокуратури покерувати минулим і рішення про вибіркове виконання вердиктів Европейського суду з прав людини (ЕСПЛ).

Правове або, точніше, квазіправове обґрунтування можна придумати для чого завгодно і як завгодно – це справа юридичної техніки. Инше питання, що в такому випадку настає ситуація, яку можна описати формулою «закони проти права» – у законодавчих актів держави може бути квазі- або антиправова природа, як, наприклад, у політичних статей кримінальних кодексів совєтських республік часів сталінського СССР.

Закон про небажані в Росії іноземні та міжнародні організації ще більше звужує можливість легального функціонування будь-яких структур з іноземною участю та іноземного походження, комерційних і некомерційних. Причому винятково на розсуд керівництва Генпрокуратури. Це «вдале» доповнення до закону про «іноземних агентів», що сприяє формуванню ще агресивнішого середовища стосовно всього іноземного, що створює атмосферу підозрілості в суспільстві.

Поправки до закону про поліцію розширюють не так її повноваження, скільки можливості для поліцейських, наприклад, застосовувати зброю та проводити обшук. Це ще один крок до поліцейської держави, орієнтований у тому числі і на те, щоб зручніше було «регулювати» акції протесту.

Ну і, звичайно, прямо суперечить уявленням про ієрархію законів, які відомі будь-якому першокурснику юридичного вузу, фактичне визнання обмеженої дії рішень ЕСПЛ на території Росії. Поки це зроблено на чиновницько-доктринальному рівні. Але немає ніяких сумнівів, що у відповідних ситуаціях знайдуть квазілегальні підстави для невиконання незручних для влади Росії рішень Страсбурзького суду. Таке ставлення до ЕСПЛ знаменує ще й рух у бік правового ізоляціонізму.

Російська стрічка Мебіуса

Як керують сучасною Росією, добре пояснено в класичній роботі «Дорога до рабства» Фрідріха фон Хайєка: «... майстерний демагог завжди буде прагнути згуртувати своїх прихильників в єдину і цілісну групу... людям властиво... швидше і легше сходитися на негативній програмі, на ненависті до ворогів, на заздрості до тих, кому краще живеться, ніж на якомусь позитивному, конструктивному завданні. Необхідним елементом будь-якого вчення, будь-якої віри, здатної міцно згуртувати людей для спільних дій, є контраст між «нами» і «ними», спільна боротьба проти чужинців. Цим завжди користуються ті, кому потрібна не просто підтримка тієї чи иншої політики, а беззастережна відданість широких мас» [9].

Те, що відбувається можна назвати рухом до катастрофи. З тим же ступенем вірогідності можна прогнозувати провал в тривалу стагнацію – політики, економіки, настроїв, інтелектуального середовища. Цей рух по російській стрічці Мебіуса – довгі десятиліття країна не може «зіскочити» з монотонної колії наздоганяючого розвитку.

Кожного разу, як це бувало і в совєтські часи, правителі ототожнюють себе з державою, а державу – з країною. У результаті виходить редукція держави до приватної групи, ближнього кола першої особи і crème de la crème фінансово-політичних еліт. Проблема в тому, що в цій моделі домінуюча група «з’їдає» для збереження себе і своєї влади загальні ресурси. Цього рішуче не помічають пересічні громадяни, які підтримують лідера. Про причини ми говорили вище.

Надзавдання – збереження себе у владі – спотворює і бюджетні пріоритети, і структуру економіки. У ній все менше конкуренції, все більшу роль відіграють держава та держкорпорації, а загальні ресурси, виражені цього разу у формі державного бюджету, витрачають на оборону, безпеку, адміністрацію і пропаганду (див. недавнє рішення про виділення Першому каналу і ВДТРК додаткових 7 млрд руб.).

Вирішення надзавдання самозбереження лідера і еліти не передбачає будь-яких спроб модернізації зверху, лібералізації економіки і демократизації суспільства. Це одноканальний рух, який неминуче триватиме і до парламентських виборів 2016 р., і до президентських виборів 2018 р. І, швидше за все, переповзе в наступний політичний цикл. Що за відсутності у влади образу бажаного майбутнього і стратегії може створити їй на цьому часовому рубежі серйозні проблеми.

Поки що діє соціальний контракт «Крим і духовні скрєпи замість свободи», який демпфує (до пори до часу) ризики погіршення соціально-економічного становища Росії. У якийсь момент владі доведеться запропонувати «публіці» щось замість відстріляного патрона – Криму. Абсолютно точно, це не буде економічне диво. Вести війну, тим більше гарячу, із Заходом країна не може через очевидні ресурсні обмеження. Можливі деякі символічні дії, наприклад в стилі «Арктика – наша». Але і це анестезія обмеженої дії. Російське керівництво поступово заходить на новий виток руху по стрічці Мебіуса, а отже, в стратегічний глухий кут.

Примітки

1. http://www.ranepa.ru/news/item/7052-bulletin.html.

2. Margalit A. The Decent Society. – [S. l.]: Harvard Univ. Press, 1998. – Р. 1.

3. http://www.levada.ru/24-03-2015/bolshinstvo-grazhdan-schitayut-rossiyu-velikoi-derzhavoi.

4. Хосе Ортега-і-Гассет Х. Естетика. Філософія культури. – М., 1991. – С. 309.

5. Там же. – С. 425.

6. http://www.rg.ru/2015/07/03/pensiya-dok.html.

7. http://carnegie.ru/2015/06/16/unnoticed-crisis-end-of-history-for-nuclear-arms-control/ians.

8. http://www.newsru.com/russia/02jul2015/pni.html.

9. Хайєк Ф. А. Дорога до рабства // Новий світ. – 1991. – № 8. – С. 190.