www.ji-magazine.lviv.ua

Владімір Пастухов, доктор політичних наук,
St. Antony College, Oxford

Для Росії сьогодні актуальний не демократичний, а національно-визвольний рух

***

Спроба покласти всю відповідальність за події в Росії персонально на Владіміра Путіна безперспективна. Владімір Путін керує країною не сам по собі, і навіть не від імені добре відомих силовиків, а політично представляє неймовірно розплоджений паразитичний прошарок, який завдяки йому конституювався як панівний клас. Тільки політичне придушення всього цього паразитичного прошарку може вивести Росію з перманентної кризи.

Режим Владіміра Путіна зовсім не завис в повітрі, як цього багатьом хотілося б. Швидше навпаки – він стоїть обома ногами на землі, і від нього добре тхне соціальним перегноєм. Архаїчна Русь, придушена Петром, розтерзана більшовиками, висміяна лібералами, повстала з праху, щоб послати світові свій прощальний привіт, перш ніж випустить дух. Щоб перемогти, треба видавити її з себе, і не по краплині. Часу у Росії нема.

Головний вигодоотримувач

ДЕРЖАВА ВЛАДІМІРА ПУТІНА – ЦЕ ДЕРЖАВА ДИКТАТУРИ ЛЮМПЕН-ПРОЛЕТАРІАТУ. ЛЮМПЕНИ Є ОСНОВНИМ КІНЦЕВИМ БЕНЕФІЦІАРОМ ПОЛІТИКИ ПУТІНА.

Політичний устрій сучасної Росії абсолютно адекватний до соціального ладу – стану російського суспільства, і в цій адекватності ховається секрет його стабільності. Поки в самій структурі суспільства, в положенні його основних класів, в їх самосвідомості не відбудеться радикальних змін, Путіну нічого не загрожує.

Метастази тоталітаризму. Чому в РФ прижився культ Путіна

Ігор Гарін

Сучасна Росія – це країна люмпена-переможця. Незважаючи на те, що кількісно люмпени й не переважають, вони, безумовно, домінують сьогодні в російському суспільстві, нав’язуючи останньому свої «правила поведінки». А вже як наслідок, вони є і політичним панівним класом, що розпоряджається державною владою, як трофеєм. Простіше кажучи, Росія сьогодні – «босяцька держава», а Путін – «босяцький цар».

Всі російські диктатури схожі одна на одну, і стенограма судового процесу у справі Йосипа Бродського («дармоїда») виглядає так само огидно, як стенограма процесу у справі Pussy Riots («блюзнірок»). Проте соціальна природа цих диктатур абсолютно різна. І навіть, якщо в майбутньому путінський режим зрівняється за рівнем репресій з совєтською владою, а можливо, і переплюне її, нічого спільного з совєтською владою, крім вражаючої зовнішньої схожості, він не матиме.

Совєтський лад був свого роду «генно-модифікованим» соціальним продуктом. Більшовизм прищепив до широкого селянського стовбуру гілочку західного модернізму. Через 70 років це дерево згнило, так і не давши обіцяного насіння. Правда, під землею залишилися коріння, з якого наверх полізли потворні пагони малозрозумілої природи.

Сьогодні всі старі совєтські стани (класів у европейському сенсі слова в Росії ніколи не було) деградували, а нові ще не встигли сформуватися. У суспільстві, як ніколи, багато «хвацьких людей», готових на все «соціальних фрілансерів», не пов’язаних ніякими корпоративними, моральними і тим більше правовими узами.

В основі «путінізму» лежать не селянські (так що даремно письменники-селюки так про нього дбають), а люмпенські ідеали. У цьому його головна відмінність від совєтської влади. Це та різниця, яку багато хто не вловлює. «Путінізм» – політичний лад декласованих елементів, всіх тих, хто випав зі своїх соціальних ніш або взагалі їх ніколи не мав. Напевно, так виглядала б Росія, якби Стєнька Разін взяв Кремль. На зміну філософії громади прийшла філософія «общака».

Варвар у місті

ЛЮМПЕН – ЖИВИЛЬНЕ СЕРЕДОВИЩЕ ДЛЯ КРИМІНАЛУ. ПРЯМИМ НАСЛІДКОМ ЛЮМПЕНІЗАЦІЇ РОСІЙСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА БУЛА ЙОГО СУЦІЛЬНА КРИМІНАЛІЗАЦІЯ.

Наприкінці першої чверті минулого століття в російське місто прийшов роздавлений, розлючений і розгублений селянин. Кілька десятиліть пішло на те, щоб міське середовище переварило його, а він, у свою чергу, освоївся в міському інтер’єрі. На стику цих двох процесів виникла напівміська «совєтська цивілізація», що проіснувала майже півстоліття.

Як можна змінити існуючу систему влади в Росії і чому нинішня опозиція нездатна це зробити

Ніколай Подосокорскій

На рубежі ХХ і XXI ст.. в російське місто з гиком і свистом увірвався самовдоволений, нахабний і безсоромний кримінальник. Двох десятиліть йому вистачило для того, щоб підім’яти міську, напівміську і селянську культури під себе і звести нанівець політичні досягнення 200-річної европеїзації країни. Криміналізація суспільства завжди є свідченням його соціальної деградації, провалом в архаїку, поверненням до найбільш примітивних форм соціальних відносин, заснованих на насильстві і пограбуванні.

Підкоряючись основному інстинкту, кримінальні елементи стихійно збиваються в зграї, які терзають «тяглових» людей і потрошать їхні гаманці. Періодично всередині цих зграй трапляються сварки, як між собаками, які не поділили кістку. Але все той же інстинкт змушує їх знову об’єднуватися. Їх багато. Вони – головна соціальна база нинішнього режиму. Це їхній режим.

Кримінальна пухлина пустила метастази всюди, вона проросла «знизу», так само як і «зверху», проковтнула державу, підім’яла під себе суспільство. У Росії не залишилося жодної соціальної чи політичної інституції, яку б не знівечила кримінальщина. По суті, немає ніякої різниці між кущовськими бандитами і кремлівськими олігархами. І ті, й инші – типові люмпени і кримінальники за своїми звичками, цінностям, менталітетом. А вся Росія знизу доверху – суцільна «кущовка».

Новоявлений господар Росії дико озирається в незвичайному для нього історичному інтер’єрі, нездатний повірити, що все тепер належить йому. Йому далеке будь-яке істинно продуктивне начало. Фабрики і заводи, залізниці і лікарні, державні установи та будинки пристарілих, суди і театри – все це для нього не більше ніж купи непотрібних інституцій, якщо їх не можна негайно розібрати на частини і продати – або принаймні змусити працювати на себе.

Багатюща держава, з неосяжною територією, з історією, з традиціями і з ядерною зброєю, зрештою, стала трофеєм у руках варвара. Він дуже схожий сьогодні на мавпу з гранатою в руці і так само небезпечний: абсолютно неможливо передбачити, куди він цю гранату кине, бо соціальних гальм у мавпи немає за визначенням.

Нова Орда

КРИМІНАЛЬНЕ СЕРЕДОВИЩЕ ПОВНІСТЮ ПІДПОРЯДКУВАЛО СОБІ РОСІЙСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ЕКСПЛУАТУЄ ЙОГО ЯК КОЛОНІЮ, ВИКАЧУЮЧИ З КРАЇНИ РЕСУРСИ І ПЕРЕКАЧУЮЧИ ЇХ ЗА КОРДОН.

Соціальний і політичний стиль життя сучасної Росії дуже схожий на стиль життя колоніальної держави. У медицині відомий феномен автоінтоксикації – самоотруєння організму ядами, що починають вироблятися всередині нього при певних порушеннях нормальної життєдіяльності. Щось подібне сталося сьогодні з російським суспільством, яке піддалося «самоколонізації» паразитичними елементами, які виникли внаслідок розвитку патологічних соціальних процесів всередині суспільства. Росія сьогодні – імперія і колонія «в одному флаконі».

Країна повернулася в своє XVI століття, а то і ще далі. Через всю російську історію проходить конфлікт між працьовитою «тягловою» людиною (платником податків), яку не могла захистити слабка держава, і «татем» (злодієм і розбійником), який користувався цією слабкістю держави. Але майже ніколи не було так, щоб «таті» захоплювали саму державу, перетворювали її на знаряддя крадіжки і нещадного побиття працьовитих людей. Так було тільки в Ординські часи, коли ханські загони стояли в кожному російському місті і захищали тих, хто більше заплатив. Але то були чужі, а тут – свої.

Російське суспільство набуло характерної для окупованих (колонізованих) територій дворівневої структури. Десь «на дні» є «продуктивний» реальний соціум з усіма властивими йому внутрішніми протиріччями між складовими його станами і є «кримінальна наліпка» над цим соціумом, яка складається з не включених в його повсякденне продуктивне життя паразитичних елементів, які викачують із цього соціуму все, що можна.

Сьогодні Росія штучно поділена на два класи – «окупантів» і «населення». «Окупанти» – це сформована з люмпенів всіх мастей («у фраках», «у погонах» або «в ланцюгах» – не має значення) злодійська еліта, що організована як мафія і живе «по поняттях», яка поставила під свій контроль державу і використовує цю державу як знаряддя перерозподілу на свою користь всього того, що виробляє населення. «Населення» – це сукупність виробничих станів, які впали в «стан коми», позбавлені реального правового та політичного захисту, соціальна роль яких зведена до обслуговування паразитичної еліти.

Конфлікт між «окупантами» і «населенням» – основний прихований соціальний конфлікт всередині сучасного російського суспільства. Це і є те головне суспільне протиріччя, яке гальмує розвиток російського суспільства, без подолання якого жодне з історичних завдань, що стоять перед Росією, не може бути вирішене. Перш ніж займатися модернізацією, індустріалізацією, лібералізацією, демократизацією і ще Бог знає чим, суспільство має звільнитися від кримінальної опіки, скинути з себе мафіозне ярмо, що пригнічує його продуктивні сили.

 «Православний вайнахат»

КРИМІНАЛ РОЗТЛІВАЄ РОСІЙСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПЕРЕКРУЧУЄ ЦІЛІ ТА ЗАВДАННЯ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ, ВИКЛИКАЄ НЕЗВОРОТНЮ ДЕГРАДАЦІЮ РОСІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ.

Кримінальна стихія, як вірус, живе всередині будь-якого здорового суспільства протягом усього його життя. І будь-яке суспільство протягом всього свого життя бореться з цим вірусом. Перемогти кримінальну стихію, як і вірус, остаточно не можна, але можна і потрібно тримати її під контролем. Варто, однак, суспільству ослабнути, а його соціальним і політичним інститутам відхилитися від ретельного виконання закладених всередині них програм, як «кримінальний вірус» бере реванш і починає поїдати ще живе суспільство зсередини. Соціальний імунодефіцит небезпечний так само, як і біологічний.

Як правило, ця «вірусна атака» на ослаблене суспільство закінчується швидко і сумно. Суспільство вмирає, а разом з ним вмирають і ті паразити, які його пожирали. Але, якщо це суспільство у свою чергу виявляється паразитичним і саме живе за рахунок якогось необмеженого зовнішнього ресурсу (знаходиться, так би мовити, на штучному харчуванні і диханні), то драма може затягнутися. Виникає паразитичний ланцюжок, на вершині якої опиняється кримінал, в середині – підім’яте ним під себе за допомогою підконтрольної йому держави суспільство, а в основі лежить той самий ресурс, за рахунок якого вони обидва існують.

Сучасну Росію неможливо уявити без «Газпрому». Якби не було Чорномирдіна, який виплекав цю унікальну монополію, то не було б і Путіна з його режимом. Недарма, підкоряючись інтуїції, Кремль в терміновому порядку створює нафтовий аналог «Газпрому» з «Роснєфті». Висмикни з-під влади «Газпром» з «Роснєфтю» – і від неї нічого не залишиться. Нафтопроводи і газопроводи для кримінальної російської еліти є те ж саме, що «шовковий шлях» для кочівників – джерело безперервного і необмеженого «нетрудового» збагачення. Тому в російському суспільстві і взяли гору звичаї, природні для якогось вайнахського племені, що мало поєднуються з християнською традицією. Сьогодні не Кавказ входить в Росію, а Росія – в Кавказ.

Насаджені криміналом звичаї корчать моральні підвалини російського народу. Під його тиском починає працювати негативний «соціальний ліфт», який витягує на поверхню все найбільш гниле, що можна знайти в народній гущі. І, навпаки, все добре, світле, істинно християнське викорчовують з народної душі. Формується негативна матриця поведінки, з якої можна вискочити, тільки відправившись у внутрішню або в зовнішню еміграцію. Те ж саме відбувається з усіма соціальними і політичними інститутами. Замість того щоб стабілізувати суспільство, захищаючи його від хаосу, вони приносять хаос в суспільне життя, революціонізуючи Росію дужче будь-якої опозиції.

Існує хибна думка, що нинішній режим – це і є традиційний образ російської держави. Мовляв, краще, на жаль, не стало, але й гірше (якщо подивитися уважно на те, що було), слава Богу, теж. Російським «селюкам» навіть ввижається повернення до якихось там православним витоків, і в надії на майбутнє побиття ненависних «лібералів» вони готові оголосити Путіна «рятівником Вітчизни». Традиціоналісти потягнулися в Кремль натовпами – сліпі, вони переплутали дорогу в вертеп з дорогою до Храму.

Путінський режим не має нічого спільного з російською державною традицією (ми не обговорюємо тут – хороша вона чи погана), крім деякої поверхневої подібності серед «держморд». Але в цьому немає нічого специфічно російського – подібне «держмордіє» можна знайти у будь-якого африканського або латиноамериканського авторитарного режиму. І навіть вельми «культурні» німці чи італійці в не найкращі для них часи поводилися дуже схоже. У всьому иншому – це не традиційна держава з селянськими патріархальними корінням, а піратська республіка.

Це не повернення назад і тим більше не рух вперед, а стрибок в сторону. Отримавши на виході «з комунізму» мафіозну державу, що спирається на люмпена, Росія зайшла в історичний тупик, з якого їй не вибратися «еволюційним» шляхом. Кримінальну наліпку на тілі суспільства не можна розсмоктати, її можна тільки відрізати.

Революції не уникнути

НЕ ВИКЛЮЧЕНО, ЩО РЕВОЛЮЦІЯ, ЯКА ТАК ЛЯКАЄ РОСІЙСЬКУ ІНТЕЛІГЕНЦІЮ, У СФОРМОВАНІЙ СИТУАЦІЇ ВИЯВИТЬСЯ НЕ ЗЛОМ, А БЛАГОМ.

У росіянина – стійка алергія на слово «революція», і йому важко в цьому дорікнути. Власне, революція в російській історії була всього одна, але цього виявилося достатньо, щоб надовго відбити бажання експериментувати з вогнем. Позначилася і нав’язлива, героїзація революції комуністичним агітпропом, що добре набила оскому. Звірства російської революції ускладнили розуміння історичної ролі революцій.

У російській історії бунт перекрив революцію. Проте не треба плутати революцію з бунтом. Кожна революція є, так чи инакше, бунтом. Але не всякий бунт є революцією. Бунт є безглуздим і нещадним. Революція буває нещадною, але не безглуздою. У неї є цілі, завдання і клас, в інтересах якого вона здійснюється. Революція була і залишається «локомотивом історії» та її «повитухою». Як будь-які «пологи», вони майже завжди болючі, а «локомотив» іноді може і переїхати історію. Але це не означає, що революцію можна списати з рахунків історії.

Проблема сучасної Росії полягає в тому, що еволюційним шляхом з того кримінального історичного глухого кута, в якому вона опинилася, вибратися неможливо. Кримінальний режим самодостатній, і через 10, і через 20, і через 30 років він буде відтворювати себе в тому вигляді, в якому ми його сьогодні спостерігаємо. На відміну від комуністичного режиму, він зав’язаний на гроші, а не на ідеологію, деградація якої автоматично означає його крах і переродження. Цей режим сам по собі не завалиться доти, поки не вичерпає зовнішні ресурси, що його живлять. Це різко звужує кількість можливих політичних сценаріїв для Росії.

Перший сценарій (некерований крах) – це виснаження природних запасів Росії або їх катастрофічне знецінення через світову фінансову кризу, вслід за якою, майже гарантовано, настає хаос і, цілком імовірно, розпад країни (тобто вичерпання того зовнішнього ресурсу, який живить кримінальний режим). Якщо хтось думає, що, коли закінчиться нафта, темниці впадуть і сама по собі настане демократія, то він сильно помиляється. Темниці, може, і впадуть, але призведе це тільки до того, що ще більше карних вийде на вулицю. Це і є найкоротший шлях до того самого «безглуздого і нещадного» бунту, якого ніхто не хоче. У цьому випадку режим гине, але разом з країною.

Другий сценарій (керований крах) – це цілеспрямоване і організоване знищення режиму до того, як нафта скінчиться. Цей шлях передбачає неконституційне вирішення конфлікту між владою та опозицією, тобто революцію. Справедливості ради треба відзначити, що до цього моменту конституційні рамки вже й так гранично розмиті самим режимом, а конституційний порядок існує хіба що в головах людей з сильно розвиненою уявою. При цьому чим довше зберігатиметься statusquo, тим болючішою буде зміна влади. Тому повторювати, як мантру, що ми повинні уникнути революції «за всяку ціну», – контрпродуктивно. Ціною якраз і буде катастрофа, яка поглине Росію, а разом з нею і сотні тисяч, якщо не мільйони людських життів.

Я не закликаю до революції і не виправдовую революцію, я лише констатую сумні факти. Я особисто волів би, щоб Росія обійшлася без неї. Але реальних шансів на це у Росії небагато. Їй доводиться вибирати між поганим і дуже поганим варіантом. Або революція, що погано, але зберігаються певні історичні шанси. Або катастрофа і бунт, що дуже погано і без всяких шансів. На жаль, третього вже не дано. Історичну розвилку, на якій можна було вискочити з цього тупика за допомогою компромісу, Росія проскочила рік тому. Та й то я вже не впевнений, що розвилка була.

Можна, звичайно, ігнорувати ці реальності, віддаючись мріям про внутрішню еволюцію режиму або про демократичний вибір голодного народу в зруйнованій країні після того, як кримінальний режим «доїсть» Росію до кінця. Я вважаю для себе безвідповідально підтримувати подібні ілюзії, які мало поєднуються з дійсністю. Розумію, що моя позиція не знайде сьогодні розуміння у значної кількості глибоко шанованих мною людей, я в своє виправдання можу лише процитувати Володимира Маяковського: «И мне бы строчить романсы на вас, доходней оно и прелестней, но я себя смирял, становясь на горло собственной песне».

Демократичний чи національно-визвольний рух?

Єдиний спосіб мінімізувати втрати від революції, не довести країну до хаосу і бунту, – це підготуватися до цієї революції, зробити її якомога осмисленішою і якомога менш стихійною.

Революція, якою б оксамитовою вона не була, спочатку вирішує своє головне і безпосереднє завдання – усунення прогнилого режиму і захоплення влади, а вже потім тільки переходить до здійснення своїх демократичних та конституційних завдань. Перескакування через перший етап можливе тільки в головах дуже добрих і романтично налаштованих громадян, але не на практиці.

І тут ми підходимо до дуже делікатного питання. Опозиція сьогодні на перше місце ставить загальнодемократичні гасла, сором’язливо обходячи питання про необхідність завоювання влади. При цьому практично всі розуміють, що її завоювання демократичним шляхом при існуючих політичних умовах неможливо. Не можна переконати в перевагах демократії народ, який при ній ніколи не жив і асоціює демократію тільки з анархією 90-х. Як писав Троцький, не можна навчитися їздити на коні, не сівши на нього. Дайте спочатку народу коня – порядок і законність, а потім вчіть його демократично їздити.

Мова йде не про применшення чи заперечення демократії, а лише про пріоритизацію гасел. Демократичні гасла є сьогодні стратегічно правильними, але тактично передчасними. Для Росії в цей історичний момент актуальний не демократичний, а національно-визвольний рух. Безпосередньою метою сьогодні є не демократизація, а деколонізація і декриміналізація. Народ входить в революцію, спонукуваний ненавистю до старого ладу, а виходить з неї охоплений новими ідеями.

Це не влада, а опозиція повинна використовувати сьогодні тактику народного фронту. На порядку денному має стояти одне питання – боротьба з криміналом і мафіозною державою. Всі, для кого цей порядок денний актуальний, мають отримати вхідний квиток незалежно від ідеологічних уподобань. Круглий стіл необхідний не для тих, кому і так приємно поговорити один з одним, – вони можуть зустрітися і в ресторані. І тим більше круглий стіл створюють не для того, щоб домовлятися з владою, а для того, щоб тиснути на неї.

Перед національно-визвольним рухом стоять инші завдання, ніж перед демократичним: придушення кримінальних елементів і їхніх агентів в державних органах; відновлення дисципліни і громадського порядку; повернення працездатності державних інститутів, насамперед правоохоронних органів і судової системи. Перш ніж будувати демократію, необхідно звільнити Росію від того внутрішнього ярма, яке душить її продуктивні сили і розхитує моральні підвалини. Спочатку треба вирізати пухлину, а потім займатися оздоровчими процедурами.

Перш за все потрібно розчистити (або навіть зачистити) той майданчик, на якому зводитимуть будівлю демократії. І лише потім, коли це завдання буде вирішено, конституційній еліті доведеться в жорсткій конкурентній боротьбі доводити переваги демократичного шляху розвитку. Демократія – це не плід разових зусиль, який можна зірвати, як джекпот, і жувати все життя. Постійна напруга здорових сил суспільства, зацікавлених у тому, щоб Росія знову не скотилась у кримінальну яму, є єдиною гарантією для демократії. Ніяких инших гарантій не існує. Якщо сто років тому суспільство з цим завданням не впоралося, то це не привід вважати, що воно з ним не впорається ніколи.

Як це не важко усвідомлювати, але треба бути готовими до того, що шлях до демократії лежить через диктатуру. Немає жодних сумнівів у тому, що «мафіозна держава», захищаючи себе, буде надалі тільки підсилювати репресії, у неї просто немає иншого виходу. Відповіддю на кримінальний терор можуть бути тільки заходи надзвичайного характеру. Суспільству доведеться пройти через чистилище, зіскрібаючи з себе «татів» та їх поплічників. Це буде малоприємно, але необхідний етап, у якого, безумовно, будуть свої мінуси. Їх потім лікуватимуть за допомогою демократії.