www.ji-magazine.lviv.ua

Євген Курмашов – директор політичних програм Інституту Горшеніна

Вступ

Події під Верховною Радою 31 серпня мали великий вплив на українське суспільство і отримали широкий резонанс не тільки в українських, але і в західних ЗМІ. А також – в російських. Розіграна кривава драма багатьом могла здатися знайомою. Сценарій подій, їх послідовність, фінальна телевізійна картинка – все це не було новим для українських глядачів. Тих, хто детально пам’ятає 1 грудня 2013 р. на Банковій, трилер 31 серпня під стінами парламенту не мав здивувати.

Більше того, склад учасників що тих драматичних подій, що цих – практично не змінився. З одного боку – бійці внутрішніх військ МВС (сьогодні – Нацгвардія), з иншого – розділені (на перший погляд) групи радикально налаштованих активістів, плюс неабияка кількість представників до недавнього часу головної націоналістичної партії країни «Свобода». Ті ж метушливі, мов БПЛА, телекамери російських каналів, і в кульмінації – насильство і кров. Єдина відмінність сюжету, яка для когось може здатися значущою, але з погляду телевізійної картинки не має великого значення – постраждала сторона. Тоді – протестувальники, сьогодні – правоохоронці. Але суті це не змінює. Потрібний образ ситуації в столиці України створено – на вулицях Києва знову панує насильство, від вибухів гранат та піротехніки гинуть люди, влада погано контролює ситуацію, український народ знову демонструє відсутність єдності.

У ймовірність того, що бойові дії, нехай і в такому локальному вигляді, можуть перенестися в центр Києва, ще в серпні 2015 р. вірили не багато. Тим не менш, це виявилося можливим. Більше того, механізм запуску подібного сценарію виявився зовсім нескладним. Символічно, що вибух київської гранати стався якраз в останній день літа. Літа, яке відзначилося безпрецедентним накачуванням інформаційного середовища відразу декількома темами та напрямками. Серед них – нібито зрадницька політика влади, колабораціонізм з агресором, несправедливе ставлення до праворадикальних організацій, ігнорування представниками державної влади подвигів і заслуг добровольчих батальйонів і так далі. Тому вибух під парламентом не був випадковістю. Навпаки, щось подібне обов’язково мало трапитись. Ця подія логічно вимальовувалося з того інформаційного поля і того напруження, яке накопичувалося кілька місяців в соціальних мережах, зріло в праворадикальних «пабліках», живилося заявами та закликами правих лідерів.

Для кого старався Тягнибок під Верховною Радою?

Сергій Клімовський

31 серпня змусило багатьох спостерігачів та експертів по-новому поглянути на роль і місце праворадикальних організацій в українській політиці. Причому мова йде не тільки про політичні партії, що прямо ідентифікують себе як націоналістичні, а й про розділені групи праворадикальних елементів, які здатні демонструвати зразкову мобільність і готовність до акцій прямої дії на вулицях українських міст. Тривалий час, поки ще відчувався стійкий післясмак Майдану, а сотні бійців добровольчих батальйонів на Донбасі демонстрували чудеса хоробрості й героїзму, праворадикальні організації сприймала значна частина суспільства як сподвижників Другої української республіки. Проте низка подій минулого літа – включаючи маневри «Правого Сектора» в Закарпатті, а також саму бійню під парламентом 31 серпня, остаточно перевернули цю сторінку історії постреволюційної України.

З настанням осені Україна увійшла і в новий політичний сезон. На передвиборчому полі гратимуть (і вже грають) багато суб’єктів, і не тільки внутрішніх. Події останніх днів і тижнів підказують, що націоналістичні партії та організації, які вже давно стали фактором української політики, залишають за собою право активно впливати на ситуацію і в рамках нового політичного сезону.

Ця стаття, а також серія наступних статей автора – є спробою проаналізувати гравців, які діють на праворадикальному фланзі в Україні. Електоральна ніша націоналістичних партій сьогодні становить трохи більше 5% по країні загалом. За майже рік, що минув з моменту парламентських виборів, на яких «Свобода» і «Правий сектор» на двох набрали сумарно 6,5% голосів виборців, картина не зазнала принципових змін. А отже, боротьба за мобілізацію і симпатії електорату обіцяє бути активною. Плюс, не варто забувати про цілі зовнішніх гравців. Перш за все – Росії. Не варто забувати, що відправною точкою для дестабілізації ситуації як в окремо взятому регіоні, так і в Україні загалом, в нинішніх умовах може стати не тільки проросійський сепаратизм, але і правий радикалізм. Як показав досвід Мукачево, праворадикальні об’єднання мають великий ресурс для розгойдування ситуації в західних областях України, а події 31 серпня продемонстрували непоганий потенціал радикалів і націоналістів для дестабілізації ситуації під самим носом влади – у центрі столиці. Причому, порівняно невеликими ресурсами. А отже, активність правих партій, як вже неодноразово бувало в новітній українській історії, може зіграти на руку і кремлівським стратегам, багатоходова комбінація яких щодо України в активній стадії реалізації і ще дуже далеко до фіналу.

Однак, про все по порядку.

Враховуючи, що головною темою останніх кількох тижнів стала діяльність партії «Свобода», а також дії їхніх представників під стінами парламенту 31 серпня, логічно буде почати аналіз саме з політичної сили Олега Тягнибока.

Партія «Свобода», всупереч поширеній думці, є доволі досвідченим і далеко не новим гравцем на політичному полі України. Безумовно, більшість виборців, що живуть на схід від Хмельницька, а також далекі від тонкощів української політики, дізналися про «Свободу» вже за часів президентства Віктора Януковича. Сама партія сформувалася в єдину політичну силу і обрала своїм лідером Олега Тягнибока ще в лютому 2004 року. До цього партія носила менш гучну назву, але вона більше відповідала ідеологічній платформі – Соціал-Національна партія України (СНПУ).

Ющенко, вибори і нова загроза з Галичини

Важливо відзначити, що ребредінг СНПУ в «Свободу», а також поява на керівному посту яскравого і харизматичного націоналіста Тягнибока, відбулися в період серйозної політичної турбулентності в Україні – за 9 місяців до президентських виборів. Саме тоді  Адміністрація Президента України, яку очолював Віктор Медведчук, шукала найбільш оптимальні сценарії спадкоємності влади і непотрапляння президентської влади в руки головного і найбільш рейтингового кандидата в президенти Віктора Ющенка. Генеральною ідеєю на той момент була концепція зміни Конституції і перетворення України на парламентсько-президентську республіку зі значним ослабленням постаті президента. Однак сценарій виявився складним, бо протягнути через парламент поправки до Конституції, не маючи 300 голосів, а також маючи справу з сильною парламентською опозицією, було практично нереально. Саме тому, починаючи з кінця 2003 року, почали розробляти і паралельний план повноцінних виборів президента під наявні у Леоніда Кучми повноваження, з єдиним кандидатом від влади (яким в результаті став чинний тоді прем’єр-міністр Віктор Янукович).

Тягнибок через сімейні зв’язки і кадебістське минуле свого батька висить на гачку у ФСБ

Тарас Чорновіл

Вже влітку 2004 року «Свобода» взяла на себе роль своєрідного центру консолідації «старих» націоналістичних сил – до партії приєдналися Конгрес Українських Націоналістів (КУН) і націоналістичні організації ОУН та ОУН (б). Як свідчить офіційна історія партії, на тому ж з’їзді прийняли рішення про підтримку кандидатури Віктора Ющенка на президентських виборах.

Варто відзначити, що влітку 2004 року, після квітневого провалу конституційної реформи і висунення Віктора Януковича єдиним кандидатом від влади, поступово почали з’являтися й перші елементи контр-кампанії щодо Ющенка і опозиції, яку вела Адміністрація Президента, очолювана Медведчуком, і штаб єдиного кандидата від влади, який очолював Андрій Клюєв. До появи знаменитої карти України, що розділяє українців на три сорти, ще залишалося кілька місяців, проте технологія, спрямована на формування образу Ющенка як войовничого націоналіста, що збирає навколо себе праворадикальні сили, вже повним ходом працювала.

Сьогодні багато експертів і аналітиків називають президентську кампанію 2004 року першим пробним каменем розколу українського суспільства в електоральних цілях. Саме та кампанія стала експериментальним полігоном для тестування маніпулятивних технологій, які в майбутньому стануть суттю політичного процесу в Україні на багато років. Саме тоді прийняли рішення звузити формат президентських виборів до простої технології – створення націоналістичної загрози для електорату південного сходу України, і на тлі цієї загрози мобілізувати населення лівобережної України на користь кандидата від влади.

Сьогодні складно сказати, чи грав у цьому сценарії Олег Тягнибок свідому роль, а чи його невгамовну політичну енергію використали «втемну». Навіть десяток непрямих доказів, відгуків та свідчень, не замінять одного прямого. Однак безперечним залишається те, що в тій кампанії Тягнибок і «Свобода», будучи частиною широкого фронту підтримки опозиційного кандидата Ющенка, постійно забезпечували російські та українські телеканали «потрібною» картинкою і «потрібною» риторикою, яка на диво вдало лягала в контекст загального задуму кампанії провладного і проросійського кандидата Януковича.

Таким чином, учасником інформаційних ігор та воєн Олег Тягнибок став доволі давно. Президентська кампанія 2004 року взагалі виявилась найбруднішою в історії України з погляду використання маніпулятивних і «чорних» технологій. Ближче до дати першого туру виборів інформаційний простір наповнили й инші псевдо ультраправі «фріки», які висловлювали свою палку підтримку Віктору Ющенку по сусідству з його ж рекламними роликами. Однак такі «одноразові» персонажі української історії виборів як, наприклад, Роман Козак навряд чи сильно запам’яталися великій кількості українських виборців. Инша справа – Олег Тягнибок, який після 2004 року тільки почав велику роботу над створенням першої в Україні системної, добре організованої всеукраїнської націоналістичної партії.

Інтервенція на Схід

Чому Тягнибок є дійсно унікальним політиком серед багатьох инших соратників по націоналістичному цеху? Насамперед, тому, що він перший з них, хто зрозумів, що створення справжньої загальнонаціональної партії з націоналістичною ідеологією – це не утопія, а реальна можливість.

Тягнибок і група його однодумців першими усвідомили, що націоналістична партія в умовах політичної конкуренції зовсім не зобов’язана обмежувати свою діяльність традиційним анклавом, що складається з кількох регіонів західної України. Що епоха президентства Ющенка – м’якого націонал-демократичного президента, при якому ресурси для політичної діяльності валялися буквально під ногами – це найкращий час для розширення організаційної та електоральної бази. Що важливо – не тільки на центральну Україну, а й на Схід, де, всупереч поширеному стереотипу про тотальну неприязнь до націоналістичної ідеології, завжди існували серйозні передумови для розвитку та успіху.

Не останню роль зіграло саме це стратегічне рішення, прийняте на рубежі 2005-2006 років, що допомогло «Свободі» продемонструвати сенсаційний результат на парламентських виборах 2012 року. Однак при цьому, на парламентських виборах 2006 і 2007 років, при стовідсотковій пропорційній виборчій системі, «Свобода» все ще була нездатною подолати необхідний бар’єр для того, щоб потрапити в парламент.

Тим не менш, «Свобода» не випадала з політичного життя країни. У ті роки партія Тягнибока успішно спростовувала ще один поширений стереотип про те, що будь-яка українська партія має право на існування тільки при наявності статусу парламентської. «Свобода» досить ефективно вела політичну роботу, навіть перебуваючи за бортом Верховної Ради і без будь-якого представництва у виконавчій владі. Рідкісна, варто визнати, здатність для українських політичних партій, що впадають в параліч і смертельну кризу відразу після провальних виборів і непотрапляння в парламент.

Саме в 2005-2009 роки Олег Тягнибок та «Свобода» здійснюють активну політичну інтервенцію на південний схід України. Лідер партії відвідує Харків, Луганськ, Дніпропетровськ, Одесу. Йому приносить особливе задоволення факт настороженого сприйняття його персони місцевими журналістами, експертами, політиками і лідерами думок. Паралельно з публічними візитами формується і фундамент партії на місцях – проходить активний кастинг регіональних політичних лідерів. Відбір відбувається серйозний. Присутнє усвідомлення того, що сильний лідер регіональної організації на Сході – дорівнює сотні боєздатних і ефективних кадрів в Івано-Франківську чи Тернополі. Поступово «Свобода» стає і точкою тяжіння для розрізнених праворадикальних громадських організацій та дрібних партій, члени яких досить активно вливалися до лав Всеукраїнського Об’єднання.

Окрім активної роботи зі створення справжньої партійної структури, «Свобода» на чолі з Тягнибоком не припиняла працювати і на користь російського медійного дискурсу щодо української тематики. Після Помаранчевої революції і приходу на президентський пост Віктора Ющенка стало швидко зрозуміло, що реванш Кремля на українській території є лише питанням часу. Відкрите поле для політичної конкуренції, розосередження ресурсів між кількома великими бізнесово-політичними гравцями, ослаблена президентська влада – все це було прекрасною можливістю не тільки для націоналістичної «Свободи» ефективно і швидко вибудувати партійну структуру, але і створювало прекрасні умови для роботи на українському полі для сильного зовнішнього гравця – Росії.

Враховуючи, що в 2005-2009 році більше 50 % українського електорату буквально жило всередині російського інформаційного простору (перш за все завдяки високому рівню довіри до російських федеральних каналів і їх покриття), діяльність «Свободи» в цей період стала одним з ключових інструментів створення необхідної напруги по лінії «центральна українська влада» – «південний схід». Ющенка сприймали як слабкого президента, який не контролює праворадикальні угруповання. Знову ж таки, збіг чи чийсь точний розрахунок, але саме в 2005 році партія «Свобода» спільно з київським крайовим братством ОУН-УПА почала проводити в столиці України щорічний Марш УПА – подія малозмістовна, але яскрава і демонстративна з погляду створення потрібної телекартинки. Жителям східної України демонстрували націоналістів, які ще кілька років тому настільки привільно почувалися лише в межах рідної Галичини, а сьогодні спокійнісінько марширують з портретами Степана Бандери вже по Хрещатику.

Ще за часів президентства Ющенка «Свобода» почала активно відпрацьовувати тему несвоєчасності дискусій про вступ України в НАТО і Европейський Союз, посилаючись на бюрократизацію останнього, а також зайвий мультикультуралізм. Не полишала «Свобода» і свою улюблену тему, вбиваючи клин у відносини України зі своїм донедавна головним европейським лобістом Польщею – питання Волинської трагедії. Починаючи з 2003 року і до сьогодні ВО «Свобода» та її лідери залишалися послідовними «промоутерами» теми, яка завжди залишала негативний осад у відносинах офіційного Києва та Варшави.

Дійсно, з погляду націоналістичної ідеології політична поведінка ВО «Свобода» завжди залишалася безперечною і внутрішньо несуперечливою. Партію складно звинуватити у відступництві від базових принципів. З погляду цілісності образу «Свобода», мабуть, завжди виглядала досить органічно. І під час проведення Маршів УПА, і критики недоліків Евросоюзу, і навмисного відстоювання своєї правди у трагічних подіях на Волині часів Другої Світової війни. Однак для багатьох спостерігачів також очевидно і те, що діяльність будь-якої партії ніколи не відбувається в безповітряному просторі. Завжди існує якийсь політичний контекст. І так траплялося, що Олег Тягнибок і його партійці аж надто часто в цьому контексті виявлялися, м’яко кажучи, не на висоті.

«Свобода» залишалася вірною своїй достатньо цілісній позиції, однак в інформаційному полі завжди приносила більше користі російським «творцям реальності», ніж державним інтересам України. Кожен такий приклад породжував масу пересудів і звинувачень у прямій і неприкритій роботі «Свободи» на великовагових політичних гравців – таких як Кремль, а також ситуативного політичного союзника Кремля всередині України – Партію Регіонів і команду Віктора Януковича.

Між Тимошенко і Януковичем, або нова ера «Свободи»

Сьогодні, майже через шість років, можна згадати і про вкрай дивне позиціонування Олега Тягнибока в ході президентських виборів 2010 року. Особливо – між першим і другим туром виборів.

Саме тоді, в один з ключових моментів політичної історії України з 17 січня по 7 лютого 2010 року, ВО «Свобода» заявило про свою повну і беззастережну підтримку кандидата в президенти Юлії Тимошенко і закликало громадян України не віддавати жодного голосу за Віктора Януковича.

Разом з тим, обмовки все ж виникли. А їхня значущість, як виявилося, перевищила важливість самого факту підтримки «Свободою» Тимошенко. Перш за все Олег Тягнибок і його партія запропонували Юлії Володимирівні Тимошенко оприлюднити підписані в січні 2009 року газові контракти з Москвою. Згідно з офіційною позицією партії – саме така відвертість з електоратом дозволяла Тимошенко розраховувати на голоси націоналістично налаштованих виборців. Дивна підтримка, чи не так? Особливо в ситуації, коли 1-2 відсотки голосів вирішували долю самої Тимошенко, а також країни на багато років вперед (як потім, до речі, і сталось).

Офіційний сайт «Свободи» також нагадує всім тим, хто забув, що між першим і другим туром президентських виборів 2009-2010 Тягнибок і соратники також активно «відпрацювали» тему забутої вже до того часу «справи Лозінського», закликавши Тимошенко покарати тих своїх депутатів, хто вигороджував колегу-вбивцю кілька місяців тому. Ну і на останок «свободівці» закликали Тимошенко публічно визнати ОУН-УПА борцями за державну незалежність України, і додатково – гарантувати, що вона, як президент, не скасує укази про присудження звань Герой України Роману Шухевичу та Степану Бандері.

Як знаємо, сильна підтримка «Свободою» Юлії Тимошенко на тих виборах не допомогла. До влади в Україні прийшов Віктор Янукович, і це відкривало перед «Свободою» набагато ширше поле для подальших дій, ніж партія мала навіть у роки президентства Ющенка. Перспективи розширення радикальної націоналістичної ніші здавалися багатообіцяючими. Адже ще до приходу Віктора Януковича до президентської влади, Партія Регіонів багато років демонструвала політичний прагматизм – підкреслену орієнтованість виключно на «свій» електорат. Математичний розрахунок «регіоналів» був правильний – у регіонах Східної та Південної України, а також в Республіці Крим, завжди жило більше виборців, ніж на всій правобережній Україні разом взятій. Саме ця обставина допомогла Віктору Януковичу перемогти на президентських виборах 2010 року, а Партії Регіонів у 2012 році закріпити успіх на виборах парламентських.

Разом з тим, прагматизм Януковича і Партії Регіонів мав і зворотний бік – повне і демонстративне нехтування інтересами «не свого» електорату. Вже до середини 2010 року стало зрозуміло, що режим Януковича рухається в бік легкого авторитаризму, проросійської гуманітарної політики, націлений на фізичне усунення з політичної арени опозиційних лідерів, що мають рейтинг народної підтримки, а також знищення їхньої ресурсної бази.

Разом з тим, м’який авторитаризм Януковича, а також його маневри то на російському, то на европейському треках, мали в основі створення якоїсь нової політичної реальності. Такої реальності, при якій політична конкуренція перетворювалася лише на видимість. Усередині такої «керованої конкуренції» жоден принциповий політичний опонент не мав жодного шансу кинути реальний виклик президенту і його команді.

У питанні створення нової політичної реальності в Україні Всеукраїнське Об’єднання «Свобода» дуже пасувало. Їхня активна діяльність вирішувала для архітекторів внутрішньої політики з команди Януковича відразу кілька завдань. По-перше, забезпечувала перманентну мобілізацію «свого» електорату в контексті подальших виборчих кампаній. Створення картинки насування націоналістичної загрози, яка походить із Західної України, здатна була тримати в тонусі ядерний електорат Партії Регіонів стільки, скільки це було необхідно. По-друге, виникнення нових яскравих проектів на протестному фланзі допомагало стримувати діяльність Тимошенко і не давало можливості БЮТу монополізувати опозиційну нішу. А, враховуючи системну роботу по відрізанню партії Тимошенко від усіх можливих ресурсів у 2010-2011 роках, і точкового надання подібних ресурсів в руки «Свободи» (того ж медійного ресурсу, яким «Свобода» розпоряджалася практично безмежно всі роки президентства Януковича), саме під партію Олега Тягнибока посилено формувався образ головної опозиційної сили в країні. І, нарешті, третє – протягом 2010-2013 років активності «Свободи» допомагали технологам Банкової переконати суспільство, що опозиція може бути тільки націоналістичною, праворадикальною і деструктивною. А отже – маргінальною.

Імпульсом до місцевих виборів 2010 року для «Свободи» стали Харківські угоди. Партія виступила з різкою критикою домовленостей Януковича і Медведєва, а спікери «Свободи» отримали доступ до провідних телеканалів країни. Владі було вигідно, щоб критика Харківських угод звучала переважно з вуст праворадикалів. «Свобода», у свою чергу, вдало входила у виборчу кампанію, завоювавши репутацію борців з проросійською політикою Януковича. Розрахунок знову виявився правильним – на місцевих виборах-2010 «Свобода» змогла мобілізувати електорат низки центральних і західноукраїнських областей, а в трьох з них – Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській – отримати більшість у місцевих радах.

Схоже, що сьогодні, атакуючи Мінські угоди напередодні місцевих виборів 2015 року, Тягнибок і його команда фактично намагаються повторити свою ж технологію зразка 2010 року. Знову перед місцевими виборами розігрується карта «антиукраїнських» угод, тільки цього разу не «харківських», а «мінських». Меседжі і телевізійна картинка дуже схожі – звинуватити чинну владу в змові з Кремлем, сформувати образ парламенту як абсолютного «зла» і головного місця, де за вказівкою президента «зливають» українські інтереси. Чи варто говорити, що як у першому, так і в другому випадку, створена «Свободою» картинка вдало вписується в пропагандистську повістку російських федеральних каналів. Події 31 серпня біля стін Верховної Ради, мабуть, стали найбільшою професійною удачею російських пропагандистів за весь 2015 рік. І чи лише удачею?

Доцільно згадати й инші подібні прецеденти, коли помітні і яскраві політичні акції «Свободи» вдало лягали в кремлівський пропагандистський контекст, а також допомагали команді Януковича формувати вигідний порядок денний. Серед них особливо виділяються провокації 9 травня 2011 р. у Львові, а також так званий «мовний закон» Ківалова і Колєсніченка, за який проголосували у Верховній Раді в липні 2012 року, і який став технологією успішного входу в парламентську кампанію як для Партії Регіонів, так і для «Свободи». До слова, перші серйозні «бойові дії» між праворадикальними організаціями та міліцією відбулися в Києві саме в дні так званого «мовного майдану». До цього практично жодна акція протесту, проведена в столиці, включаючи і пам’ятний Податковий Майдан, не доходила до такого агресивного фізичного протистояння, насильства, використання міліцією спецзасобів і так далі.

Спостерігач сам може зробити висновки, чи був «мовний Майдан» технологією, всередині якої кожен учасник чітко дотримувався своєї ролі, чи це була дурість тодішньої влади, що викликала праведний народний гнів. Правда, швидше за все, виявиться десь посередині. Хто уважно стежив за подіями в ті дні, безумовно, підтвердить, що щирих заступників державної мови на Европейській площі та перед Українським домом було не мало, однак аналіз дій протиборчих сторін, а також телевізійна картинка, може наштовхнути досвідченого спостерігача і на инші висновки.

Активна рекламна кампанія, тури лідерів партії по регіонах, мобілізація виборців в базових областях, кілька гучних акцій ближче до самої дати виборів – наприклад, черговий багатотисячний Марш УПА в столиці України за 2 тижні до дня голосування, який тиражували всі без винятку провладні канали – і в листопаді 2012 року ВО «Свобода» тріумфально входить в парламент, набравши 10,44% голосів виборців за пропорційною частиною, і провівши 11 депутатів за мажоритарними округами. «Свобода» формує фракцію з 37 народних депутатів, що дозволяє їй відігравати ключову роль як всередині парламентської опозиції, так і під куполом Верховної Ради загалом. Партія Регіонів, після тривалих торгів, віддає пост віце-спікера Верховної Ради, традиційно закріплений за опозицією, представнику «Свободи» Роману Кошулинському. Не дивлячись на те, що дві инші опозиційні фракції – ВО «Батьківщина» і УДАР – мають значну кількісну перевагу.

Рекордний результат «Свободи» закономірний. Доступ до ЗМІ, якого не мала на цій кампанії Об’єднана Опозиція та її кандидати, зіграв одну з ключових ролей. Представники «Свободи» мали незрівнянно більше можливостей доносити свою позицію до телевізійної аудиторії, ніж представники тієї ж «Батьківщини». Плюс до всього, «Свобода», на тлі розгромленої і приниженої ув’язненням лідера Об’єднаної Опозиції, виглядала злагодженою, мобільною та здатною дати відсіч режиму Януковича політичною силою.

В рамках керованої політичної реальності епохи Януковича результат «Свободи» на парламентських виборах 2012 року і поготів виглядав закономірним. Завдяки акціям протесту націоналістів через «мовний закон», Маршу УПА з портретами Бандери вулицями Києва напередодні виборів, і иншим «елементам» кампанії «Свободи», була сформована цілком комфортна повістка і для перемоги Партії Регіонів. Вкотре розіграна карта праворадикальної загрози, помножена на адмінресурс, дала партії влади необхідний результат на Сході, Півдні, в АР Крим та частково в центральній Україні. Формула парламентської більшості на базі фракцій ПР і КПУ склалася досить швидко, а парламентська опозиція виявилася роздробленою і різношерстою. «Батьківщина», незважаючи на судовий вирок Юлії Тимошенко, втратила право вважатися головною опозиційною партією в країні. У помірній опозиційній ніші виник такий новий гравець як УДАР, а в радикальній – «Свобода». Поява невеликої, але активної фракції націоналістів у парламенті відкривала для політичних менеджерів Януковича чудові перспективи для модерування політичного простору та управління інформаційним середовищем надалі.

Від сланцевої революції до Революції Гідності

Саме на початку 2013 року в засобах масової інформації активно почали поширюватися чутки про тісну взаємодію Тягнибока з головним політичним менеджером команди Януковича Андрієм Клюєвим, а також інформацію про те, що оптимальною конфігурацією другого туру президентських виборів-2015 влада вважає протистояння чинного президента Януковича і опозиціонера Тягнибока.

Чутки ці, однак, не підкріплювали залізні факти, хоча для деяких журналістів та експертів подібним доказом служив хоча б той факт, що члени «Свободи», серед всіх представників опозиційного табору, мали найвищий рівень цитованості та участі в ефірах рейтингових політичних ток-шоу. Акції та інформаційні приводи «Свободи» також охоче тиражували провладні медіа. У роки президентства Януковича подібне в принципі не могло відбуватися лише з волі гостьових редакторів і випускових редакторів новин телеканалів.

Парламентська діяльність «Свободи» також потрапила під пильну увагу журналістів та експертів. Особливо – енергетичних. Справа в тому, що відразу ж після того, як між владою і опозицією були розділені парламентські комітети, «Свобода» отримала право очолити Комітет Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. На чолі комітету стала Ірина Сех – представниця «Свободи», обрана в парламент у 119-у виборчому окрузі в Львівській області. А вже в січні 2013 року, коли в Давосі між представниками української влади та британсько-голландською компанією Shell був підписаний без перебільшення доленосний контракт про видобуток сланцевого газу в Україні, єдиною парламентською фракцією, яка виступила з різкою критикою цього проекту, виявилася саме «Свобода».

Незважаючи на те, що можливості кардинально вплинути на рішення про початок робіт на Юзівському родовищі (Харківська та Донецька області) партія Олега Тягнибока не мала, саме спікери «Свободи» розгорнули в інформаційному просторі справжні бойові дії проти ініціативи іноземних компаній, які заручилися гарантіями української влади. І знову «Свобода» опинилася в епіцентрі скандалу і небезпідставних звинувачень у підігруванні російському газовому монополісту.

Тут варто зазначити, що «Газпром» дійсно багато років є затятим противником ідеї видобутку сланцевого газу і розвитку відповідних технологій. За неофіційними даними бюджети, які виділяв і продовжує виділяти «Газпром» всіляким енергетичним інститутам, експертам і політикам різних рівнів по всій Европі, дорівнюють десяткам мільйонів доларів. Завдання одне – нагнітати істерію навколо екологічної катастрофи, яку нібито обов’язково принесе за собою видобуток сланцевого газу. Набір тез завжди приблизно однаковий незалежно від країни, де розгортається шаблонна піар-кампанія – чи то Німеччина, чи Україна, чи Польща. При цьому серед противників сланцевого газу досвідчений спостерігач, як правило, завжди помітить маргінальні партії, в основному – праворадикального напрямку. З якими у Кремля в останні роки традиційно складаються «робочі стосунки». Знову ж таки, не зважаючи на те, чи це в Німеччині, Угорщині, Польщі або Франції.

У 2013 році, коли в Україні тема сланцевого газу набула популярності, а більшість політиків і експертів сходилися на думці, що саме сланцевий газ повинен стати стратегічною ставкою Києва в процесі виходу з багаторічної газової залежності від Москви, «Свобода» зайняла жорстку критичну позицію. Дивно й те, що праворадикалів не збентежив навіть той факт, що крім них, по суті, єдиним критиком ідеї видобутку сланцевого газу на українських родовищах став близький до Владіміра Путіна Віктор Медведчук і його громадське об’єднання «Український вибір».

З розвитком ситуації «Свобода» зазнавала відчутних іміджевих втрат. Зазвичай обережні й зважені у своїх оцінках фахівці у сфері енергетики прямо заявляли, що «Свобода» діє в інтересах «Газпрому». Відомий український енергетичний експерт Володимир Землянський, після розгорнутої «свободівцями» кампанії з дискредитації сланцевих контрактів між Україною і компаніями Shell і Chevron, прямо заявив, що «Свобода» виступає як агент «Газпрому». Партійці Тягнибока, безумовно, всі подібні звинувачення і підозри відкидали.

Проте вже влітку 2013 року, коли справа дійшла до рішень про допуск компанії Chevron до розробки Олеського родовища (Львівська та Івано-Франківська області), «Свобода», що контролює депутатську більшість в обласних радах, заблокувала прийняття цього рішення.

«Сланцеві скандали» за участю «Свободи» тривали протягом усього 2013 року, і завершилися тільки напередодні Революції Гідності, коли «Свобода», під натиском ЗМІ, громадськості, політиків і лобістів, була змушена дати зелене світло для роботи компанії Chevron на Олеському родовищі.

Неоднозначну історію протидії «Свободи» ідеї сланцевого видобутку в Україні списували як на корупційні мотиви, так і на таємні домовленості українських націоналістів з представниками «Газпрому». Сьогодні про це мало хто згадує, оскільки Революція Гідності, в якій як лідери, так і рядові члени «Свободи» взяли активну участь, стерла з пам’яті багато деталей дореволюційного політичного життя. Разом з тим, без згадки цього аспекту опис діяльності «Свободи» був би не повним.

Революція Гідності та її наслідки

Варто згадати, що рік перед Революцією Гідності був відзначений антифашистською істерією, яку нагнітала влада. Поворотним моментом в ланцюжку подій стала акція опозиції «Вставай, Україно!» 18 травня в Києві. Сьогодні багато хто пам’ятає події того дня завдяки сутичці «свободівців» і спортсменів, найнятих Партією регіонів, неподалік від Михайлівської Площі, а також одному з учасників вуличного конфлікту – Вадиму Тітушці.

Проте, мало хто пам’ятає, що в той день, коли опозиція проводила фінальну акцію всеукраїнського туру «Вставай, Україно!», Партія регіонів проводила свій мітинг на Европейській площі, присвячений протидії так званій фашистській загрозі. Події того дня остаточно оформили задум влади – команда Януковича серйозно вирішила розіграти антифашистську карту, поступово навішуючи на всю українську опозицію ярлик фашистів і реакціонерів. Зведення всього політичного процесу в Україні до простої формули «фашизм-антифашизм» комусь здавалося вдалою ідеєю для вирішення проблеми переобрання Віктора Януковича на другий президентський термін на початку 2015 року. А враховуючи, що процес управління внутрішньою політикою в Україні поступово переходив з рук Банкової в руки секретаря РНБО Андрія Клюєва, неважко було і здогадатися – у надрах якої структури визрівали подібні стратегічні розробки.

Українським праворадикалам, безсумнівно, ще належало зіграти в цьому сценарії важливу роль. І якщо ідея про виведення у другий тур президентських виборів Януковича і Тягнибока до кінця 2013 року вже багатьом у владі здавалася утопічною, то можливі сценарії дестабілізації політичної ситуації ближче до кінця 2014 року і проведення президентських виборів в режимі «надзвичайного стану», розглядалися як пріоритетні.

Однак режим НС настав набагато раніше, ніж передбачалося, а можливості модерування політичного процесу в умовах Революції значно зменшилися.

«Свобода» була однією з тих небагатьох політичних сил, яких Революція Гідності перевела в ресурсний стан. Члени та прихильники партії, на відміну від инших «кабінетних» опозиціонерів, з головою кинулися в протестний рух по всій Україні. У вуличних протестах брали участь всі – від народних депутатів до рядових партійців. Однак праворадикальна ніша на київському Майдані цього разу показала ​​цілий набір націоналістичних організацій, на тлі яких парламентська партія Тягнибока почала виглядати навіть трохи помірною. Перш за все – на тлі нового націоналістичного об’єднання «Правий сектор» та його лідера Дмитра Яроша, про якого ще піде мова в заявленій серії матеріалів автора.

Важливо відзначити, що дії «Свободи» не завжди однозначно сприймали партнери по опозиційному руху. Деякі з них і поготів инші опозиціонери розцінювали як відверте шкідництво. Одним з таких епізодів у січні 2014 року стало вивішування портрета Степана Бандери над входом в будівлю КМДА. У ЗМІ з’явилася інформація, що ініціатором цього кроку був комендант захопленої революціонерами будівлі – «свободівець» Руслан Андрійко. Реакція партнерів по опозиційному табору була прогнозованою – портрет Бандери зняли до вечора того ж дня. Однак для російських і провладних українських телеканалів, що активно працювали на маргіналізацію протесту – вистачило і кількох годин. Для глядача, який не розбирається в хитросплетіннях всередині опозиційного табору, повідомлення виглядало цілком однозначно – «протестувальники з Майдану вивісили портрет свого ідейного вождя».

Варто відзначити, що улюблений образ російських пропагандистів – образ Степана Бандери, завдяки ініціативам «Свободи» дуже часто ставав темою телевізійних сюжетів і інтернетних репортажів з київського Майдану. 1 січня 2014 р., незважаючи на заперечення партнерів по опозиції, «Свобода» все-таки провела в центрі Києва смолоскипну ходу на честь Степана Бандери. Знову ж таки, російські та провладні українські медіа отримали нову порцію яскравих картинок, за допомогою яких багатомільйонну телевізійну аудиторію як в Україні, так і на Заході, переконували в радикальному націоналістичному характері протестів в українській столиці. За допомогою цієї інформаційної технології в тому числі поступово створювали і ґрунт для силового придушення «повстання націоналістів», «фашистських протестів», «праворадикального шабашу» і так далі.

Активна участь націоналістичних угруповань загалом, і «свободівців» зокрема, виявилася дуже зручним інструментом для створення вигідного режиму Януковича інформаційного контексту навколо подій на Майдані. Самовідданість і щирість дій багатьох рядових членів праворадикальних організацій досі не викликає сумнівів. Однак питання до лідерів цих об’єднань, і до деяких їхніх політичних рішень в ході Революції Гідності, як і раніше залишаються. Враховуючи, що вірус сепаратизму в 2014 році спалахнув в Україні в тому числі і у зв’язку з поширеним стереотипом про праворадикальний характер Революції і зміну влади в Києві, питання політичної відповідальності.