Iван Крастєв, Стівен Холмс

Російські помилки і західні прорахунки

Безстрокова контрреволюція: нарис задумів Москви

Почувши новини про революційні події в 1848 році в Парижі, Микола I, як розповідали, кинувся в бальну залу палацу, де оголосив: «Сідлайте коней! На Париж!»

Кремль під керівництвом В. В. Путіна діє так само. Коли почалися протести проти корупції і зловживання владою в Македонії, маленькій і стратегічно не вельми важливій балканській державі, і протестувальники оточили будинок уряду і зажадали відставки кабінету, російський міністр закордонних справ поспішив заявити, що не можна допустити кольорової революції в Скоп’є.

Чому? Ключовою тут була заява міністра у виступі на Генеральній Асамблеї ООН цього року. Сергій Лавров зажадав прийняти декларацію, яка б містила норми, «які не допускають втручання у внутрішні справи суверенних держав, а також забороняють визнання державних переворотів методом для зміни влади». Москва, колись командний пункт світової комуністичної революції, тепер стала видатним захисником нинішніх урядів від неспокійних міщан.

Західним політикам здається, що стурбованість Кремля кольоровими революціями – тільки риторична фігура. Але В. В. Путін і його соратники вірять у те, що самі кажуть: за вуличними протестами стоять досвідчені розпорядники, яких прислали злісні вороги Росії. За словами Лаврова, «мимоволі виникає відчуття, що метою різних «кольорових революцій» і инших проектів зміни неугодних режимів є провокування хаосу і нестабільності».

Приступаючи до нового етапу звичайного для московської держави розширення, путінська Росія хоче показати себе охоронницею національного суверенітету. Кремль впевнений, що він не нападає, а захищається, що він лише керує лінією оборони проти американської глобалізації. Кремль представляє світові конфлікти як боротьбу суверенітету та міжнародної інтервенції, тоді як Захід бачить в них відстоювання демократії проти авторитарних режимів.

Українська Помаранчева революція 2004-2005 років стала глибокою травмою для російської еліти: вона посилила відчуття небезпеки і змусила партію влади інтерпретувати світові події через призму страху перед «керованими ззовні» кольоровими революціями. Арабська весна і особливо надзвичайна поспішність, з якою президент Барак Обама позбувся Хосні Мубарака, єгипетського президента, який починаючи з приходу до влади в 1981 році завжди декларував свою прихильність до політики США, посилили впевненість Кремля в тому, що США – глобальний агент переворотів і безчинства. Росія відразу ж почала намагатися розширити співпрацю не тільки з союзниками в Середній Азії, але і з Китаєм.

Як не дивно, саме глобальна війна Кремля проти революцій, а зовсім не московська Realpolitik (прагматична політика) – головна перешкода для нормалізації відносин між Росією і Заходом. На Вашингтон і Брюссель Росія покладає відповідальність за події, які явно не знаходяться під їхнім контролем. Хвилі народних протестів, що часто не мають лідерів і не пов’язані з політичними партіями чи профспілками, – примітна особливість нашого часу. Такі протести починаються і в демократичних, і в авторитарних країнах, на всіх континентах. Хоча ці протести висловлюють загальне незадоволення в світі правлячими елітами, поки що рано давати остаточну оцінку їхньому політичному значенню.

Як у параноїків бувають і справжні вороги, так і у спонтанних вуличних протестів можуть бути групові інтереси. Звичайно, будь-які сили, в тому числі міжнародні, можуть стрибати в уже розігнаний віз, намагаючись звернути на свою користь самозароджені протести, зв’язавши їх з абсолютно далекими для них питаннями міжнародної політики. Великою помилкою є думати, що протестна активність натхненна і спрямована з-за кордону. Але у випадку Росії ця помилка виявилася образливою. Росія намагається втрутитися в те, що Захід вважає глобальним інституційним порядком, не тому що вона повертається до совєтського «імперіалізму», а тому що вона бере на себе місію контрреволюції в світі, в якому Вашингтон їй здається головною революційною силою. Така формула конфлікту, якому не видно кінця.

Росія вимагає від Заходу того, що жодна демократична влада не може пообіцяти або забезпечити, а саме, гарантувати, що протести ніколи не вирвуться на вулиці Москви або Пекіна і, що навіть якщо протести почнуться, західні уряди і медіа їх засудять. Така вимога можлива тільки при полум’яній впевненості, що нібито жоден протест поза Европою і США не починається без їх таємної підтримки.

Одним словом, нездатність Заходу зрозуміти Росію існує не через нав’язливу відмову серйозно рахуватися із законними інтересами Москви. У цій нездатності виразилося небажання усвідомити, як Кремль, як і багато країн «решти світу», інтерпретують основні цілі і наміри міжнародної політики Заходу.

Джерело: Financial Times