www.ji-magazine.lviv.ua

Людмила Павлюк

Рівень загроз: реалісти між “панікерами” і “оптимістами”

Військова операція на сході України протягом усього часу її тривання мала нерівний, “рваний” ритм, різні періоди за екстремністю й кількістю жертв. Останній місяць минулого року виявився обнадійливим у сенсі зменшення інтенсивності бойових дій. Але все ж на початок 2015 року сторони збройного протистояння далекі від згоди “закрити ситуацію” у якомусь погодженому варіанті. Якщо український інтерес полягає в тому,  щоб перебрати під контроль східний кордон і повернути Крим, то російська сторона ніколи не відмовлялася від протилежних “стратегічних” намірів – пробити до анексованого півострова маріупольський коридор, а на сході як мінімум підтримувати хаотичне існування “тер-республік”. Це називається конфліктом, причому гострим, збройним, тобто війною.

Увесь 2014 рік став для України часом набування досвіду ефективних реакцій на агресивні дії Росії. Недооцінка небезпеки, зволікання із концентрацією ресурсів щоразу означали запускання пазурів “ведмедика”, як лагідно назвав цього звіра Путін, в українське територіальне тіло. “Росія не наважиться приєднати Крим”, “Путін не піде на схід”, “сепаратисти не проводитимуть параду військовополонених на український День незалежності,” – заявляли оптимісти, але правими виявлялися “панікери”, які стверджували протилежне. Якщо йдеться про стосунки з Росією, то “переоцінка” загроз часто виявляється якраз адекватною оцінкою. Протягом минулих місяців російське керівництво шокувало світ саме ірраціональною непередбачуваністю, поєднаною із неймовірними масштабами пропагандистської легітимації своїх дій.  

Коли агресивний сусід озброєний – він ще й технічно небезпечний, і небезпека помножується на кожен із видів зброї, яким він володіє. “Іскандери” мають радіус дії понад 400 кілометрів, тобто із російського кордону можуть досягати цілей далеко за межами АТО. У серпні з’являлися повідомлення про використання магнітно-резонансної зброї проти української армії. Є й багато інших заборонених, а то й зовсім божевільних речей – на зразок ядерної чи сейсмічної зброї. З ультиматумами, розбоєм і найсучаснішими технологіями вбивства до українців прийшов не бідний родич із проханням про шматок хліба, а одна із найпотужніших країн світу, якій ідеться про те, щоб контролювати і чужі ресурси, і чужі душі.

Слабкі ланки й чорні діри світової системи безпеки

Говорять про “кризу в Україні”. Звичайно ж, це евфемізм. В Україні війна. А криза в Європі, у світі – глобальна криза безпеки. Її індикатором є власне нездатність світової спільноти контролювати гравців на зразок Росії із гіпертрофованим уявленням про значущість власних “інтересів”. Така ситуація стала результатом багатьох років неправильних уявлень про взаємодію суб’єктів міжнародної політики.

У механізми глобальної безпеки мусить бути закладена ідея контролю будь-якого – без винятку – лідера. На цю очевидну передумову абсолютно не зважали. Замість того, щоб зарезервувати можливість контролю російських керівників, Росію тривалий час – без перебільшення – розбещували. Вважалося, що Іран потрібно обмежувати у створенні ядерного потенціалу, що Україну слід турботливо позбавляти будь-чого схожого на ядерні “іграшки”, а Росії жодна підозра не стосується апріорі. У неї алібі, вона рефері і контролер. Це дивувало із теоретичного погляду, у плані презумпції невинності. І врешті той факт, що система безпеки не контролює “контролера”, cпрацював проти самої системи безпеки.

Надія на консенсус свідомих головних гравців не виправдалась. Тому що свідомість у декого із них специфічна. Полковник Олександр Литвиненко, який поплатився життям за викривальні заяви проти російського керівництва і спецслужб, ще у 2006 році намагався привернути увагу до того факту, що поки на Заході до росіян ставилися як до потенційних союзників у боротьбі із тероризмом – не помічали, як “за кремлівськими стінами наливається кров’ю нове чудовисько, подібне до Гітлера”. Він, інсайдер, розумів, якою небезпечною є російська військова машина, запрограмована на повне підпорядковування собі суспільства й поглинання його ресурсів.

Дивовижна історія, яка розгортається на наших очах, – це послідовність сюжетів та  епізодів, що демонструють, як Росія паралізує діяльність міжнародних інституцій – насамперед ОБСЄ і ООН. Якщо ці організації, замість того, щоб змінити правила, які не дозволяють покарати “великогабаритного” агресора, беземоційно констатують, що Росія в черговий раз використала право вето на рішення, які її обмежують, – це розбещування Росії. Звісно, після таких тріумфів “протискання” своєї волі на міжнародному рівні російським керівникам здається, що Україна тим більше мусить грати за їхніми правилами.

Минулоріч восени Росія раз по раз блокувала рішення про виконання пункту мінських домовленостей щодо контролю спостерігачів ОБСЄ над всією ділянкою українсько-російського кордону в зоні АТО. Місія Організації спостерігала лише за двома прикордонними контрольно-пропускними пунктами на ділянці протяжністю в кілометр. Право на “дозування” зовнішнього нагляду російська сторона використовувала не лише стосовно розміру ділянки обстеження, й стосовно часу моніторингу кордону. З огляду на вето РФ Постійна рада ОБСЄ наприкінці жовтня змогла лише на місяць продовжити термін роботи спостережної місії. Так само сталося й наприкінці листопада.

Після таких казусів безпомічності, коли міжнародні інституції доповідають, як Росія фактично тримає їх рукою за ошийник, дивно і алогічно називати події на сході України кризою і внутрішньою війною. Кордон відкритий на більш як 450 кілометрів. Росія не погоджується на контроль третьої сторони. Що це, як не декларація війни? Як не пряма відповідальність Путіна? Якщо комусь здається, що в сценарії російсько-українського конфлікту не вистачає класичних елементів, які б дозволили потрактувати його як власне війну, то ось він, головний із цих елементів, – відмова дозволити господарю дому зачинити власні двері. Були й інші декларації, наприклад, голосування російської Держдуми у березні, яке дозволяло ввести війська в Україну. Ми тішились, що це рішення скасоване. А скасоване просто тому, що мета досягнута – анексія Криму.

Найбільшою проблемою конфлікту на сході України залишається підживлювання його іззовні. Що стосується поняття “гібридної війни”, то, процитую колегу-історика Ігоря Вдовичина, “про неї ще дідусь Ленін добре знав – саме він приніс її на штиках в Україну; і те, що відбувається зараз, – це продовження подій 1917 року”. Відкритий кордон, який Росія не бажає зробити контрольованим, – це щоденне оголошення війни. Україна мусить використати всі доступні законодавчі, дипломатичні, технічні засоби, щоб поставити надійний замок на свої “двері”, побудувати “Стіну”, бо інакше будь-які перемир’я перетворюються на плацдарми для продовження наступу російсько-терористичних військ і розширення територій окупації. А для міжнародних безпекових організацій допомога у встановленні контролю над українсько-російським кордоном, а тепер фактично східним кордоном Європи, – була б доказом того, що такі структури здатні бути впливовими, здатні брати під контроль вогнища агресії, а не лише час від часу фіксувати, як розгоряється вогонь, в якому гинуть люди.

Консенсус вартостей проти шантажу і блефу

Ми не повинні мати ілюзій стосовно НАТО, а так само і Євросоюзу, але повинні мати надію. І добре, що останнім часом НАТО нам цю надію подає. І також надто важливо, що ми самі у себе цю надію не відбираємо. Український парламент наприкінці 2014 року визначився із такими принциповими речами, як відмова від позаблокового статусу, необхідність ухвалити нову військову доктрину і стратегію національної безпеки.

Минулоріч у середині листопада медіа оприлюднили інформацію про результати опитувань громадської думки, згідно із якими рівень підтримки у питанні вступу України до Альянсу становить 51 відсоток. Дуже символічно, що показник vox populi перейшов межу в 50 відсотків голосів “за”. Ще влітку можна було побачити набагато меншу цифру. В основі такого, без перебільшення, прориву, лежить усвідомлення того, що Україні потрібен союзник. Механізм зміни показника пов’язаний великою мірою із тим, що суспільство болісно пережило факт поразки України після Іловайська й підписання Мінських угод. Звичайно, ми всі хочемо, щоб це була лише програна битва, а не програна війна. Тому на рівні масової свідомості йде пошук психологічної точки опори, реальних союзницьких структур. Теророві, який підживлюється з боку Росії, мусить протистояти військова сила глобального рівня.

У євроінтеграційних ініціативах попередніх політичних “п’ятирічок” національно-демократичні  еліти, зокрема в часи приходу до влади,  ішли на крок уперед порівняно з “масами”. Їхні ж опоненти абсолютно технологічно користувалися антинатівськими фобіями. Варто згадати банальний сценарій літа 2006 року, коли антинатівські протести стали приводом для переформатування парламентської коаліції із “помаранчевої” на “біло-блакитну”. Здавалося б, сьогодні, коли до влади прийшли патріотичні сили, євроатлантичні наміри мають стати природною частиною їхнього консенсусу, і все, що залишається, – підтягнути “маси” до рівня свідомості еліт. Але насправді, як свідчать публічні коментарі офіційних осіб, у декого з них перспектива євроатлантичного членства України не викликає особливого ентузіазму.

Чиновники із “верхніх ярусів” української влади виступали із застереженнями “не час” якраз тоді, коли час був такий, якого більш сприятливого просто не буває у природі й історії. Автори деяких заяв свою стриманість пояснювали надто впізнаваним атавістичним видом страху: “Ви хочете, щоб на українській території гарцювали армії західних держав?” Такі аргументи фактично апелюють до тих самих ксенофобій, які десятиліттями не дозволяли інтеграцію України. Відповідь на цей закид проста – так, на залучення військових сил інших держав до захисту українських кордонів слід погодитися. Бо в іншому разі там буде – і вже є – російська армія. Вона вбиває. Вона здійснює геноцид. А в країнах Балтії, де присутній військовий контингент НАТО, російських військ немає.

Зобов’язання, якого вимагає від України Путін, – не вступати в НАТО – це підписання договору про вічне рабство. Вступ до НАТО, особливе партнерство, віртуальне партнерство, та будь-які форми співпраці з Альянсом, наближення до його стандартів – це захист саме тому, що це скасування столітнього кріпосного права України, її принизливої залежності. НАТО, навіть у вигляді самої лише перспективи руху до нього (для початку), виконуватиме функцію захисту української політичної свободи й цілісності держави. Але так буде за умови, що Україна не відступатиме від євроатлантичного курсу. У подвійну гру з Путіним бавився Янукович. А коли довелося на практиці узгоджувати дві діаметрально протилежні стратегії й обіцянки – це закінчилося вибухом, замало нікому не видалось.

Обережність світу  при запрошуванні України до НАТО стосується того факту, що Росія, якій дозволили стати частиною команди профі, поводиться як агресивний хуліган, озброєний понад міру, що погрожує підірвати будинок, заселений багатьма людьми. Безперечно, якщо ціна будь-якого питання – світова війна, то ним можна й треба поступитися. Зокрема в конкретній ситуації, в небезпечних ситуативних моментах. Але світ не повинен дозволити, щоб Росія безконечно тримала його на цьому “гачку” загрози. Референції до ядерної “готовності” в офіційному медіадискурсі путінської Росії – це засіб маніпулювння думкою глобальної спільноти.

Стосовно російських негативних реакцій на зовнішньополітичний вибір України – ідеться про шантаж. Що гірше – ідеться про таку вимогу, за яку ніхто нічого не гарантує. Ще рік тому Україна не вступала в НАТО, а Росія “вступила” в Україну. І досі тут руйнує. Отож стратегічно Україна у жодному разі не повинна відмовлятися від перспективи членства в Альянсі. У сенсі демонстрування своєї позиції – ми таки можемо багато. І Україна може, і НАТО. Психологічна переконаність обох сторін може зіграти вирішальну роль у стримуванні амбіцій агресора. Чому Путін так панічно контролює тему близькості України й Альянсу? Претензіями на контроль підживлює ілюзії власної величі й “місії”. Раціональних доказів стосовно безпідставності претензій він не розуміє – отож, треба дати йому подивитися  у вічі власному страхові.

Хай би якою дражливою для російського керівництва була тема НАТО, Україні слід наполягати на своєму праві самостійного гравця. Цей аргумент не надто працює в дійсності, але його важко заперечувати публічно. Так, якщо вранці у медіа ми читаємо інформацію про дзвінок Путіна до Порошенка і розмову, в якій російський президент начебто погрожує Україні наслідками за вступ до НАТО, а в обід – спростування “новини”, мовляв, не було погроз (бо хіба ж таке годиться “презові”?), то слід розуміти, що інформація з’явилася для того, щоб “попрацювати” на призначених для неї ділянках колективної свідомості, а ось відповідальність за шантаж ніхто не хоче нести. Цим треба користуватися, і говорити про те, що блеф – це блеф, а закулісні, анонімні заяви – фікція. Називати речі своїми іменами – основна зброя українців в асиметричній інформаційній війні з Росією.

Точнісінько так, як сусідня держава “не має своїх військ в Україні” і водночас вони там є, Україна може у НАТО одночасно вступати і не вступати. Поки про конкретну дату говорити складно, українське військо повинне просто вчитися працювати за стандартами західного блоку. Бути готовими до спільних дій з підрозділами НАТО – в цьому немає жодної пропагандистської містики. Створення об’єднаної литовсько-польсько-української бригади – це вже модель взаємодії сил країн, які мають близькоспоріднені безпекові пріоритети. А є ж іще міжнародні економічні, гуманітарні резерви сприяння українському оборонному сектору – на зразок трастових фондів Альянсу. Один із важливих гуманітарних компонентів програми співпраці уже активований у відповідь на реальну потребу – країни-члени організації надають допомогу у лікуванні українських важкопоранених бійців.

Українцям залишається лише бути послідовними стосовно кооперативних зусиль, як і стосовно курсу на приєднання до Альянсу в майбутньому. У теперішній ситуації НАТО для України – це і символ безпеки, і заява про ідентичність, і конкретне прохання до світу про допомогу. Минули ті часи, коли ми могли думати, чи піде Путін, чи не піде, захопить чи не захопить, зупиниться чи не зупиниться. Він уже зайшов дуже далеко – у прямому й переносному розумінні. І це означає, що повинен бути рух до розв’язки – не просто “миру” у сенсі непевних пауз, а до припинення війни, деокупації українських територій. Це рух, у якому світ і його безпекові структури мають допомогти Україні.