www.ji-magazine.lviv.ua

Александр Пасховер

В історії нема і не було прикладів, щоб після «братньої» допомоги Москви населення країни, якій цю допомогу надавали, зажило краще. Гірше – безліч. Тобто завжди.

За п’ять днів до великої війни на корейському півострові 20 червня 1950 року в Московському концертному залі імені Чайковського виступали артисти Пхеньянського художнього театру (Корейська народна демократична республіка). Подія не звичайна. Газета «Известия» на наступний день пише: «З великим успіхом виконали «Кантату про Сталіна» А.В. Александрова та «Пісню про вождя корейського народу Кім Ір Сена». Репертуар знаковий.

Останні три роки життя совєтського вождя і перші роки північнокорейського пройдуть під однією зіркою. І ім’я цій зірці «громадянська» війна в Кореї 1950-1953 рік.

Звичайно ж, жодним рядком, жодним звуком пропагандисти Кремля не згадують, що немає ніякого Кім Ір Сена, вождя КНДР, а є капітан совєтської армії Кім Сон Чжу. Ім’я і пристойну легенду «прославленому партизану Кім Ір Сену» склали і розкрутили вже в Москві, після того як в 1940-му майбутній «вічний президент» (посмертний титул Сонцеликого), влаштувався в піхотне училище під Хабаровськом.

Кім одружився в Совєтському Союзі. Совєтські офіцери називали його дружину Вірою. У лютому 1942 року в нього народився син, якого на російський манер назвали Юра (майбутній Кім Чен Ір). Другого сина назвали Олександром. Але хлопчик через три роки після народження, потонув. Ще через два роки померла «Віра».

У серпні 1945-го молодого Кіма привезли з Москви в Пхеньян. Переодягли у форму офіцера совєтської армії і призначили «національним вождем». З ним було близько 40 корейських партизан. Всі у формі совєтських солдатів. Ввічливі, зелені чоловічки, з розкосими очима, приблизно такими ж, які зараз кліпають з дула танку в районі Дебальцево.

Так Москва почала готувати «громадянську» війну в Кореї. Ну щось на кшталт повалення сеульської хунти, на чолі з «фашистом», обраним на виборах, Лі Син Маном. Йому дісталась розгромлена японцями держава, в якій були огризки деморалізованої армії, і не було жодного літака чи танка. На відміну від півночі, куди Москва перекинула потужний арсенал легкого і важкого озброєння.

Як там у Пушкіна: «Щось чується рідне в довгій пісні візника». Вам так не здається?

Тоді читаємо далі.

Після Другої світової війни корейський півострів поділили між північчю, зі столицею в Пхеньяні, і півднем – столиця Сеул. З прозахідним лідером, випускником Гарварду Лі Син Маном по одну сторону, і просовєтським Кім Ір Сеном, з його єдиним у житті університетом – гуртком марксизму-ленінізму. Обидві країни не визнавали одна одну.

Нікіта Хрущов, майбутній голова Ради міністрів СССР і перший секретар ЦК КПРС згадував, як Кім Ір Сен телеграмами, та й під час особистих візитів в Москву, умовляв Сталіна «промацати Південну Корею багнетом».

Він переконав Сталіна, що народ на півдні тільки й чекає допомоги, щоб повстати проти антинародного режиму. Коротше, «Сталіне, прийди і врятуй нас».

Китайський керівник товариш Мао Цзедун переконав Сталіна, що американці не втрутяться в конфлікт, і якщо тільки той побажає – Сеул стане легкою здобиччю Кім Ір Сена (тобто Москви). Сталін дав добро. Але військову участь СССР у цій авантюрі треба було одразу ж приховати. Виключно громадянська війна трудового народу, проти... ну самі розумієте проти кого – хунти, кліки, імперіалістів, фашистів, карателів, редисок.

25 червня 1950 сім дивізій Кім Ір Сена за підтримки ста п’ятдесяти совєтських танків Т-34 атакували південь, і за чотири дні взяли Сеул.

З вересневого виступу Кім Ір Сена по радіо Пхеньяна (промову передрукували в газеті «Известия» від 14 вересня 1950)

«Нині уряд КНДР здійснює свої повноваження вже не тільки в північній частині нашої республіки, але також на всій території Південної Кореї <...>. У звільнених районах відновлено справжні органи народної влади – народні комітети».

Не буду описувати хід війни. Про це можна прочитати в історичній літературі, відкритих джерелах. Шальки терезів багаторазово коливалися то в одну, то в иншу сторону. Зупинюся на моментах, які тепер особливо дорогі українському серцю.

Отже, Владімір Путін, ой, вибачте, Йосиф Сталін і міністр закордонних справ Сергій Лавров (ще раз вибачте, Андрій Вишинський) наказують совєтському представникові в ООН Якову Маліку (Чуркін 20 століття), бойкотувати засідання Ради Безпеки.

(Як казав герой Анатолія Папанова, в комедії «Батьки і діди»: «Я два рази на один і той же анекдот не посміхаються»).

Малік, на правах представника великої держави, мав право накладати вето на будь-яку резолюцію ООН, з якою СССР був не згоден. Коли ж він за наказом зверху покинув зал засідань, Генеральна Асамблея прийняла резолюцію, яка визнала доцільним ввести війська ООН для оборони Республіки Кореї від міжнародної агресії. Так американські війська отримали право висадитися на палаючий півострів під прапором ООН.

З вересневого виступу Кім Ір Сена по радіо Пхеньяна:

«Американські агресори намагаються прикрити свої агресивні дії прапором ООН, ґрунтуючись на незаконному рішенні Ради безпеки, прийнятому без участі представників Радянського Союзу <...> Для виправдання свого агресивного нападу на нашу батьківщину, озброєні американські інтервенти називають наш народ, який піднявся на захист свободи, незалежності та честі своєї батьківщини, «агресором»»

Поки «ополченці» Кім Ір Сена на совєтських танках їздили по Сеулу, совєтська громадськість, через брак Фейсбуку, голосила в пресі, строчила «пости» в «соціальних мережах» того часу – газетах «Известия», «Комсомольській»... «Піонерській».... І просто «Правді».

Газета «Известия» 4 липня 1950 листи трудящих:

«Ми не хочемо війни. Ми захищаємо і будемо захищати справу миру, – заявила робітниця Салаакова – Я приймаю зобов’язання ще краще працювати і випускати продукцію тільки відмінної якості, щоб своєю стаханівською працею зміцнити могутність нашої соціалістичної батьківщини».

Москвич, лауреат Сталінської премії тов. Чуткін: «Нахабним збройним втручанням у внутрішні справи корейського народу американські імперіалісти показали своє справжнє обличчя. Варварські нальоти американських літаків на мирні міста і села, вбивства старих і дітей – ось про що мріють і вже творять американські імперіалісти та їхні помічники».

Як товариш Чуткін в липні 1950-го розгледів зі свого Чертаново американські літаки, достеменно не відомо. Тому що офіційно у війну США вступили два місяці по тому. Ймовірно з того ж джерела, звідки сьогодні жителі Ханти-Мансійська отримують політінформацію про «звірства в Широкіно».

Отже, американці, розпалювачі війни, вступили в неї у вересні 1950. Совєтські розпалювачі миру – офіційно, через місяць. 22 совєтські льотчики-винищувачі отримали на війні в Кореї звання Героїв СССР. Там же СССР втратили 335 літаків і 200 льотчиків.

За три роки війна повністю зруйнувала економічне, політичне, суспільне життя півострова. Закінчилася вона стрімко, всього через три місяці після смерті Сталіна (я ні на що не натякаю).

Південь і Північ зажили своїм власним життям. До кінця 1950-х Кім Ір Сен розправився з інакодумцями у Трудовій партії. У липні 1961 він відвідав Москву і Пекін, де підписав договори про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу. США підписали договір про взаємну оборону з Південною Кореєю ще в 1954 році.

Кім Ір Сен поставив абсолютний рекорд – він одноосібно керував Північною Кореєю майже півстоліття. З того моменту, як в 1945 році капітана совєтської армії Кім Ір Сена совєтські танки привезли в Пхеньян, і до самої смерті в 1994 році.

У прийнятій після його смерті конституції 1997 року Кім Ір Сена названо «вічним президентом республіки». Потім влада перейшла до його сина Кім Чен Іра, опісля до його онука Кім Чен Іна, який править у стилі своїх батьків і понині.

КНДР – найбільш закрита і одна з найбідніших держав світу, з широкою мережею концтаборів, виживає виключно за рахунок гуманітарної допомоги (яка в тому числі приходить із США, Японії, Південної Кореї). ВВП – $ 12,3 млрд. – № 118 в світі (ВВП на душу населення – $ 583). Якість життя в широкій мережі концтаборів не піддається опису.

Південна Корея за останні півстоліття перетворилася на азіатського тигра, на одну з передових і інноваційних держав планети, забезпечивши свою впізнаваність такими транснаціональними брендами як Samsung, LG, Hyundai, Kia Motors і т.д. ВВП країни $ 1,3 трлн – №15 у світі. (ВВП на душу населення – $ 26,5 тис – 32 результат)

Післямова:

Така реальність. В історії немає і не було прикладів, щоб після «братнього» вторгнення, допомоги Москви хоча б одна країна в світі зажила краще, ніж раніше. Та що там краще, немає прикладів, щоб не стало гірше.

Моторошна закономірність: у всі країни, куди входила Москва, слідом за нею тягнулися бідність, звуження громадянських свобод, консервація відсталості. У найбільш запущених випадках гуманітарна катастрофа.

Новітні історії Північної і Південної Кореї, як втім Західної та Східної Німеччини, Ізраїлю та Єгипту, (Угорщина – 1956, Чехословаччина – 1968, Польща – 1981) Молдови і Придністров’я, Хорватії та Сербії, Грузії та Абхазії – це все ілюстрації до атласу руского міра. Зараз у нього намагаються вклеїти ще три сторінки – ДНР/ЛНР і Крим. Думаєте, цей експеримент стане винятком із правил?