www.ji-magazine.lviv.ua

   

Паска Олег, Котовська Ольга (Львів, Україна)

Постановка проблеми. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада Української РСР прийняла доленосний документ – Акт проголошення Незалежності України, з якого починається новітня сторінка історії українського державотворення. З цього моменту виникає дискусія навколо питання української моделі трансформації політичного режиму й вибору оптимальних шляхів співвідношення повноважень Президента та Верховної Ради України. Підготовча стадія лібералізації українського суспільства розпочалася ще у складі Радянського Союзу, але на відміну від Балтійських держав та Грузії, Україна, як і решта колишніх республік СРСР, не змогла позбутися комуністичної більшості у владі. Задекларовані пошуки оптимальної моделі демократії відбувалися без фактичної зміни українських політичних еліт. На фоні перманентних політичних та економічних криз пропоновані реформи були ситуативним переключенням уваги громадськості від реальних перетворень. А тому з кінця 90-их років ХХ століття замість того, щоб, як більшість західних сусідів посткомуністичного простору, стрімко розвиватись, Україна ступила у замкнуте коло «конституційного реформування – не заради вдосконалення політичних інституцій, а заради втримання влади представниками олігархічного капіталу, що з’явилося внаслідок тіньової, тривалої та несправедливої приватизації» [1]. У цьому контексті для аналізу найгострішого суспільно-політичного конфлікту в Україні 2013-2014 років, та суспільно-політичних криз (1994-1996, 1999, 2001, 2004, 2007, 2008 років) важливим є дослідження повноважень Президента України. Адже від часу заснування інституту президентства 5 липня 1991 р. зміни його конституційних повноважень є своєрідним індикатором суспільних трансформацій.

У більшості українських публікацій автори обговорюють питання доцільності певних повноважень Президента та їх оптимального співвідношення з повноваженнями Верховної Ради, пропонуючи посилити парламентський чи президентський тип республіки. Ця дискусія навколо президентської влади стала однією з причин зміни повноважень Президента і переходу України від президентської республіки до республіки змішаного типу (в 2004 р.), а згодом повернення до президентської (в 2010 р.) та знову до президентсько-парламентської (у 2014 р.) за зразком 2004 року. Іншими словами, у питанні компромісу між президентськими та парламентськими повноваженнями Україна знаходиться в тій самій точці, що й до початку Помаранчевої революції (2004 р.).

Аналіз останніх публікацій. В українській науковій літературі тема взаємозв’язку конституційних повноважень Президента України та суспільних змін в Україні є мало дослідженою. Серед науковців, які особливу увагу зосереджують на аналізі політичної складової цього взаємовпливу, є львівські політологи Анатолій Романюк та Юрій Шведа [2]. До питання дослідження нормативної моделі інституту президентства, визначення обсягу президентських повноважень та порядку і механізмів їх здійснення звертались такі дослідники як: Олександр Святоцький [3], Роман Мартинюк [4], Сергій Кравченко [5]. Віктор Андрусів зосередився на розкритті взаємодії інституту президентства з політичними інститутами та впливі маніпуляційних виборчих технологій [6]. З поміж зарубіжних дослідників, праці яких мають важливе значення для дослідження теми співвідношення повноважень Президента та демократичних систем, варто відзначити Дональда Л. Горовіца [7], який порушив питання стабільності президентського чи парламентського врядування в залежності від виборчих процедур та особистих якостей лідерів, взаємозв’язку між виборчою системою та проявами екстремізму, та Хуана Дж. Лінца [8], який детально проаналізував суперництво між Президентом та парламентською більшістю та звернув увагу на перекладання відповідальності одної гілки влади на іншу у випадку, коли в парламенті антипрезидентська більшість. Досвід зарубіжних країн з огляду на повноваження Президента України намагався розкрити Володимир Шаповал [9]. Ці питання з юридичної позиції розглядали такі дослідники, як: Федір Бурчак [10], Володимир Годованець [11], Володимир Мельниченко [12] та Наталія Плахотнюк [13], Олена Пушкіна [14], Світлана Серьогіна [15], Володимир Шатіло [16] та інші.

Передумови заснування інституту президентства та повноваження першого Президента України

Формування громадянського суспільства і засад правової держави розпочалося перед розпадом Радянського Союзу. У 1985 р. Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов проголосив курс на політику перебудови («перестройки»). В тодішній Українській РСР відразу виникли громадські організації, такі як: Український культурологічний клуб (1987 р.), Товариство Лева (1987 р.), правозахисна організація «Українська Гельсінська спілка» (1988 р.), Товариство української мови імені Тараса Шевченка (1989 р.). У вересні 1989 р. відбувся Установчий з’їзд Народного руху України (далі – НРУ) під назвою «НРУ за перебудову», який об’єднав людей різних політичних переконань.

Спроба запровадити ринкову економіку в умовах ще не відмерлої адміністративно-командної системи спричинила гостру економічну кризу. Більшість громадян психологічно взагалі не була готова до ринкових «правил гри», до ведення бізнесу, а ті декларативні реформи, які нібито здійснювали представники Комуністичної партії (тоді офіційно Компартія, далі – КПУ), насправді закладали основи для корупційних схем майбутніх олігархів. За два роки в Українській РСР роботу втратило близько 2,2 млн. осіб, що становило майже 10% працездатного населення. Кількість робітників зменшилася на 1,05 млн., що становило 7,4% усіх робітників [17]. Для Української РСР, у якій протягом останнього півстоліття 100% населення було працюючим, це була неприйнятно. Суспільство прагнуло пояснень причини економічного спаду. В основному ситуація пояснювалась тим, що Україна – це багата країна, яку визискує союзний центр. Цей фактор був далеко не єдиним, але переконливим навіть для тих, хто не ідентифікував себе з українським народом. На всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р., участь в якому взяли 84,32% населення України, за підтримку незалежності проголосувало 90,32% [18].

У березні 1990 р. відбулись чергові вибори, внаслідок яких майже чверть мандатів отримали представники демократичного блоку. У п'яти областях (Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській та Київській) більшість отримали демократичні сили. У травні 1990 р. за ініціативи НРУ була створена Народна Рада, демократична парламентська опозиція. На той час уряд призначався Верховною Радою, беззаперечну більшість у якій становили комуністи. Тому демократична опозиція через перерозподіл повноважень на користь Голови Верховної Ради, яким у цей момент був Леонід Кравчук, спробувала обмежити вплив комуністів. У березні 1991 р. на сесії Верховної Ради «прозвучали пропозиції про надання Кравчукові президентських повноважень, обрання його президентом» [19]. Парламент надав Голові Л.Кравчуку додаткові функції, що символізувало собою значний поступ у формуванні України, як суверенної держави, яка офіційно до 26 грудня 1991 р. все ще перебувала у складі СРСР.

Де-факто, Москва втрачала визначальний вплив у тодішніх союзних республіках. Запровадження інституту президентства в Україні почалося з ухвалення 5 липня 1991 р. Закону Української РСР «Про Президента Української РСР» [20]. Згідно Закону Президент як «найвища посадова особа Української держави і глава виконавчої влади» отримував широкі права та повноваження, а саме:

1) підписувати закони, прийняті Верховною Радою України, та повертати їх на доопрацювання із зауваженнями та пропозиціями (ст. 5);

2) видавати обов’язкові до виконання укази, скасовувати чи зупиняти дію актів уряду та місцевих органів влади (ст.7);

3) створювати необхідні управлінські та консультативні структури (ст. 6).

У вересні 1991 р., відповідно до Постанови Верховної Ради «Про вибори президента Української РСР» від 5 липня 1991 р. [21], офіційно стартувала президентська виборча кампанія. Серед семи зареєстрованих кандидатів у президенти від опозиції у виборах брало участь п’ятеро. На користь Л.Кравчука свою кандидатуру зняв тодішній міністр сільського господарства Української РСР Олександр Ткаченко. Попри різні програми усі шість кандидатів висловлювались за незалежність України, що відповідало тогочасним настроям населення України. Л.Кравчук, який перед тим виступав з різкою критикою відокремлення України, тепер висловлювався за її незалежність. Роздроблені демократичні сили не були готові об’єднатись й протиставити старій політичній верхівці єдиного кандидата від демократичних сил. Це заздалегідь визначало поразку лідера НРУ В’ячеслава Чорновола й перемогу Л.Кравчука (61,59%), який став першим всенародно обраним Президентом України [22].

На цей момент в Україні діяла Конституція Української РСР, прийнята 20 квітня 1978 року. 14 лютого 1992 р. Верховна Рада внесла зміни до Конституції [23], що доповнили та деталізували повноваження Президента України. Глава держави отримав право особисто здійснювати керівництво Кабінетом Міністрів України (далі – КМУ), пропонувати для затвердження парламентом кандидатури Прем’єр-міністра та міністрів (п.9. ст.97) реорганізовувати чи ліквідовувати міністерства та відомства, призначати або звільняти їх керівників, та управляти державним майном (ст.114–5). Така деталізація повноважень посилила вплив Президента, по суті, трансформувавши існуючу парламентську форму правління на президентську за радянським зразком. Одночасно у 1992 р. між демократичними силами, які становили меншість у Парламенті колишніх комуністів й партійних працівників, виник розкол. Перехід демократичної опозиції до конструктивної співпраці з урядом та пропозиції деяких з лідерів НРУ про обрання головою НРУ тодішнього Президента Л.Кравчука не відбувся.

Заборона КПУ у серпні 1991 р. [24] створила вакуум виконавчої влади на місцях, яка діяла в одній вертикалі з вищими партійними органами на республіканському рівні. Запровадження посади Президента з широкими повноваженнями не змінювало систему місцевої влади, яка залишалася у колишніх членів КПУ. Президент хоч і міг зупинити рішення виконавчих органів місцевих рад, проте, реального впливу на їх діяльність не мав. На місцевому рівні це призвело до відцентрових процесів. Для того, щоб узгодити трансформації у центральній виконавчій владі та на місцях 5 березня 1992 р. був прийнятий Закон України «Про представника Президента України» [25]. Так, відповідно до цього Закону голови виконавчих комітетів місцевих рад підпорядковувалися представникам Президента в частині виконання делегованих їм повноважень з питань здійснення державних функцій (ст.7 ч.3).

Всі ці зміни відбувались на фоні сильного економічного спаду, який більшість українців, звиклих до командно-адміністративних засад формування економіки та патерналістських стереотипів, пов’язували з Президентом. Ці персоніфіковані звинувачення у сторону Президента посилювали вплив Леоніда Кучми, який з жовтня 1992 р. до вересня 1993 р. був Прем’єр-міністром. На цей момент Верховна Рада складалася з депутатів, обраних ще до проголошення Незалежності України за мажоритарним принципом. Парламент легко переформатувався з пропрезидентської більшості на пропрем’єрську, що свідчило про нестабільність такого парламенту. Депутати у такому випадку підтримували того, хто викликав більшу довіру у виборців, а, отже, піддавались, зовнішнім впливам сильніше, ніж дотримувались своїх політичних переконань. Вимагаючи більших повноважень для КМУ, Л.Кучма підкреслював, що відповідальність за економічну кризу несе чинний Президент. Це була перша дискусія між найвищими посадовцями в Україні, яка призвела до тимчасового перерозподілу частини повноважень на користь Прем’єра та КМУ. 18 листопада 1992 р. Верховна Рада ухвалила Закон України «Про тимчасове делегування КМУ повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання» [26], згідно якого КМУ міг видавати декрети щодо регулювання основних напрямків економічної політики. Цей факт можна розглядати як початок боротьби за перерозподіл повноважень між Президентом та КМУ й Верховною Радою.

В умовах гіперінфляції й падіння упродовж 1990-1994 рр. ВВП на 45,6%, промислового виробництва – на 40,4%, сільського господарства – на 32,5% [27], у липні 1994 р. відбулись позачергові вибори Президента, перемогу на яких у другому турі отримав Л.Кучма (52,15%) [28]. Його проросійська позиція й пояснення економічної кризи розірваними економічними зв’язками з Москвою знайшла найбільшу підтримку у Автономній Республіці Крим (89,7%) та м. Севастополі, а найменшу – у західних областях (Тернопільській, Івано-Франківській та Львівській), де він набрав 2,5-3,5%.

Леонід Кучма у боротьбі за посилення президентської влади

Після виборів Президента почалась нова хвиля перерозподілу владних повноважень. У такий спосіб проблеми відсутності реальних позитивних економічних змін пояснювалась необхідністю прийняття нової Конституції. 8 червня 1995 р. підписано Конституційний договір між Верховною Радою та Президентом «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України», який чітко зафіксував таке пояснення [29]. По суті це означало, що відповідальність за нереалізовані реформи перекладалася з Президента на Верховну Раду та уряд, які довгий час не могли прийняти нову Конституцію. Особливістю цієї угоди було те, що глава держави наділявся законодавчими функціями у економічній сфері. У ст.25 вказано право Президента видавати укази з питань економічної реформи, що не врегульовані чинним законодавством до прийняття відповідних законів. Важливою є ст.30 цієї угоди, яка остаточно визначає баланс повноважень на користь глави держави: «Прем’єр-міністр координує роботу Уряду – Кабінету Міністрів України, діючи в межах, визначених Президентом України» [30]. Отже, після підписання Конституційного договору Україна стала республікою з сильною президентською владою, але замість прозорих реформ сильного лідера, держава отримала остаточне утвердження олігархічних кланів, які всі свої прибутки виводили в тіньову економіку. Згідно досліджень Даніеля Кафмана та Олександра Каліберда (1996 р.) обсяги тіньової економіки України зросли від 12% у 1989 р. до 46% у 1995 р. від загального ВВП, що практично дорівнювало офіційній частині економіки [31].

Спроби й надалі маніпулювати думкою громадськості через відсутність нової Конституції були короткотерміновими, тому після зміцнення президентської влади знову відбулось її послаблення. У тексті Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 р., повноваження Президента зменшились порівняно зі змінами 1992 р. Конституції УРСР та з Конституційним договором 1995 року. Згідно ст.102 Конституції 1996 р. «Президент України є главою держави і виступає від її імені» [32], але він не очолює виконавчу владу, не призначає главу уряду, як у Конституційному договорі. В Конституції 1996 р. з’явилися статті, які свідчили про поступове запровадження перерозподілу влади через характерну для демократичного політичного режиму систему «стримування і противаг» між парламентом та Президентом. У п. 9 ст. 106 Президент отримував право призначати Прем’єр-міністра лише за згодою Верховної Ради. Вищенаведена норма Конституції зобов`язувала Президента шукати компроміс з парламентом щодо призначення глави уряду. Важелі впливу на формування складу уряду залишилися в руках Президента. Відповідно до п. 10 ст.106 він міг призначати та звільняти членів КМУ, керівників центральних та регіональних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій за поданням Прем’єр-міністра. Ініціатива про перебудову та зміни в КМУ була передана Прем’єру. Президент міг реорганізовувати чи ліквідовувати міністерства та інші органи виконавчої влади відповідно до подання Прем’єр-міністра. Таким чином, вперше у Конституції з’являється норма про погодження Президентом кадрових змін в системі виконавчої влади з Прем’єром.

Відповідно до п.7-8 ст.106 Президент отримував право розпускати парламент та оголошувати дострокові парламентські вибори у випадку, коли Верховна Рада не розпочала засідання протягом 30 днів однієї сесії. З іншого боку, відповідно до п.3 ст.108 Верховна Рада могла усунути Президента в порядку імпічменту. На практиці процедура імпічменту є дуже складною, адже передбачає, що для прийняття рішення про усунення Президента України з поста потрібно не менше трьох четвертих від конституційного складу Верховної Ради (338 депутатів). До цього слід додати, що діючий на цей момент парламент обирався за мажоритарною системою виборів, що не сприяло його політичній структурованості. Але у такий спосіб відбувався поступовий (формальний) перехід України від президентської до парламентсько-президентської форми правління. На прикладі стосунків між Президентом і парламентом в Україні зразка 1996 р. справедливим звучить судження Сеймура Мартіна Ліпсета про те, що «наявність президентського правління сприяє слабкості партій і виконавчої влади, у той час як парламентське правління має протилежну тенденцію, зрозуміло, впливає на природу і, можливо, умови здійснення демократії» [33].

Із Конституційного договору 1995 р. до Конституції 1996 р. не перейшла норма щодо подання Президентом та затвердження Верховною Радою кандидатур до складу Центральної виборчої комісії. Ця норма трансформувалася у п.1 ст.10 Закону України «Про вибори народних депутатів України» у 1997 р. [34], що в майбутньому робило її менш захищеною порівняно із затвердженням у Конституції. Суттєво на зміну форми правління з президентської до президентсько-парламентської вплинули п.1-2 ст.1 Закону, котрі передбачали запровадження змішаної мажоритарно-пропорційної системи виборів. Відповідно до цієї системи 225 депутатів Верховної Ради обиралися в мажоритарних округах, а інші 225 обиралися за партійними списками у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі. Зміна виборчої системи створила організовані центри політичного впливу у Верховній Раді, що було вагомим кроком до подальшого послаблення впливу Президента та поступового посилення парламенту, а згодом і уряду. Нове виборче законодавство сприяло формуванню демократичного протистояння найбільших у парламенті ідеологічних фракцій, комуністів і представників НРУ.

Так у Верховній Раді першого скликання депутатський корпус, обраний за мажоритарною системою, поділився на дві частини. Провладна група «За суверенну Радянську Україну» налічувала 239 депутатів [35]. В опозиційній групі до правлячої КПУ демократична меншість об’єдналася у Народна Раду, яка налічувала 125 депутатів. Президент Л.Кравчук, незважаючи на суттєві владні повноваження, змушений був маневрувати між цими двома квазіполітичними групами. Після виборів 27 березня 1994 р. склад парламенту подробився. Яскраве протистояння між демократичною меншістю та комуністичною більшістю Верховної Ради першого скликання перетворилося на перманентне протистояння та перемовини між дрібними групами Верховної Ради другого скликання. Ці групи були нестійкими як в чисельності, так і в тривалості їхнього існування. Як наслідок, в парламенті третього скликання, який діяв з травня 1998 р. до квітня 2002 р., найбільшу кількість голосів здобула КПУ (121 депутатів), а НРУ зайняв друге місце, набравши лише 9,4% (46 депутатів). Такі колосальні втрати демократичних сил (щонайменше 10% голосів) в значній мірі були пов’язані їх внутрішньою роздробленістю.

Ідеологічні партії, попри їх кулуарні домовленості з виконавчою владою, були серйозним засобом тиску на Президента. І хоча 117 депутатів були позапартійними та позафракційними, що давало можливість Президенту Л. Кучмі впливати на парламент й реалізовувати вигідну для себе державну політику, у січні 2000 р. між комуністами та Президентом виник значний конфлікт. 21 січня 2000 р. на виїзному засіданні 239 депутатів проголосували за відставку Олександра Ткаченка, Першого заступника Голови Верховної Ради від КПУ. Керівництво парламентом перейшло до пропрезидентських Народно-демократичної партії, «партії влади» в пострадянській Україні, та Соціал-демократичної партії (СДПУ(о)), яку з 1998 р. очолив майбутній «кум Путіна» Віктор Медведчук.

З 2000 р. центр прийняття рішень перемістився з Адміністрації Президента у парламент, коли керівник Адміністрації В.Медведчук став Першим заступником Голови Верховної Ради. Україна за формою правління все більше набирала ознак президентсько-парламентської республіки з мажоритарно-пропорційною системою виборів. На цей крок Президент Л.Кучма пішов свідомо. Шляхом конституційних змін президентська команда прагнула зберегти владу, а Леонід Кучма – залишитись на посаді глави держави й після другого строку повноважень (що було неможливим згідно конституційних обмежень) або «пересісти на крісло» глави уряду, зберігши за собою вплив на політичні процеси в Україні.

Все це відбувалось на фоні цілеспрямованого згортання демократичних реформ та тиску на представників громадянського суспільства. Так, якщо у перші роки незалежності ставлення української влади до медій загалом відповідало деклараціям про будівництво демократичної правової держави, то за президентства Л.Кучми ситуація відразу почала погіршуватись. У 1996 р. було створене Міністерство інформації, яке підпорядковувалось Президентові особисто, а медійний простір на державних телеканалах повністю контролювався владою [36]. В умовах зародження й початкового формування громадянського суспільства право Президента самочинно призначати половину складу Ради Національного банку України та Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (п.12-13, ст.106, Конституції України, 1996 р.) та у такий спосіб впливати на регулювання інформаційної політики та політики Національного банку створило колосальний доступ глави держави до інформаційного й фінансового ресурсів. Під час парламентських виборів 1998 р. в незалежній пресі все ще зберігався реальний плюралізм «відповідно до їх формальних власників чи неформальних «спонсорів», і про Л.Кучму в багатьох виданнях писали здебільшого негативно» [37]. Вбивство у вересні 2000 р. відомого опозиційного до влади журналіста Георгія Гонгадзе та пов’язаний з ним «касетний скандал», у якому фігурував Леонід Кучма, посилило недовіру до чинного Президента та спричинило до кризи легітимності президентської влади. Поява влітку 2002 р. темників, адміністративних інструкцій для медіа як подавати «тему дня», свідчило про остаточне згортання демократичних реформ. Динаміку політики Л.Кучми у напрямку авторитаризму, можна простежити за результатами оцінювання рівня демократичності Дому свободи (табл.1). За 7-бальною шкалою від 1 до 7, де «1» означає максимальний показник демократії, а «7» – мінімальний.

Таблиця 1

Динаміка показників демократії в Україні, 1997–2004рр.

за оцінкою Дому свободи (Freedom House)

У 2002 р. на хвилі антипрезидентських протестів («Україна без Кучми») відбулися вибори до Верховної Ради. Перше місце отримала опозиційна до влади партія «Наша Україна» на чолі з Віктором Ющенком, набравши понад 23% голосів [38], її союзник Блок Юлії Тимошенко (далі – БЮТ) набрав понад 7%. Друге місце посіла проросійська, але опозиційна до Л.Кучми, КПУ (20%). Пропрезидентські партії «За єдину Україну» та СДПУ(о) набрали відповідно близько 12% та понад 6% голосів. Це звичайно послаблювало президентський вплив на парламент і в демократичній країні мало б логічно завершитися формуванням опозиційної до Президента більшості. Проте завдяки депутатам за мажоритарними списками, президентській владі вдалося зібрати парламентську більшість на свою користь. Ці тенденції гальмували зміни в державі і не відповідали настроям населення. У такий спосіб Президент Л.Кучма, намагаючись посилити свою владу через парламент, фактично втрачав шанси залишитися при владі.

Недовіра до влади проявилась і в результатах президентських виборів 2004 р., які були нею ж сфальсифіковані. Прагнення правлячих кіл будь-якою ціною втримати владу в своїх руках незалежно від волі самих виборців поглибило політичну кризу 2004 року. Згідно суперечливого рішення Конституційного суду, після двох каденцій Президент Л.Кучма отримав право висуватись на президентських виборах 2004 року. Однак він вирішив не балотуватися на третій строк президентства й на виборах підтримав кандидатуру тодішнього Прем'єр-міністра Віктора Януковича. Для того, щоб забезпечити перемогу провладного кандидати прибічники Л.Кучми під час виборчої кампанії використали грубі зловживання та тиск (аж до фізичного насильства над спостерігачами), фальсифікації виборів на користь Віктора Януковича [39]. Більшість міжнародних організацій свідчила про грубі порушення підрахунку голосів, включно з електронною системою Центральної виборчої комісії.

Послаблення інституту президентства після Помаранчевої революції

Мирні масові протести проти фальшування результатів голосування переросли у Помаранчеву революцію (22 листопада – 26 грудня 2004 року). Незважаючи на її особливо важливе значення для демократичних перетворень у державі й сподівання, які покладали українці на лідерів Першого Майдану, колишня влада зуміла нав’язати «помаранчевим» силам компроміс у вигляді змін до Конституції. Через міжнародних посередників (керівника зовнішньої політики Євросоюзу Хав'єра Солани, Екс-президента Польщі Олександра Кваснєвського та Екс-президента Литви Валдаса Адамкуса) 8 грудня 2004 р. був підписаний тоді ще чинним Президентом Л.Кучмою Закон України «Про внесення змін до Конституції України» [40]. Цей Закон передбачав перехід до парламентсько-президентської форми правління з досить обмеженими повноваженнями глави держави.

Вищезазначені конституційні зміни вступили в дію з 1 вересня 2005 р., коли Президентом у результаті повторного голосування 26 грудня 2004 р. став Віктор Ющенко. Але прихід до влади лідера «помаранчевих» сил не символізував собою позитивних для України реформ, адже реальної влади у Президента не було. Згідно Закону уряд формувався, не Президентом України, а коаліцією депутатських фракцій, що не тільки принципово урізало повноваження глави держави, а й ускладнювало саму діяльність парламенту й уряду. Нові зміни позбавили Президента права подавати кандидатуру Прем’єр-міністра чи приймати рішення про його відставку. Згідно ст.114. Президент мав право вносити кандидатуру Прем’єра за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді, або депутатської фракції, до складу якої входила більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради. Він втратив можливість скасовувати акти КМУ, за винятком права зупиняти їх через неконституційність (п.15 ст.115) [41], безпосередньо визначати інформаційну політику, антимонопольну політику та політику у сфері державного майна. Повноваження призначати та звільняти з посади Голову Антимонопольного комітету, Голову Фонду державного майна, Голову Державного комітету телебачення та радіомовлення перейшли до Верховної Ради. Після змін у глави держави залишилася можливість впливати на ці сфери лише через представництво його політичної сили у парламенті та у органах, які частково він призначав. З різкою критикою таких змін виступила Юлія Тимошенко, партнер В.Ющенка по опозиції.

         Функціонування змішаної форми правління в редакції Конституції України від 8 грудня 2004 року було позначене небезпечними для державного суверенітету політичними конфліктами між вищими органами державної влади, і найбільшою мірою, між Верховною Радою та Президентом [42]. Вибори до парламенту 2006 р. ще більше послабили роль Президента у формуванні державної політики. Згідно перехідних положень Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. вони були проведені за пропорційною системою за закритими списками. У парламенті п’ятого скликання не було «президентського резерву», тобто депутатів-мажоритарників, більшість яких частіше всього стояла на пропрезидентській позиції. У дію вступили норми, які стосувались взаємовідносин депутатів та фракцій. Ст.81 Закону передбачала дострокове припинення повноважень депутата, у випадку його виходу чи виключення з фракції [43]. Відтак, навіть у пропрезидентських партіях підтримка глави держави залежала від лідерів партій. Склад парламенту, до якого увійшли чотири партії, виявився не на користь пропрезидентських сил. На фоні скандалів між провладними БЮТ та «Нашою Україною» перемогу на виборах до парламенту здобула опозиційна на той час Партія регіонів (32,14% мандатів). Очікуваною для суспільства була демократична коаліція трьох фракцій: Блоку «Наша Україна» (13,95%), БЮТ (22,29%) та Соціалістичної партії (5,69%). Ці сили та їх лідери становили кістяк опозиції до влади попереднього Президента Л.Кучми та Прем’єр-міністра В.Януковича. Проте, Соціалістична партія вирішила змінити свою позицію. Її лідер Олександр Мороз перейшов на бік політичного супротивника. В результаті була створена «антикризова коаліція», до якої крім регіоналів на чолі В.Януковичем і соціалістів увійшли комуністи (3,66%).

Це був серйозний прорахунок команди Президента В.Ющенка в ситуації зменшення повноважень глави держави та постійних суперечок з Прем`єр-міністром Ю.Тимошенко. Створення опозиційної до Президента коаліції остаточно послабили його вплив. Такої критично малої кількості повноважень, які були у Президента В.Ющенка у 2006 р., не мав жоден глава держави. Обмежені повноваження після змін до Конституції 2004 р. зменшилися ще й через критично низькі результати його політичної сили на парламентських виборах 2006 року. Крім того, незважаючи на п. 6 ст. 81 та ст. 83 Конституції України, які передбачали припинення депутатських повноважень у випадку виходу депутата з фракції партії чи блоку за списками якого він був обраний, переходи депутатів відбувались. Депутати почали переходити у близькі фракції до Прем’єр-міністра, яким знову став В.Янукович. Внаслідок забороненого Конституцією, але практикованого переходу депутатів з однієї фракції в іншу, виникла реальна загроза формування антипрезидентської більшості. З метою подолання політичної кризи 2007 р. Президент В.Ющенко у квітні видав Указ «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України» [44]. За результатами позачергових виборів 2007 р. була створена хитка коаліція демократичних сил, до якої увійшли БЮТ та Блок «Наша Україна – Народна Самооборона» у кількості 228 депутатів.

Підсумовуючи ключові моменти конституційних змін повноважень Президента та тих суспільно-політичних процесів, які їх зумовлювали, наведемо результати оцінки впливу подій за 1990-2010 роки. У табл. 2 за 10-бальною шкалою, де «1» означає мінімальний вплив, а «10» – максимальний, вказано основні факти й законодавчі ініціативи. Ці показники були складені на основі всеукраїнського опитування експертів «Розвиток політичних партій в Україні», проведеного соціологічною службою Центру Разумкова 14–20 травня 2010 року [45]. Методом інтерв’ю було опитано 100 експертів, серед яких представники органів державного управління, науково-дослідних установ, керівники політичних партій, вищих навчальних закладів, незалежні експерти, політологи, юристи. За оцінками експертів, найбільший вплив на формування партійної системи мали зміни в нормативно-правовому полі діяльності партій (зміни виборчого законодавства, прийняття Конституції і внесення до неї змін, прийняття законів про об’єднання громадян та про політичні партії). Другий за інтенсивністю вплив мали політичні події, що викликали зміни в характері політичного режиму (насамперед – Помаранчева революція, президентські вибори 2010 р. та перемога на них В.Януковича), а також деякі процеси в самих політичних партіях (заборона КПУ в 1991 р., перетворення НРУ на політичну партію в 1993 році).

З аналізу перманентних політичних криз за період 1994–2010 рр. можна прийти до висновку про взаємозв'язок не тільки між конституційними повноваженнями глави держави, а й між системою виборів до парламенту та способом творення коаліції, фракцій та реальним впливом Президента на державну політику. При оцінці сили повноважень Президента важливо враховувати систему виборів парламенту (мажоритарна, змішана чи пропорційна), яка в українських реаліях є важливим показником форми правління [46].

Таблиця 2

Оцінка інтенсивності впливу наведених подій на формування партійної системи в Україні в 1990-2010 рр. (середній бал)

Захоплення державної влади та зрада національних інтересів «президентом-втікачем»

На початку 2010 р. відбулися чергові президентські вибори. У першому турі чинний Президент В.Ющенко серед списку кандидатів посів п’яте місце (5,45%), що, звичайно, свідчило про глибоке розчарування виборців у лідерах Помаранчевою революції. Головна баталія за крісло Президента розгорнулась між Ю.Тимошенко та В.Януковичем. У результаті другого туру представник проросійської Партії регіонів переміг з відривом від Ю.Тимошенко менш ніж на 3,5%.

В особі В.Януковича Україна отримала першого партійного Президента. «Попередні глави держави або уникали партійного статусу, або задовольнялися статусом почесних голів (як у випадку з В.Ющенком)» [47], – засвідчив експерт, голова Ради «Лабораторії законодавчих ініціатив» Ігор Когут. Відразу після вступу на посаду Президента В.Янукович почав концентрувати владу й бізнес у руках правлячої партії. Ці кроки були далекими від демократичних перетворень і передбачали застосування адміністративного примусу, шантажу, звільнень, фізичного насилля й фабрикування судових справ. Так, для прикладу, 30 вересня 2010 р. Конституційний Суд України ухвалив рішення про визнання неконституційним Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року [48]. Таким чином, Україна за один день перетворилася з республіки змішаного типу у президентську республіку. Наступний крок до зміцнення влади було зроблено 17 листопада 2011 р., коли пропрезидентська більшість у Верховній Раді ухвалила Закон України «Про вибори народних депутатів України», який передбачав повернення до мажоритарно-пропорційної системи виборів. Пункт 3 ст.1 запроваджував пропорційно-мажоритарну систему виборів та передбачав формування парламенту з двох рівних частин [49].

Отже, до ключових заходів для збереження влади В.Януковича та Партії регіонів слід віднести:

– контроль над парламентом (зміна порядку формування парламентської більшості (квітень 2010 р.); відміна пропорційної виборчої системи та перегляд виборчого законодавства (2011-2012 рр.);

– контроль над урядом і виконавчою владою (нова редакція Закону України «Про Кабінет Міністрів України» (2010-2012 рр.), новий Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» (2011 р.));

– контроль над представницькою владою місцевого рівня (новий Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (липень 2010 р.), розширення підстав для відкликання депутатів місцевих рад через зміни до Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» (2012 р.), зміни у системі управління столицею на основі ухвалення змін до Закону України «Про столицю України – місто-герой Київ» (вересень 2010 р.);

– контроль над судовою владою та створення засобів вибіркового судочинства (у 2011 р. ув’язнення Юрія Луценка та лідера БЮТ Ю.Тимошенко);

– контроль над використанням інструментів прямої демократії та інші [50].

Повернення до мажоритарно-пропорційної системи у 2010 р. ще раз доводить, що наявність депутатів-мажоритарників сприяє зміцненню президентської влади. Наступним етапом було вилучення з ст.81 Конституції норми про позбавлення депутатського мандата тих народних обранців, які не увійшли, або вийшли з фракції блоку чи партії за списками якої були обрані до парламенту. У такий спосіб В.Янукович отримав ще більший вплив на парламент, оскільки ця зміна до Конституції позбавляла депутатів, обраних за партійними списками, власної позиції. Таким чином, вплив президентської влади поширювався на весь парламент. За силою впливу президентську владу 2010-2013 рр. можна прирівняти до влади Президента Л.Кучми 1995-1996 років.

П’ятий Президент України та проєвропейська коаліція

Вдруге Майдан не допустив цілковитої узурпації влади Президентом та його спільниками. Період з 21 листопада 2013 р. до лютого 2014 р. увійшов в новітню історію України, як час Революції гідності. 23 лютого 2014 р., день після втечі В.Януковича з Києва, фракція Партії регіонів у своїй заяві всю відповідальність за ситуацію в державі поклала на Президента та його найближче оточення [51]. На позачергових виборах Президента України, що відбулися 25 травня 2014 р., у першому турі перемогу здобув Петро Порошенко (54,7%). Із ухваленням Закону України «Про відновлення деяких положень Конституції України» від 21 лютого 2014 р. [52] позачергові вибори до парламенту відбувалися 26 жовтня 2014 р. за змішаною системою. П’ять фракцій 27 листопада 2014 р. підписали коаліційну угоду «Європейська Україна». До коаліції увійшли представники фракцій Блок Петра Порошенка (далі – БПП), «Народний фронт», об'єднання «Самопоміч», Радикальної партії Олега Ляшка, БЮТ. Серед депутатів Верховної Ради восьмого скликання є представники колишньої пропрезидентської Партії регіонів, яка трансформувалась у «Опозиційний блок». КПУ на парламентських виборах 2014 р. набрала 3,88% голосів, не подолала п’ятивідсоткового бар’єру  і не пройшла до парламенту [53]. На Рис.1. показано тенденції щодо зміни депутатів у Верховній Раді першого-восьмого скликання [54].

Рис.1. Оновлення складу Верховної Ради України першого-восьмого скликання (1990-2014 рр.)

Після відновлення деяких положень Конституції України у п.7 ст.81 Конституції знову з’явилася норма про позбавлення мандату тих народних депутатів, які були обрані за списками партій чи блоків, але вирішили бути позафракційними. Повернення цієї норми могло викликати значні проблеми з формуванням демократичної коаліції за зразком 2006 р. та деструктивне протистояння між Президентом та Прем’єром. В ситуації неоголошеної війни, яка офіційно в Україні називається антитерористичною операцією, демократичні сили в значній мірі були консолідовані президентською партією БПП. Для цього було декілька важливих передумов. По-перше, на парламентських виборах 2014 р. БПП отримав високий результат. Якщо в багатомандатному окрузі БПП, отримавши 21,81%, програв партії Прем’єра Арсенія Яценюка (22,14%) на один мандат, то в одномандатних округах БПП отримав перевагу в 69 мандатів, а «Народний фронт» А.Яценюка – 18. Тобто згідно цих простих підрахунків помітне посилення президентської влади за рахунок депутатів-мажоритарників. По-друге, до фракції БПП долучилась більшість депутатів-мажоритарників, яких обрали в результаті самовисунення. Сумарний результат пропрезидентської політичної сили за результатами виборів 2014 р. становить 132 мандати. Фракція БПП на даний момент налічує 150 депутатів [55]. Із 96 самовисуванців Верховної Ради восьмого скликання 29 поповнили ряди фракцій БПП, більша половина з яких виявили бажання вступити у пропрезидентську фракцію (18 депутатів). Таким чином, приклад розподілу депутатів-самовисуванців підтверджує те, що вони є джерелом зміцнення пропрезидентських сил у парламенті. Отже, вплив Президента П.Порошенка на парламент є меншим ніж за президентства Л.Кучми та В.Януковича, але більшим ніж за В.Ющенка.

Висновки

1. Від початку заснування в незалежній Україні інституту президентства повноваження та вплив глави держави на перебіг суспільно-політичного життя в державі постійно змінювалися. При аналізі конституційних змін повноважень кожного з п’яти Президентів України легко проглядається важлива тенденція – це послаблення впливовості Президента у періоди перемоги на виборах демократичних проукраїнських та проєвропейських сил. Так відбувалося після перемоги В.Ющенка на виборах 2004 року та після обрання П.Порошенка Президентом України у 2014 році.

2. У країнах розвиненої демократії парламентсько-президентська модель за допомогою збалансованої системи стримувань і противаг відіграє своєрідну запобіжну роль від небезпеки одноосібного захоплення влади. Одна з центральних складових визначення форми правління з президентської на парламентсько-президентську є процедура призначення глави уряду, главою держави чи парламентом. В українському законодавстві процедура призначення Прем’єр-міністра досі залишається досить заплутаною.  Частково Конституція 1996 р. усунула суперечності розподілу влади між главою держави та парламентом, утвердивши парламентсько-президентську модель управління. Втім значні повноваження Президента, які не відповідали демократичній системі стримувань і противаг, тлумачились як тимчасові та необхідні для швидкого впровадження реформ. Конституційні зміни 2004 р., які вступили в дію з 1 вересня 2005 р., декларативно мали на меті сформувати баланс владних повноважень гілок влади. Якщо у країнах розвиненої демократії система механізмів стримувань і противаг забезпечує правовий характер та ефективність влади, то в українських реаліях спроби її запровадження спричинили розбалансування системи державної влади, загострення протистояння між органами державної влади та системної політичної кризи. Головним натхненником змін до Конституції України у 2004 р. був близький до Володимира Путіна В.Медведчук, який цими змінами фактично «спроектував» повернення проросійських політиків до Верховної Ради.  Після поразки «помаранчевих» па позачергових парламентських виборах 2007 року та президентських виборах 2010 року до влади прийшла «сім’я» В.Януковича, яка змінила законодавство для здійснення власних приватних інтересів. У 2010-2013 роках Україна за повноваженнями глави держави наближалась до президентської моделі. На даний момент Законом України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014 р.  Україна знову повернулась до президентсько-парламентської форми правління за зразком 2004 року. Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді вносить пропозиції Президенту щодо кандидатури Прем’єр-міністр, а також щодо кандидатур до складу КМУ.

3. В Україні ефективність парламенту у формуванні коаліції та у виконуванні контрольних функцій стосовно виконавчої влади суттєво залежить від того за якою виборчою системою проводились вибори до Верховної Ради. Мажоритарна система виборів до парламенту значно оновлювала політичні сили, що були при владі, проте не забезпечила реалізації стабільного політичного курсу. Запровадження змішаної системи виборів до парламенту, відповідно до якої половину депутатів обирають за закритими списками партій та блоків, зменшує ротацію політичних еліт та сповільнює зміни в країні. Обрання парламенту виключно за пропорційною системою за закритими списками консервує політичні еліти в парламенті та реформи в країні. Тому оптимальним варіантом для України є запровадження виборів до Верховної Ради за пропорційною системою з відкритими списками.

Література

1.    Колодій А. Особливості посткомуністичної трансформації // Основи демократії: видання 3-тє , доповнене / За заг. ред. А. Колодій, 2009. – С.133.

2.    Романюк А., Шведа Ю. Партії та електоральна політика. – Львів: ЦПД – «Астролябія», 2005. – С.312.

3.     Святоцький О. Питання пошуку оптимальної моделі форми державного правління для України // Право України. – 2010. – № 10. – С.61–66.

4.    Мартинюк Р. С. Критерії та чинники вибору форми правління в Україні // Часопис НУ «Острозька академія». Серія «Право». – 2012. – № 2 ( 6 ): http://lj.oa.edu.ua/articles/2012/n2/12mrspvu.pdf

5.    Кравченко С. Теоретичне розуміння реформ як форми суспільних змін // Вісник НАДУ. – К., 2010. – С.14–21

6.     Андрусів А. В. Інститут президента в системі міжінституційних взаємодій: http://old.niss.gov.ua/book/StrPryor/2/1-6-Andrusiv.pdf

7.     Горовіц Дональд Л. Порівняння демократичних систем // Демократія : [антологія] / упоряд.: О. Проценко // — К. : Смолоскип, 2005. – С. 827–833.

8.     Лінц Х. Президентська система і парламентаризм // Демократія. Антологія / Хуан Лінц / [Упоряд. О. Проценко] – К. : Смолоскип, 2005. – С. 802–827

9.    Конституційне право зарубіжних країн: Підруч. / В.М. Шаповал. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 495 с.

10.                        Бурчак Ф.Г. Нова Конституція України / Ф.Г. Бурчак. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 245 с.

11.                        Годованець В. Деякі питання застосування інституційного методу в дослідженні проблеми "глава держави в українському державотворенні" / В. Годованець, О. Житник // Вісник Конституційного Суду України. – 2010. – №5. – С.115– 122.

12.                       Мельниченко В., Плахотнюк Н. Інститут президента в Україні: стан та перспективи розвитку // Право України. – 2009. – № 12. – С. 18– 27.

13.                       Плахотнюк Н.Г. Інститут президентства в Україні: конституційно-правовий аспект : Автореф. дис…. канд. юрид. наук. – Х., 1999. – 18 с.

14.                        Пушкіна О. Особливості конституційно-правового регулювання інституту Президента України / О. Пушкіна // Юридична Україна. – 2012. – №2. – С. 20– 25.

15.                       Серьогіна С. Г. Теоретично-правові та організаційні засади функціонування інституту президентства в Україні / Серьогіна С. Г. – Харків: Ксілон, 2001. – 277 с.

16.                        Шатіло В.А. Співвідношення функцій державного апарату та механізму державної влади // Вісник Академії адвокатури України. – 2013. – Ч.2. – С. 5–11.

17.                         Держкомстат УРСР// Політика і час. – №6. – квітень, 1991. – С.70.

18.                       Корж І. Вибори в незалежній Україні // Вісник Центральної виборчої комісії. – № 3 (24), 2012 р. : http://www.cvk.gov.ua/visnyk/pdf/2012_3/visnik_st_18.pdf

19.                       Якимович Я. Матимемо президента? // За вільну Україну, 17 березня 1991р. – №66(191). – С.1

20.                       Закон Української РСР «Про Президента Української РСР» № 1295-XII

     від 5 липня 1991 р.: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1295-12

21.                       Постанова Верховної Ради «Про вибори президента Української РСР» №1299 від 5 липня 1991 р.: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1299-12

22.                        Корж І. Вибори в незалежній Україні // Вісник Центральної виборчої комісії. – № 3 (24), 2012 р. : http://www.cvk.gov.ua/visnyk/pdf/2012_3/visnik_st_18.pdf

23.                        Закон України «Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) України» №2113-ХІІ від 14 лютого 1992 р.: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2113-12

24.                        Указ президії Верховної Ради України «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України» №1435-XII від 26 серпня 1991 р.: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1435-12

25.                        Закон України «Про представника Президента України» № 2167-XII від 5 березня 1992 р.: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2167-12

26.                        Закон України «Про тимчасове делегування КМУ повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання» № 2796-XII від 18 листопада 1992 року: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2796-12

27.                        Бідність та нерівні можливості дітей в Україні / [Черенько Л.М., Полякова С.В., Реут А.Г. та ін.]; за ред. Е.М.Лібанової. – К.: Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України, Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ), Український центр соціальних реформ, 2009. – С.15–16.

28.                        Корж І. Вибори в незалежній Україні // Вісник Центральної виборчої комісії. – № 3 (24), 2012 р. – С.74–77.: http://www.cvk.gov.ua/visnyk/pdf/2012_3/visnik_st_18.pdf

29.                        Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» №254/96-ВР від 8 червня 1995 р.: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1%D0%BA/95-%D0%B2%D1%80

30.                        Там само.

31.                        Андерс Аслунд. Гіперінфляція та економічна катастрофа // Як Україна перетворилася на країну з ринковою економікою та демократією: http://www.ukrainereforms.info/?p=269

32.                        Конституція України прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/ed19960628

33.                         Ліпсет Сеймур Мартін. Центральна роль політичної культури: Даймонд Л., Платтнер М.Ф. (ред.) / Глобальне відродження демократії / Пер. з англ. – Львів: Ахілл, 2004. – С.208.

34.                        Закон України «Про вибори народних депутатів України» №541/97-ВР від 24 вересня 1997 р. : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/541/97-%D0%B2%D1%80/ed19970924/page

35.                        Історія українських виборів. Лабораторія законодавчих ініціатив: http://www.parlament.org.ua/index.php?action=publication&id=8&ar_id=11&iar_id=316&as=2

36.                        Кулик В. Дискурс українських медій: ідентичності, ідеології, владні стосунки. – Київ: Критика. – 2010. – С. 202–207.

37.                        Костенко, 1999 р. цит. за Там само.

38.                        Корж І. Вибори в незалежній Україні // Вісник Центральної виборчої комісії. – № 3 (24), 2012 р. : http://www.cvk.gov.ua/visnyk/pdf/2012_3/visnik_st_18.pdf

39.                        Колодій А. Особливості посткомуністичної трансформації // Основи демократії: видання 3-тє , доповнене / За заг. ред. А. Колодій, 2009. – С. 135.

40.                        Закон України «Про внесення змін до Конституції України» №2222-IV від 8 грудня 2004 р.: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2222-15

41.                        Там само.

42.                        Мартинюк Р. С. Критерії та чинники вибору форми правління в Україні: http://lj.oa.edu.ua/articles/2012/n2/12mrspvu.pdf .

43.                        Закон України «Про внесення змін до Конституції України» №2222-IV від 8 грудня 2004 р.: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2222-15

44.                        Указ Президента України «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України» №264/2007 від 2 квітня 2007 р.: http://www.president.gov.ua/documents/5961.html

45.                        Проблеми та перспективи розвитку багатопартійності в Україні: експертні оцінки (експертне опитування) // Національна безпека і оборона Центр Разумкова. – №5, 2010. – С.44–51.

46.                        Романюк А. Україна після виборів – перспективи відповідності демократичним стандартам : http://www.ji.lviv.ua/n50texts/romanyuk.htm

47.                        Еволюція, сучасний стан і майбутнє політичних партій в Україні: позиції фахівців (інтерв’ю) // Національна безпека і оборона Центр Разумкова. – №5, 2010. – С.35.

48.                        Рішення Конституційного Суду України №20-рп/2010 : www.ccu.gov.ua/doccatalog/document?id=122408

49.                        Закон України «Про вибори народних депутатів України» №4061-VI від 17 листопада 2011 р.: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4061-17/ed20111117

50.                        Політичні ризики і політична стабільність в Україні: Документ УНЦПД із оцінювання політичних ризиків. – Вип.11. – Суспільно-політична криза, 17 лютого 2014 р.: http://www.ucipr.kiev.ua/userfiles/Political_risks11_Jan2014u.pdf

51.                        Звернення парламентської фракції Партії регіонів до співвітчизників», 23 лютого 2014. http://partyofregions.ua/news/5309dfd9f620d2f70b000031.

52.                        Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» № 742-VII від 21 лютого 2014 р.: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/742-18

53.                        ЦВК обробила 100% протоколів. «Свобода» не пройшла / Українська правда, 7 листопада 2014 : http://www.pravda.com.ua/news/2014/11/7/7043599/

54.                        Як оновлювався склад Верховної Ради України від скликання до скликання // Система народного контролю «Слово і діло»: http://www.slovoidilo.ua/articles/5767/2014-11-17/kak-obnovlyalsya-sostav-verhovnoj-rady-ukrainy-ot-sozyva-do-sozyva.html

55.                        Офіційний веб-сайт Верховної Ради України: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/site2/p_fractions