www.ji-magazine.lviv.ua

Єжи Мацков (Jerzy Mackow), професор порівняльної політології
(Центральна та Східна Европа) в Університеті Регенсбурга

Збройний конфлікт між Україною і РФ виявив структурну слабкість Евросоюзу, яка не дозволяє йому адекватно реагувати на схожі виклики. Незважаючи на це в України, як у держави, є хороші шанси досягти успіху.

Нещодавно автор цієї статті виступав перед офіцерами і солдатами Бундесверу з доповіддю на тему кризи в Україні. По закінченні заходу, як зазвичай буває в таких випадках, був невеликий фуршет, і тоді до мене підійшов один високопоставлений військовий і задав пряме питання: «Чому українці не віддадуть росіянам Крим і ці... ці инші регіони, щоб настав спокій?»

Таким чином він висловив думку, досить поширену серед політиків і людей, які цікавляться політикою в ФРН. Цю позицію сміливо можна назвати цинічною, якщо абстрагуватися від того, що політика, взагалі, цинічна справа.

Це питання, зокрема, ґрунтувалося на поширеному сприйнятті Російської Федерації: Москва є настільки важливим гравцем, що може собі дозволити відбирати у слабших (українців, грузинів, чеченців і т. д.) жителів «сходу» все, що їй заманеться.

Варто зазначити, що цей полковник висловив доволі поширену у ФРН думку стосовно російсько-української проблематики, згідно з якою її потрібно вирішити якомога швидше, у відповідності з принципом «нічого особистого – тільки бізнес».

Кремлю не потрібен схід України

Ця програшна позиція свідчить про те, що люди просто не знають, через що, власне, вибухнула війна на сході України. Насправді її неможливо врегулювати за столом переговорів, хоча дипломати і можуть посприяти узгодженню тих чи инших демаркаційних ліній і навіть встановленню тимчасового перемир’я.

Але в основі цієї кризи між Росією та Україною лежить зовсім не територіальний конфлікт, а щось набагато важливіше: здатність України існувати незалежно від «імперії» – Російської Федерації. А обидва питання одночасно вирішити неможливо.

Україні потрібен набутий після розвалу Совєтського Союзу в 1991 році державний суверенітет, щоб реформувати свою зашкарублу суспільно-політичну систему і колись вступити в Европейський Союз. У конфлікті з РФ їй, можливо, дійсно довелося б змиритися з територіальними втратами – якби в Криму і на сході України пройшли референдуми, що реально відповідають міжнародно-правовим нормам, в ході яких прийняли б відповідні рішення.

Москва зацікавлена в тому, щоб Києву не вдалися системні реформи, і щоб Україна надалі залишалася в сфері впливу потихеньку вмираючої після розпаду СССР російської «імперії», зокрема, щоб вона не зближалася з Евросоюзом. У той же час Кремлю зовсім не потрібно приєднувати до РФ обидві сепаратистські «народні республіки», що виникли при його сприянні, до того ж розорені розпочатою за його участі війною. Кремлю і анексія Криму обійшлася дуже дорого.

Про те, наскільки Україна важлива для РФ, свідчить той факт, що господар Кремля через неї пішов на розв’язання кризи в світовому масштабі. Своєю атакою на західного сусіда він спровокував втручання в конфлікт США, ЕС і – трохи менше – Канади та Австралії. У той же час він знав, що у цих західних гравців немає ні солдатів, ні зброї, ні бажання боротися за територіальну цілісність України.

У лідерів Заходу є тільки один, хоча, думаю, і доволі дієвий, інструмент: фінансово-економічні санкції. Адже він володіє економічними і військовими ресурсами, щоб допомогти Україні у проведенні реформ, а також при захисті її територіальної цілісності.

Зрозуміло, що президент РФ не міг не думати про наслідки своєї агресії для Евросоюзу: адже розвал України, на який він сам, схоже, згоден, для Евросоюзу спричинив би нерозв’язні проблеми.

Ця країна – не клон Росії

Вкрай сумнівно, щоб Евросоюзу при такому розвитку подій вдалося вишукати необхідні військові та економічні ресурси або терміново придумати якийсь чудодійний спосіб для вирішення цих проблем. Тим більше, що ЕС, схоже, і так не справляється навіть з набагато легшими завданнями, ніж допомога слабкій і враженій корупцією, але досі єдиній сусідній Україні.

Ґлєб Павловскiй
Тепер уже не ми граємо – тепер грають нами

Про війни, істерики, розпад системи і страшну казку на ім’я Російська Федерація

Цей конфлікт виявив структурну слабкість Евросоюзу, що не здатний адекватно відреагувати на несподівано виникаючі виклики, бо йому бракує політичного суверенітету та відповідних атрибутів (в нашому випадку єдиного МЗС, спільного оборонного бюджету і спільної армії).

Тим не менш, головний вимір української кризи є двостороннім. Москва розв’язала цей конфлікт, щоб захистити авторитарний режим і свою прогнилу імперію від України, що повертається на захід.

При цьому Кремль спирається на потужну пропаганду російської національної ідентичності, головним аспектом якої, на жаль, як і раніше залишається абсолютно помилкова думка, що українці є так би мовити «клонованими росіянами». Однак через те, що російські атаки відбивають найчастіше російськомовні українці, ця ідентичність губиться.

Боротьба за територіальну цілісність

Якщо українська держава в найближчі роки не розпадеться на частини, то вона подолає нинішню кризу і стане ще сильнішою, бо Україна може подолати її лише в тому випадку, якщо їй вдасться реалізувати системні реформи. Російська Федерація ж, економіку якої руйнують дії нинішнього господаря Кремля, може зануритися в безодню глибокої кризи, пов’язаної з пошуками своєї ідентичності. Хто, дивлячись на нинішній розвиток подій, візьметься стверджувати, що окуповані зараз українські території в майбутньому залишаться у складі РФ?

Швидше можна чекати краху нинішньої «імперії» Росії і важкого народження нової, кращої, ніж зараз, національної держави Росія. У країн-членів ЕС з’явився шанс допомогти народженню кращої Росії. Для цього їм всього лише треба чітко слідувати власним принципам, допомагаючи Україні в боротьбі за територіальну цілісність там, де це ще можливо.

До речі, згаданий вище полковник виступив зі своєю пропозицією вже після того, як доповідач детально роз’яснив специфіку сформованої ситуації. Глибоко розколотій в питанні російсько-української кризи ФРН буде надзвичайно важко зайняти правильну позицію. «Крим і ці... ці инші регіони», тим не менш, де-юре належать Україні.

http://www.welt.de/debatte/kommentare/article149548060/Die-Ukraine-wird-den-Weg-nach-Westen-schaffen.html