www.ji-magazine.lviv.ua

Міхаїл Нємцев

Виступ на XXXII засіданні робочої групи «Майстерня майбутнього» Форуму «Петербурзький діалог» 18 вересня 2015 року (блок «Очікування у сфері цінностей і прав людини»).

В обговоренні теми нашого засідання «Підходи до вирішення української кризи: очікування німців від Росії та очікування росіян від Німеччини» дуже важливо, на мій погляд, враховувати три обставини, що впливають на очікування росіян від Европи взагалі і від Німеччини зокрема.

Дискусії про українську кризу у внутрішньо російському контексті припускають публічну кваліфікацію і оцінювання ключової події – залучення російських збройних сил у внутрішні справи України в 2014-2015 роках. Визнання та оцінка цього факту повинні пройти на двох рівнях – на рівні офіційної державної риторики і в масових комунікаціях (в тематиці і риториці найбільш затребуваних медіа). Завдяки такому визнанню і оцінці (і тільки завдяки цьому) стане можливим обговорення наслідків цієї події для самого російського суспільства. При цьому в европейських гуманітарних науках і пов’язаній з ними публіцистиці існують застосовні до такого роду дискусії відпрацьовані концепти, дискурсивні ходи, поняття, розвиток в основному в процесі дискурсивного подолання спадщини тоталітарних і авторитарних режимів минулого століття. Можна очікувати, що цей соціально-критичний апарат соціальної етики буде застосований і в цьому випадку, який хоч і болючий для російського суспільства, абсолютно не є якимось унікальним випадком у сучасній історії. Насамперед, мова йде про застосування концепцій визнання, відповідальності, провини і в їх числі – прав людини, які ми винесли в тему цього блоку зустрічі.

Однак потрібно врахувати таке:

Революція 2017 року

Євґеній Ґонтмахер

1. Багатьох соціальних спостерігачів здивувала і засмутила масова реакція пасивного чи активного схвалення в Росії подій останніх півтора року. Однією з відмінностей нового періоду в історії Росії, що почався 1 березня 2014 р., стало не лише формування нової і вельми ефективної системи державної пропаганди, що користується нарочито простими ефектами і методами афективної мобілізації, а й очевидна готовність помітної частини суспільства цю пропаганду сприймати. Можна побачити в цій масовій афективній мобілізації «відкладену» реакцію на пережитий в період розпаду СССР стан морального розорення [1]. Він виражався в переживанні масового приниження і позбавленні суб’єктивності. Публічне обговорення цього морального розорення як травматичного досвіду ніколи не розгорталося в Росії за останніх п’ятнадцять років, і воно залишається малодослідженим, тим не менш як травматичний досвід продовжує впливати на самосвідомість і світосприйняття жителів Росії. Не тільки в ситуації з Кримом, але і в сучасній державній риториці з инших питань цей моральний щок постперебудовного періоду символічно нарешті виявився скомпенсований переживанням повернення суб’єктності і з нею – відчуття можливості брати на себе колективну відповідальність за історію. Це переживання ірраціональне і самодостатнє. Воно не співвідноситься з раціональними судженнями про можливу відповідальність, вину, наслідки, закон і т.п. Тому будь-які заклики до раціонального співвідношення, наприклад «за» і «проти» анексії Криму, не діють, коли справа в символічному відшкодуванні пережитого морального розорення.

2. Поточний стан суспільних дискусій в Росії багато в чому зумовлений фактичним станом суспільних наук і масовою вищою освітою. Більшість жителів країни зустрічаються з соціальним знанням тільки в період отримання освіти, а потім «користуються» сформованими уявленнями і тим, що можуть сприйняти з навколишніх інформаційних потоків. Але й ці потоки формують носії «середнього рівня» масової суспільствознавчої та гуманітарної освіти. Вони фактично користуються уявленнями і епістемологією ще XIX століття. Тому для масової соціальної уяви характерні есенціалізм і прості механічні моделі соціальних змін. Отож соціальні процеси часто зводяться до дій кількох, а в межі – двох головних конфронтуючих фундаментальних суб’єктів. Ефективним перекладом будь-яких сучасних соціальних концепцій на такі прості схеми займаються популярні медіапостаті. Під їхнім зворотним впливом люди, що працюють в системі освіти і в наукових установах, масово відмовляються від наукової раціональності при описі і поясненні соціальних і політичних процесів. Так, наприклад, поточні події в Україні постійно обговорюють як боротьбу «фашистів» з «росіянами» (і не дивно, що ці «фашисти» виявляються тими ж фашистами, з якими воювали в 1941-1945 роках, а «росіяни» завжди і скрізь однакові), а складні й різноманітні міжнародні відносини переводять в схему «США проти решти світу». Такий підхід відверто антитеоретичний і націлений на постійне спрощення дискусії. Окрім всього, аналіз причинно-наслідкових зв’язків виявляється зайвим. Така соціальна онтологія не дозволяє навіть ставити проблеми віддалених наслідків будь-яких дій [2].

Щоб ефективно вводити в обговорення етичний вимір соціально-політичних змін, щоб взагалі можна було про це говорити, потрібно створити дуже прості бінарні моделі. Але на це більшість професійних соціальних дослідників йти не готові.

Кордони Заходу і геополітичний контекст війни в Україні

Тарас Возняк

3. У сучасних російських масових дискусіях у принципі не представлені важливі для европейських дискусій принципи соціальної етики, наприклад аналітичний поділ колективної провини і колективної відповідальності. Можна сказати, що мова і методи цих дискусій залишаються законсервовані в стані «до Другої світової війни». Це цілком співвідноситься із загальним рівнем масової освіти, про який вже я сказав раніше. Однак у цих дискусіях активно використовують совєтські комунікативні стратегії викриття і звинувачення. «Постсовєтська людина» частіше знає, хто винен у тому, що відбувається, ніж що саме відбувається [3].

Це поєднання есенціального сприйняття суспільства, бінарного схематизму і антитеоретичності з відпрацьованими комунікативними техніками викриття і звинувачення ефективно блокує раціональну постановку та обговорення проблем соціальної етики. Цей осуд переводять в тему вічної провини Иншого, що не дозволяє якось просунутися в обговоренні проблем.

Я хотів би закінчити двома пропозиціями німецькій та російській сторонам, тобто тим, хто в Европі взагалі і в Німеччині зокрема, а також у Росії зацікавлені у подоланні ціннісної кризи у відносинах Росії і Европи, яка починається і, мабуть, в перспективі, буде дуже глибокою:

- Европейській стороні можна було б запропонувати якісь форми публічного визнання того, що розпад Совєтського Союзу був дійсно трагедією для багатьох жителів сучасної Росії і, що перенесене моральне розорення заслуговує поваги як пережита травма. Ймовірно, для жителів СССР крах совєтської влади був стресом, навіть більш фундаментальним і тому менш помітним в короткостроковій, але більш «дієвим» в довгостроковій перспективі, ніж для жителів соціалістичних країн Східної Европи. Без усвідомлення того, що реакцією і масовою поведінкою жителів Росії керує, окрім всього, ще й потреба визнання цього стресу, неможливе розуміння їх удаваного «озлоблення» або навіть «фашизації». Необхідне публічне визнання цього розуміння і співчуття від умовного «Заходу»;

- Російській стороні доведеться готуватися до публічного обговорення того факту, що розпочата Російською державою спроба руйнування української державності в 2014 році має не тільки економічні та військово-політичні наслідки для самого російського суспільства, і сам цей факт має бути визнаний з прийняттям на себе відповідальності за його наслідки. Наскільки б болісним таке визнання не було, його не оминути.

Примітки

1. Поняття «моральне розорення» – важливе, на мій погляд, для будь-яких дискусій на цю тему – запропоноване проф. Крісом Ханном (див. у збірнику InterDisciplines. 2011. Vol. 2. No. 2. Generations of Change. Understanding Postsocialism and Transition Processes from a Generational Perspective). Про нього в моїй статті «Моральне розорення».

2. Різні форми конспірології і чекізму, як її різновиду, елімінують саму проблему аналізу причинно-наслідкових зв’язків. Тому вони є настільки затребуваними в сучасній Росії в ролі соціальної філософії.

3. Один філософ у зв’язку з цим афористично сформулював принцип «звинувачую – отже, існую». Історія формування і універсалізації комунікативних технік викриття і звинувачення описана, наприклад, у відомій книзі О. Хархордіна «Викривати і лицемірити: генеалогія російської особистості» (СПб., 1996).