www.ji-magazine.lviv.ua

Олександр Невзоров

Деякі явища стають більш зрозумілими через аналогію. Для того, щоб розібратися в тому, навіщо і чому раптом в Росії розкопали Йосипа Віссаріоновича, згадаємо один старий, але ефектний експеримент з павуками.

Отже. Виберемо в сімействі лікозід (Lycosidae) найбільш агресивного самця і акуратно відокремимо йому кінчики педипальп (лапок, на яких знаходяться мішечки зі спермою). Потім зробимо павучку надріз пігідія (попки) і виймемо ледь видимі статеві протоки. Ланцетом перенесемо їх на скельце і туди ж покладемо відокремлені педипальпи. Зрозуміло, створений нами сексуальний натюрморт зовні буде істотно програвати живому збудженому арахніду, якого ми розмістимо поруч зі скельцем.

Але якщо ми все зробили правильно і вибрали для препарації дійсно найбільш злісного самця, то контрольна самочка-лікозід вибере наш натюрморт. Живого самця вона проігнорує. Бідолаха занудьгує, і всі його вісім очей, одне за одним, сумно потухнуть. А ось самочка, заламуючи лапки і тремтячи, буде притиратися до скла своїм гонопором, вперто намагаючись схреститися з запахом мертвого лиходія.

Все це сильно нагадує новий «вибір Росії», яка сьогодні не приховує симпатії до Йосипа Сталіна. Зрозуміло, скільки б РФ не «терлася задом до скельця», вона не завагітніє ніким схожим на Віссаріоновича. Але вона треться. Вона в очевидній скорботі... і бажанні.

Схоже, тисяча років безперервних ґвалтувань і побоїв не пройшли для неї даремно. У неї виробилася стійка звичка бути битою, і їй потрібен той, хто зможе познущатися над нею по-справжньому. Путін, судячи з усього, Росією в цій ролі не сприймається. Країна не бачить у ньому справжнього, сортового тирана, здатного так само смачно плескатися в її крові, як це робив Йосип.

Звичайно, Росію можна зрозуміти. Їй знову стає нудно. Національний економічний апокаліпсис, для настання якого було зроблено все можливе, якось безглуздо «завис»; мерзенні майя з обіцяним «кінцем світу» надурили, а довгоочікувана війна заглухла, як фанерна «Армата». Ніяких инших загальнонаціональних розваг для «народу-богоносця» в найближчому майбутньому не видно. Залишився тільки запах мертвого Віссаріонича, якому Росія вирішила демонстративно віддатися через відсутність инших доступних забав.

Нічого особливо трагічного в цьому немає. Через безліч причин реконструювати справжній сталінізм в масштабах країни сьогодні неможливо. Але феномен «неосталінізму», який спостерігаємо сьогодні, цілком гідний дослідження. Звичайно, він декоративний, але йому не відмовиш в знаковості і здатності характеризувати народні маси. Цей стан Росії тим цікавіший, що інфекція сталінізму йде явно не з Кремля, а самозароджується в «надрах народних».

У чому ж таємниця сталінської чарівності? Незважаючи на критично роздутий міхур «культу перемоги», Йосипа Віссаріоновича як «головкома» серйозно сприйняти ніяк не можна. Аж надто очевидна «бенкетність» цієї перемоги. Инакше не довелося б плести навколо неї такий потужний кокон захисної брехні і законодавчо обороняти перемогу від будь-яких серйозних досліджень її природи. Звичайно, «любителі твердих рук» в цьому не зізнаються, але вищезгадана «бенкетність» – уже давно секрет Полішинеля, і з часом цього, звичайно, перестануть соромитися.

Втім, і сьогодні відсутність у Йосипа хоч якихось талантів полководця вже надто очевидна. Отже, справа зовсім не в «перемозі».

Справа в иншому. У представників народу-богоносця існує непереможна потреба принижувати один одного, що є природним наслідком своєрідного розвитку державного організму і культу головування. Але можливість соковито принизити з’являється далеко не завжди. Дуже часто вона залишається всього лише мрією. А ось Сталін був здатний цій російській мрії приробити справжні крила.

Тому він і дорогий, як великий вчений, як винахідник способу дати народу можливість досхочу попити крові один у одного, майже нічим не ризикуючи.

Природно, хтось мав підсумовувати і художньо оформити цей винахід, щоб зберегти, а при нагоді мати можливість передавати його з покоління в покоління. Зрозуміло, найбільше до збереження і відродження пам’яті Сталіна доклала ручки інтелігенція з її манірною любов’ю до історії і «збереженням пам’яті» за допомогою табличок, свічок і віршів. Її ридаючі «Архіпелаггулаги» не тільки дбайливо зберегли пам’ять про «всенародне кровожерство», а й зробили його повчальним і... спокусливим.

Варто розуміти, що такого роду література служить у тому числі і чудовим методичним матеріалом. Всі ці ридання швидше є підручниками для майбутніх репресорів, ніж застереженням для можливих жертв. Вони вчать, що в Росії масове приниження один одного цілком здійсненне і може бути абсолютно безкарним. А щоб опинитися в ролі ката, а не жертви, треба всього лише правильно вибрати сторону і іноді демонструвати елементарні навички холуйства.

І все ж такого роду читання корисне і потенційним жертвам. Вони теж вчаться: покірності в проходженні етапів, вмінню вмирати в проморожених бараках, їсти солідол і впиватися власною духовністю.

Більше того, сьогодні остаточно оформилася можливість скласти пазл подій. Тепер всі точно знають, як саме виглядатиме відплата за репресії, якщо історія повториться. Відповіддю на мільйони вбитих, закатованих, заморожених, зґвалтованих і понівечених буде страшна помста інтелігенції. Років через вісімдесят вона пригвинтить якісь таблички на якісь під’їзди. І там же, мстячи катам, прочитає вірші.

Нерозумно припускати, що всі ці пікантні нюанси залишаються непоміченими дуже кмітливим і відверто нудьгуючим народом. Не слід забувати, що колись саме він був дуже натхненним писакою 23000000 доносів, з ентузіазмом мерз на кулеметних вишках таборів і по-господарськи запускав лапи в труси заплаканих дружин політзеків.

Навряд чи щось суттєво змінилося в його природі. Можливо, мрії нових поколінь ще не дуже конкретні. Адже вони ще не знали радості від доносу. І не задумувалися про те, як приємно буде поспостерігати за сусідом по «елітці», якого серед ночі відводять товариші з маузерами.

А даремно не задумувалися. Ймовірно, це дозволило б їм гостріше відчути свою участь у великій долі великої країни. Та вирішило б давню суперечку з сусідом про місце для парковки.

Вони поки не розуміють, у чому саме полягає для них привабливість образу Йосипа. Можливо, вони ніколи цього і не зрозуміють. Що, втім, не завадить їм і далі тертися «задом до скельця».