www.ji-magazine.lviv.ua

Роберт Менассе

Майбутнє без минулого? Пунктирний шлях европейського постнаціоналізму

Гегель якось сказав: «Людина помирає також по привичці».

Він, звичайно, не звертався до біологічного завершення людського життя, але вів мову про політичну та соціальну природу людської істоти. Якщо людина живе повністю в сьогоднішньому дні і вибивається з сил, ледве-ледве заробляючи собі на існування «рабською працею, де знаряддя набуло автономності, иншими словами, [стало] машиною», тоді виникає це «вмирання по привичці», «страх перед обличчям соціальної смерті». Цей трепет є останнім збудженням історичного руху, що сів на мілину, бо його задум і необхідність, а саме прогрес духу свободи, забули, а в його меті, нехай і попередній, вбачають загрозу звичному і, отже, витісненому.

Цей фрагмент з «Основ філософії права» прекрасно описує нинішній моральний стан в Европейському союзі (де права знову стали звичкою), що є станом в буквальному сенсі, тому що він зупинив процес об’єднання Европи. Єдине, що тут досі ворушиться, то це страх за майбутнє, що висловлюється в ресентименті. Коли ресентимент виходить на вулиці, він отримує назву руху, але по суті, це просто карикатурний некролог людської істоти, іменованої zoon politikon.

Проте всього лише півстоліття тому майбутнє здавалося таким світлим. Картина майбутнього, намальована засновниками европейського проекту, була шедевром прагматичного розуму в дусі Просвітництва. Вона була радикальною, сміливою, авангардистською і одночасно ґрунтувалася на історичному досвіді; у ній була присутня елегантна зрозумілість і логіка. Її керівними політичними принципами були права людини і, зокрема, людська потреба в мирі, соціальній безпеці, життєвих можливостях і можливості участі в суспільному житті. Це був проект гідного життя.

«Робота з об’єднання, яку ми почали і над якою ми працюємо щодня, – це не абстрактна ідея, сліпо спроектована в майбутнє, не примарна мрія. Ні, це реальність, тому що вона орієнтована на реалії Европи». Ці слова сказав перший президент Европейської комісії Вальтер Хальштейн під час свого виступу в Римі в 1964 році. І хоча тоді його промова привернула до себе велику увагу, зараз її забули.

Читаючи сьогодні промову Хальштейна і реконструюючи реальність ідеї, про яку він говорив, відчуваєш подив і захоплення. Крім того, його промова оголює причини смертельного страху стількох европейців перед Европою.

То якими були «реалії Европи»? Після війни, що тривала тридцять років (1914-1945), Европа лежала в руїнах. Багато хто ще пам’ятає франко-прусську війну, увертюру до самознищення Европи. Люди, які зараз взялися за перебудову Европи, бачили своїм очима, що мирні договори і міжнародні альянси самі по собі не гарантують миру і законності. Цей досвід був настільки переконливим, що подарував можливість донести до свідомості людей те, що міцний мир слід створювати по-новому і зовсім инакше. Але як? Творці проекту европейської інтеграції визнали агресора, що зруйнував інфраструктуру континенту, завдав болю і страждань кільком поколінням, відповідального за найжахливіші злочини проти людства аж до Освенціма. Цим агресором був націоналізм, ідеологічне самовозвеличення націй, національна пиха, яка неминуче провокує на конфлікт інтересів з иншими націями. «Ці національні інтереси, – писав Жан Монне, – не що инше, як короткозорі економічні інтереси національних еліт, задоволення яких передбачає економічне ігнорування свого власного населення і населення инших країн, як  збитків, а на практиці перетворює їх на жертви».

Творення миру в Европі було моральним прагненням, яке поділяли всі. І все ж Монне добре усвідомлював, що моральні мотиви і віра у втому людей від війни забезпечать не міцнішу безпеку, ніж та, яку гарантують міжнародні мирні договори. Його задум, одягнений у форму плану спільними зусиллями з французьким міністром закордонних справ Робером Шуманом, полягав у тому, щоб подолати націоналізм, послідовно мотивуючи нації відмовитися від прав національного суверенітету доти, поки вони, не втратять своєї серцевини і всякий зміст, не втратять майбутнє, і тоді націоналізм буде остаточно підірваний. Для того, щоб цей план спрацював, наднаціональні інститути мали б поступово перейняти повноваження національних. Цей процес почався зі створення вищого органу, що регулював виробництво вугілля і сталі від імені та в інтересах держав-членів. Вугілля і сталь відігравали ключову роль не тільки у військовій економіці, а й у відновленні та відродженні мирної економіки. Створення наднаціонального органу влади, який контролює виробництво цих товарів, гарантує їх справедливий розподіл і запобігає таємному переозброєнню, було першим кроком у запланованому постнаціональному розвитку, який мав привести до політичної та економічної інтеграції европейських націй, не дати їм відхилитися від задуманого шляху і завершитися повним витісненням націй.

«Націоналізм зруйнував европейську культуру і цивілізацію» (Стефан Цвейг).

«Нації і політичні інститути раз і назавжди довели, що вони не придатні для створення міцного миру і верховенства закону» (Жан Монне).

«Що б ми не вирішили і не спробували здійснити в рамках наших нових інститутів, завданням було і залишається подолання націй і організація постнаціональної Европи» (Вальтер Хальштейн).

«Коли я думаю про те, що французи, німці, бельгійці, голландці, італійці та люксембуржці дотримуються загального набору правил і тому бачать свої загальні труднощі однаково, в результаті цього їхнє ставлення один до одного фундаментально змінюється, тоді я кажу собі, що відносини між народами Европи суттєво просунулися вперед» (Жан Монне).

Цей прогрес є об’єктивним фактом, і динаміка історичного процесу, запущеного в той час, привела через низку невеликих, але впевнених кроків до ще більшого прогресу. Візьмемо, наприклад, знищення національних кордонів в Шенгенському просторі і введення першої в історії транснаціональної валюти в еврозоні. Візьмемо спільний ринок, який спровокував виникнення транснаціональної економіки і вимирання національних економік. І це ще варто осмислити економістам, які мислять в категоріях нації, і політикам, яких вони консультують. Справді, заслугою процесу европейської інтеграції варто визнати найтриваліший мирний період в історії країн, які брали участь у цьому проекті.

Одночасно відбулося щось дивне. Сьогоднішні політичні представники і велика частка громадськості забули історичну причину цього проекту, його споконвічну мету. Чи зміг би Франсуа Олланд вільно повторити твердження Міттерана, що «націоналізм – це війна»? Чи посміла б Ангела Меркель вимовити слова Вальтера Хальштейна «мета полягає в тому, щоб подолати нації»? Розбуди будь-кого посеред ночі, і він відповість на питання «Що таке ЕС?» словами «Мирний проект!», перш ніж, позіхаючи, знову зануритися в сон. Проте у цій відповіді немає й половини правди. Всією правдою було і залишається: «Гарантія міцного миру шляхом подолання націй і створення постнаціональної Европи».

У «мирному проекті» немає і половини правди, бо в ньому не йдеться про те, як мир можна гарантувати, а отже, цей проект є вразливим перед ідеологічними ілюзіями про необхідність національної ідентичності та захист національних інтересів. Мир сприймають як належне, але за що справді побоюються і, що дійсно хочуть захищати – це не стільки мир, скільки звичку. Звичку сприймати себе як частину нації – звичку, що дозволяє зрозуміти себе і своє місце у світі. Існують побоювання, що серед иншого під загрозою знаходиться спроможність громадян до політичної участі – иншими словами, сама демократія, яку досі підносили як національну демократію і яка здається збагненною тільки в цьому вигляді.

Якщо ви не чуєте музики, ті, хто танцюють здаються божевільними.

Люди, які ніколи навіть не чули про сенс европейського проекту, тепер помічають його наслідки і вважають його божевільним або небезпечним. Вибрані на національному рівні політичні представники, відповідальні за европейську політику, знають, що їхнє політичне виживання залежить від того, чи будуть вони виступати на захист національних інтересів. Иншими словами, вони повинні використовувати всі доступні засоби, щоб підтримувати ілюзію того, що «національні інтереси» синонімічні з інтересами електорату. Так виникає порочне коло, яке ми в Европі називаємо «ре-націоналізацією». Імпульс до ре-націоналізації не походить від крайніх правих, класичного середовища проживання націоналізму, але з політичного центру – і цей імпульс іманентний системі.

Реконструкція задуму батьків-засновників европейського проекту дозволяє зрозуміти, чому більшість людей уперто вважають божевіллям ті сміливі і, по суті, логічні висновки, отримані на основі аналізу історичного досвіду: нівелювання держав-націй, Европа, яка розвиває форму політичної організації без націй. Для більшості людей сьогодні це абсолютно неймовірно.

Неймовірно. А хіба було ймовірним падіння Берлінської стіни? За день до падіння це було неймовірно і тим не менш сталося. Або було абсолютно неймовірно, що СССР може розвалитися. І все ж він розвалився. Цього бажали, це було постійно присутнє в політичному порядку денному на Заході, про це молили в проповідях, і тим не менш здійснення цього було неймовірним. Ця мета стала загальною фразою, яка в результаті створила політичну фантазію про те, що існує світ, в якому правлять загальні фрази, а не бажання до втілення в життя можливого. І все ж неймовірне сталося. Так, сталося завдяки своїй власній незалежній динаміці, але все ж було результатом руху, запущеного політичним імпульсом, який потім постійно заклинають. І політичне покоління, яке нездатне винести з цього урок, є втраченим поколінням.

Всі ті аргументи, які досі наводять на користь незамінності національної (само) організації, давно вже спростувала історія, а для тих, хто не знає історії, – реальність та досвід.

Популярний аргумент, який використовують зі зростаючою агресивністю, такий: нації створюють ідентичність, і ця спільна історія, культура, ментальність і мова служать середовищем, в якому виникає солідарність індивіда з громадянським цілим.

Це твердження – фікція. Якби спільна мова конституювала загальну національну ідентичність, тоді Австрія стала б частиною Німеччини. Якби історична культура була об’єднуючим елементом, тоді Верхня Австрія і Південна Німеччина були б єдиною нацією, яка виключала б Північну Німеччину і Західну Австрію. Загальна історія? На цьому ґрунті Австрія ближча до Угорщини, ніж до Німеччини. Спосіб мислення міських жителів радикально відрізняється від способу мислення мешканців альпійських сіл або сільських рівнин, незалежно від національних кордонів і мов. Для жителя Відня такі міста, як Братислава, Будапешт або Прага, ближчі як з погляду історичної ментальності, так і з погляду географічної відстані, хоча це столиці инших національних держав і хоч там розмовляють на инших мовах, ніж, наприклад, в Гольсі в Тіролі або Фелдькірху в Форарльберзі, де у жителів такі ж паспорти, що і у віденців. Стосовно твердження про те, що нації-держави стали причиною виникнення демократії і влади закону і, що тільки вони здатні зберегти ці досягнення, то це не тільки наївна вигадка, а й історична маячня. Наприклад, чи раділи всі вільні люди в 1871 році об’єднанню в німецьку націю? Ні, це була кривава баня. І що, після того як кров змили з рук, кольчуги, від яких тхнуло смертю і гниттям, запхали в шафу, а гостроверхі шоломи відполірували, одразу ж настав золотий вік демократії? Під мечем Бісмарка, під градом куль, серед жаху політичних убивств і страт без суду і слідства? Закони надзвичайного стану – це ідеал влади закону? Правду кажучи, до створення Европейського співтовариства більшість европейців прожили довше в умовах політичної тиранії, тоталітаризму і фашизму, ніж громадянами вільних, демократичних, суверенних національних держав.

Чи сприяють нації єдності та спільності? Звичайно, ви мусите погодитись – якщо ви сліпі. Тільки тоді можна увірувати в загальні зв’язки між, наприклад, північними і південними італійцями або в стійку єдність між басками, каталонцями та іспанською нацією, не кажучи вже про ірландців, валлійців і шотландці, які, як усім відомо, вважають себе щасливими британцями.

Стосовно ж ідеї про те, що раціональна основа нації виникала в її історичному перетворенні в націю-державу, в політичну організацію, засновану на просвітленому патріотизмі, то це теж суміш вимислу та ілюзії. Сьогодні міграційні рухи показують, як нації жорстоко виключають людей, які бажають стати патріотами їхніх конституцій.

Сьогодні ми бачимо, з якою швидкістю можна мобілізувати національну ворожнечу і агресію стосовно, наприклад, «греків» навіть у такому суспільстві, як німецьке, яке вважає себе освіченим і політкоректним. Все це химера, фікція.

Як би ми не аналізували формування національної ідентичності, ми завжди натрапляємо на одне і те ж підґрунтя: це був історичний крок, можливо, необхідний, на шляху, по якому европейський проект вперше пройшов мирно. Чим, наприклад, насправді була побудова національної ідентичності в Німеччині? Сорок дрібних держав перетворилися на єдиний ринок із загальним набором правил і політичних інститутів. Хто взявся б серйозно стверджувати, що на цьому закінчується історія політичної і соціальної організації людства? Навпаки, враховуючи історичний досвід націонал-соціалізму і політичну динаміку сьогоднішнього дня, хто взявся б стверджувати, що націоналізм можна приборкати раз і назавжди?

Віктор Гюго відзначив ще в 1850 році, що формування національної ідентичності французів було не більше ніж історичним етапом. «Так само, як Нормандія, Бретань, Лотарингія і Ельзас, всі ці наші провінції, які поглинула Франція, не втратили внаслідок поглинання своїх різноманітних переваг і унікальних рис», всі европейські регіони і культурні простори неминуче «зіллються в вищу єдність і сформують европейське братство». Коли Віктор Гюго опублікував свою утопію, його сучасники, високоповажні критики, чиї імена зараз забуті, порадили відправити його в «вежу дурнів», що на сучасній мові означало б – в психіатричне відділення. Вслід лунав шквал насмішок. Двадцять років потому почалася франко-прусська війна. Тоді вже всім було не до сміху.

«Поділ між державами Европи ніколи не був різкішим, ніж тепер: кожна держава люто прагне ізолювати себе від инших за допомогою законів, економічних заходів і автаркії. Одночасно всі ми прекрасно усвідомлюємо, що европейська економіка і европейська політика пов’язані спільною долею і що жодній країні не вдасться уникнути світової кризи, відгородившись від зовнішньої реальності. [...] Два світогляди, національний і наднаціональний, зійшлися лицем до лиця на рингу, і не можна більше уникати вирішення цих проблем, і дуже скоро стане зрозуміло, чи будуть держави Европи наполягати на сучасній економічній та політичній ворожості чи вони бажають остаточно розв’язати ці виснажливі конфлікти шляхом повного об’єднання, шляхом утворення наднаціональної організації. [...] Чи продовжить Европа руйнувати себе, а чи вона об’єднається?» Ці рядки написав Стефан Цвейг в 1932 році. Як ми знаємо, сталося і те й инше. Безперервне тотальний саморуйнування, яке і призвело до найжахливіших злочинів проти людства, – а потім, в результаті цього досвіду, процес об’єднання.

Можна знайти десятки таких висловлювань різних авторів, починаючи з Новаліса, які показують, що поети, філософи і вільнодумці часто мислили далі так званих реалістів, які не тільки зручно облаштовувалися у звичному, а й продовжували захищати звичне навіть тоді, коли воно переставало бути зручним і ставало убивчим. Все це тільки показує, що те, що дух часу вважав безумством або, висловлюючись більш коректно, утопією, часто корилося більш стійкій раціональності або, принаймні, глибшому людському прагненню, тоді як прагматики дуже прагматично тонули разом зі світом, вихід з якого вони не могли собі помислити.

Якою б утопічною не здавалася багатьом ідея неминучого закінчення терміну дії націй, ідею постнаціональної Европи не можна назвати утопією. Щось, що втілюється в життя вже протягом більш ніж шістдесяти років за допомогою конкретних кроків і на конкретному просторі, а саме, на нашому континенті, не може бути утопією. Навпаки, у світлі історичного досвіду і того, що ми спостерігаємо сьогодні, инакше як негативною утопією не можна назвати віру в те, що нації можна врятувати і, що тільки вони можуть гарантувати свободу, автономію і владу закону. До нинішньої кризи Европейського союзу привела якраз нездорова влада націй, агресія, з якою вони реагують на поставлений їм смертельний діагноз. Хоча нації вже більше не функціонують, розвинена постнаціональна Европа поки що не існує. Більше того, ми зараз навіть боїмося собі уявити щось подібне. У той же час цілком очевидно, що параметри нашого життя, всі процеси і зміни, які нам слід здійснити, щоб не перетворитися на пасивних жертв, всі явища і питання, на які ми повинні знайти політичні відповіді, вже давно мають транснаціональний характер. Його має весь виробничий ланцюжок, так само як інвестиції і прибуток, вироблення енергії, питання безпеки, комунікації та загрози, пов’язані з сучасними комунікаційними технологіями, наприклад спостереження і контроль, екологічні проблеми і так далі. Жодна із зазначених галузей не залишається в межах національних кордонів і не піддається управлінню з позицій суверенної незалежності.

Чи зрозуміло це? Ні. Просто почитайте газети, почитайте пости і листи стурбованих громадян, почитайте результати опитувань громадської думки. Вони показують, наскільки сильне досі тяжіння до смерті по привичці і як драматично історична сліпота стає сліпотою до сучасного світу. Все, що робить стурбований громадянин, все, що його хвилює, всі невирішені проблеми і конфлікти, що тліють і розгоряються знову і знову з більшою силою, – все це подають як доказ того, що ЕС не працює, що він не може працювати. Одночасно все агресивнішими і радикальнішими стають вимоги національних урядів, щоб «цю реальність» визнали, щоб національний суверенітет і так звані національні інтереси захищали ефективніше. Однак саме це блокування національними урядами спільної політики і постійне звернення політичного символізму до національних електоратів веде до політичного блокування як Союзу загалом, так і кожного його члена, а також до політичної неефективності і відчайдушного та безглуздого повернення до старих і неефективних методів. Те, що ми сьогодні називаємо кризою, якраз і є цим непродуктивним протиріччям між постнаціональним розвитком і ре-націоналізацією. Все, про що ми говоримо зі зростаючим збудженням, є просто послідовністю симптомів. Або, як сказав би Гегель, «стояти на краю часто є найменш адекватною поведінкою».

І все ж у цьому є сенс.

Постнаціональний розвиток став глобальною об’єктивною реальністю. Те, що всі ми називаємо глобалізацією, є нічим иншим, як поступовим позбавленням націй-держав влади. Проте Европа – це єдиний континент, де це позбавлення влади не просто відбувається, але де шістдесят років тому його привело в дію як свідоме політичне рішення і привело через послідовність невеликих контрольованих кроків до транснаціонального солідарного суспільства. Саме тому Европа більше, ніж будь-хто, компетентна в питаннях глобалізації. Або, принаймні, була компетентна. Сьогодні вона затиснута в пастці між «вже не» і «поки ще не», паралізована, з одного боку, своїм боягузтвом і страхом продовжувати свій шлях і, з иншого боку, страхом суспільного невдоволення; між забуттям сенсу цього починання і неможливістю уявити, куди воно веде, між постнаціональним розвитком і грубою ре-націоналізацією.

Зняти це блокування і подолати кризу може тільки реконструкція европейського проекту. Історія, яку необхідно розповісти, – це «наратив», який відчайдушно намагаються знайти і якого, здається, у Европи немає, але який, насправді, просто витіснили. Ідея побудови першого транснаціонального континенту і таким чином висунення в перші ряди освічених людей цілком могла б захопити уяву тих, чия защемлена національна гордість потребує раціональної розради. Ніхто з тих, у кого вистачає сміливості називати себе людьми, не бажає поліпшення свого становища за рахунок ганебного виключення инших з групи рівних; ніхто з тих, у кого вистачає сміливості називати себе людьми, не бажає зазнати політичної експлуатації в ім’я ідеологічної солідарності, не хоче повторювати помилки минулого, змагатися з иншими за найбільший шматок світового пирога, вимірювати свій успіх статистичними показниками своєї нації. Людина шукає не національного щастя, а загальних прав людини.

Участь стурбованих громадян проявляється не через марну і щораз агресивнішу боротьбу за порятунок національної суверенності, що полягає переважно у тому, щоб горланити націоналістичні і популістські гасла, але в прагненні демократично впливати на постнаціональний процес, сприяти розвитку европейських демократичних інститутів, зміцнювати їх демократичну легітимність і тренувати уяву, намагаючись змоделювати формування Европейської республіки.

Тому що, очевидно, реалізація ідеї, а отже і саме прагнення до того, щоб суверенні нації-держави померли, ставить питання про майбутню Европейську Конституцію.

Дивовижно, як далеко вперед мислило покоління засновників европейського проекту, якими конкретними були їхні уявлення і як вони були вкорінені в «европейських реаліях». Ось ще один витяг з промови Вальтера Хальштейна: «Первинна европейська реальність, як це бачиться нам у нашій роботі по об’єднанню, – це европейський народ, европеєць як член своєї сім’ї, як член спільноти і рідного регіону. А отже, европейські товариства, мета яких – по-новому і краще впорядкувати спільне існування европейського народу, які також несуть відповідальність за зрозумілу регіональну політику». Незабаром всі політичні зусилля Хальштейна і Монне зосередилися навколо регіональної політики. Для них регіон був логічною політичною одиницею управління в постнаціональній Европі. Саме регіон насправді формує ментальність людей і їх ідентичність. Всім точно відомо, так само, як баварцеві точно відомо, що він не пруссак, що єдиний момент, коли обидва вони відчувають себе німцями, – це під час прогнозу погоди або після читання газет, коли вони об’єднуються в їх спільній ненависті до «тих» греків. Саме регіон виявився єдиним соціальним і культурним континуумом в історії постійно довільно перемінних національних кордонів. Відмінна риса кожного регіону полягає в тому, що його ментальність і історично сформована культура не можуть бути зломлені нацією, до складу якої він увійшов або був змушений увійти. Навпаки, незважаючи на те що регіон постраждав від довільних переділів після воєн, його розбили на частини, відокремлені одна від одної національними кордонами, вони ніколи не переставали бути загальним культурним простором; і коли кордони знову відкрилися чи їх скасував ЕС, регіони швидко і легко відновилися. Більш того, всі европейські регіони приблизно одного розміру і мають приблизно однакову кількість населення. Цей розмір ідеально дозволяє відчути єдність, зрозуміти безпосередні життєві реалії, взяти участь в політичній організації; инакше кажучи, ідеальний для такої бажаної політичної участі громадян – субсидіарної демократії. І це принципово важливо для демократичного розвитку Европейської республіки. Як сказав Вальтер Хальштейн, «якби нашим наміром було шляхом створення спільного ринку вивільнити економічні сили і привести народи до тієї точки, де їхню працю можна найшвидше перетворити на економічну вигоду, тоді ми забули б, що людська істота є не просто homo economicus або homo faber. Ми не розглядаємо мету людських відносин, яка лежить в площині максимізації суспільного продукту. Саме це відрізняє нас від систем несвободи».

Я хочу зараз знову дуже повільно проговорити, якими були намір, прозріння, план, мета і раціональна основа европейського проекту в час його заснування. Це не був проект, метою якого було европеїзувати колонії і перемогти европейських суперників, це не був проект, готовий жертвувати мільйонами в ім’я фікції національної величі. Скоріше, «він бажав стати Европою, яка вперше в історії взялася б за европеїзацію себе самої» (Сьюзен Зонтаг про ЕС).

Коли ця ідея увійшла в Лісабонський договір у формі «Европи регіонів», національні представники побачили в ній в кращому випадку загальну фразу. (Хоча з 1989 року нам відомо, як загальні фрази здатні набувати історичної сили! О, бідні ви національні представники, у яких закінчується терміни дії!) І тим не менш, скрізь, де ця ідея могла зреалізуватися, вона виправдала себе. Наприклад, Південний Тіроль. Без сумніву, своїм процвітанням і вдоволеністю більшості своїх мешканців Південний Тіроль зобов’язаний не своїй приналежності до італійської нації, а тому факту, що він є автономним регіоном у вільному европейському просторі. Звичайно, в Південному Тіролі є люди, які мають причини критикувати тамтешнє становище. Це лише підтверджує, що, поки ми не знайшли ключ від раю, субсидіарна демократія є найгіршою з форм правління, не рахуючи всіх инших, включаючи національну демократію.

Ідея Европи регіонів була б спроможна втілити в життя один з принципів Просвітництва, ще один принцип, заяложений і перетворений на щось загальне, але так ніколи і не зреалізований повністю, – принцип рівності (можливостей). Свобода, рівність, братерство – ось скарб, успадкований нами від Французької революції, що залишається фундаментальним капіталом наших сьогоднішніх політичних зусиль. Ця спадщина революції залишається метою розумної політики, незважаючи на те що її перетворили на пародію жадібні спадкоємці революції – люди, занадто недалекі для того, щоб прояснити сенс того, чим є революція, до власної вигоди і до нашої біди. У цій пародії свобода є свободою від соціальної відповідальності, рівність стосується товарів праці, а братство реалізується у встановленні цін. Візьмемо життєві можливості. Поки величезне значення має місце вашого народження – залежно від того чи народилися ви у великій, з політичним і економічним впливом державі, чи в маленькій країні, яка не має ні політичної, ні економічної ваги, – иншими словами, чи доводиться вам заробляти на життя в Німеччині, чи на маленькому Кіпрі, в країні розміром півострова, доти ідея рівності – фарс. Европа регіонів, у тому вигляді, в якому її задумали Хальштейн і Монне, забезпечить не тільки демократичну свободу, але також і рівність. Як сказав Хальштейн, «ми не повинні обмежуватися скасуванням віджилих кордонів і дозволом вільного пересування людей, товарів і капіталу. Замість цього ми повинні зайнятися традиційно існуючими диспропорціями між регіонами, не кажучи вже про диспропорції, що виникли недавно. Инакше у нас буде протиріччя з цілями Римського договору, в вимогах якого вказане зменшення економічних розривів між регіонами при одночасному захисті культурних відмінностей. Ця регіонально-політична відповідальність стосується не тільки областей, які знаходяться під загрозою надмірного розвитку, але також і до тих областей, які недостатньо економічно розвинені. Це означає, що при здійсненні економічної або соціальної політики в наших діях повинен завжди бути присутній регіонально-політичний елемент. Регіональна політика повинна увійти складовою частиною в усі політичні програми. Однак і зворотне теж правда: коли ми займаємося регіональною політикою, це включає в себе европейську економічну і політичну політику як ціле».

Я не можу зрозуміти, що не так з транснаціональним суспільством солідарності в епоху, коли нам необхідно активно втручатися і направляти процес неухильної глобалізації. Я не можу зрозуміти, чому після всього того, що ми пережили у зв’язку з націоналізмом, подолання націоналізму може бути поганою ідеєю. Я не можу зрозуміти, чому сучасні лідери вперто відмовляються згадувати ідеї своїх попередників. Що це: забудькуватість, нерозуміння, заперечення? Але чому, якщо ці ідеї вказують шляхи виходу з кризи, з якою ці лідери не зуміли впоратися иншими способами?

А, так. Вони хочуть, щоб їх переобрали. На національному рівні.

Одне очевидно: нації-держави йдуть на дно. Чим швидше ми звикнемо до цього факту, тим краще зможемо облаштувати наше демократичне та автономне майбутнє.

Инакше все знову покриється сажею і попелом, стражданнями і руїнами, знову будуть масові вбивства цапів-відбивайл, та й справжні винуватці теж будуть мертві. Убиті горем, ми стоятимемо над задимленими руїнами і шептатимемо: «Цього більше ніколи не повинно статися!»

Гегелівська смерть по привичці.