www.ji-magazine.lviv.ua

Міхал Козак - президент польсько-українського Фонду Свободи та Розвитку, Варшава,
спеціально для BSNews і «Майдану закордонних справ»

Тези виступу польського експерта і журналіста Міхала Козака на форумі «Крим у контексті безпеки Чорноморського регіону: проблеми та перспективи», який пройшов у Стамбулі 3-4 листопада 2015 р. – до паризьких терактів.

1. Ситуація, що склалася сьогодні в регіоні Чорного моря і в Криму, має в основі кілька чинників дестабілізації – як зовнішніх, так і внутрішніх. Це політика Росії, політика Евросоюзу (а точніше, її відсутність), політика Німеччини і Франції, а також дії української влади.

Очевидним фактором дестабілізації є політика путінської Росії, дехто називає її неоімперською, я не боюся прямо назвати неонацистською. Неонацистською, між иншим, через те, чого часто не бачать або не хочуть бачити на Заході – ідеологічну базу політики Кремля – переконання про те, що рускій мір – це втілення всього найкращого в історії людства аж до теорії вищої раси: росіяни – справжні арійці.

Тут варто хоча б пригадати слова голови комітету освіти Державної Думи Росії В’ячеслава Ніконова:

«У нашої Вітчизни велике минуле. Гілка арійського племені спустилася з Карпатських гір, мирно заселила Велику Руську рівнину, Сибір, найхолоднішу частину планети, дійшла до Тихого океану, заснувала Форт Росс, ввібрала в себе соки найбагатших культур Візантії, Европи, Азії, проклала дорогу в космос... Якщо ми розділимо все людство на три групи: 1) засновників культури, 2) носіїв культури і 3) руйнівників культури, то представниками перших двох груп будуть, мабуть, лише арійці. Саме арійці створили, так би мовити, фундамент і стіни всіх людських творінь. Инші народи наклали свій відбиток тільки на зовнішню форму і забарвлення».

Нічого не нагадує? Ні, це не Гітлер, це голова комітету Державної Думи Росії.

Толерантність Заходу до російської неоімперсько-нацистської ідеології і політики довела до ситуації в молдавському Придністров’ї, війни в Грузії в 2008 р., агресії проти України з анексією Криму і війною в Донбасі і до ситуації в Чорноморському регіоні загалом.

При цьому політика Путіна і Росії, хоча сьогодні багато політиків Евросоюзу вдають, що вражені його несподіваними діями, була очевидною і цілком передбачуваною, просто це ігнорували.

Тут варто нагадати слова покійного президента Польщі Леха Качинського, сказані ним у Тбілісі влітку 2008 р. стосовно необхідності єдиного фронту проти російської політики агресії: «Сьогодні Грузія, завтра Україна, післязавтра, можливо, Польща».

ЄС і Росія у 2030 році: чотири сценарії від європейських експертів

Ольга Каретнікова

Aле замість рішучої і послідовної реакції Заходу на агресію Росії ми отримали безграмотну політику «ресета» у виконанні американської адміністрації Барака Обами, підтримку Заходом проросійського Віктора Януковича в Україні як «фактора стабілізації», німецьке і французьке ведення бізнесу з Росією замість принципів, на яких заснований післявоєнний лад в Европі і сам Евросоюз.

Протягом кількох років Захід крок за кроком переконував Путіна у вседозволеності. Ефектом цієї політики Заходу є трагедія кримськотатарського народу, який сьогодні перебуває на межі геноциду, десятки тисяч трупів на Донбасі і тисячі дітей, які сьогодні оплакують своїх батьків.

За ці страждання, кров і сльози татари та українці мають повне право сказати величезне «спасибі» США, Евросоюзу і особисто Ангелі Меркель та Франсуа Олланду.

2. Політика очікування, що ось-ось прийдуть великі, розумні дядьки й вирішать всі проблеми, як показало життя – помилкова.

Помилкова, по-перше, через те, що ці великі дядьки не такі вже й розумні, як їм самим здається, і як іноді здається тим, хто на них дивиться. По-друге, тому, що ці дядьки, якщо вже почнуть вирішувати питання, то будуть це робити не так, як би цього хотілося тим, хто чекав їх вирішення, а так, як самим цим дядькам вигідно.

Сьогодні ми маємо ситуацію повної здачі Евросоюзом своїх позицій. Замість Евросоюзу з його принципами, в створений його відходом вакуум входять окремі країни Заходу, які інтереси жителів регіону використовують як розмінну монету у своїх відносинах з Росією.

Чітким доказом цього є ситуація з Україною, Кримом і Донбасом, так звані «нормандський формат» і «мінські угоди», нав’язані Україні. Це насправді нагадує зараз ситуацію зґвалтованої і обкраденої дівчини, яка звернулася по допомогу в поліцейський відділок. Але замість уповноваженого поліцейського до неї виходить якийсь чоловік, який, виявляється, взагалі-то давним-давно дружить з ґвалтівником, і починає робити вигляд, що наводить справедливість. У результаті замість покарання ґвалтівника-грабіжника цей горе-поліцейський вимагає від дівчини, щоб та подарувала грабіжникові свій мобільний і тішилась, що їй дозволяють залишити собі хоч сім-картку, забула про покарання за зґвалтування та ще на знак примирення поцілувала ґвалтівника в щічку, бо вже октоберфест починається і горе-поліцейському хочеться пити пиво і святкувати разом з його другом-ґвалтівником.

Замість того щоб дочекатися наведення порядку жертва чує: «Дівчино, ну і чого вам треба? Ну зґвалтував вас, і що? У житті таке буває. Ідіть додому, зробіть собі нормальний макіяж, а то все обличчя в сльозах, чорнило розмазане, дивитись гидко, і не заважайте вже…»

Путін переміг, якщо ми боїмось довести революцію до кінця

Тарас Хуторний

Треба чітко і зрозуміло сказати, що підхід до агресії Росії в Україні, презентований Німеччиною і Францією, які на запрошення агресора Путіна фактично захопили собі повноваження Евросоюзу, це пряма загроза стабільності і безпеці Европи. Тут не може бути ніяких питань, це неприпустимо.

Абсолютно неприпустимими є вимоги як зі сторони агресора – Росії, так і зі сторони представників Німеччини та Франції, які підіграють йому, стосовно внесення зазначених ними змін в Конституцію та законодавство України.

Цікаво – чи погодився б уряд Франції на вимоги якихось зовнішніх гравців на закріплення на законодавчому – конституційному рівні спеціального статусу південних регіонів країни або певних районів Парижа? Або уряд Німеччини – на створення Народної Республіки Кройзберга в Берліні? Зрозуміло, що ні. Але якимсь дивним чином представники обох цих держав вважають справедливою свою вимогу внесення змін до Конституції і законів України.

Право вирішувати, яким повинен бути конституційний лад України, належить виключно народові України. Тут немає місця для зовнішніх гравців.

Тим більше неприпустимою є вимога, щоб Україна фактично відмовилася від вимоги про звільнення Криму, задовільнившись, як це не так давно сказала Ангела Меркель, «суверенітетом без Криму».

3. У цій непростій ситуації необхідним є відновлення, а якщо бути чесним – фактично, створення з нуля в рамках Евросоюзу – центру регіональної стабільності, який розумітиме ситуацію в балтійсько-чорноморському регіоні і безпосередньо від неї залежатиме.

Те, як буде виглядати регіон і як буде розвиватися співпраця в ньому, повинні вирішувати країни регіону, а не як це є сьогодні – за їхньою спиною хтось инший, на кого та чи инша ситуація в регіоні не впливає безпосередньо.

Тут варто звернути увагу на пропозицію польського президента Анджея Дуди стосовно балтійсько-чорноморського регіонального співробітництва.

Відповідаючи на питання сьогоднішнього дня, ми фактично ведемо дискусію «від учора», намагаємося виправити вчорашні помилки, які створили ці проблеми, з якими ми  боремося сьогодні. Для того, щоб реально змінити ситуацію, незважаючи на існуючі проблеми, вже зараз потрібно створювати умови для співпраці завтра і в майбутньому.

Головне в новій регіональній політиці співпраці – відійти від постійно спливаючого питання «хто зверху?» І перейти до питання «які взаємні вигоди учасники політики співпраці можуть від неї отримати?». Чому відійти? Тому що змагання через реальне чи уявне лідерство не приводить до реальних змін – реальні зміни у вигляді конкретних успішно реалізованих спільних взаємовигідних проектів, що в результаті сприятимуть стабільності, благополуччю і безпеці в регіоні – це ефект важкої роботи, а не гонки за регаліями і владною атрибутикою.

4. Регіон Чорного моря, коли на нього дивляться з Брюсселя, є якоюсь периферією Европи – а даремно.

Якщо подивимося на геополітичну карту, то побачимо, що Чорне море – це фактично внутрішнє море Евросоюзу і країн, які пов’язані з ним договорами про асоціації, або, як Туреччина, чекають вступу у ЕС. Відповідно, ставлення до регіону повинно бути не як до незрозумілої і насправді нікому не потрібною периферії, а як до повноцінного регіону Европи.

Величезні очікування і надії стосовно врегулювання ситуації в Чорноморському регіоні покладають на Брюссель і Евросоюз. Якщо чесно, я б не очікував ніякого прориву, якщо не буде в цьому напрямку самостійних кроків з боку країн регіону – членів Евросоюзу разом з країнами, асоційованими з ЕС.

Що вже маємо?

Балтійсько-чорноморський регіон – це третина членів Евросоюзу. Зараз рух у напрямку співпраці у сфері безпеки з боку балтійських країн та Швеції, відроджується робота Вишеградської Четвірки – Словаччини, Чехії, Угорщини, Польщі. З урахуванням можливої активізації Румунії та Болгарії це дає 10 з 28 країн Евросоюзу.

Болгарія – 7, 25 млн жителів, 17 місць в Европарламенті.

Угорщина – 9, 9 млн, 21 місце.

Естонія – 1, 3 млн, 6 місць.

Латвія – 2 млн, 8 місць.

Литва – 2, 9 млн, 11 місць.

Польща – 38, 5 млн, 51 місце.

Румунія – 19, 9 млн, 32 місця.

Словаччина – 5, 4 млн, 13 місць.

Швеція – 9, 6 млн, 20 місць.

Чехія – 10, 5 млн жителів, 21 місце в Европарламенті.

Разом 107 млн з 507 млн жителів і 200 з 751 місця в Европарламенті, 1500 з 4500000 квадратних кілометрів території Евросоюзу.

До того ж – 75 млн жителів Туреччини, 46 млн України, 9, 5 млн Азербайджану, 4, 5 млн Грузії, 3, 6 млн Молдови, 3 млн Вірменії – разом 141, 6 млн.

Це величезна сила, якщо ми виступатимемо разом. Це реальна сила, яка може змусити Евросоюз перестати вважати Чорноморський регіон периферією і віддавати його майбутнє в руки гравців, для яких це не просто розмінна монета в торгах з Росією. Коли ми роз’єднані, на нас ніхто не зважатиме, ніхто наші інтереси не враховуватиме. Але у нас величезний творчий потенціал.

Щоб щось реальне з цього вийшло, потрібна співпраця, заснована не на страху перед Росією, а на спільних цінностях і довгострокових інтересах партнерів.

Це можуть бути великі проекти, наприклад, у сфері енергетики. Вони красиві, тут багато заходів, великі гроші, але особисто я вважаю найефективнішою ситуацію, коли співпраця починається знизу і проявляє себе в сотнях і тисячах невеликих проектів, як економічного, так і соціального характеру.

Очевидно, що пропозиція регіонального співробітництва не може поширюватися на російського агресора. Росія винесла себе за рамки европейського товариства так само, як вісімдесят років тому за ці рамки винесла себе нацистська Німеччина, і дивлячись на настрої самих жителів цієї країни, потрібно визнати, що зробила вона це на дуже-дуже довгий період.

Просто замість ілюзій треба прийняти правду – Росії та росіянам із европейськими цінностями не по дорозі. Дивлячись на історію цієї країни, видно, що ніколи їй з ними по дорозі не було, і зараз немає жодних передумов, що колись взагалі буде.

Росії немає місця в політиці регіональної співпраці не через те, що хтось її боїться, або хтось її недолюблює, а через те що цінності, які є загальними для країн регіону – мирна співпраця і взаємовигідний розвиток в умовах демократії – для неї ці поняття і цінності чужі.

5. Перед европейськими інститутами зараз стоїть важке питання – як підтримати український народ у боротьбі за демократичну, сучасну країну і в боротьбі з російською агресією. Як допомогти йому відновити територіальну інтегральність, деокупувати Крим і змінити феодально-олігархічну політико-економічну систему країни.

Дуже часто, коли йдеться про підтримку Евросоюзом країн регіону, відразу починаються розмови про необхідність макроекономічної підтримки. Але це, як мінімум стосовно України, неправильний шлях. Я б взагалі говорив про необхідність припинення всякої фінансової підтримки українського бюджету. І це з дуже простої причини – ці гроші ніяк не поліпшать ситуацію, можна навіть сказати – вони її тільки зроблять гіршою, допомагаючи віддаляти кінець феодально-олігархічної системи.

Ще під час президентства Віктора Януковича відомий економіст Андерс Аслунд заявляв, що масштаб крадіжки бюджетних коштів в Україні – це приблизно 10 млрд доларів щорічно. Навесні цього року Міхаїл Саакашвілі стверджував, що торік вкрадено близько 7 млрд доларів. Торік організації українських волонтерів, які постачають армію, інформували про те, що в структурах міністерства оборони розкрадають до 70 % бюджетних коштів. За офіційною інформацією прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка, витрати на армію в цьому році сягли 90 млрд гривень – близько 4 млрд доларів. Достатньо подивитися звіти українських депутатів та волонтерів за останні місяці, щоб зрозуміти, що більшість цієї суми, як і минулого року, розікрали.

Майже щодня спливає нова інформація про причетність президента України, прем’єр-міністра України, міністрів, депутатів до розкрадання та відмивання мільйонів доларів і евро.

Насправді під покровом російської агресії замість змін феодально-олігархічної системи відбувається її зміцнення і одночасно політична розправа з тими, хто вимагає реальних змін. Кількість політв’язнів – противників української олігархії – вже давно за інформацією правозахисних організацій перевищила кількість в’язнів часів режиму Януковича.

Що ми бачимо? Те, що навіть у ситуації економічної катастрофи і війни Україна не потребувала б масштабної макроекономічної підтримки, якби не гігантського масштабу злодійство, яке здійснює команда Петра Порошенка – Арсенія Яценюка.

Українська влада вимагає грошей, яких, як кажуть, катастрофічно не вистачає, але в особистому житті та особистих бізнесах представники цієї влади, як не дивно під час кризи, війни і економічної катастрофи, з грошима великих проблем не мають. Достатньо згадати швидкість, з якою президент-олігарх Порошенко збільшує свої доходи.

Замість реформ, які наближали б Україну в бік европейських стандартів, маємо злодійство, що вражає своїми масштабами, все більше і більше розкручену правлячою командою олігарха Петра Порошенка хвилю переслідувань тих, хто вимагає реальних змін і виступає проти реставрації олігархічно-феодальної системи.

Саме тому потрібен новий підхід до підтримки України. А основною вимогою до української влади має стати: досить красти!

Тут не варто закривати очі на злочини тільки через те, що комусь здалося, що той, хто їх здійснює – кращий вибір. З очевидним ефектом ми це проходили з Віктором Януковичем і людьми його режиму. І плоди тодішнього закривання очей на злодійство і корупцію Европа і Україна пожинають сьогодні.

Тут потрібно підкреслити, що величезною проблемою є дестабілізуюча політика української влади стосовно окупованого Криму – це фактично підтримка російської окупації – через поставки електроенергії за ціною нижче закупівельної – у результаті тут не просто підтримка, але пряме спонсорство окупації Києвом.

Це незрозуміла ідея так званої вільної економічної зони «Крим». Це невключення в український список санкцій головних російських банків зі списку санкцій США. Це контрабандні поставки кондитерської продукції з російського заводу українського президента в окупований Крим і Донбас. Приклади можна перераховувати безкінечно.

При цьому потрібно розуміти, що Евросоюз – це не Росія Путіна. Що втручання у внутрішні процеси суверенних держав – це справа не сусідів і не Евросоюзу. Але з иншого боку, не можуть же вони не реагувати на процеси, які викликають тривогу.

Правильною в цій ситуації здається політика, яку можна назвати «нуль толерантності для феодально-олігархічної системи і одночасно максимальна і всебічна допомога для громадян, які хочуть змінювати свою країну».

Тому одночасно з жорсткою позицією щодо української влади необхідно реально підтримувати український табір змін – громадських діячів, які на місцях проводять не так звані реформи олігархічно-феодальної системи, які, як на мене, в принципі неможливі, а реально будують з нуля ефективну і сучасну систему.

При в рази менших витратах, ніж мільярди евро макроекономічної підтримки, вміло захованих в кишенях українських політиків і чиновників, вийде набагато кращий ефект.

Але, на жаль, нав’язані Україні так звані «мінські угоди» можуть сильно ускладнити цей процес.

Одним з основних елементів співпраці з Евросоюзом має бути максимально вільне пересування жителів регіону, що сприяє обміну ідей, досвіду, налагодженню контактів і розвитку економічних зв’язків. Але, на жаль, стосовно України треба висловити великі сумніви у цьому питанні. І справа не тільки в проблемах України з реалізацією «дорожньої карти», а в політиці Німеччини та Франції, які всі зусилля України тут зводять нанівець.

Вимога амністії для членів проросійських банд-формувань Донбасу, про що представники цих двох країн мовчать, закриває перед Україною можливість отримання безвізового режиму з ЕС.

На місці українців я б не чекав, що парламенти країн Евросоюзу ратифікують угоду, завдяки якій бандити, які сьогодні ґвалтують, грабують, вбивають, відрізають руки полоненим українським солдатам, у яких побачили патріотичні татуювання, каструють полонених, розрізають животи політичним опонентам, вбивають священиків инших релігійних конфесій, ніж московська гілка православної церкви, зможуть як громадяни України в якийсь момент фактично без жодного контролю заїжджати в будь-яку країну Европи.

А це не вигадані історії – це страшна реальність Донбасу.

Переконання української влади, що ті, хто чинив ці злочини, не отримають амністії, можна відкласти в сторону. Ніхто не зможе провести повноцінне кримінальне розслідування конкретних справ, та ще й згідно з «мінськими угодами» їх повинні вести псевдопрокурори, а судити псевдосудді, обрані серед проросійських бандитів.