www.ji-magazine.lviv.ua

Андрєй Піонтковскій

Як уже доповідав своїм постійним читачам ваш покірний слуга, Четверта світова гібридна війна православного «Руского міра» з декадентським Заходом закінчилася безумовною перемогою останнього. Арійцеві з додатковою хромосомою духовності, який спустився з Карпатських гір, реванш за програну Третю світову (холодну) не вдався. Так само як і иншому арійцеві, не карпатського, а нордичного походження, якось не вдався реванш за Першу.

Війну оголошено 18 березня 2014 р. в кримській промові, в якій Владімір Путін декларував свої право і священний обов’язок захищати в будь-якій точці планети не лише громадян Росії, а й усіх етнічних росіян, російськомовних, нащадків громадян СССР і Російської імперії. Навіть найскромніша реалізація цього духопід’ємного порядку денного потребувала б добровільно-примусової зміни державних кордонів принаймні двох країн-членів НАТО.

Путін був переконаний, що завдасть принизливої ​​поразки ситому, гордовитому і порочному Заходу, який в рази, між иншим, перевершує Росію у своїй економічній, технологічній, військовій потужності. Ядерний шантаж – ось формула перемоги, яку Путін запозичив у спадкового терориста Кім Чен Ина. Намітити нові території для подальшої експансії «Рускім міром», не зважаючи на державні кордони в тому числі і країн-членів НАТО, і змусити Захід відступити, погрожуючи в иншому випадку застосувати ядерну зброю. Взяти фраєра «на слабо», як у пітерському темному дворі.

Четверта світова гібридна війна проти США почалася навесні минулого року спектаклем блазнів – радіоактивним попелом пана Кісєльова і тремтячими від реготу «Іскандерами» пані Семенович. Потім у психічну пішли дуже серйозні ввічливі чоловічки в штатському – ветерани російської та совєтської розвідок. Вони провели низку вилазок в стан ворога, де на різних російсько-американських форумах передали слабаку Обамці і конгресменам ультиматум з трьох пунктів.

«Не допомагайте Україні повернути Крим. Він наш... і ми зберігаємо за собою право скинути ядерну бомбу, якщо ви тільки спробуєте це зробити», – гласило перше «правило Москви».

Згідно з другим правилом, «НАТО має триматися подалі від нашого «заднього двору». Ніякої зброї для України, инакше ми посприяємо загостренню конфлікту».

«Не думайте, що ми поставили хрест на Естонії, Латвії та Литві після того, як НАТО відправив туди купку солдат», – таким було третє «правило».

Коротше, пацани-сенатори, не заганяйте нашого ядерного щура в кут – він може і шаленою слиною бризнути. Зрозумійте, нарешті, що йому хочеться зґвалтувати Україну набагато сильніше, ніж вам її захистити. Для нього це екзистенційна проблема – подобається нам з вами це чи ні. Він буде, на відміну від вас, підвищувати ставки до небачених меж. Тому відійдіть краще сором’язливо в бік і закрийте очі. В крайньому випадку висловіть глибоке занепокоєння.

Не старіють душею ветерани – ядерні шантажисти! Ніяк не можуть відмовитися від спокусливої ​​ідеї розчленувати Прибалтику. Не тому, що їм так потрібні якісь жалюгідні додаткові клаптики «Руского міра», а тому, що в Нарві вони мріяли прийняти символічну капітуляцію Заходу і провести там свій парад Перемоги в Четвертій світовій війні, що підводить остаточні підсумки трьох попередніх.

Дійсно, відмова західних союзників виконувати свої зобов’язання за статтею 5 статуту НАТО і надавати військову допомогу прибалтійським країнам у разі проникнення туди «ввічливих зелених чоловічків» стала б подією епохального історичного значення: вона означала б кінець НАТО, відхід США зі світової арени як гаранта безпеки Заходу і повне політичне і військове домінування путінської Росії на всьому европейському континенті.

Шанс принизити і розтоптати Захід одним зіткненням воль, показавши його розгубленість, нерішучість і безпорадність, незважаючи на всю його колосальну економічну і військову перевагу, був настільки привабливим і обіцяв такі запаморочливі дивіденди, що колективному ядерному щуру важко було повірити, що він вже програв у вересні, коли на саміті в Уельсі НАТО вирішило відправити у Прибалтику групку солдат.

Весь розрахунок кремлівські шантажисти будували на тому, що, ввівши в балтійські країни «ввічливих зелених чоловічків» і розмахуючи ядерним дрючком, вони залякають і паралізують Европу і США класичним питанням 1930-х років: «Ви готові померти за Нарву (Данциг)?» Символічна – а сьогодні вона вже не тільки символічна, але цілком реальна – присутність американських військовослужбовців в Прибалтиці психологічно повертає ситуацію на 180 градусів. Тепер поява в Нарві першого «ввічливого чоловічка» автоматично знаменує вступ Російської Федерації в повномасштабну війну з США. НАТО виконає свої зобов’язання перед країнами Балтії – чого якраз і прагнув уникнути Кремль своїм ядерним шантажем.

Так, Захід ніколи не воюватиме в Україні. Але Захід зробить все, щоб не дозволити Кремлю розчавити Україну, – тому що амбіції «Руского міра» зробили проблему безпеки України проблемою безпеки самого Заходу. Захід підтвердив готовність воювати при необхідності з кремлівськими прибульцями в Прибалтиці, але він волів би, щоб «Рускій мір» туди просто не доповз, а зламав собі шию набагато раніше, в Україні.

Що стосується точної дати капітуляції «Руского міра», то в істориків Четвертої світової війни можуть виникнути і вже виникають різночитання. Деякі назвуть дату 19 квітня 2015 р., коли The Moscow Times опублікувала відчайдушний заклик з Кремля Putin Wants Peaceful Coexistence With the West, в якому визнали, що подальша ескалація конфлікту для Москви «небезпечна і надзвичайно дорого коштує».

Инші вкажуть на сенсаційне інтерв’ю Сергія Іванова каналу Russia Today в ніч на 23 травня одразу ж після того, як отримав Путін «листи щастя» від Financial Times і Wall Street Journal, де звинувачували його в масштабній крадіжці. Іванов позиціонував себе як не замішаним в корупції мистецтвознавцем, який регулярно читає за ранковою кавою якісну західну пресу і готовий разом з групою багатозіркових генералів до конструктивного діалогу з Заходом. Або на инше інтерв’ю того ж Іванова від 20 червня, на цей раз Financial Times, в якому він дійсно поклав край усяким домислам про подальшу конфронтацію Росії з НАТО, відлив у граніті чеканну формулу, сенс якої зводиться до фрази: «Ми моськи в порівнянні з натівським Слоном».

Нарешті, найбільш прискіпливі дослідники наполягають на тому, що в мафіозних структурах остаточної сили набувають тільки ті рішення, при ухваленні яких всі без винятку члени злочинного угруповання пов’язують себе кров’ю. Тому датою капітуляції путінської Росії вони визнають тільки день 17 липня, коли всі без винятку члени Ради безпеки Росії (президент Російської Федерації Владімір Владімірович Путін, голова уряду Дмітрій Мєдведєв, голова державної Думи Сергій Наришкін, керівник адміністрації президента Сергій Іванов, секретар Ради безпеки Микола Патрушев, міністр закордонних справ Сергій Лавров, міністр внутрішніх справ Владімір Колокольцев, міністр оборони Сергій Шойгу, директор Федеральної служби безпеки Олександр Бортніков, директор Служби зовнішньої розвідки Михайло Фрадков, заступник секретаря Ради безпеки Рашид Нургалієв і постійний член Ради безпеки Борис Гризлов) склали колективну клятву вірності колишньому слабаку Обамі. Сенс зводиться до такого: «Ми, моськи, які йдуть на смітник історії, вітаємо тебе, Цезарю, і ще раз акцентуємо на Твоїй провідній ролі і конструктивній позиції. Щиро сподіваємося, що і надалі станемо Тобі в нагоді при здійсненні Тобою провідної ролі і конструктивної місії в Ірані, Іраку, Сирії, Афганістані та багатьох инших регіонах нашої неспокійного світу».

Як би там не було, тримісячне дефіле кремлівських мосьок, які нашкодили, але опам’яталися і усвідомили свої помилки справило хороше враження на лідерів Західного світу, які розмірковують над проблемами післявоєнного світового ладу. Захід вже вирішив кардинальні проблеми европейської безпеки, які несподівано виникли після 18.03.14: ядерним шантажистам жорстко вказали на їхнє місце; подальша військова експансія Москви в Україні виключена (Кремль це визнав у своїй депеші від 19.04.15 – dangerous and extremely expensive).

То, може, не варто далі заганяти Путіна в кут, питають себе сильні світу цього, чи не краще дати йому можливість врятувати лице? І милосердя іноді стукає у їхні серця. І не тільки милосердя, але й цілком прагматичний розрахунок. Дивіться-но, як дружелюбно виляють нам хвостиками зі своїх кремлівських і луб’янских кабінетів ці моськи-невдахи! І справді, десь вони можуть бути нам корисні, наприклад, на Близькому Сході. А якщо завтра в Кремлі опиняться зовсім инші люди, які не обтяжені мільярдними активами і за щасливим збігом обставин перебувають під нашим повним контролем? «Диявол, якого ти знаєш, кращий за невідомого тобі диявола...»

Так, ми чітко показали, що будемо битися за Нарву, як і за будь-який инший клаптик території країн-членів НАТО. Це питання принципу і нашої власної безпеки. Але нам, чесно кажучи, глибоко байдужий статус якихось занюханих районів якогось Донбасу. Треба порадити нашим українським друзям бути трохи поступливішими з їхніми російськими сусідами.

І ще історія з малайзійським лайнером. Росіяни чомусь відчайдушно опираються публічному розслідуванню і готові піти багато на що, щоб переконати нас відмовитися від нього. Там є ще якась нерозкрита і дуже небезпечна для них таємниця. Можливо, справді варто піти їм назустріч і поки зачекати з цим трибуналом.

Такі ось приблизно настрої популярні сьогодні у вашингтонському істеблішменті.

Істеблішмент кремлівський демонструє багатократне розділення своєї хворої свідомості. На рівні федеральних каналів, посипаних зірками генералів Генерального штабу і обвішаних науковими регаліями експертів концерну «Алмаз-Антей», у свідомість піпла у відчайдушному божевіллі одночасно впроваджуються дві взаємовиключні версії – «Боїнг» збив український штурмовик і «Боїнг» збив український «бук».

У той же час медіазірки, які працюють на інтелігенцію і на західну аудиторію, ніби вільнодумно вкидають версію-Б, на яку Віталій Чуркін вже от-от готовий зіскочити в кулуарних переговорах в Раді Безпеки, – «мавпа з гранатою». До речі, минулого тижня Чуркін вже спокійно заявив, що Москва ніколи не звинувачувала в катастрофі Київ на офіційному рівні. Генштаб Росії, мабуть, для мідівця Чуркіна недостатньо офіційний рівень.

Як терпляче і вальяжно роз’яснював у Вашингтоні Олексій Венедиктов, лайнер збили помилково сепаратисти, звідки вони отримали «Бук» – з Росії чи захопили в українців – не важливо, а всієї правди ми ніколи все одно не дізнаємося. Та й чи є вона взагалі, ця вся правда, філософськи зауважив пан шкільний учитель, – одні люди будуть думати так, инші инакше... «Новая газета» присвятила просуванню цієї версії спеціальний випуск. Юлія Латиніна 18 липня здійснила на слухачів психоделічну атаку, надзвичайно емоційно повторивши мантру «мавпа з гранатою» кілька десятків разів.

Але першопрохідцем рятівної для Кремля версії став ще рік тому «улюблений блазень короля» Андрій Колєсніков, несподівано виступивши з неймовірно фальшивим для нього жалісним текстом: «Що ж там насправді сталося? Може, справді ополченці (або, як він недавно почав їх називати, бійці опору) ні при чому? А вже російські військові – тим більше? І якщо зрештою в якийсь момент раптом з’ясується, що ополченці до цього все-таки мають якесь відношення, – це радикально змінить ставлення до них. Навіть якщо виявилося б, що випадковість там, наприклад, якась фатальна... Діти, дорослі і люди похилого віку, які загинули ні за що – це проте для нього червона лінія, за яку він не може переступити. Покривати тих, хто це зробив, – знаючи, що вони це зробили... Ні, цей гріх він на душу не візьме. Воно того не варте. Так, Владімір Путін відмовиться від них».

На хвилиночку: це про людину з тонкою душевною організацією, яка віддавала накази обстрілювати з вогнеметів школу з дітьми в Беслані і труїти газом заручників разом із терористами на Дубровці.

І якщо все ж Кремль збирається змінити концепцію на «мавпу з гранатою», то чому ж Путін не зробив цього ще рік тому? А тому що «мавпу» треба було б видати міжнародному правосуддю, а ніякої «мавпи» не було. І це прекрасно розумів Колєсніков, який, сподіваюся, ще не раз порадує нас дотепними та в’їдливими, як завжди, репортажами з Гааги.

Розуміють і теперішні адепти цієї версії. Біда в тому, що при уважному розгляді вона ще менш переконлива, ніж божевільна телевізійна про подвійний український удар. Мавпи – мотороли, гіві, бетмени, привиди та инші – не могли обслуговувати ЗРК «Бук». Для цього потрібен висококваліфікований злагоджений екіпаж професіоналів.

Нідерландські слідчі вже направили для коментаря всім зацікавленим країнам, включаючи Росію, доповідь, в якій вказані імена російських військовослужбовців, членів екіпажу ЗРК «Бук», що прибув на Донеччину з території Росії, 17 липня 2014 р. – він знищив малайзійський пасажирський авіалайнер і одразу ж вирушив назад. Сподіваюся, всі ці люди ще живі, хоча в інтернеті багато чуток про зворотне. Ці професіонали не могли сплутати пасажирський «Боїнг», що летів на висоті 10 000 метрів з українським транспортним літаком «АН», що летів на висоті 5000 метрів. Вони свідомо і за наказом знищили «Боїнг», що летів в заданому їх командуванням коридорі. Що саме то був за «Боїнг» – це було вже питання не їхньої компетенції. Якщо спочатку ставили за мета знищення саме малайзійського «Боїнга», то в чому був сенс такої спецоперації? Політичні наслідки загибелі 283 пасажирів з багатьох країн були для російського керівництва жахливими.

Підказка мимоволі вирвалася з глибин підсвідомості Венедиктова, який токував у Вашингтоні. Він раптом несподівано згадав про такий же, але инший «Боїнг», який пролетів на дві години раніше по тому ж повітряному коридору – літак «Аерофлоту»: «А от уявіть собі, якби сепаратисти збили помилково цей «Боїнг». Що б тоді залишалося робити Путіну? Російський літак збитий над українською територією. Я б на місці Путіна направив танки на Київ». Помри, Олексію, точніше не скажеш! Навіть вкрай доброзичливий ведучий дискусії Ендрю Вайс був настільки шокований такою сентенцією, що мусив втрутитися і доволі різко зауважив: «У цьому немає логічного сенсу».

Ну, чому ж, пане Вайс? Це для вас з вашою буржуазною обмеженістю немає логічного сенсу. А для масштабних людей з ментальністю Путіна-Венедиктова це цілком нормальний хід думок. Венедиктов завжди пишався тим, що він прекрасно розуміє систему цінностей і мотивацію вчинків президента. Ось з цим знанням, в якому багато печалі, Венедиктов і запропонував єдину на сьогодні логічно послідовну відповідь на питання: в чому ж полягала помилка російського екіпажу ЗРК «Бук», який збив малайзійський лайнер?

Надто макаберний сценарій? Не забувайте, що мова йде про тих самих людей і ту саму організацію, яких шістнадцять років тому схопили за руку при спробі підірвати житловий будинок в Рязані. Після того як три инші будинки вже підірвали невідомі. А один з вибухів, у Волгодонську, попередньо публічно анонсували на засіданні Державної Думи її тодішній голова.

29 липня відбудеться засідання Ради Безпеки ООН. Ми дізнаємося багато цікавого. Чуркін, можливо, озвучить якусь версію. А головне, Захід мусить до цього дня визначитися: чи потрібно йому рятувати лице Путіну.