www.ji-magazine.lviv.ua

Максим Віхров, мешканець Донбасу, соціолог, журналіст

В ході військово-політичного конфлікту на Донбасі проукраїнськи налаштовані пасіонарії або виїхали, або їх вбили; проросійські активісти  (незалежно від рівня інтелектуального розвитку та якості аргументації) або вже «укатані» російськими спецслужбами, або їх маргіналізують на догоду кар’єрному зростанню кон’юнктурників. Війна очистила Донбас від всіх активних людей з громадянською позицією.

Про відновлення Донбасу говорять з надією і внутрішнім здриганням. За останніми підрахунками, на це потрібно $ 1,5 млрд. і перші 500 млн. евро вже виділила Німеччина. Але війна підірвала не лише економіку. Зруйноване житло можна відбудувати, розграбовані заводи – відновити, вугілля – знову накопати. А от як повернути виснажені людські ресурси? Схоже, без повторної колонізації Донбасу не обійтися.

Почнемо з цифр. За даними Мінсоцполітики, вже в квітні число переселенців із зони АТО і Криму перевалила за мільйон, а в ООН називають цифру, близьку до двох мільйонів. Причому потік переселенців не припиняється – щотижня на облік стає ще 15-20 тисяч переселенців, здебільшого – з «республік».

Фактично це означає, що окуповані райони покинули, за різними підрахунками від однієї до двох третин населення. Але справа, звичайно, не в кількості.

По-перше, Донбас втратив кваліфікованих фахівців – перспективи працювати за їжу не лякають тільки чорноробів, який погано жили завжди. А втрата кадрів для промислового регіону – штука фатальна. Влада «республік» постійно стверджує про те, що заводи от-от запрацюють і Новоросія «встане з колін». Луганський лікеро-горілчаний і правда запустили, а на ливарно-механічному змогли, крім радіаторів, відлити навіть герб ЛНР.

Це ж стосується й инших фахівців: медиків, викладачів, юристів, економістів, програмістів і т.д. Таким в «республіках» робити нічого, а от влаштуватися на великій землі шанси є. Тому кваліфіковані кадри покинули Донбас одними з перших і навряд чи прагнуть туди повернутися.

По-друге, Донбас залишився без управлінців. Навіть по український бік фронту місцеві органи влади виявилися паралізованими. Тому регіон довелося віддати в ручне управління губернаторам і створити військово-цивільні адміністрації. Для воєнного часу зійде і так, але кому передати кермо, коли настане мир? Вчорашнім регіоналам, яких по-хорошому потрібно люструвати, а деяких – ще й посадити?

У зоні окупації і зовсім сформувалася система негативного кадрового відбору. Причому така, що результати вражають навіть самих сепаратистів – їм доводиться заарештовувати навіть своїх спільників. Період автономії по-мінськи доведеться, судячи з усього, перетерпіти. А потім цю кадрову гангрену доведеться видаляти і припікати. До того часу економічна, виробнича, гуманітарна ситуації на Донбасі стануть ще гіршими, а з кризовими менеджерами в Україні і так тяжко – кадрові дірки доводиться затикати Москалем та імпортними грузинами.

По-третє, і це найважливіше, Донбас позбувся тих, хто міг закласти основи громадянського суспільства, необхідного для відновлення демократії в регіоні. Евромайдан, що надихнув місцевих активістів, обернувся контрреволюцією – після сепаратистського перевороту їм довелося покинути Донбас. Деякі продовжують громадську роботу у вигнанні. Але чим довше триває окупація, тим вище ймовірність, що до моменту звільнення Донбасу вони вже стануть киянами, львів’янами, харків’янами і т.д.

А якою буде користь від регіону, в якому знову і знову домінуватимуть відсталі суспільні відносини, феодалізм і безперспективняк?

З певними застереженнями можна говорити і про проросійський громадянський активізм. Але і його паростки знищили сепаратисти. Будні «республік» нестерпні навіть для ідейних російських добровольців, а внутрішню опозицію там пригнічують з особливою жорстокістю – привіт Мозговому, Бетмену, Іщенко. На відміну від Революції Гідності, «Російська весна» ВЖЕ зжерла своїх дітей. Так що громадянського суспільства навіть у збоченому «ватному» варіанті на Донбасі не буде.

Про інтелігенцію і говорити нічого. Донбас і раніше не відрізнявся різноманітністю культурного життя, а тепер і зовсім став зоною культурного лиха. Не рятує становище ні створення карикатурної «спілки письменників ЛНР», ні і рідкісні концерти російських «зірок». Університети Донбасу повільно помирають у екзилі, а культурні установи впали в анабіоз без бюджетної підтримки. З прогнозованими кадровими наслідками.

Кожен місяць війни та окупації підриває людські ресурси Донбасу все сильніше. Цинічно, але факт: регіон втрачає найбільш конкурентоспроможні та ініціативні кадри. І чим вищий їх потенціал, тим менше шансів, що вони будуть животіти в прифронтовій зоні або повернуться в «республіки» (а потім – і в автономію по-мінськи).

Перспектива створення автономії за мінським сценарієм вселяє мало оптимізму. Припинення бойових дій – це найкраще, чого можна очікувати. Сумнівно, що під керівництвом екс-регіоналів і вчорашніх сепаратистів (які знову прийдуть до влади вже в автономії) на Донбасі будуть створені сприятливі умови для відновлення людських ресурсів. Тому відновлення нині окупованих територій – справа далекої перспективи.

А ось підконтрольними Україні районами можна зайнятися вже зараз. Але масштаб проблеми такий, що залученням варягів на керівні посади не обійтися – пора говорити про справжню реколонізацію. Майбутнє краю прямо залежить від того, чи вдасться залучити сюди людський капітал. Податкові канікули для підприємців, надбавки «за шкідливість» для держслужбовців, житло для кваліфікованих робітників, грантові програми для громадських працівників – будь-які методи добрі.

Але якщо відновлення Донбасу зведеться до розпилювання кредитних мільярдів, то шкурка вичинки не варта. Це буде не відродження Донбасу, а гальванізація знівеченого війною трупа, який буде приречений на жалюгідне існування. І питання людських ресурсів є принциповою відмінністю між першим і другим.