www.ji-magazine.lviv.ua

Сєрґєй Мітрофанов, журналіст, публіцист, політичний оглядач

Рішення президента Путіна відповісти на санкції країн Заходу продуктовим ембарго їхньої продукції закономірно на рівні риторики отримало схвалення і шквал захоплення у його традиційної бази підтримки. Однак, коли це рішення почали реально виконувати і Росія взялась до реального знищення якісних продуктів харчування, так чи инакше просочених через кордон за підробленими сертифікатами, воно настільки ж закономірно викликало відторгнення навіть у середовищі вчорашніх прихильників. Схоже, що режим зіткнувся з ще одним після «Болотного повстання 2011 року» обуренням мас, що загрожує обнулити так званий 93%-ний рейтинг тефлонового національного лідера.

Скорботу, лють, здивування відчули навіть російські націоналісти, які досі вітали всі імперські інтенції Росії. Справа в тому, що останні хоч і стоять завжди за сильну державу з усіма витікаючими звідси опціями контролю над економічною і духовною сферами життя, але навряд чи планують самі опинитися в ролі зв’язаних по руках і ногах смердів, яким влада зі своїх політичних міркувань диктує навіть раціон харчування.

Освічений націоналіст Костя Крилов писав у ці дні: «Очікувана свідома реакція – буботіння, а от підсвідома реакція – жах і покірність». Його головна думка: завдаючи удару по їжі всередині країни, Кремль, таким чином, намагається налякати внутрішню опозицію. Насамперед, своєю здатністю переступати усілякі бар’єри нормальності та етичні табу. Навряд чи можна вважати цю характеристику позитивною в устах записного націоналіста.

«Без України Росія – «недоімперія», а то й не імперія взагалі»

Лілія Шевцова

У цьому есе ми не будемо повертатися до всіх перипетій ідеологічної кризи, що виникла через суперечності диктаторських рішень Кремля з архетипними інстинктами пересічного росіянина, який в минулих поколіннях пережив колосальний голод, а нині живе не в дуже здоровій і не дуже ситій країні. Головне, на що хотілося б звернути увагу і що хотілося б широко обговорити, – це оголення базових політичних правил функціонування системи РФ, на мій погляд, абсолютно порочних і помилкових. Дійсно, чи правий Кремль в цій непорушній впевненості, що він ТАК може чинити і вибрати ТАКИЙ інструмент у відповідь на санкції Заходу? Звідки взагалі в стінах Кремля виникла така логіка (потлача [1], за висловом колумніста Forbes) і чи немає тут якогось онтологічного дефекту в розумінні устрою політичного всесвіту?

Відповісти на це питання досить легко, тому що червоні кхмери Кремля не приховують ні своїх намірів, ні ідей. Росія з Заходом у стані війни (звідки взялася і яка ця війна? Хто на кого напав?) і тому завдає ворогові, як їм здається, відчутного удару – відмовляється від продуктів харчування «ворога». Навіщо? Для того, щоб заподіяти максимальної шкоди европейському фермеру, виробнику і трейдеру. Ті, по ідеї, повинні повстати на свої уряди і сприяти зміні їхньої політики щодо специфічного кола осіб в російському керівництві. Зокрема, визнати односторонню зміну кордонів у Европі і забути про збитий малайзійський «Боїнг», на якому летіли пасажири з 14 країн. Попутно Росія, звичайно, шкодить і власним трейдерам, власному населенню і власному капіталу. Причому шкодить, напевно, більше, ніж европейським трейдерам, фермерам і виробникам кінцевого продукту. Що ж, свята справа (яка? політичне знищення держави Україна?) вимагає жертв.

Неважливо, віримо ми чи не віримо в виправданість покарання України. Неважливо, чи віримо ми в виправданість покарання таким хитрим шляхом. На мій погляд, психічно адекватна людина в це вірити не може. Однак у цій логіці, більш притаманній, скоріше, першій половині XX століття, найтонше місце – заподіяння шкоди як засіб політики.

Держава диктатури люмпен-пролетаріату

Владімір Пастухов

Адже зрозуміло ж, що, коли йде війна і на вас з танками і кулеметами насідає агресор, заподіяння фізичної шкоди ворогові – виправдана стратегія. Зрозуміло, що заподіяння шкоди – завдання будь-якої агресії, і у нас немає претензій до агресора в тому сенсі, що вони поводяться якось «не так». Політика ІДІЛ – заподіяння шкоди іновірцям, і нікого це не дивує, бо така поведінка органічна – властива релігійним фанатикам. Більшість терористів світу засновують свої плани на максимальному заподіянні шкоди жертвам терору, і, захищаючись від тероризму, люди, як правило, не надто цікавляться їхньою мотивацією, оскільки терор і тероризм – стійка зв’язка понять і явищ. Однак чи виправдане заподіяння шкоди людям мирної праці з боку держави, що оголосила, що вона «найсправедливіша» у світі і що «справедливість» – її нова державна ідеологія? Сумнівно щось, дуже і дуже сумнівно.

Ще гірше із заподіянням «шкоди» третій стороні.

Адже ні польський садівник, який вирощує яблука, ні французький фермер, який у поті чола працює на землі, робить сир і бекон, нічого поганого Кремлю не зробили. І навіть, напевно, не дуже знають, де знаходиться «сакральний» Крим і, що відбувається в Донбасі. Ким вони для нас є в координатах класової чи иншої людської солідарності, що Кремль вирішує створювати їм якісь життєві неприємності? Та такі ж садівники і фермери, як і свої власні. Заподіяння їм шкоди, а також заподіяння шкоди вітчизняним трейдерам і населенню, очікувати від ринку достатку, різноманітності, якісної та здорової конкуренції, виключно з тим, щоб керівництво західних країн (налякавшись чи проявивши гуманізм?) переглянуло свою політику, той самий тиск на заручників. Навряд чи це можна вважати цивілізованою поведінкою. Навряд чи б навіть сам Ленін, який марив про світову революцію і не соромився жорсткого реагувати, зважився б так чітко і декларативно шкодити... іноземному пролетаріату. СССР, за Леніним, – це маяк, а не гіперболоїд інженера Гаріна з його всеспалюючим променем смерті.

З иншого боку, якщо мова йде про відродження тоталітарного контролю і командно-розподільчу систему як спосіб функціонування російської влади, то прив’язка до російського більшовизму більш ніж очевидна. Адже важко винайти якісь инші, «піарні» причини, наприклад, арешту членів Помгол (Комітету допомоги голодуючим). Або обґрунтувати заборону АРА (Американського комітету допомоги голодуючим), який врятував сотні тисяч совєтських людей у ​​найважчі 20-і роки. Якщо тільки не відвертим бажанням поставити російську інтелігенцію на місце, заткнути, налякати і грубо ізолювати від політичного впливу Заходу.

Та й сам так вдало розпочатий ринковий експеримент НЕПу хіба ж не рішуче згорнули, коли партія зрозуміла, що разом з підйомом країни з прірви розрухи Громадянської війни вона також втрачає важелі контролю? А контроль – це головне, ось нав’язлива ідейка кожного, хто підіймався тоді на вершини піраміди російського тоталітаризму. І молодий ринок прикрило НКВД, перекупників-трейдерів посадили за оперативно заведеними кримінальними справами, зернові біржі закрили, і партія відновила монополію зовнішньої торгівлі. Більшовиків не лякала навіть імовірність нового голоду (і він вибухнув у 1932-1933 роках) – навпаки, контроль над їжею, над тим, що їсть населення, вірніше, чим воно компенсує сили, працюючи на державу, був найвищою сходинкою контролю, за якою почався... ГУЛАГ.

Нам, звичайно, важко сьогодні, в XXI столітті, уявити буквальне повторення того сценарію, але деякі ознаки наближення катастрофи вже з’явилися. Ми бачимо, як закривають офіси, бідніють міські ринки, з Москви масово потягнулися гастарбайтери, тому що більше не потрібні зайві руки. Ви вже не можете здати квартиру за пристойні гроші – просто нікому, і тому, що більше ніхто не хоче тут працювати колишнім вахтовим методом. І не те страшно, що під три чорти летить ваш звичний світ, а те, що в прийдешній тотально-розподільчій системі взагалі не залишається місця і ресурсів для вільних відносин, а вам тим часом дано лише гадати, наскільки далеко система зайде в практичному сталінізмі. І ось наступна пропозиція (давно не чули!) – обмежувати підсобні господарства.

Три дні серпня 1991 р. все ж з самого початку нам здавалися короткочасною застудою політичної системи, за якою засяє сонце і хворий росіянин вийде на прогулянку. Зате політичний марафон президента Путіна (до тих же цілей! – поетапного скасування завоювань демократичного Серпня) вже схожий на хронічне невиліковне захворювання. Втім, оптимісту і сьогодні не забороняють вірити у вдалий результат.

Примітка
         1. Пóтлач – традиційна церемонія демонстративного обміну дарами (іноді також знищення «зайвих» матеріальних цінностей) індіанців тихоокеанського узбережжя на північному заході Північної Америки. Служить зміцненню авторитету вождя, але іноді ставить плем’я на межу економічної катастрофи.