www.ji-magazine.lviv.ua

Борис Давиденко

В Україні катастрофічно не вистачає довіри. Але в українців нема причин комусь довіряти: ми досі живемо в країні муляжів і підробок.

Останні місяці читати український сегмент Facebook – те ж саме, що займатися витонченим садомазохізмом: тільки біль і страждання. Це безперервно вируючий потік негативних емоцій, що істерично піниться і виливається в нескінченні слова, речення, пости і коментарі.

Левова частка цього епістолярного матеріалу – критика. Українським блогерам вдається у всьому знайти друге дно, розкритикувати і «вивести на чисту воду», здавалося б, виключно позитивні речі. Свіжий приклад – Арсеній Яценюк заявив, що американці побудують у нас LNG-термінал. Якщо раптом і справді побудують, то це однозначно добре: прийдуть інвестиції, технології, з’явиться інфраструктура. Знову ж таки, диверсифікація від ненадійного Газпрому. Але ні, Facebook-експертиза видала розгромний вердикт – «зрада»: Україна купуватиме смердючий американський газ замість того, щоб свій видобуток розвивати. І схожа реакція спостерігається майже на всі новини-ідеї.

Причиною такого огульного критиканства є величезна криза довіри в країні. Ніхто нікому не довіряє, всі бачать підступи ворогів і шукають меркантильний, і зазвичай незаконний, інтерес. І це не вина армії панікерів в Facebook. Українцям просто нема на що опертися. У країні потужний дефіцит справжнього: дуже мало справжніх людей, справжньої політики, справжніх законів і навіть справжніх новин.

Справжній – натуральний, дійсний, непідробний. Істинно такий, яким має бути; є найкращим зразком, ідеалом чогось (словник Ожегова).

Революція гідності розкрила очі українцям на неприємну правду: наша країна – це світ несправжніх речей. Ми дізналися, що у нас не було справжньої армії, зате була зовсім несправжня міліція, суди та прокуратура. Україна – кейс для вивчення того, як корупція, монополії і олігархи можуть до непридатності викривити економіку і фінансову систему.

Навіть олігархи – здавалося б, стовпи режиму – були несправжніми. Один – найхитріший, мудрий і майже всемогутній – виявився недалеким лобістом. Він до останнього не розумів, що втрачає малу батьківщину і значну частину нажитого непосильною працею, і гудками розганяв ним же вигодуваних бойовиків. Инший за недовге, але, треба визнати, вельми ефективне губернаторство захотів у вічну ренту нафтову галузь країни. Причому захотів так наполегливо, що привів до офісу державних компаній майже сотню озброєних людей. Наліт патріотизму та респектабельної буржуазії злетів, залишився хамуватий рейдер початку дев’яностих. Третій взагалі виявився недоолігархом – без російських грошей і потужного лобі в Раді розгубив за рік велику частину бізнесу.

Підмогою для українців, які переживають стрес від усвідомлення ненадійності і несправжності, мали стати нові люди, партії та структури, неінфіковані вірусом облуди. Але й тут занадто багато виявилося муляжу. Замість прем’єра-реформатора вийшов прем’єр-бюрократ. Перший Кабмін-камікадзе мутував у Кабмін дрібних і не дуже злодюжок. Вибирали президента-миротворця, отримали президента, який веде нескінченні переговори, але поки ні про що хороше не домовився. Кращий в історії України парламент нових облич виявився Верховною Радою махрових популістів. Ну а сюжет, як українська прокуратура і суди безкомпромісно боролися з корупцією, підійшов би для індійського кінематографа.

З послідовністю і завзяттям нових людей у ​​політиці українцям теж не сильно пощастило. Наприклад, партія реформ і середнього класу, створена одним успішним мером, виявилася гальмом реформ, а замість відстоювання інтересів середнього класу посилено захищає електорально активних пенсіонерів та валютних позичальників. Символ і совість Революції гідності, який майже самостійно скинув Януковича, виявився істеричним бешкетником, та ще й вигадником, який порушує правила дорожнього руху.

Та й чого вимагати від юного Володі Парасюка, якщо сама патріотична, сувора і серйозна партія справжніх чоловіків ультраправих поглядів виявилася не зовсім справжньою? Поки Дмитро Ярош з кількома сотнями побратимів відважно захищає країну на сході, невизначена кількість франшизодержателів Правого сектора відкрили «бізнес-куточки» по всій країні. Як показало Мукачево, фразу «бізнес – це війна» вони сприймають абсолютно буквально, що дуже не подобається мирним жителям українських міст.

Справжньою виявилася війна на сході і смерті тисяч людей, але ми ж не воюємо, а ведемо п’ятнадцятимісячну антитерористичну операцію.

При такому дефіциті «точок опори» з’являється в українському медіапросторі людина, яка володіє ознаками «справжності»: принциповий і не намагається всидіти на двох стільцях, він швидко стає суперзіркою. Подивіться на справжніх реформаторів з Грузії: Саакашвілі, Згуладзе, Сакварелідзе або хоча б простого і принципового губернатора Москаля.