www.ji-magazine.lviv.ua

Сергій Крижанiвський

Україна більше трьох століть перебувала під впливом Росії і її бажання діаметрально змінити зовнішній вектор розвитку, призвело до агресії Росії в Україні в 2014 році – одразу після Революції Гідності і повалення авторитарного проросійського режиму Віктора Януковича. Зосередження на Европейському виборі України, практично ніхто у світі не заперечував, крім Росії. Режим Путіна після введення економічних санкцій дав тріщину в намірі створити повноцінну евразійську Спільноту (економічний Союз). Бажання Кремля повернути Україну в свою зовнішньополітичну орбіту за допомогою анексії Криму та розв’язання Донбаської бійні, теж ослаблює позиції Росії, як світового лідера з вирішення конфліктів. Втручання в сирійську війну принесе Росії не тільки економічні втрати, а ще й погіршення відносин із Західним світом, а також з низкою азіатських і Близькосхідних країн.

Історія Сирії неоднозначна. Дамаск є колискою практично всіх світових релігій і цивілізацій. Її геополітичне становище на Близькому Сході має величезне значення не тільки в регіональному сенсі, а й у планетарному. США і Росія більше 70 років змагаються за вплив на цю країну, виходячи зі своїх економічних інтересів. У 1967 році Сирія розірвала дипломатичні відносини зі Сполученими Штатами після арабсько-ізраїльської війни. Відносини відновили в 1974 році. У 1979 році Сирію внесли в американський список держав-спонсорів тероризму, в цьому ж році стосовно неї застосували економічні санкції.

У 1990-2001 роках США і Сирія співпрацювали у вирішенні деяких регіональних питань, але в 2003 році відносини знову погіршилися. Питання стосовно Сирії, що викликають заклопотаність уряду США: відмова сирійського уряду боротися з іноземними бойовиками, які використовують Сирію як транзитну базу на шляху до Іраку; відмова сирійців депортувати з країни соратників колишнього режиму Саддама Хуссейна; втручання сирійців у справи Лівану; підтримка палестинських бойовиків; ситуація з правами людини; прагнення роздобути зброю масового знищення. На початку 2009 року США почали переглядати свою політику щодо Сирії у світлі змін в країні та регіоні, що призвело до того, що обидві країни знову почали співпрацювати у вирішенні регіональних питань.

Путін і провокація великої війни Північ-Південь

Дмитро Редько

У березні 2011 року групу сирійських студентів заарештували в місті Дера за написання політичних графіті на стінах будинків, після цього в місті почалися акції протесту. Сирійський уряд неадекватно відреагував на демонстрації, застосувавши силу до протестувальників, в результаті чого по всій країні почали спалахувати повстання, які з часом переросли в повномасштабну громадянську війну. Уряд США неодноразово закликав президента Башара аль-Асада піти у відставку і дати можливість сформувати перехідний уряд. Жорсткі санкції США стосовно сирійського режиму впроваджують, координуючи дії з країнами Европи, Азії та арабського світу.

У 2004 році Сирія стала предметом економічних санкцій з боку США, більшість американських продуктів заборонено експортувати в цю країну. У серпні 2008 року ввели нові санкції, згідно з якими американські компанії не могли більше брати участь у видобутку сирійської нафти. У квітні 2011 року уряд США ввів додаткові санкції проти осіб, замішаних в порушеннях прав людини і підтримці режиму Асада.

В інтерв’ю фахівця з енергетики Близького Сходу Давида Амселлема французькому виданню «Атлантіко» у березні 2015 року чітко простежується причина сирійського конфлікту в світовій війні за газ.

«У сирійському конфлікті багато сторін, і його не обходить економічне протистояння ключових гравців регіону. А недавнє виявлення великих нафтогазових родовищ розпалює посягання сусідніх держав. За даними опублікованого в 2010 році дослідження Геологічної служби США, в цьому басейні є 1,7 мільярда барелів нафти і майже 3,5 трильйона кубометрів газу. У планетарних масштабах, мова йде всього лише про 1% резервів, що набагато менше за ресурси таких країн як Іран (18,2%), Росія (16,8%) і Катар (13,3%). Тим не менш, вони відіграють велику роль для середземноморських держав, тому, що ті можуть таким чином добитися енергетичної незалежності або навіть стати експортерами енергоносіїв.

Перш з все це стосується Ізраїлю. У двох його найбільших родовищах, Тамарі і Левіафані (їх виявили відповідно в 2009 і 2010 роках), знаходиться більше 900 мільярдів кубометрів газу. Біля берегів Кіпру також знаходиться відкрите в 2012 році родовище «Афродіта» з 200 мільярдами кубометрів.

Ізраїльські знахідки відразу ж стали джерелом конфлікту з сусіднім Ліваном, який заперечує право на родовища. Дві ці держави досі не підписали угоди про морський кордон і заявляють про своє право на зону в 850 квадратних кілометрів від їхніх берегів. Жодне з ізраїльських родовищ не перебуває у цій зоні, проте, в майбутньому, там все ж можуть виявити ресурси, що тільки загострює суперництво двох країн. Крім того, навколо середземноморського газу розгорівся і инший конфлікт, між Кіпром і Туреччиною. Анкара оспорює виключне право Республіки Кіпр на родовище «Афродіта» і вимагає розділити його з Турецькою Республікою Північного Кіпру, яку поки що не визнав ніхто крім самої Туреччини. Як би там не було, родовища не тільки плодять конфлікти, але і сприяють формуванню партнерських зв’язків, наприклад, між Ізраїлем, Грецією та Кіпром.

Зачем Путин реализует в Сирии “украинскую стратегию”

Николай Воробьев

Велика частина середземноморських нафтогазових ресурсів цілком може виявитися у виключній зоні Сирії. Тим не менше, ці резерви не грають ніякої важливої ролі в сирійському конфлікті, тому що жодне родовище досі не знайшли і не розробляють. Поки все це – «віртуальні питання».

У сирійській кризі енергетику слід розглядати в двох географічних масштабах. Перш за все, на рівні Сирії мова йде про прагнення учасників конфлікту взяти під контроль комплекси нафтовидобутку (вони здебільшого знаходяться на північному сході країни), щоб витягти для себе економічну вигоду. На регіональному рівні все пов’язано насамперед з тією роллю, яку може зіграти Сирія у транспортуванні енергоносіїв (це дозволяє частково зрозуміти позиції сусідніх держав в нинішній кризі). Сирія межує з Іраком і Туреччиною і володіє виходом до моря, що перетворює її на ідеальний коридор для транзиту близькосхідного газу в Европу. До початку сирійської кризи Іран і Катар роздумували про прокладання газопроводу для експорту ресурсів з їхнього загального гігантського родовища Південний Парс. Катарський газопровід мав пройти через союзні Саудівську Аравію та Йорданію, а іранський – через Ірак. Зрештою Дамаск в 2011 році віддав перевагу проекту Тегерану, чим були вкрай незадоволені в Досі. Це енергетичне протистояння відбилося на позиціях у громадянській війні, бо Іран залишився союзником Дамаска, а Катар почав фінансувати налаштовані проти режиму угруповання бунтарів».

Аж до осені 2013 р. позиції «заливних» монархій з сирійського питання цілком збігалися з інтересами США. Аналіз цих підходів можна знайти в статті американського політолога Джорджа Фрідмана «Сирія, Іран і баланс сил на Близькому Сході». Враховуючи те, що очолювану Фрідманом організацію STRATFOR часто називають «тіньовим ЦРУ» ця стаття є не просто думкою експерта. У ній висловлено побоювання «масивного зсуву в балансі сил в регіоні після виведення американських військ, в результаті чого Іран перетвориться з маргінальної країни на наддержаву». Фрідман проаналізував причини ірано-сирійського стратегічного партнерства: «Іранський ісламістський режим дав світському сирійському режиму імунітет від шиїтського фундаменталізму в Лівані. Що ще важливіше, він надав йому підтримку в його ліванських авантюрах і захист від можливих протестів сунітської більшості в самій Сирії». У статті підкреслюється, що ірано-сирійський альянс набув довготривалих, стабільних обрисів на близьке майбутнє. Звідси можна зробити висновок про те, що в разі політичного виживання Асада (стаття написана тоді, коли протестні виступи в Сирії вже були в самому розпалі), Іран виграє від цього найбільше. Фрідман писав: «Якщо Ірак потрапить під довготривалий іранський вплив, а режим аль-Асада, ізольований від решти світу, але підтриманий Іраном, виживе, то це дозволить Тегерану підім’яти під себе сферу впливу, що простирається від західного Афганістану до узбережжя Середземного моря (через Сирію і володіння «Хізбалли»). Така перспектива несе можливість розгортання іранських збройних сил в західному напрямку і має далекосяжні наслідки». На думку Фрідмана, в такому випадку іранська сфера впливу буде зачіпати північні кордони Саудівської Аравії і Йорданії, а також південні рубежі Туреччини. Іранська здатність привести в цей регіон значні сили особливо збільшує ризики для Саудівської Аравії. З цього, за словами Фрідмана, випливає, що Сполучені Штати, Саудівська Аравія, Туреччина та Ізраїль повинні зробити все можливе для того, щоб запобігти такому розвитку подій.

Російські ж інтереси чітко простежуються в бажанні Москви через Туреччину зв’язати Сирію з прокладанням газопроводу в Европу. Входження Кремля в сирійський конфлікт є нічим иншим, як бажанням утримати цей регіон під своїм контролем.

Недавні бомбардування опозиційних сил авіацією РФ, а так само мирних міст, ніяк не пов’язані з придушенням військових формувань ІДІЛ. Більше того, Москва грає м’язами, тим самим показуючи США, Европі – хто в домі господар. Страждають від цього не тільки мирні жителі сирійських провінцій, а й американсько-російські відносини.

Найважливіше, що Близькосхідний конфлікт може так само як і український конфлікт призвести до застосування ядерної зброї Росією чи США, а також змусити Іран продовжити створення своєї ядерної бомби.

Україна стурбована сирійським конфліктом не менше, аніж агресією з боку Росії на Донбасі та в Криму. Дозвіл про застосування збройних сил РФ президентові Росії, Рада Федерації надала без посилання на Сирію, а чітко вказавши – ЗА КОРДОНОМ.

Будемо пильні, як і під час Революції Гідності. Ми пам’ятаємо – вторгнення в Крим російський десант почав 20 січня 2014 року.