www.ji-magazine.lviv.ua

   

Це був блискучий шаховий хід, коли в 1971 році президент США Річард Ніксон і Генрі Кіссінджер скористалися гарячим прагненням Китаю знайти захист від СССР і провели «велике відкриття» США для Китаю. Цей майстерний хід призвів до утворення трикутника, в якому Америка опинилася «у водійському кріслі» і перевернув догори дном ідеологію, зіштовхнувши два комуністичних режими в боротьбі один з одним.

«Цього разу все инакше: напруженість між США і Росією призвела до того, що Вашингтон опинився у невигідному становищі, хоча на це звернули свою увагу лише деякі спостерігачі в США та Японії. Такий розклад може призвести до вельми ризикованих наслідків, як для азіатського, так і для світового порядку: китайсько-російські відносини сьогодні настільки близькі, як ніколи раніше протягом останніх п’ятдесяти років, і це дає їм можливість змінити світовий лад на власний розсуд», пишуть аналітики Атлантичної Ради Меттью Барроуз і Роберт Меннінг у своїй статті для японського ресурсу Nikkei Asia Review.

На думку авторів, саме це було найстрашнішим кошмаром Генрі Кіссінджера. У той час, як стратегічна логіка початого Ніксоном і Кіссінджером маневру щодо Китаю мала дати США всі переваги за рахунок того, що відносини Вашингтона з Москвою і Пекіном були кращими, ніж між ними, цього разу схоже переможцем є Китай, який зумів використати зростаючі розбіжності між Вашингтоном і Москвою. Незважаючи на схильність аналітиків концентрувати основну увагу на історичних протиріччях, расових забобонах та ксенофобії, а також геополітичному суперництві, новий китайсько-російський альянс, можливо, є в більшим шлюбом за розрахунком, ніж хтось з представників вашингтонської зовнішньополітичної еліти погодиться визнати. Ця нова дружба вже відбилася в двох недавніх опитуваннях громадської думки, проведених незалежним соціологічним центром Pew Research. 79 % опитаних росіян висловили позитивне ставлення до Китаю, і, всупереч глобальній тенденції негативного сприйняття Росії і Путіна, 51 % китайців позитивно відгукнулися про Росію.

Обвал в червоному теремі: що трапилось на фондовому ринку Китаю і чому це важливо

Александр Ґабуєв

І зовсім не випадково, що російський міністр закордонних справ Сергій Лавров нещодавно звинуватив США в нарощуванні військового потенціалу в Азії, а також критикував співпрацю між США, Японією і Південною Кореєю у сфері протиракетної оборони. Введені з ініціативи США санкції проти путінської Росії призвели до її переорієнтації на схід, зокрема на Китай, навіть незважаючи на те, що ослаблена Москва, безумовно, є в цьому тандемі «молодшим партнером». Довгострокові енергетичні інтереси Москви зосереджені в Азії, а майже п’ятсот мільярдів доларів, які вона отримає по газових і нафтових контрактах, істотно підтримають опалу російську економіку.

Китай отримує замість суперника дуже цінного партнера для стабілізації та модернізації Евразії, з якою Пекін все більше пов’язує своє економічне майбутнє. Новий китайський проект створення загальної осі Захід-Евразія під гаслом «Один шлях, один пояс», має на меті перетворити його слабкість, а саме спільні кордони з чотирнадцятьма країнами, на стратегічний ресурс. Другою метою Пекіна є реалізація висловленої колись Хелфордом Маккіндером ідеї про домінуючу роль в Евразійському Хартленді.

Успішне партнерство в Евразії, що розширює його економічні перспективи за рахунок розвитку інфраструктури та підвищення ефективності протидії екстремізму, який загрожує авторитарним режимам в Москві, Пекіні та Центральній Азії, підкреслює спроможність не-західної моделі авторитарного державного капіталізму. Слід звернути увагу на те, що Китай поширює свої інфраструктурні амбіції не тільки на евразійський регіон, а також на Африку і Латинську Америку.

Більш-менш, ці плани вже реалізували. Китай звичайно рухається в руслі політики Росії в рамках ООН. Спільними зусиллями їм вдалося блокувати введення санкцій проти режиму Башара Асада в Сирії, зробивши відсторонення Заходом від влади лівійського лідера Каддафі останньою у своєму роді так званою R2P (Responsibility to Protect) операцією. Згортання і навіть поворот демократичних тенденцій на 180 градусів, який вже відкрито засуджує неурядова організація «Дім свободи», судячи з усього, буде посилюватися. Обидві країни не приховують, що для них краще мати справу з авторитарними партнерами.

Російські зусилля зі створення та зміцнення Евразійського Економічного Союзу дають додатковий поштовх цьому процесу. Шанхайська Організація Співробітництва вже включає багато країн (нещодавно до неї приєдналися Пакистан та Індія), у той час як весь регіон поступово починає усвідомлювати, куди дме вітер, особливо на тлі того жахливого хаосу, який залишили США і НАТО в Афганістані після виведення свого військового контингенту. Всім стає зрозуміло, що США, Японія і їхні західні партнери по вуха загрузли у своїх зобов’язаннях на Близькому Сході, заодно намагаючись переконати країни Центральної та Східної Европи у своїй прихильності до п’ятого параграфу Статуту НАТО, що гарантує останнім безпеку.

Судячи з усього, між Китаєм і Росією намітився свого роду «розподіл праці», в якому Москва бере на себе функції безпеки, а Пекін наводнює регіон економічною допомогою та інвестиціями. Цим зусиллям покликані сприяти новий Банк Розвитку БРІКС і Азіатський Банк Інфраструктурних Інвестицій. Цей евразійський прорив істотно ускладнює завдання Японії щодо зміцнення своїх зв’язків в країнах Центральної Азії.

З иншого боку, сланцева революція в США і поява нових гравців, таких як Іран і Ірак, знизили привабливість Центральної Азії для Заходу. Це обумовлено надлишком нафти на світовому ринку, а також локальним характером ринків цих країн. Иншими словами, епоха великих трубопроводів добігає кінця.

Смертельне танго Москви і Китаю

Лілія Шевцова

Ще одним чинником, що обумовлює привабливість цього регіону, була проблема боротьби з тероризмом. США та їхні союзники були зацікавлені в центрально-азіатських країнах у зв’язку з завданнями забезпечення потреб свого військового контингенту в Афганістані. Сьогодні необхідність наземних операцій різко знизилася. Боротьба з тероризмом стала набагато дешевшою з появою безпілотних апаратів, крім того, в Афганістані і Пакистані для їх застосування США навіть не потрібно дозволу. «Наш відхід створив простір для евразійського маневру Китаю», роблять висновок автори.

Крім їхньої евразійської симетрії, у Росії та Китаю є низка спільних інтересів. Обидві країни знаходяться в опозиції до американської світової вищості, не поділяють проголошуваних США і Японією цінностей демократії та прозорості управління, а також дотримуються єдиної концепції багатополярного світового ладу. В обох країнах культивується націоналізм, заснований на історичній та національно-культурній специфіці, тобто конфуціанстві і російському православ’ї відповідно. Як Китай, так і Росія дотримуються моделі авторитарного капіталізму на противагу «Вашингтонському консенсусу». Обидві країни виступають проти свободи в інтернеті і прагнуть до його «балканізації», тобто роздроблення.

Все це піднімає серйозні питання щодо майбутнього системи глобального управління і динаміки розвитку світового порядку. За песимістичним сценарієм, світ очікує біполярна епоха, причому на одному з полюсів опиняться Китай, Росія і кілька инших авторитарних режимів Центральної Азії, а на иншому – США, Европейський Союз, Японія та їхні азіатські союзники. Це зовсім не рецепт миру і процвітання. У цьому випадку багато так званих «неприєднаних» країн, таких як Індія, Бразилія, Єгипет та инші, будуть затиснуті між молотом і ковадлом.

Китайсько-російські протиріччя

Однак, необхідно пам’ятати про те, що існують і протилежні тенденції. У той час як Росія прагне позбутися залежності від глобальної економіки, в яку вона потрапила після розпаду СССР в 1991 році, Китай робить ставку саме на глобальну економіку і планує реструктуризацію внутрішнього ринку з метою перетворити свою експортоорієнтовану економіку, засновану на інвестиціях, на інноваційну економіку, що спирається на внутрішнє споживання. У зв’язку з цим автори пропонують розглянути деякі показники торгового балансу Китаю: сумарний обсяг торгівлі з США, Евросоюзом та Японією склав у 2014 році 1,4 трильйона доларів, а з Росією – всього 100 мільярдів.

У той час як Російська нафтова економіка, судячи з усього, вступає у фазу повільного, але стійкого спаду, Китай – висхідна країна, все більше сприймає себе як велику державу, і прагне до формування сучасної версії васальної системи правління в Азії, в центрі якої, зрозуміло, буде Китай.

Китай не особливо задоволений російським втручанням у справи колишніх совєтських республік, де Москва заохочує сепаратистські рухи, як у східній Україні. Пекін абсолютно одержимий в питаннях суверенітету, тому його не можна віднести до переконаних прихильників російських дій в Україні.

В умовах зниження попиту на енергоносії, викликаного уповільненням економічного зростання Китаю, його зацікавленість у Росії як джерелі енергоресурсів також слабне. Є повідомлення про те, що Китай вже відступає від своїх планів будівництва другого трубопроводу з Сибіру.

До того ж, Росія відчуває дискомфорт у зв’язку з «азіатизацією» Далекого Сходу, де на китайській стороні Амура живуть 100 мільйонів китайців, в той час як населення російського Далекого Сходу становить всього 7 мільйонів чоловік. Крім иншого, ця проблема має і деякий расистський душок. Більше того, в значній мірі територіальна експансія Китаю в цьому регіоні, як і в Південно-китайському морі, ґрунтується на історичних претензіях. Китайська династія Мін претендувала на більшу частину російського Далекого Сходу ще до того, як Москва в 17 столітті зайняла ці території.

Єдиною надією Росії є те, що територіальні розбіжності Пекіна на Сході та в районі Південно-китайського моря з США, Японією та їхніми азіатськими союзниками будуть посилюватися, штовхаючи Пекін в обійми Москви. Пекін тоді побачить, наскільки Америка готова рахуватися з його морськими інтересами.

Чи означають ці тенденції, що китайсько-російський альянс може виявитися не таким міцним, як багато хто стверджує? Чи відродяться історично зумовлені побоювання і суперництво? І, нарешті, чи доцільно для Америки зробити зусилля для відродження кіссінджерівської концепції стратегічного трикутника?

Висновки для США

Рухається світ у напрямку згаданого нового біполярного ладу, чи його очікує більш інклюзивний міжнародний порядок зі збереженням тенденцій глобалізації? Неабияк це залежатиме від тієї ролі, яку візьме на себе Америка в цих складних умовах, коли центр сили розосереджується і жодна держава не може сама визначати міжнародні відносини.

Це вимагатиме від США та Японії більшої динамічності та гнучкості, а також прагматичного підходу, відмови від однополярних тенденцій, і переходу Америки до тактики дій за принципом «перший серед рівних». Всі нинішні президентські кампанії змагаються у своїй риториці, спрямованій проти Росії і Китаю, упускаючи можливість висловити міркування про те, що США повинні адаптуватися до зміненого світовому порядку і нового балансу сил. Схильність засобів масової інформації та політичних кампаній фокусуватися на дрібних проблемах затуляє від суспільства гігантські стратегічні зміни у світі. «Дійсно, назріває нова «Велика Гра», проте, ми знаходимося в програшній позиції», – такий висновок роблять в кінці своїх міркувань Метью Барроуз і Роберт Меннінг.