www.ji-magazine.lviv.ua

Катерина Настоящая

Описуючи ситуацію хочу виділити ряд вузлових моментів, принципових для розуміння загального контексту.

Байдужість держави Аналізуючи адаптацію переселенців взагалом на основі інформації яка отримана нами вже в вересні-жовтні, потрібно відзначити той факт, що держава проблемами переселенців особливо не переймається. Це підтверджують і дані досліджень фонду Відродження проведених в січні - квітні 2015. Так ведеться реєстрація, видається одноразова допомога у розмірі орієнтовно 450 гривень, у разі повної відсутності якихось ресурсів і при форс-мажорних обставинах надавалося тимчасове державне житло(санаторії, бази відпочинку), діти переселенців без проблем і часто без документів прийняті до освітніх закладів інших міст України і т.д. і це..власне все. Адже війна закінчується, то і тепер про переселенців можна забути – така ймовірно логіка можновладців, які не пропонують результативних програм підтримки ВПО. Досі нема державного сприяння у працевлаштуванні переселенців – тією проблемою яка залишається у них зараз головною, нема особливих умов підтримки малого і середнього бізнесу, пільг при отриманні медикаментів чи освітніх послуг в сфері вищої освіти (пільгових гуртожитків і т.д.). Неодноразово доводилося чути на фокус-групових дискусіях і приватних розмовах з переселенцями про те, що держава сприймає їх людьми «другого сорту», демонструючи байдужість і зневагу. Таке ставлення до себе потужна частина ВПО пояснює тим, що їх винуватять у розпалі війни, саме вони – винні у кровопролитті у рідних містах. Звісно більшість з подібним твердженням не погоджуються, хоча і намагаються тих хто їх в цьому винуватить зрозуміти і виправдати. Іноді ці виправдання відверто віддають нотатками іншого синдрому – стокгольмського, що однак характерно все-таки лише для невеликої частини ВПС. Цьому сприяє і надмірна забюрократизованість процесу отримання державної допомоги, величезні черги і неорганізованість. «У пастці пропагандистської війни. Покинуті. Розчаровані. Затавровані». Дослідження здійснила міжнародна організація «Інтерньюз» у період з 20 по 30 січня.

Посттравматичний синдром Посттравматичний синдром загострюється також і тим, що в рідній країні майже половина опитаних переселенців чомусь і досі відчувають себе зайвими (знову пошлюсь на дані січня – квітня 2015) навіть в контексті вже не тільки державної, але і суспільної підтримки. Хоча саме суспільна підтримка, громадські ініціативи, діяльність різноманітних фондів і приватних осіб тільки і дозволяє говорити про те, що переселенцям таки допомогають. Одже ми маємо справу не скільки з об’єктивними оцінками, скільки з реальним посттравматичним синдромом, наслідками якого є зневіра, депресія, відсутність ініціативи І ця ситуація навряд суттєво змінилася за цей термін, ну хіба що трохи. А так більша половина переселенців – учасників ФГД і досі перебуває в цьому стані, в стані очікуванні якогось іншого майбутнього, певному психологічному ступорі, коли те «завтра» якого прагнеш, ще уявно далеко, а конкретна реальність не дає приводів для оптимізму. Подібний стан звісно не сприяє ініціативам щодо пошуку роботи і успішній адаптації загалом, тому єдине що мотивує більшість до фактичного виживання – це діти. На відміну від батьків діти в більшості адаптуються швидко і успішно, звикають до нової школи, легко заводять нових друзів.

Відсутність працевлаштування Не можливість знайти нормальну роботу – один із факторів стану депресій. І не тому що роботи немає, а тому що немає тієї яку б хотілось. Так на низькооплачувані роботи вчителі зі стажем, головні бухгалтери підприємств і успішні приватні підприємці йти не хочуть, тому поки поставали на біржу в очікувані чогось ліпшого (що їх до речі більш-менш підтримує, адже більшість із них мали непогану зарплатню). Чому ж переселенців так неохоче не беруть на роботу ? Так згідно даних за січень-квітень 2015, майже половина опитаних роботодавців відповідаючи на питання «чому вони не беруть на роботу переселенців» поскаржилась на відсутність вакансій, ще майже третина висловила побоювання що ВПО можуть раптом змінити місце проживання і кинути роботу і це проти того, що 73 % роботодавців Луганщини згодні брати на роботу переселенців і ще стільки ж з тих хто взяв нарікань до їх роботи не мають. Але якщо на Луганщині ситуація з роботою ще більш менш і реальні причини через яких на роботу переселенців не беруть це дійсно відсутність вакансій, то в інших регіонах, за свідченнями ВПО мають місце інші причини – зокрема непевність роботодавця в стабільності робітника і як, вбачають де – які особливо вразливі навіть політичні причини. Варто зазначити в плюс, що така тенденція не є масовою. Що ж до вакансій які пропонуються переселенцям, то це переважно – , будівельники, касири, колгоспники.

Географія переміщень і поселення Закономірно, що зараз найбільша кількість переселенців умовно остаточно осіла на прикордонних до рідного дому територіях, однак до цього часу вони в більшості всі активно переміщались в межах країни. Настільки активно, що підрахувати їх кількісно складало проблему. Це відбувалось ще і тому, що частина ВПО реєструвались, а потім від’їжали. Або просто приїзджали зареєструватись. Досі наприклад звести кількість тих же дітей виїхавши з окупованих територій саме в Україну і заїхавши таки в неї, а не в Росію не збігається. Території з найменшою кількістю переселенців – це Західна Україна. Сумарно близько 20 тисяч, Київ близько 40 тисяч і стільки ж в області, В Одесі 83 тисячі, в Миколаєві 61, Луганська ж і Донецька області прийняли заразом близько 323 тисячі. Розселення саме поблизу колишньої домівки є абсолютно природним, але разом з тим пояснюється і причинами політичного характеру. Майже половина учасників ФГД жалілися на те, що чим далі від дому тим не комфортніше - частіше випадки дискримінації, відмови у поселенні чи в роботі. Щоправда оцінити об’єктивність подібних тверджень статистично поки ніхто не брався, тому показником подібних тенденцій може стати фактор лекгодоступності аренди житла.

Аренда житла Щодо відмов в аренді житла, то ВПО найчастіше скаржилися на Київ, Харків, Одесу і Дніпропетровськ. Тобто майже на всі міста в які вони масово переміщалися. Саме ця масовість і стала фактором відмов. І хоча орендодавці часто відмовляючи ВПО у поселені посилалися на не порядність їх земляків, заїзжаючих раніше, насправді реальною причиною відмов були побоювання щодо платоспроможності клієнтів з окупованих територій, а також фейкова інформація про те, що немовби переселенці матимуть юридичні права на власність господаря житла. Подібні страхи стимулювали стрімкий ріст цін на аренду житла в містах –мільйонниках, і не тільки в них. Так вартість аренди житла в сучасних Северодонецьку і Краматорську нічим не поступається столичним. Невеличкі міста Краматорск і Северодонецьк, які зараз вміщають у себе кількість людей, що перевіщує їх можливі обсяги в рази мають всі шанси і реально, інфраструктурно розширитись. Та і таке розміщення такої кількості стало можливим переважно за рахунок того, що частина людей виїхали з нього назавжди, за кордон і в ту ж саму Росію, ймовірно тікаючи від «Правого сектору». Цікаво що попри високу арендну плату ціни на нерухомість залишаються малими (в середньому за 4-5 тисяч доларів за однушку). Такий цікавий розподіл обумовлений як надією людей повернутия у власні житла, так і не можливістю продати нерухомість яка знаходиться на окупованих територіях. В середньостроковій перспективі, за умови не відтоку переселенців з міст поселення ця ситуація на ринках нерухомості і праці має повністю змінити соціальну структуру невеликих міст, які вмістили в себе велику силу новоприбульців.Вж е такий наплив сам по собі підняв ціну на аренду житла в цих містах ледь не до рівня київських, власне як і ціни загалом. Має суттєво піднятися і культурний рівень. Мешканці мегаполісів привнесли в колишні райцентри свій світогляд, свою культуру.

Сіра ідеологія Посттравматичний синдром, відсутність реальної допомоги від держави, перебування довгий час у ворожому і викривленому інформаційному середовищі сформував у частини ВПО так звану «сіру ідеологію», ідеологію активного пристосуванця. Подвійні стандарти мислення орієнтуючи людину на основну для неї сьогодні цінність – виживання, штовхають її на вчинки, дисонуючи з уявленнями про цільність особистості. Намагання вижити і пристосуватись часто входять в конфлікт з поняттям моралі, про що неодноразово говорили учасники ФГД, згадуючи певні вчинки своїх колег, знайомих, друзів. Пристосуванство сформувало чіткий прошарок людей, які живучи на окупованих територіях постійно їздять отримувати допомогу і на Україну. І таких чимало. Сформувався рухливий постійний коридор з таких «мандрівників», які мандрують і з метою спекуляції скуповуючи все в Україні і продаючи це все вже на окупованих територіях,. Такі реалії множать тіньові схеми, сприяють корупції і т.д. Тому після цього на тлі яскравої демонстративної української символіки містечок Луганської і Донецької області негативну конотацію вносять, але вже не дивують, вражаючи масштабною присутністю об’яви про поїздки до Росії. Що правда найбільше їх такі у Северодонецьку. Майже всі учасники ФГД з числа переселенців позиціонують себе як патріоти України, але патріоти помірковані, абсолютно позбавлені ура-патріотизму, який їх тепер скоріше травмує..Питання чи багато російськорієнтованих серед мешканців міст подиву не викликає. Вони є, їх багато, але вже їх частка менша, бо багато повиїзджало до Росії ще хтось в ЛНР, ДНРи. А ті хто є – спілкуються на кухнях і себе не проявляють.

Проста людяність Якщо говорити про «сіру ідеологію», як про певну отруйну силу, розкладаючу особистість зсередини, то варто сказати і про іншу рису об’єднуючу людей під час війн і криз – людяність і доброту і не як про абстрактні речі, а як про конкретну життєву практику. Досвід людей, що пережили жахіття війни підтверджує відому аксіому про те, що тільки рятуючи іншого – рятуєшся сам. В розповідях людей прикладів самопожертви і простої сердечної людяності було набагато більше ніж прикладів іншого – сірого, чорного. Ймовірно, що так спрацьовує особливість людської пам’яті, але дивує тоді і інше. Всі люди згадуючи ці приклади любові і доброти серед палаючих руїн свідчили що стали іншими – цей досвід змінив їх життя, навчив їх відганяти страх, також ставати здатними на самопожертву. Але виявляється здолати страх значно легше ніж депресію. На моє ж запитання - «Чому після цього всього Зрозуміння ще залишається сум і депресія ? одна учасниця ФГД мені відповіла – «так інші ж не змінились і їх тепер дуже шкода» ..

В очікуванні майбутнього. Люди хочуть повернуться додому, але не хочуть жити в ДНР, бо там немає майбутнього, бо там відсутнє правове поле, як і будь яке право взагалі, навіть на свою власність, бо там немає перспектив для освіти дітей та і частина сусідів теж кудись виїхали. Дерево вирване з коренем важко приживається в іншому грунті, а тут людина вирвана із рідного дому, із оточення, позбавлена улюбленої роботи, друзів. І цей сум відірваності, туга чекання непокоїть найбільше. Більшість ВПО цим мені нагадують людей які потрапили на безлюдний острів і чекають свій пароплав..Але ж він може не припливти. Звісно треба чекати, але ж не постійно. Тоді це не життя, це тільки чекання життя. В цьому сенсі всім ВПО вкрай потрібен психолог, психолог у вигляді держави яка перестане робити вигляд мовби ВПО вже немає, проблемиа пішла, у формі роботодавця якій не буде боятися нестабільності і візьме на роботу переселенця, орендодавця якій здасть квартиру, сусіда, якій посміхнеться при зустрічі і кожного з нас коли ми стикаємось з такими людьми і просто маємо продемонструвати, що вони не зайві, що вони нам потрібні.