www.ji-magazine.lviv.ua

Дмитро Левусь

Наближення кінця утворення під назвою «Російська Федерація» обговорюють дуже активно. І не тільки в Україні. Кричущі заголовки про обвал цін на нафту, провал різних там розрекламованих «Сколкових» і «суперджетів», православно-фашистські шабаші, злидні російського села на тлі захисту державою всяких Ротенбергів від санкцій, масове годування «млинцями з лопати» і т. д. і т. п. створюють ілюзію, що «все», для імперії, яка намагається реваншуватися, настане якщо не завтра, то післязавтра. Але є нюанси.

По-перше, завтра-післязавтра в загальноісторичному розумінні може розтягуватися на добрий десяток років. А вже прикладів того, як агонізуюча гадина на смерть загризала миролюбних сусідів, теж безліч.

По-друге, треба готуватися до того, що коли там все завалиться, кажучи фізичною мовою, вивільнитися багато енергії, яку доведеться перенаправляти у відповідні русла і якось «впорядковувати» території новоствореного хаосу. Тому, Україна просто приречена на креатив, діяльність і боротьбу у всіх сферах життя, якщо тільки, звичайно, нам не все одно: чи гризоне нас смертельно за пару років до свого ганебного подихання сировинний ведмідь з уже сильно продірявленою санкціями шкурою, з якої струмочками біжить кров газонафтодоларів, або ж, випадково уникнувши загибелі від цієї тварюки, ми загинемо в сутичці з якоюсь новоявленою ядерною ордою, що народиться «після Росії» при традиційному загальносвітовому і нашому потуранню. З «безпековою» складовою українського креативу та діяльністю більш-менш зрозуміло: реформуємо, зміцнюємо і модернізуємо армію, сектор безпеки, правоохоронців і спецслужби. В ідеалі – модернізуємо під себе модель Ізраїлю (особиста думка автора). Тут все непросто, але проблеми та можливі напрямки розвитку цієї сфери обговорюють часто. На дипломатичному фронті все ще трохи мляво, але теж зрозуміло і громадськість це обговорює, хоча, звичайно, вибудовування єдиного фронту проти агресора відбувається часто і без активної участі Києва.

Риторика навколо воюючої України

Сергій Дацюк

Набагато гірше у справі протистояння з Кремлем на ідеологічному фронті. Так, Україна, незважаючи на всякі безкоштовні одурманюючі «Вєсті» і дивацтва інформаційної держполітики з великим рахунком відстояла свій інформаційний простір, крім окупованих і прилеглих територій. «Новини Росії чи з Росії про Україну та світ» не мають довіри. А торішнє практично повальне розфарбовування мостів і огорож в національні кольори, яке сильно багатьох латентних русофілів дратувало, всього лише хвороба росту, що свідчить, якраз про те, що загальний вектор розвитку українці успішно віднайшли. Але далі одна суцільна проблема. Вона полягає в тому, що ми не намагаємося бити в саму суть кремлівської політики в усьому світі і на постсовєтському просторі. Нам бракує системності. Ми аналізуємо російську пропаганду, її тотальність, методи і механізми. Ми попереджуємо Захід про її небезпеки. Ми аплодуємо деяким країнам Европи, які створюють свої російськомовні канали ТБ і разом говоримо про викриття фейків роспропаганди, вказуючи на те, що це «примноження спадщини Геббельса». І хоча все це архіважливо, але потрібно визнати, що ми тільки реагуємо на дії супротивника і відповідаємо на методи. Системність же полягає в иншому. Не в створенні своєї пропагандистської машини для впливу на населення Росії. Перебити їхнє ТБ не вийде, що вже зрозуміло на нинішньому етапі. Хоча і в цьому напрямку треба працювати і сіяти зерна на майбутнє. А ось що точно необхідно, то це згадати з чого все починалося, без чого не могла б існувати ця пропаганда Кремля, і який конструктор використовують для фактичного наповнення статей, передач, фільмів та иншого інформпродукту, який виводить на мітинги, стає виправданням для «зелених чоловічків» і змушує зриватися на війну мирних жителів якої-небудь Сизрані.

Під всі ці дії, які вилилися в «російську весну» і «гібридну війну» підведена серйозна і наукоподібна основа. Без сформованої ідеології «Русского міра», і, у свою чергу, забезпеченої нею майже стовідсоткової підтримки і виправдання будь-яких дій правителів РФ російським населенням, масштабна агресія Кремля мала б перспективу втілення набагато меншу, ніж плани російського імператора Павла Першого по завоюванню Індії на початку дев’ятнадцятого століття.

Цікаво, що навіть російська Вікіпедія на запит про те, що таке «Русскій мір» кокетливо не називає це явище ідеологією. Всього лише концепція «міжнародної трансдержавної і трансконтинентальної спільноти, об’єднаної причетністю до Росії і прихильністю до російської мови та культури». Ідеологію ж (те саме джерело мудрості) визначає як «сукупність системно впорядкованих поглядів, що виражає інтереси різних соціальних класів та инших соціальних груп, на основі якої усвідомлюють і оцінюють відносини людей та їхніх спільнот до соціальної дійсності загалом і один до одного і або визнаються встановлені форми панування і влади (консервативні ідеології), або обґрунтовують необхідність їх перетворення і подолання (радикальні й революційні ідеології)». Тобто звелося все, до так би мовити, внутрішнього використання поняття.

Золотий сон фашистської Росії

Юрій Фельштинський

Проте ж ідеологія, якщо говорити коротко, це те, як у суспільстві бачать і інтерпретують світ. У носіїв ідеї «русского міра» ці бачення й інтерпретації світу єдині і чіткі. До початку «російської весни» можна було сумніватися в їх радикалізмі і здібності силою перекроювати світ під цю саму свою «інтерпретацію». Але тепер все встало на свої місця. Саме Україна виявилась першою жертвою агресивної ідеології. Можна, звичайно, провести аналогію з нацистською Німеччиною після 45-го року (зараз вважають, що «першою жертвою Гітлера і нацизму стали німці»), говорити, що першою жертвою став російський народ. Але це буде потім, після перемоги. Зараз необхідно визначатися як бути з цим самим «русскім міром» у вигляді агресивної ідеології і як його разом з усіма його ідеологами загнати туди звідки шкодити він не зможе. «Русскому міру» треба обмежувати простір. І Україна мусить прагнути в цій справі до пріоритету. Це і все.

Спочатку, вивчення цього явища саме як агресивної радикальної ідеології у нас. При чому, з дослідженням власне «концепції єдиного транскордонного простору на основі російської мови і культури» і його керівних документів (які теж існують). І з проведенням цілком зрозумілих історичних та юридичних аналогій. Адже все вже було. Японці також будували «весь світ під японським дахом (чи вісім кутів під одним дахом)» і малювали «Азію для азіатів під владою одного імператора». Судетські німці-генлейнівці – прямі ідеологічні предки всяких Чалих-Аксьонових і «народних ополчень Донбасу». Потім розширення дискурсу на Балтію (яку Москва все намагається зробити вагітною різними «Латгальськими республіками» і «Принаров’ями»), звідти на Европу і США. Так сформується дискусійний майданчик з питання, а тренд увійде в інформаційне поле Заходу і не буде лякати своєю «неполіткоректністю» і зайвою оригінальністю. Тим більше, що саме інтелектуали Заходу в особі Тімоті Гартон Еша чітко сформулювали думку про те, що Путін привласнив і перекрутив термін «русскій мір» наповнивши його духом «якщо ви говорите російською, ви належите Росії». І тоді сміливо можна піднімати питання на Генеральній Асамблеї ООН про визнання «русского міра» злочинною ідеологією. Можна, звичайно, заперечити, що не варто цього робити.

По-перше, «занадто» і «нічого не дасть». А ось і не «занадто». Навіть якби був один загиблий вже було б не занадто. «Віру православну – владу самодержавну» можна було сприймати як гру, поки фріки у вигляді божевільного вусатого реконструктора, не почали вбивати людей в Україні. Зупинятися ж русскомірський Молох не збирається, і хоче своїх вусатих реконструкторів побачити скрізь, де чутно мову російську. Так що така ініціатива ні на що його не спровокує – божевільний ведмідь лапами вже розмахався. Щодо «нічого не дасть». Теж не можна погодитися. У 1975 році СССР зумів на 30-й сесії Генасамблеї ООН протягнути Резолюцію 3379 про те, що сіонізм є формою расизму і расової дискримінації, що дуже сильно вдарило по Ізраїлю. Зрозуміло, що в умовах «Холодної війни» було неприйняття Резолюції з боку США, а Ізраїль заявив, що вважає резолюцію шматком паперу. Але навіть при цьому, коли всім була зрозуміла реальна підоснова тієї «антисіоністської резолюції» Ізраїль (який вважає її «шматком паперу») в 1991 р. моментально скористався зміною глобальної політичної ситуації і зумів домогтися скасування Резолюції. А Росія Путіна – не Ізраїль. Більше того, сам факт можливості прийняття такої Резолюції або її обговорення, міцно вдарить по мізках тим товаришам Путіна, хто знає, чому це Кремль проти трибуналу по Боїнгу і скільки «Єрофєєвих-Александрових» за наказом стали відпускниками.

Друге, що можуть почати заперечувати це, те, що мовляв ми починаємо «переслідування російської культури». Можна пояснити позицію: «русскій мір», який повністю підтримує і фінансує офіційна РФ і парочка олігархів та олігаршат при госгодівниці, контужені громадянською релігією політичного православ’я (на кшталт Малофєєва), не має нічого спільного з російською культурою, яка і до нього жила. А можна сказати коротко. У Нюрнберзі засудили нацизм, але гірше від цього великій німецькій культурі (при тому, що Німеччина була розділена і років десять прожила під жорстким зовнішнім управлінням) чомусь не стало. Так що «русскій мір» і російська культура не аналоги, і без «русского міра» і тієї форми державності, що зараз склалася на Сході від нас, ця сама культура не загнеться. І вже тим більше немає у Кремля монополії на цю культуру і російськомовний простір. Хоча саме це і намагаються навіяти всьому світу московські чинуші, які питаннями цього самого «русского міра» займаються, що автору доводилося чути особисто, наприклад, в Молдові минулого року.

Природно, що Генасамблея ООН не єдине місце, де потрібно піднімати питання про визнання «русского міра» злочинною ідеологією. Того ж можна добиватися в Парламентській Асамблеї Ради Европи (тим більше, що прецедент був, Резолюція +1481 про «необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів»), в Парламентській Асамблеї ОБСЕ. Усюди, де можна з’їдати дипломатичний простір навколо Кремля. Усюди готувати думки людства про засудження злочинців за створення злочинної ідеології, а самих злочинців до думки про невідворотність покарання. І формувати цим напрямок майбутнього розвитку тих територій, де зараз лежить РФ, програмувати на неможливість реваншу, а Україну привчати до того, що її роль на цих просторах буде підвищуватися, адже саме Київ розкрив очі на те, чим є «русскій мір» насправді.