www.ji-magazine.lviv.ua

Бернар-Анрі Леві

Виступ у паризькому Інституті політичних досліджень на семінарі «Друга світова війна в російській політичній риториці» 16 квітня 2015 р.

Путін веде свою агресивну війну проти України ракетами «Бук», танками і найманцями, які їдуть з Росії в закритих вантажівках без номерних знаків.

А ще він здійснює свою агресію словами, гаслами та уривками вкраденої пам’яті, переписуванням давньої або недавньої історії його країни і України. Мушу визнати, що вже дуже давно не бачив нічого схожого на цю війну за історію, ігри зі словами і мовою, крадіжку мови і пам’яті... Тому мені хотілося б в деталях розповісти вам про деякі найбільш значущі її прояви.

Ревізіонізм постаті Сталіна

Насамперед, це переоцінка минулого і, зокрема найбільш злочинного минулого. Наведу єдиний приклад. Йосип Сталін.

У перші роки путінізму існувала якась ганебна і не артикуляційна чітко ностальгія по сталінізму. Але це ще не найгірше. Сьогодні сталінізм озвучується абсолютно відкрито. Зараз ми спостерігаємо справжню переоцінку історичної ролі вождя народів. Я навіть не кажу про відновлених пам’ятка в Горі. Чи про портрети, що знову починають з’являтися в Якутську та инших віддалених містах на сході країни.

Я маю на увазі шкільні підручники, які підуть в обіг вже в новому навчальному році. Там особливо підкреслюється патріотизм Сталіна та його роль як великого керівника і воєначальника. Коли ж мова заходить про ГУЛАГ, тут є дві умови: напустити туману з цифрами і зробити його невіддільним від промислових досягнень в ту епоху, які дозволили СССР піднестися в ранг наддержави.

Ганьба Пермі-36

У цій переоцінці проглядається і йде, я б сказав, в иншому напрямку тенденція: ціла низка операцій для спотворення історії. Наведу знову-таки всього один приклад.

Як вам відомо, Перебудова дозволила відкрити тут і там пам’ятні місця зі свідченнями злочинів сталінізму. Але подивіться, що відбувається з Перм’ю-36 на Уралі.

Через цей страшний концтабір пройшли багато, в тому числі Буковський.

Залишки табору перетворили на єдиний у своєму роді прекрасний музей, присвячений жертвам ГУЛАГу. Однак його закрили, внаслідок незрозумілих розбіжностей між місцевою владою та неурядовою організацією, яка опікувалась музеєм.

Зараз, як кажуть, обговорюється кілька можливостей. Одна з них – залишити його закритим, що, звичайно, було б жахливим кроком у неправильному напрямку. Инший варіант – зберегти статус музею, але показати все з погляду табірної охорони (звучить шалено, але це дійсно так...). Є ще третій – під приводом того, що ряд прибалтійських і українських націоналістів симпатизували Гітлеру, переорієнтувати музей на історію того, як Совєтський Союз захистив себе від «п’ятої колони українських нацистів».

Всі три варіанти – ганебні.

Війна слів

Третій момент. Це впадає в очі, коли я читаю істориків і слухаю нинішні заяви високопоставлених російських керівників: присвоєння слів, гра зі словами та атмосфера семантичної істерії, яка накрила Москву.

Знову один простий приклад. Ну, або, скоріше, два. І обидва вельми примітні. Люди в Москві з хворобливою наполегливістю пояснюють нам, що в російській мові «Україна» означає всього лише «окраїна», «прикордонний район», «Дике Поле».

Я не знаю російської, і нічого не можу сказати про істинність цієї заяви. Але я розумію, що цей аргумент використовується, щоб позбавити справжню Україну національної ідентичності і, тим самим, делегітимувати її незалежність. І ще я розумію, що, якщо йти за цією логікою, з карти потрібно було б стерти чимало держав, починаючи з тих же Сполучених Штатів Америки, у яких, якщо вдуматися, насправді немає справжнього імені. Що таке «Сполучені Штати»? А «Америка» – це просто ім’я картографа Амеріго Веспуччі.

Другий приклад – це люди (найчастіше ті ж самі), які з божевільним завзяттям заявляють нам, що витоки Росії – це Київська Русь, велика територія, яка в IX столітті включала в себе Білорусь, північ Росії і північ України. Сама її назва нібито означає, що Київ – колиска Росії. Думаю, що і це теж повна нісенітниця.

Взагалі-то, я читав, що слово «русь» походить зі Скандинавії. Це, насправді, не так важливо. Головне, що таке співзвуччя, аналогія і семантична омонімія між «Руссю» і «Росією» використовується для твердження про те, що Київ – колиска Росії, і що доля України нерозривно пов’язана з Росією. Семантика на службі політики. Війна слів для підтримки армії і танків. Такий третій момент. Він нічим не кращий за два перші.

Переписуючи історію Криму

А ось і четвертий. Вибір того, що потрібно запам’ятати, і того, про що краще забути – те, як пишеться, або переписується, історія.

Ви скажете мені, що так чинять усі нації, що вибірковість – одвічний принцип побудови великих історій, які формують національну мітологію і генеалогію народів. Це часто так. Але у всьому є межі.

Якщо розглянути приклад Криму, то стає очевидно, що всі межі явно порушені. Нам постійно нагадують, що Крим відійшов Україні зовсім недавно, в 1954 році, коли Хрущов зробив їй такий подарунок – і частково це правда.

Але чому ті, хто твердять про «подарунок» Хрущова, мовчать про захоплення півострова Катериною Великою наприкінці XVIII століття? Якщо ми дійсно хочемо розібратися з тим, кому регіон належить історично, чому б не згадати, що на той момент у Криму в основному жили татари, і тільки масова їх еміграція протягом наступних ста років, яка заохочувалася урядом, призвела до етнодемографічної ситуації ХХ ст.?

Чому б не припустити, що, якщо 90% населення зараз розмовляє російською і велика кількість людей (їх, звичайно, не стільки, як показав проведений після аншлюсу торік фальшивий референдум, але все ж чимало...) не проти приєднання до Росії, то це може бути пов’язано це з тим, що в 1944 році якийсь Йосип Сталін розпочав методичне винищення татар? Це ще одна спроба переписати історію. І ще один спосіб виправдати політику Кремля в очах простаків, негідників і деяких дипломатів...

«Стирання» українсько-єврейської історії

Я б хотів відзначити ще одну операцію, яку можна було б назвати «стиранням».

Мова йде про те, щоб припинити писати історію, зупинившись на певному моменті, який для вас найзручніший і найкраще служить вашим планам. Найбільш наочний приклад цього – український антисемітизм.

У минулому Україна дійсно була заражена антисемітизмом, це факт. Саме тут відбувалася трагедія, яку о. Патрік Дебуа назвав «Голокостом від куль» [на відміну від відомого західному суспільству европейського Голокосту таборів смерті і газових камер – прим. ред.], це безперечно. Але не можна заперечувати, що осмислення цього явища ще тільки почалося. Це процес роботи над собою, жалоби за власною історією. Український народ почав таку роботу над національним антисемітизмом з відвагою і ясністю, які я вважаю чимось абсолютно винятковим.

Коли я думаю про час, який знадобився моїй країні, Франції, щоб поглянути в обличчя власному злочинному минулому, про ті зусилля, які знадобилися Европі для протидії примарі нацистської революції по всьому континенту, мені залишається лише захоплюватися тим, як в Україні знешкодили вірус антисемітизму.

Я не стверджую, що його викорінили. На жаль, мені не віриться, що цей вірус можна побороти раз і назавжди. Але я впевнений, що тепер його знешкодили, що він дрімає десь у глибинах суспільства, практично не проявляє себе і лише зрідка нагадує про своє існування в сучасній Україні.

Що таке «знешкоджений» вірус?

Як протікає процес його знешкодження?

Поки що складно сказати. Мушу визнати, що і мені тут ще не все до кінця зрозуміло. Але факти все одно є. Я все-таки трохи знайомий з сучасною Україною. Я не раз бував на київському Майдані, де мені двічі зробили честь, надавши слово.

Зрозуміло, я уважно стежив за будь-якими можливими проявами антисемітизму, цього давнього злочинного божевілля.

Реальність виявилася точно така, як я вам тільки що сказав. На цьому святі свободи, в яке перетворився Майдан в 2014 році, будь-яка дурість, будь-яка фантазія, будь-які, навіть злочинні думки, мали можливість заявити про себе. На цьому повністю вільному від будь-якої цензури просторі (а в цьому Гайд-парку на український манер дійсно були абсурдні висловлювання, обурливі графіті і ненормальні заяви) не було ні натяку на один добре знайомий всім прояв політичного божевілля. Він не був ніким задокументований на Майдані, і, отже, є підстави вважати, що його там не було. Я, зрозуміло, говорю про антисемітизм.

В історії України був Бабин Яр, і забувати про це, звичайно, не можна. Однак закривати очі на величезну роботу українського народу над самим собою було б безчесно. Це було б ще одним проявом крадіжки пам’яті, иншим варіантом переписування історії, стирання, заморожуванням гідних пам’яті речей на тому моменті, який найкраще підходить російським літописцям української історії. З таким не можна миритися. Ми повинні перешкодити цьому шахрайству.

Але є й инші операції.

Українці, які звільнили Аушвіц

Я вже говорив про переписування, стирання, семантичної істерії, переоцінку деяких епізодів, спотворення їх самих і пов’язаних з ними пам’ятних місць. Але зустрічається ще й простий і очевидний історичний ревізіонізм.

Ось новий приклад. Особливо чутливе питання, нещодавно знову привернуло увагу у зв’язку із заявами міністра закордонних справ Польщі Гжегожа Схетина з нагоди 70-ої річниці визволення Аушвіца і реакцією на них з боку Владіміра Путіна.

Було доволі цікаво поглянути на цю перепалку президента всієї Русі, який уявляє себе спадкоємцем Сталіна і Миколи I, і головного дипломата країни, що заплатила, можливо, дорожче за всіх, за розуміння того, що таке Аушвіц, нацизм і звільнення від нього.

Всім відомо, що Аушвіц був звільнений 27 січня 1945 100-й дивізією 60-ї армії Першого українського фронту або, скоріше, частиною армійських з’єднань, які тоді називалися «Першим українським фронтом». Що насправді означає, той факт, що Аушвіц був звільнений «Першим українським фронтом»?

У совєтські часи, і в цьому в Росії мають рацію, фронти називалися не за походженням солдат, які билися в них, а за їхнім розташуванням та стратегічною роллю. Перший білоруський фронт вів бої в Білорусії. Перший український фронт звільнив частину України від нацистського кошмару (Україні тут, до речі, довелося заплатити ніяк не меншу ціну, ніж решті Совєтського Союзу, і, зокрема, Росії).

Тобто, навряд чи хтось буде заперечувати, що Аушвіц звільнили з’єднання совєтської армії, які називалися українським фронтом, бо діяли на Україні, а не тому, що вони складалися з одних лише українців.

Тим не менш, в кремлівській пропаганді приховують, спотворюються і ховають під нагромадженням брехні три абсолютно очевидних факти.

Перш за все, раз український фронт бився в Україні, саме в нього, без сумніву, були мобілізовані всі, хто був придатний до служби. Як нескладно здогадатися, в силу обставин, більшість з них були українцями «по крові» і за національністю. Фронт як мінімум наполовину дійсно складався з українців. Якщо мені не зраджує пам’ять, у Першому українському фронті були тисяча білорусів, кількасот чеченців, кількасот євреїв (точніше, тих, кого позначили такими), приблизно 40 000 росіян і як мінімум стільки ж українців. Їх було приблизно порівну. Аушвіц звільнила армія, в якій Україна була більш ніж представлена. Половина корпусу – це вражає. Не думаю, що в инших з’єднаннях совєтської армії пропорції були такі ж...

Тепер другий момент. Подобається вам чи ні, але він грає на руку польському міністру та всім критикам Кремля. Першим в Аушвіц вступив і побачив на власні очі всі жахи нацистського табору смерті підрозділ під командуванням українського офіцера. Якщо не помиляюся, його звали Анатолій Шапіро. Це був майор, український єврей. Сприймайте це, як хочете. Випадковість чи знак. Збіг чи доказ. Але це історичний факт. Український єврей командував колоною, яка увійшла в Аушвіц і звільнила його. Такі факти. Які, як усім відомо, уперта штука.

Третій момент. Перед підрозділом йшли танки. Танкісти перші побачили живі скелети, які ще стояли на ногах, купи трупів і черевиків, знімки яких потім облетіли весь світ, обличчя, позбавлені виразу за колючим дротом. Вони перші побачили привидів, які не вірили власним очам і навіть не пам’ятали, що таке надія. Вони перші побачили справжні прояви варварства під назвою «нацизм». І першим серед перших був український танкіст, якого, здається, завали Ігор Побірченко.

Все це може здатися нісенітницею на тлі тих жахів, тієї ситуації, в якій все відбувалося.

Проте польський міністр хотів сказати таке, коли нагадав, що українці звільнили Аушвіц, і історичні факти змушують визнати його правоту: розмови про природжений антисемітизм України, неминучу ненависть до євреїв, якої, на жаль, вистачало в її історії, впертість в такому ракурсі представлення – це справжня підлість, цілеспрямована брехня, ще один вияв війни за пам’ять людей, розв’язаної Кремлівськими істориками. Саме тому я і кажу про історичний ревізіонізм.

Кілька місяців тому в Празі у нас відбулась суперечку з одним російським істориком, і я був просто вражений його вибірковим незнанням і сліпотою.

Хочу нагадати, що коли президент Олланд вирішив прислухатись до поради запросити майбутнього президента Порошенка в Нормандію, куди він уже запросив Путіна, він відштовхувався від думки про те, що Велика вітчизняна війна, як її називали за часів СССР, звільнення Аушвіца і перемога над нацизмом не можуть бути чиєюсь власністю. Пам’ять і славу не можна присвоїти шляхом несправедливості і обману...

Україна була частиною совєтської армії. Вона була в тому батальйоні Червоної армії, який вступив у те символічне місце під назвою Аушвіц. Саме тому президент Олланд запросив Петра Порошенка в «нормандську четвірку», в рамках якої ведуть дипломатичні переговори лідери Франції, Німеччини, Росії та України.

Ці історичні події – не просто події.

Вони можуть мати колосальне значення для вирішення сьогоднішніх суперечок і протистояння...

Заперечення Голодомору

Нарешті, на цьому я завершу, є тут і чистої води негаціонізм.

Я навмисно вживаю це сильне слово [яке зазвичай застосовується до заперечення Голокосту – прим. ред.]. Ви розумієте, наскільки це серйозний термін у французькому політичному словнику і сьогоднішніх дискусіях.

Але й негаціонізм – це факт. І хоча дві ці речі непорівнянні, хоча я сам відношу себе до тих, хто вважає Голокост найстрашнішим злочином без аналогів до і після нього, в тому, як російські історики та чиновники ось уже кілька років обговорюють питання Голодомору, є багато спільного з запереченням Голокосту.

Голодомор – це масове вбивство людей голодом, яке відбулося на початку 1930-х років і, яке забрало життя щонайменше 5 мільйонів українців. За часів Совєтського Союзу про цю бійню наполегливо мовчали, однак правда поступово почала спливати на поверхню при перебудові і в подальші роки.

Але що ми бачимо сьогодні?

З початку путінської епохи знову набирає обертів процес витіснення цього факту, причому відразу кількома способами.

Тут є підміна понять: достатньо назвати Голодомор «трагедією», а не «геноцидом», і сенс події кардинально змінюється.

Тут є суперечки про факти: достатньо сказати, що ця трагедія дійсно мала місце, але торкнулася всього Совєтського Союзу, а не лише України. І це другий спосіб її заперечення.

Тут посіяно сумніви щодо кількості загиблих або навіть причин та обставин їх загибелі. І ось, подія знову огортається туманом невизначеності, який ми і називаємо негаціонізмом.

Путін працює по всіх цих напрямках.

Створюються спеціальні парламентські комісії. Комітет Думи з закордонних справ приймає резолюцію з запереченням того, що подія була геноцидом. Законодавчо стверджується, що загиблі українці були лише краплею в морі жахливого голоду, який охопив весь Совєтський Союз.

Не можна не відзначити й активну дипломатичну роботу в міжнародних організаціях, зокрема, в Організації об’єднаних націй. Щоб зрозуміти масштаби, я б порадив присутнім тут історикам скласти список заяв, проектів резолюцій і протестів проти проектів резолюцій, які з 2003 року незмінно множаться з боку постпредів Росії в ООН.

Нарешті, є тут і мобілізація найвидатніших умів. Зокрема, я з величезним жалем зрозумів, дізнавшись про його одну з останніх заяв, що навіть такого чолов’ягу як Олександра Солженіцина втягнуто в цю брудну справу. Яке жалюгідне видовище – автор «Архіпелагу ГУЛАГ» опинився в компанії шахраїв і маніпуляторів пам’яттю, назвавши Голодомор «байкою», породженою в «затхлих шовіністичних умах». Цією заявою він надав свій величезний авторитет в розпорядження російського негаціонізму.

Наймана історія

Ось, що я спостерігаю протягом останніх півтора року, коли їжджу в Україну. Всі ці шахрайські операції в просторі війни за пам’ять людей, охопленої вогнем історії, якою стає у кремлівських ідеологів згадка про Україну.

Путін – головний історик...

Російські історики – найманці на службі політики, солдати диктатури нового типу...

Зараз мені як ніколи очевидна істинність слів Джорджа Оруелла, який називав історію улюбленою настільною книгою тиранів.