www.ji-magazine.lviv.ua

Людмила Петрановська, психолог

У Москві протестують далекобійники, в Забайкаллі страйкують вчителі, рубль знову з’їхав вниз, а ціни – в протилежну сторону; люди помітно збідніли за рік, і всі розуміють, що це тільки початок. Причому зараз ситуація має вже звичний для Росії абсурдистський відтінок. Цей неприємний момент, коли люди просять Путіна захистити їх від жадібності друзів і ставлеників (або господарів – це одне і те ж) самого Путіна.

На цю тему було багато різних дискусій, хоча не думаю, що тут є об що списи ламати. Мені здається, що кожна людина, яка чесно заробляє на життя, повинна бажати успіху усім трудящим, які відстоюють свої інтереси організовано і ненасильницько. Як через просту солідарність, так і через прагматичні міркування – якщо люди здатні організовано відстоювати свої інтереси, це підвищує якість соціуму загалом. Повторю ще раз: усім чесним трудящим, з чиєю б фотокарточкою вони не коротали довгі самотні ночі. Навішувати на людей свої цілі та цінності, нав’язувати їм свої політичні мотиви, які зараз у них абсолютно відсутні, сенсу не бачу.

Зрозуміло, що в ситуації, коли держава перестала вечеряти суспільство і, в результаті, їй стає все важче його танцювати, питання у людей будуть з’являтися все частіше і все ґрунтовніші. Я не вірю, що тут можна навести тру-тоталітаризм і всі будуть їсти траву та славити вождя. Немає для цього ні ідей, ні можливостей. Так що питання виникати будуть. І ось що в зв’язку з цим особисто мені цікаво.

Ми повернулися до себе

Коли тільки підступало усвідомлення, що економічні справи наші швах, у висловлюваннях патріотично налаштованих громадян чітко звучала інтонація... полегшення, чи що? Немов все нарешті стало так, як має бути. Пам’ятаєте, як звучало рефреном весь минулий рік: «Ми повернулися додому». Крим – у Росію, росіяни – в СССР. Ми вдома. Проріджені полиці магазинів, їжа з не зрозуміло чого, закордон комусь недоступний, а комусь вже не по кишені, всі нас не люблять, навколо вороги, своїм теж не можна довіряти – мабуть нацзрадники, тільки ядерні ракети наш захист – МИ ВДОМА. Можна більше не грати в ці нудні буржуазні ігри, не будувати планів, не прагнути щось розвивати і поліпшувати. Можна жити собі від зарплати до зарплати, від урожаю з городу до врожаю, і знати, що ти не гірший за инших. А то і кращий, бо живеш у Великій Країні, а вони в якомусь позорищі з бородатими жінками.

Мені відразу згадуються безліч разів чуті від прийомних батьків історії про те, як дитина, потрапивши в хороші умови, ніби і радіє всьому цьому, і разом з тим їй тут неспокійно, все не так. Пам’ятаєте, як Геккельбері Фінн нудився в будинку у вдови, і міг заснути, тільки злізши з м’якої чистої постелі на підлогу?

У стосунках те ж саме. Діти, які не звикли до турботи і ласки, не можуть заспокоїтися, поки не розведуть дорослих на агресію, на крики і побої. І прийомні батьки розгублено розповідають: ми вже не знали, що робити, з відчаю відлупцювали його, самі себе злякалися, а він ходить, як іменинник, ніби йому того й треба було. Таке і з дорослими буває: якщо з дитинства запам’яталося і засвоїлося, що «нормальне» сімейне життя – це коли кричать, ображають і принижують, то людина буде і свою половинку провокувати на таку поведінку. І, домігшись свого, буде, з одного боку, страждати і скаржитися, а з иншого – відчувати дивне задоволення, ніби від повернення додому. У свій світ. Нехай з чийогось погляду не найкращий, але для неї – рідний і знайомий.

Це дуже глибока потреба – щоб все було знайоме і, щоб жити як завжди. Не змінювати картину світу, патерни поведінки, способи досягнення цілей. Ми не любимо, коли змінюється інтерфейс звичної програми, коли перегороджують парканом звичний маршрут, коли близькі поводяться не так, як зазвичай. І вже тим більше не любимо, коли обставини вимагають, щоб змінилися ми самі.

Якщо ми вважаємо себе бідними, ми будемо так чи инакше втрачати всі гроші, які до нас потрапляють. Не туди вкладати, не на те тратити, не там залишати гаманець. Це підтверджено дослідженнями: бідні люди, які виграли в лотерею велику суму, вже через рік, зазвичай, повертаються до колишнього рівня добробуту, а то і погіршують своє становище, набравши кредитів. Тому що вони не вміють бути заможними, не знають технологій заощадження і розумного використання вільних грошей, і не хочуть цього вчитися, а самі гроші «палять кишеню» – вступаючи в суперечність з образом себе-бідного, швидко і неефективно їх розтринькують.

На рівні стосунків – якщо ми переконані, що всі навколо нас не люблять і хочуть нам зла, ми будемо кожного разу щось таке робити, що в будь-якому місці і в будь-якій групі у нас з’являлися недоброзичливці. Поведінка слухняно і несвідомо підлаштується під внутрішнє переконання. Адже, якщо раптом нас нагородять симпатією і повагою оточуючі, це буде суперечити ідентичності, породжувати нестерпну тривогу і страх «викриття». Знову знайти звичний, «по фігурі» образ себе-знедоленого, одного проти всіх, так і тягне. Мені такі листи періодично приходять: «Мене ніде не люблять, – пише людина, – бо я занадто розумний і витончений, а навколо всі не такі. Допоможіть мені, хоча навряд чи у вас вийде, адже ось тут і тут ви написали очевидну дурість, як можна не бачити такого. І, до речі, мені незручно писати тут, а в мене ще багато питань до вас, давайте перейдемо в Фейсбук, я там звик».

Що найцікавіше, втративши знову велику суму або отримавши нову порцію відчуження, ми будемо на верхніх рівнях свідомості, може, й засмучуватися, скаржитися і нарікати, але в глибині душі – відчувати глибоке задоволення. Все як завжди, все на своїх місцях.

Культурний код

Якось в одній з інтернет-полемік мені сказали, що я русофоб, оскільки не приймаю частину російського культурного коду, яка, на думку співрозмовника, полягає в нехтуванні благополуччям і безпекою. Для нас, мовляв, є речі важливіші, ніж бюргерський затишок. І не указ нам ваша вульгарна піраміда Маслоу, ми існуємо на вищих рівнях буття. Тут доля Росії, вставання з колін, а ви все зі своїм курсом долара.

Все це було б дуже мило і піднесено, якби не инша сторона цієї пісні про народ, що нехтує ситістю і комфортом, що живе заради виконання якоїсь вищої, надлюдської, державної місії. Ця инша сторона – зневага до себе, ставлення до себе як до засобу. І воно разюче, до дрібниць збігається з тим, як завжди ставилась до людей російська держава: як до розхідного матеріалу, який має бути щасливий лягти кістьми у фундамент великих перемог.

Відразу згадується безліч оповідань, що почула від знайомих істориків. Про те, як тисячами вмирали люди на будівництві палаців Петербурга – без необхідності, через порушення елементарних норм безпеки і поспіх, просто заради примхи царя, що забажав палац терміново, до іменин фаворита. Як російським солдатам під час марш-кидків тижнями не давали можливості зняти чоботи, і ті приростали до кривавих мозолів, і коли потім нещасні йшли нарешті в баню, чоловічий крик стояв на всю округу – чоботи відпарювали і здирали з ніг разом зі шкірою. Як найвищою волею відмовили оснащувати перших російських пілотів парашутами – мовляв, тоді почнуть раптом що рятувати своє життя, а літак дорого коштує, пілотів же можна знайти скільки завгодно. Як кидали людей в топку індустріалізації в минулому столітті – тисячами гроблячи заради Великої Справи, а насправді – заради переможних рапортів наверх і підготовки до нового витка імперської експансії.

І все завжди під гасла про велич Батьківщину, само собою.

Ще граф Толстой писав: «Патріотизм у найпростішому, чіткому і безсумнівному значенні своєму є не що инше для правителів, як знаряддя для досягнення властолюбних і корисливих цілей, а для керованих – відречення від людської гідності, розуму, совісті і рабське підпорядкування себе тим, хто у владі».

Або, менш патетично, у Жванецького: «Патріотизм – це чітке, зрозуміле, добре аргументоване пояснення того, чому ми повинні жити гірше за инших».

Але жити гірше – це в вегетаріанські часи. А коли вечір перестає бути томним, ставки ростуть, і від населення вимагають готовності взагалі не триматися за життя.

Що тут скажеш. Так, на жаль, це справді частина російського культурного коду, і я абсолютно точно її не приймаю.

Три частини

Тут злиті воєдино три складові.

Одна – це невміння людей жити добре, їхня недовіра, що вони взагалі заслуговують безпеки і благополуччя, нормальних людських умов, а не вічного виживання і стиснутих зубів. І ніякого шляху до иншого життя не існує, «ні стежечки пологої, ні улоговинки убогої». Надто вже берег крутий. Якщо хороше життя не для мене – найкраще взагалі не цінувати його. Хоч померти більш-менш героїчно: стрибнути «з кручі окаянної».

Це все має свої причини і коріння, що вимагає окремої розмови, і викликає глибоке співчуття. Я сподіваюся, що з часом це можна перерости, подолати і, мені здається, процес уже пішов, за останні два десятки років щось почало змінюватися на краще. Люди почали облаштовувати свої будинки, свої сім’ї, своє життя. Почали вірити, що щось може бути для них, заради них. Та хоча б зручна лава на вулиці або чистий туалет в поїзді. Люди почали дозволяти собі будувати плани, мати заощадження, купувати красиве і їсти смачне. Почали цікавитися своїми почуттями і станами, а також почуттями близьких. Нехай не всі, не скрізь, але чимало. Почали більше відпочивати і лікуватися, тобто жаліти себе, нарешті, а отже, і звертати увагу на потреби инших, почали дозволяти собі розкіш емпатії та співчуття. Можливо, цей не пройде даремно, можливо, наступне сповзання в «ніколи добре не жили, не  треба й починати» буде менш глибоким.

З другою складовою все зрозуміло – це хижаки, які за століття змінили багато іменувань і прапорів, лише принцип «ти винен вже у тому, що хочу їсти я» залишається колишнім. І вічний невгамовний голод. Це не якась особлива порода, клан або каста, це місце в системі, на яке історія затягує то одних, то инших, часто вчорашніх жертв, яким ніякі гроші і влада не дозволяють заспокоїтися. Їхня картина світу теж залишається колишньою, їхня ідентичність не змінюється. Вони всі так само зневажають і ненавидять себе, а вже всіх, хто опинився нижче в харчовому ланцюжку, і поготів.

Ну і третя – мабуть, найбільш мерзенна складова – це різні шакали типу Табаки, паразити, що годуються «патріотизмом». Саме під вічну пафосну тріскотню всіх цих попів-ідеологів-письменників, тут століттями згодовували народ завжди голодному хижакові-державі. І ще вимагали, щоб він у процесі пісяв окропом від щастя, що згодився, що не дарма прожив життя. І щоб не смів навіть мріяти про безпеку і благополуччя, не смів ставитися до свого життя, свого майна, своїх прав як до цінності.

Ось хоч з порівняно недавнього – протоієрей Всеволод Чаплін в програмі «Клінч» на радіостанції «Ехо Москви»: «Якщо суспільство живе в умовах відносного миру, – спокою, ситості, – якусь певну кількість десятиліть, воно може прожити в умовах світськості. Ніхто не піде вмирати за ринок або демократію, а необхідність вмирати за суспільство, його майбутнє рано чи пізно виникає. Мир довгим не буває. Мир зараз довгим, слава Богу, не буде. Чому я кажу «слава Богу» – суспільство, в якому занадто багато ситого і спокійного, безпроблемного, комфортного життя – це суспільство, яке покинув Бог, це суспільство довго не житиме. Баланс між світськістю і релігійністю, напевно, виправить сам Бог, втрутившись в історію і пославши страждання. Страждання, які в цьому випадку підуть на користь. Тому що вони дозволять схаменутися тим, хто занадто звик жити тихо, спокійно і комфортно. Доведеться пожити инакше».

Мені здається, ось це і є русофобією. Високими словами заганяти свій народ у вічне не-життя, нав’язувати йому віктимність, волю до страждання, потяг до смерті – неймовірна підлість. Окремо вражає фантазія про садистичного бога, який живиться людськими бідами і ретельно стежить, щоб кількість їх не зменшувалась. За образом і подобою, н-да.

А патріотичний по саме нікуди письменник Прілєпін, кажуть, готовий зайнятися поясненням, чому людям похилого віку і без пенсій буде добре. Тому що треба любити Батьківщину, а не їжу.

* * *

Поки ми бачимо, що складену в результаті непростої історії, повної травматичного досвіду, картину світу, яку потрібно зцілювати, натомість цинічно використовують. Тільки от, думаю, тут усіх чекатимуть сюрпризи. Раптом може виявитися, що народ більше не хоче в топку. І в фундамент чужих палаців не хоче теж.

Раптом історія з далекобійниками про те, що культурний код насправді різноманітніший і багатший, ніж здавалося декому. І в ньому є ще якісь частини зовсім про инше. Ну, знаєте, не про Велику Імперію та иншу Духовність, а про нудне всяке: про інтереси, про власність, про чіткі правила. Про життя, загалом.

Побачимо.

http://spektr.press/missiya-lech-kostmi-nischeta-i-prenebrezhenie-soboj-kak-chast-kulturnogo-koda/