www.ji-magazine.lviv.ua

Георгій Почепцов

Гібридна війна не прийшла нізвідки. Її створюють люди. Але якщо ведуть її військові, отримуючи смерть та нагороди, то конструюють її инші. І від них сильно залежить, коли така війна закінчиться.

Гібридна війна не виникає на пустому місці. За нею стоять більш складні конструкції, які повинен хтось придумати і дати відмашку на початок таких дій. Нам здається, що гібридна війна дає для цього нові можливості, оскільки тут утворюється розрив між самотнім «анклавом», де йде війна, і теоретиками, які сидять в кабінетах.

Переслєгін давно описав таку модель поділу аналітиків і виконавців стосовно терористів: «Аналітики ставлять завдання, розраховують логістику, забезпечують інформаційний супровід, координують дії терористів в реальному часі. Бойовикам же залишається тільки виконати розбитий на найпростіші кроки алгоритм і не забути вчасно покінчити з собою (втім, напевно існує процедура «зачистки», та й не так багато вони знають). У сучасних умовах можуть існувати ще й «освітні групи», що готують терористів-смертників і висувають їх на світовий ринок. Така схема більш рентабельна. А з погляду аналітиків – більш безпечна».

Аналітики, як, до речі, і політтехнологи, легко планують будь-яке загострення ситуації, сидячи біля свого комп’ютера в комфорті, оскільки і виконувати це, і отримувати в результаті удари будуть инші люди. Вони можуть легко піднімати температуру конфлікту до будь-якої висоти. Для них це шахи або гра в го, але не війна, оскільки вона розгортається поза їхнім побутовим життям.

Дійсність сьогодні конструюється не з її власних законів, а так, щоб лідер міг себе проявити. Бєлковський бачить причини ситуації в Україні в тому, що Путіна «виводять» зі складу світових лідерів. Він наводить один з таких прикладів: «Це незапрошення на 70-річчя звільнення Освенціма. Це, на мій погляд, вельми болісне для Путіна питання. Десять років тому він там був не просто рівноправним учасником, а головною зіркою. Для цього адміністрація президента Росії організувала цілу провокацію. Я тоді, 10 років тому, писав статтю з викриттям цієї провокації. Тому я добре пам’ятаю, що там відбувалося і як. За завданням управління внутрішньої політики, яке в той час курував Владислав Юрійович Сурков, групу замшілих депутатів від КПРФ і «Родіни», які не відали, що творять, розвели втемну, і вони написали лист в Генпрокуратуру. Її тодішньому главі Володимиру Васильовичу Устинову. Із закликом перевірити єврейські релігійні книги на екстремізм і по можливості їх заборонити. Талмуд і все инше. Це було зроблено спеціально, щоб Путін, з’явившись в Освенцімі, міг заявити, що ми з цим нічого спільного не маємо, ось у нас є такі ідіоти, і вибачте нас, будь ласка. Так і сталося. Перед цим прогресивна громадськість в Росії, звичайно, кричала, що антисемітизм наступає, кошмар і жах. Ну як завжди це буває. Ніхто ж не хоче визнати, що це банальна політтехнологічна провокація. І там в Освенцімі Путін так  сказав і зірвав бурю овацій».

Вибір Суркова: навіщо Кремль знову змінює донецьке начальство

Константін Ґаазе

Головним конструктором гібридної війни стосовно України всі визнають Суркова. Його прихована роль в конструюванні політичної структури Росії іноді виходить на поверхню. Але важливішим моментом є те, що він мислить зовсім по-сучасному, тобто принципово відрізняється від Суслова, якому потрібно було утримувати систему в старих рамках. Сурков же формує нові рамки для старої системи: «Сурков не просто освічений, а сучасно освічений, тобто знайомий з найсучаснішими теоріями, і не тільки соціальними і політичними, але і природознавчими, особливо в тій їх частині, де вони утворюють синтез з суспільними науками і загалом з гуманітарним комплексом наук. Я говорю про ту науку, у якої навіть немає усталеної назви. У різних країнах і в різних школах вона називається по-різному: «нелінійна динаміка», «теорія хаосу» або «теорія складності» в США, «теорія дисипативних структур» Іллі Пригожина, «синергетика» Г. Хакена і Дж. Келсо, «системна теорія» Нікласа Лумана, «третя хвиля» Елвіна Тоффлера, «теорія нестаціонарних структур в режимах з загостренням» Самарського-Курдюмова та ин.».

Свої художні тексти Сурков пише під псевдонімом Н. Дубовицький. Саме в художньому тексті він використовував термін «перша нелінійна війна» як одне з позначень гібридної війни.

Сурков по суті є конструктором певного періоду путінської Росії. Він був творцем багатьох концептів типу «суверенної демократії», які потім були реалізовані.

У Суркова там є і такий абзац стосовно нелінійної війни, який чомусь ніхто не цитує: «Деякі народи приєдналися до війни спеціально, щоб зазнати поразки. Їх надихав розквіт Німеччини і Франції після розгрому у другій світовій. Виявилося, домогтися такої поразки нітрохи не легше, ніж перемоги. Для цього потрібні і рішучість, і жертовність, і надзвичайне напруження всіх сил. А разом з тим спритність, холоднокровність, вміння вигідно розпорядитися власними боягузтвом і тупістю».

Зрозуміло, що нелінійну війну неможливо ні вести, ні аналізувати старими методами. І в цьому є певний виграш для сторони, що її починає, оскільки инша сторона не може бути до неї готовою.

Невзлін так характеризує Суркова у своєму інтерв’ю: «Роль Слави в тому, що сталося з Росією, досить велика і вкрай негативна. Ну, злий геній, що я можу сказати. А те, що Ходорковський до нього ставиться як до гострого скальпелю, чи вважає, що в инших руках він діяв би в конструктивних інтересах... У цьому є правда. Але не можна забувати, що Слава – людина дуже розумна і маніпулятивна, тому де хвіст, а де собака – не завжди зрозуміло в нинішній ситуації. Що стосується нас, то можу сказати точно: маніпулювати Ходорковським було практично неможливо. З Путіним, я думаю, зовсім инша ситуація.

- Ви вважаєте, Сурков маніпулював Путіним?

- Без сумніву. Він, вибачте, розумніший і освіченіший, інтелектуальніший, професійніший – як по-иншому? По-иншому просто бути не може».

Тобто, в цьому контексті Путін хоча б на секунду відходить на другий план. При цьому зрозуміло, що Сурков міг «розквітнути», точніше його ідеї могли бути реалізованими, виключно в системі жорсткої вертикалі, побудованої Путіним. Тільки так можна реалізувати нетрадиційні типи ідей в традиційному суспільстві.

Смисли, люди і події, що трансформують масову свідомість

Георгій Почепцов

Сурков сам говорить Померанцеву представляючись: «Я – автор, або один з авторів нової російської системи». Померанцев також підкреслює не тільки впливовість, а й сучасність Суркова: «Сурков любить цитувати нові, щойно перекладені на російську мову постмодерністські терміни: крах великих наративів, неможливість істини, симулякри і так далі. Але вже в наступну мить він розповідає про те, як зневажає релятивізм і любить консерватизм, а потім англійською напам’ять читає «Сутру Соняшника» Алена Гінзберга (Allen Ginsberg). Якщо Захід колись підірвав міць Совєтсього Союзу і довів його до повного розпаду, об’єднавши ринкову економіку, привабливу культуру і демократичну політику (парламенти, інвестиційні банки і абстрактні експресіоністи злилися воєдино, щоб знищити Політбюро, планову економіку і соціалістичний реалізм), то геніальність Суркова полягає в тому, що він розірвав ці зв’язки, примирив авторитаризм з сучасним мистецтвом і, якщо говорити мовою права для виправдання тиранії, багаторазово препарував фразу «демократичний капіталізм», поки вона не почала означати повну протилежність свого споконвічного змісту».

В інтерв’ю «Я був поруч з великою людиною», яке він дав, ставши на той момент трохи далі від Путіна, Сурков говорить: «Теорія помилок. Короткий курс. Пройшовши точку неповернення і раптом усвідомивши, що ти на хибному шляху, не смикайся. Сміливо йди невірним шляхом. Тільки уважно дивися по сторонах. І що-небудь хороше знайдеш. Хоча і не те, що шукав. Не та дорога часто проходить по дивних місцях. Невірний шлях в Індію привів Колумба в Америку. Евклід чомусь думав, що паралельні не перетинаються. Прикре непорозуміння! Але його метод, побудований на неадекватному уявленні про простір, дозволив створити прекрасні міста і великі машини. Таких прикладів безліч. Помилки добре продаються. Вони працюють. Вся історія людства – утилізація побічних ефектів від нароблених помилок».

У другій частині інтерв’ю звучить така фраза: «Соціальна фізика завжди передбачає кілька варіантів розвитку. З неоднаковою ймовірністю. Росія вибрала найбільш ймовірний. Це нормально. Є, правда, гіпотеза, що деякі важливі речі на Землі, наприклад, життя, виникли як реалізація найменш ймовірного сценарію, майже неможливого. Але це ж гіпотеза. А у нас тут конкретика, проблематика, комуналка, соціалка... Одним треба з нужди видертися, иншим мільярди гідно прожити. Рано над нами ще експериментувати. Рано нас трясти. Треба нам так поки побути. Щоб остаточно злежатися в щось путнє і цілісне».

На своє перше важливе місце роботи – банк «Менатеп» – Сурков приходить охоронцем мало не самого Ходорковського, оскільки займався і продовжує займатися єдиноборствами. Далі він виступає вже спеціалістом зі зв’язків з громадськістю. І саме так потрапляє в адміністрацію президента Росії, стаючи, хоча б за місцем роботи, головним російським політтехнологом. У 2008 р. світ побачила книга з його текстами [Сурков В. Тексти 97-07. – М., 2008]. Тут він розкриває і поняття «суверенної демократії», і низку инших своїх ідей першого періоду роботи з Путіним.

Є сайт, де зібрані тексти та проекти Суркова, – surkov.info. І це не просурковський сайт, ймовірніше, його створили якщо не його вороги, то його опоненти. А їх у нього достатньо, оскільки Сурков у Путіна відповідає за «невизнані території».

В інтернеті свого часу були навіть фото з акцентом на книгах в кабінеті Суркова. Слід відразу визнати, що це не ті книги, які можна побачити в кабінеті держчиновника такого рангу. Як і портрети, починаючи з Че Гевари.

Цікаво, що карта, де Крим був включений до складу РФ, вже в 2013 р. висіла в кабінеті Суркова. Ось що сказав Борис Рапопорт: «Коли мене призначили в 2013-му, вже тоді в приймальні Суркова висіла карта Російської імперії, на якій Крим був частиною Росії. До референдуму в Криму були неодноразово, у тому числі обговорювали питання, пов’язані з підготовкою угоди про будівництво транспортного коридору через Керченську протоку». У цьому ж інтерв’ю він каже: «Він завжди був і залишається прихильником доктрини «Москва – третій Рим» і вважає, що якщо будь-яка держава не розширює сфери свого впливу, то починає деградувати. Він виходить з того, що експансія – це природний стан здорової держави. Саме Сурков в 2005 році ввів в актуальний політичний ужиток термін «рускій мір» і саме він стояв біля витоків нового свята руского міра – Дня народної єдності». Україна також звинуватила Суркова у втручанні в свої справи, говорячи навіть, що Сурков керував снайперами на Майдані.

У політичній сфері Сурков в змозі не тільки створювати ідеї, але він також і просуває їх реалізацію. Однак є й инші імена у верхніх ешелонах російської влади, кого гіпотетично можна приписати до творців нових ідей. Наприклад, Антон Вайн, заступник керівника Адміністрації Президента Росії. Чому така гіпотеза може мати право на існування? По-перше, він входить до вузького кола довірених осіб Путіна. По-друге, він володіє сучасними методами, включаючи так зване випереджаюче управління, винайдене в надрах Пентагону. По-третє, якщо почитати книгу, де він є співавтором і де ще одним співавтором є радник президента Кобяков, то виникає відчуття, що це і є якщо не сама гібридна війна, то чіткий контекст її [Вайн А., Кобяков А., Сараєв В. Образ перемоги. – М., 2012].

Наведемо кілька цитат:

·                        «Правила гри дозволяють створювати нові, більш досконалі, правила, тим самим розсовуючи звичні межі тієї реальності, в якій вони живуть – в грі, сконструйованій правилами. Суть гри описують правила, які реалізовують гравці в динаміці гри»;

·                        «Часто за кордоном простору-часу гри знаходиться її активний учасник, який, хоч і безпосередньо не бере участі у грі, але, тим не менш, активно впливає на хід гри – це глядач. У багатьох іграх глядач стає головною дійовою особою, оскільки гра відбувається заради нього. Учасники гри шукають уваги глядача, прагнуть віртуозно, красиво і результативно зіграти, бажаючи викликати захват і вибух емоцій у глядача»;

·                        «Різниця між грою і війною полягає в тому, на війні є свій і чужий, друг і ворог, фронт і тил. У війни є початок і кінець. Перемога і поразка. У грі все инакше. Гра – це система шахових, шашкових чи картярських ходів, зроблених в иншому просторі, не у тому, де ведеться війна, з иншого ступеня усвідомлення і розуміння конвергентних процесів взаємодії між протиборчими сторонами. У грі инакше плине час, инакше будується взаємодія. Свій може бути чужим, а чужий своїм [...] Є простір війни і простір гри. Вони складно поєднуються один з одним. Гра може стати (або не стати) причиною для початку війни. Але вона не є війною»;

·                        «У будь-якій грі завжди дуже важливий принцип розподілу часу. Якщо гравці виконують свої ходи послідовно, то для якісного відповідного ходу треба час, щоб його обдумати, і якщо гра обмежена за часом, то зростає ймовірність помилкового ходу. У грі, що протікає синхронно, гравці прагнуть зробити правильний хід, випередивши суперника, однак поспішні дії в грі можуть призвести до програшу. Час у грі тече неоднорідно і неоднаково. Ігровий час має свою внутрішню структуру, не будучи постійним потоком ні для глядачів, ні для самих гравців, ні для укладачів правил гри – super-класу»;

·                        «Для непосвячених гру маскують під иншу гру за иншими правилами, для цього використовують віртуальний ігровий простір або поле і при цьому зберігається «універсальна можливість взаємодії». На одному і тому ж ігровому полі, при зміні правил гри, може проходити абсолютно инша гра, не схожа на попередню (шашки, шахи і т. д.)»;

·                        «Переможець – це той, хто заволодів майбутнім. Перефразовуючи відому фразу Дж. Оруела про епоху Давньої Русі, можна було б сказати, що хто заволодів майбутнім, той заволодів теперішнім»;

·                        «Бувають такі люди, які в хвилини найбільшої небезпеки і найвищого нервового напруження виглядають напівсонними і млявими. Ця млявість оманлива. Саме в такому стані подібні суб’єкти найбільш готові до удару в будь-якому напрямку. Вони близькі до положення нуля, з якого завдають найжорсткіші, разючі, блискавичні удари. Якщо ви в точці А, і вам треба завдати удару в точку В, то ви змушені здійснювати двоходовий удар А-нуль-В. Це надзвичайно довгий удар. Але якщо ви в точці нуль, то удар буде коротким, безжальним і, при правильній постановці руки, чарівним. Взагалі, якщо розібратися, то все мистецтво ведення бою полягає у здатності бійця завдавати удару, не виходячи з положення нуля. Можливо, у кожного є свої особливі способи утримувати це положення, і, напевно, кожен якось по-своєму його розуміє. Але, звичайно, удари з нуля, це не іграшки. Такими речами не можна бавитись. На цю тему навіть не жартують. Це страшні удари і вони убивчо жорстокі. Найлегший, найнікчемніший такий удар призводить до втрати функціональності і залишає в одержувача важкий незгойний слід впродовж всього подальшого терміну його перебування в просторі-часі. Такі удари не можна завдавати без необхідності»;

·                        «Маніпуляція – це частина технології влади, що є видом духовного і психологічного прихованого впливу, факт якого мусить бути не помічений об’єктом маніпуляції. Це вплив, який вимагає великої майстерності і знань, до людей, свідомістю яких маніпулюють, ставляться не як до особистостей, а як до об’єктів, особливих речей. Ознакою маніпулятивного впливу вважають наявність подвійного скоординованого впливу, коли поряд з переданою адресату інформацією відправник впливу має цілком конкретні очікування щодо дії першого. Для успіху маніпуляції істотно, щоб адресат не усвідомлював подвійний вплив, і щоб він не здогадувався про те, що маніпулятор будує свої дії саме на знанні адресата».

Всі ці цитати і цікавість до певних проблем створюють у нас відчуття, що крізь них прочитується і опис того, чим є гібридна війна, замаскована тут під словом «гра». Принаймні, це набагато ближче, ніж просто поодиноке вживання поняття нелінійної війни у ​​Суркова. У дужках слід зазначити, що в російській аналітиці з’явилися мета-інтереси. Це ніби мета-аналітика, що дозволяє піднятися на якийсь новий рівень, щоправда, якщо врахувати той набір недоліків, зазначених у цій дискусії.

Образ ідеальної російської аналітики Козирєв формує в таких параметрах:

- Здатність відповідати на фундаментальні виклики часу;

- Конкурентоспроможність у порівнянні з західною та китайською аналітикою – як у здатності інформаційної обробки дійсності, так і в генерації концептуальних сценаріїв Майбутнього, вироблення кращих і передових сценаріїв вирішення проблем людини і всього світу;

- Здатність обслужити нові способи створення цінності і блага в XXI столітті;

- Здатність забезпечити аналітичну безпеку країни в мирний і воєнний час.

До речі, у Козирєва є свої цікаві напрацювання щодо сетецентричної війни. Про це, часто опираючись на досвід Китаю, багато пише Дев’ятов. Козирєв бачить такі характеристики аналітики XXI століття:

«1. Аналітика муситиме навчитися працювати з контекстними системами (егрегорами, мемами і т. п.), які володіють рисами непереборної сили і тому – самостійного і прихованого активного начала. У лінійному часі стосовно них можна проявляти свою волю (вибір, думка), в циклічному – підкоритися (наслідування, посилення ними, розум);

2. Віртуальне середовище моделює реальність і поведінку людини, дозволяє прискорювати події, ставить пастки власному сприйняттю – породжує ілюзію раціональності, тоді як світ стає все більш синтетичним – раціональним та ірраціональним. Тому аналітика муситиме навчитися працювати з когнітивом – переведенням інкогніто в когніто;

3. Сильним трендом стає вміння працювати зі стихіями – «керований хаос» і ринок, які техніками синергії в резонансі переводяться з мінімальними зусиллями (1 + 1 = 3) в обраний стан, у тому числі в стан орієнтованого на себе середовища (мережі). Аналітика мусить вміти визначати точки біфуркації і ціннісних смислів, що дозволяють управляти Майбутнім і цінністю та еластичністю власних активів за впливом на них. Завжди потрібен вихід за рамки суб’єкта, і тоді важливий «аналіз продовження поза ним»;

4. Ростуть роль і різноманітність форм ділової та інтелектуальної меритократії (влади авторитету, а не посади, становища) і пульсація ділових форм, коротких циклів життя компаній і проектів, зібраних за принципом adhoc. Аналітика мусить почати обслуговувати і ці мейнстріми теж;

5. Ключовим активом в XXI столітті стануть здатність працювати зі смислами і Майбутнім. Вони – головні об’єкти нової аналітики».

Перемогу у сетецентричній війні з Заходом він бачить у поєднанні двох факторів: симетрична технологічна основа плюс асиметрична світоглядна основа. Правда, ні того, ні иншого Росія поки не має. Але акцент на своїй системі цінностей зрозумілий, оскільки це сильно руйнує розуміння иншою стороною тебе. Наприклад, я читав окремі англомовні роботи з аналізу того, як програмують китайці. Адже це сфера більш-менш універсальна.

Далі ми знову приходимо до характеристик гібридної війни, бо ж саме так можна зрозуміти СЦВ – сетецентричну війну:

«1. Якщо всі попередні типи воєн були відносно симетричними – воювали однотипною зброєю, відмінності зводилися до переваги в чисельності, силі і тактиці, то СЦВ – це війна між різними рівнями цивілізаційного розвитку супротивників, коли визначальною стає саме цивілізаційна перевага;

2. Саме це визначає те, що СЦВ ведеться не тільки і не стільки військовими засобами, скільки мирними – тому їм важко протистояти: вони вписані в легальні інструменти управління, демократії, культури, ЗМІ, освіти і т. д. Це робить їх непомітними і невід’ємними від повсякденного життя і тому вкрай ефективними засобами маніпулювання;

3. СЦВ ведеться в режимі нон-стоп і на всі 360 градусів – проти ворогів і друзів. Вона тотальна;

4. Якщо в попередніх типах воєн, щоб перемогти, потрібно було воювати самому, особисто (і тому бути героєм), заходити для цього на територію ворога, то в СЦВ всього цього не треба – ззовні перепрограмовується мислення і поведінка «аборигенів» так, що вони самі руйнують свою країну або владу зсередини. Тому СЦВ – це поштовх до саморуйнування і непротивлення;

5. Віртуалізація – використання соціальних технологій укупі з інформаційними для досягнення ефекту «чистих форм» (безоболонкових). Чисті форми володіють підвищеною ефективністю і низкою переваг. Так, вони: (а) зовні виглядають як безструктурні; (б) мають «радіаційні властивості» – легко проникають крізь структурні форми будь-якої природи і функціональності (державний кордон, влада та ин.); (в) засновані на поєднанні процесів хаосу та впорядкування; (г) використовують бінерні підходи – процеси концентрації забезпечують не централізацією, а розподіленістю і швидкою переструктуризацією на мережевій підкладці за рахунок структурної рухливості і комбінації своїх структурних форм (так, в традиційних структурах концентрації досягають фіксованим і сталим способом – через лінійно-ієрархічну структуру, пірамідальність; в мережевій структурі – не за рахунок структури, а імпульсу в розподіленій структурі);

6. Ефект «примарного суб’єкта» – суб’єкт, який принципово не виявляють, але який є суб’єктом не в звичному сенсі, а як ефект взаємодії 2-х протиборчих суб’єктів та їхніх 2-х зон свідомості – рефлексивної і захищеної від рефлексії. «Примарні суб’єкти» утворюють далі «примарні мережі»;

7. СЦВ, як і будь-яка війна, є дійством акумуляції та направленого застосування соціальної енергії. Специфіка тут полягає в характері цієї енергії, способах акумуляції, формах її застосування та управління. Якщо в історії ми мали мотивом до акумуляції енергії матеріальний інтерес, ідеологію чи необхідність захистити країну, то СЦВ використовує сакральну енергію (надсутнісних смислів), конвертуючи і маскуючи її вже в різні соціальні форми (ідеологічні, мережеві і т. д.). Енергія в СЦВ – це енергія захоплення Майбутнього, шляхів руху до нього».

До речі, з робіт Козирєва виникає відчуття, що він або працює в рамках московського проекту «Нетократія», або це псевдонім когось з тих, хто працює в цьому напрямку.

Козирєв більш ніж серйозно дивиться і на роль мови, звертаючи увагу навіть на такі речі: «Сам алфавіт нам насильно міняли неодноразово. Починаючи з Кирила і Мефодія, «свято слов’янської писемності» на честь яких ми чомусь святкуємо (?!). Це не дивлячись на те, що кожній букві алфавіту відповідала своя сакральна цифра і сенс, тому їх перестановки або скорочення їхнього ряду (чисельності) не проходить безслідно. Сама ж писемність на Русі існувала і до цих Кирила і Мефодія (посланців Ватикану і не чужих Хазарському каганату) – вони «просто» її відкоригували. Причому, як пояснення нам підсовують нібито необхідність коректного перекладу Біблії з грецької на російську. Але виникає питання: чи можна навести ще один такий приклад у світі, будь-яку націю, від папуасів і до якої-небудь розвиненої народності, кому б теж міняли алфавіт для перекладу Біблії? Таких прикладів немає. Питання – чому і кому це було вигідно?».

Він також намагається вловити щось нове, що є в Україні і чого немає в Росії. У цьому плані він детально аналізує десять нових ідей, що виникли в Україні, використання яких можливе для пошуку нових підстав. При цьому підкреслює: «Фарбувати події в Україні тільки в чорний колір і притуплювати нашу увагу до дій П. Порошенка, А. Яценюка, І. Коломойського та инших є маніпуляцією. Народ і інтелектуальне життя України до них не зводиться, а пасіонарність народу, що виникла на Майдані, не зводиться тільки до «хто не скаче, той москаль»».

Певне ускладнення інструментарію, яке веде до парадоксальних висновків характерне сьогодні для багатьох. Ось уривок з телевізійної бесіди инших людей, які представляють инші напрямки, але з тим же посилом: «Сундієв: Я прошу пробачення, я втручуся, тим не менш. Сучасна військова і всяка инша концепція полягає у чому: не треба танків для того, щоб перемогти державу чи суспільство, достатньо змінити сенс діяльності цих людей.

Агєєв: Які сидять в танках.

Сундієв: Які сидять в танках, які сидять тут за иншими столами.

Фурсов: Тобто це психоінжиніринг.

Сундієв: Абсолютно вірно. Ось це – концепція сучасної війни. Для цієї концепції, я ще раз повторюю, авіаносці – давнє минуле».

Загалом виникають різні підходи. Анісімов, наприклад, пропонує розмежовувати структурну і системну аналітику: «Чи можна керувати структурою? Ми говоримо, що ні. На неї допустимий лише вплив, у тому числі і складний, комплексний і т. п. Вплив не гарантує реалізацію задуму, якщо він має процесуальну та иншу нормативну форму. Проби та помилки, можливі удачі і неминучі невдачі, при наявності великих домагань – гарантує. Імовірність удач збільшується за наявності таланту, але залежність від випадковостей залишається принциповою. Керувати можна тільки системами і лише при наявності управлінського проекту, шляхом руху об’єкта з точною фіксацією в проекті дій зовнішніх і внутрішніх факторів. Тоді можливий контроль і корекція руху об’єкта як «єдиного». Якщо зовнішні фактори, частіше непідконтрольні управлінцю, втручаються в долю об’єкта управління, то управлінцю допомагає знання внутрішніх факторів і умов їхньої опірності негативним впливам, можливості продовжити рух всупереч деструктивним впливам середовища. Менш драматичні сюжети позитивних змін у середовищі».

Козирєв відзначає такі плюси російської аналітики загалом:

- Контр-лефеврівські, когнітивні можливості російської мови, з’єднані з аналітикою. Це створює можливість передачі одночасно декількох контентів поверх одного і того ж потоку даних і ускладнює їх осмислення ймовірним суперником (Денисов А. А);

- Відкритий (на відміну від Заходу) простір пошукового дискурсу в Росії – можливість ставити проблеми широко і з усіх аспектів, не натикаючись на політичне табу. Це стає конкурентною перевагою при виробництві нових моделей управління в XXI столітті (Денисов А. А);

- Теоретичні та методологічні напрацювання в теорії творчості (ТРИЗ, Альтшуллер Г. С.), проектної миследіяльності (Щедровицький Г. П.), нової філософії і проблематики Буття (Дугін А. Г., Кизима В. В., Субетто А. І.);

- Не до кінця загублені технології СССР комплексного народно-господарського планування, які є сильнішими, за ті маніпулятивні напрацювання, що за них останнім часом дають нобелівські премії (Кара-Мурза С. Г.);

- Російська ментальність – потрійно-парадоксальна свідомість, об’єднане лівостороннє і правостороннє світосприйняття, найбільш здатне до образного мислення й роботи обома півкулями мозку, як наслідок, до креативу і нестандартного вирішення складних завдань (Дев’ятов А. П., Бахтіяров А. Р., Гага А. А., Румянцев А. А.).

Негативні риси, на його думку, такі:

- Нерозуміння механізму породження моделей поведінки і вибору людей (Денисов А. А). Після розпаду СССР не залишилося людей, здатних генерувати такі моделі (це було прерогативою ЦК КПРС);

- Відсутність постановки задачі аналітичної безпеки країни та її рішення (Козирєв І. А.);

- Відсутність убудованості аналітичного бачення у вигляд Російського Проекту, проекту ЕврАзЕС.

Окремо нашої уваги заслуговує ще один напрямок. Прізвище Денисова і його співавтора Денисової, що виникли раніше, належать проекту «Нетократії» (сайт – netocracy.us). Пропоноване ними розуміння і розвиток поняття інформаційної війни, яке багато в чому спирається на рефлексивний підхід Лефевра, відрізняється від наявних сьогодні підходів.

Три їхні статті присвячені актуальній для російської сторони проблемі придушення циклів Бойда, актуальність її пов’язана з тим, що кожен американський військовий знає цикли Бойда як моделі прийняття рішень. Тому цю модель, ймовірно, вивчають усі противники США.

Цикл Бойда складається з чотирьох кроків. Англійською – OODA: Observation – Orientation – Decision – Action. Російською – НОРД: Нагляд – Орієнтація – Рішення – Дія. Основна ідея така: якщо приймати рішення швидше за свого супротивника, то той буде приймати свої рішення з запізненням, орієнтуючись на стару інформацію про ситуацію.

Наприклад, серед иншого, пропонується і такий крок: «Обов’язкова передумова до ефективного придушення циклів Бойда – створення такої структури управління, при якій супротивник буде спостерігати замість самої цієї системи лише «помилкові цілі» – «тупих менеджерів». Противник при цьому, досліджуючи нормативні, в тому числі непрямі зовнішні ознаки, такі, як горизонт офіційного планування розвитку, повинен втратити здатність бачити / розуміти справжні критерії планування та управління, якими користується Сторона А, що сховала справжню систему управління в підпілля».

Це дезінформаційна гра, яка легко випливає з уявлень Лефевра про керування противником. Однак дивною видається загальна негативна оцінка циклу Бойда: «Армія, що використовує теорію Бойда, неминуче змушена вести дуже коротку війну з негайним відходом з захопленої території і припиненням після цього всяких військових операцій там, де воювала. Це рівносильне поразці, оскільки згідно будь-якою військовою доктриною відхід з окупованої території визнається поразкою у війні. При цьому проводити локальні операції карального або експедиційного характеру неможливо, бо армія неминуче стикається з швидким наростанням невизначеності наслідків своїх дій, що веде до придушення циклів Бойда і поразки у війні. Вести довготривалі операції також неможливо через ті самі обмеження. Таким чином, противнику потрібно лише почекати певний час, обережно провокуючи партизанську війну і змушуючи армію проводити відповідні контрпартизанські дії. А далі армія, перемагаючи практично в кожному окремому бойовому зіткненні, просто «захлинеться» у своїх тактичних успіхах, які супроводжуватиме наростаюча невизначеність». Якщо вона негативна, то навіщо писати три статті на тему придушення циклу Бойда.

В одній з них він говорить про психоінжиніринг, розкриваючи його так: «У 90-ті роки минулого століття розробили абсолютно нову систему моделей і технологій, яка отримала робочу назву «психоінжиніринг». Психоінжиніринг дозволяє закладати абсолютно нові психічні / інтелектуальні властивості людини. Зокрема, з його допомогою можна створювати особливий «сегмент» у свідомості людини, що відповідає за здатність вести пізнавальні операції, засновані на первинності логічної операції синтезу. Люди, що володіють таким «сегментом», здатні «генерувати» потік нових картин світу (або позицій в термінології завдань позиційного усвідомлення), що для нормальної людини зовсім недоступно. Причому – що дуже важливо! – ця здатність не є результатом застосування деяких інтелектуальних методик проектування, які вони вивчили в процесі навчання. Ця здатність – внутрішня властивість свідомості».

Денисов активно зайнятий вивченням того, що отримало у нього назву психоінжиніринг. Це третій розділ його більш об’ємної роботи. Тут він так розкриває свої дослідження: «Спершу була розроблена модель абстрактної психогенної системи, яка описує закономірності формування, розвитку і загибелі свідомостей безвідносно до їх носіїв. Тобто була створена модель абстрактної свідомості, що існує поза людиною, колективом чи навіть машиною. А потім вже як два різні, не пов’язані між собою окремі випадки виникли дві окремі моделі: індивідуальної свідомості людини і колективної свідомості групи, званої «квазісвідомістю». Таким чином вдалося подолати головне обмеження всіх існуючих досі моделей групової поведінки, в яких колективна поведінка виникає як результат узагальнення того, що є в поведінці кожної окремої людини, які формують цю групу. У психоінжинірингу колективна поведінка розглядається як абсолютна альтернатива поведінки індивідуальної; колективна свідомість, або квазісвідомість, – як свого роду ворог, конкурент, противник свідомості індивідуальної. Колективна свідомість бореться з індивідуальною свідомістю людини за контроль над якимсь психічним ресурсом, годує будь-яку форму психічної активності».

У популярному вигляді Денисов пояснює псіхоінжиніринг так: «Вже понад 20 років у Росії в умовах підвищеної секретності ведуться розробки принципово нової інженерної дисципліни – психоінжинірингу. Суть психоінжинірингу – конструювання штучних свідомостей, які у тому числі радикально відрізняються за властивостями від свідомості людини та / або перевершують її у досконалості. Основою психоінжинірингу є успішний переклад на мову сучасної математики концепцій і уявлень мексиканських шаманів про світ і свідомість людини, описаних групою американських антропологів на чолі з К. Кастанедою. Розробки в сфері психоінжинірингу були настільки успішними, що вже з 2008 р. деякі з його технологічних додатків використовують в управлінні реальними військовими політичними конфліктами».

У главі 24 він розповідає про результати так званого прінстонського експерименту Нельсона. Правда, до цього вкотре підкреслює неінформаційний характер постіндустріального суспільства: «Інформаційним було індустріальне суспільство, а постіндустріалізм – суспільство не інформаційне. Це не означає, що в новому соціальному суспільстві немає, чи не буде величезного інформаційного потоку. Це означає лише, що індустріальне суспільство використовувало в практичному обороті тільки моделі і технології організацій, заснованих на інформаційному обміні, а в процесі переходу до постіндустріального суспільства в практичний оборот входять два абсолютно нових типи безінформаційних організацій. При цьому не відбувається відмови від інформаційного типу організацій, але вони стають вторинними. Так само, як з приходом індустріального століття конвеєрного машинного виробництва не було відмови від харчової галузі – людей як і раніше потрібно годувати, але ця галузь стала вторинною стосовно великого машинного виробництва».

Що стосується ідеї глобальної свідомості Нельсона, то існування цього типу свідомості Нельсон доводив за допомогою аналізу результатів індивідуального породження випадкових чисел, поставлених у різних місцях, і виникання у них загальної тенденції збурень при наближенні, наприклад, атаки 11 вересня. Такий моніторинг вели з 1992 р. в рамках прінстонського дослідження інженерних аномалій. Нельсон бачить початок таких розробок в пошуку глобальної свідомості з досліджень Вернадського і Тейяра де Шардена.

Певні нотки гіпотетичності цієї пропозиції проступають від того, що Нельсон давно не працює в Прінстоні і є членом асоціації парапсихологів і деякі свої статті друкує в журналі цієї асоціації.

Одна з останніх робіт Денисова присвячена керованій конфронтації. Тут мова йде про те, що нові методи впливу на свідомість не відрізняються від зброї. Наприклад, штучні психологічні епідемії. Їх створюють так: «Штучні психічні епідемії є цілеспрямовано ініційованим одночасним ураженням частини або всієї людської популяції, що проживає на певній території, загальним типом психогенної травми. Наприклад, так званим «синдромом повторного переживання родової травми», який є спусковим механізмом для саморозвитку послідовності колективних та індивідуальних психотичних станів, що неминуче спричиняють війни та революції». А ось приклад такої штучної події здається нам не зовсім переконливим. Це твіттерні революції в Тунісі та Єгипті.

Денисов також говорить в абсолютно новому ключі про м’яку силу (далі ТВД – театр воєнних дій): «Разом з тим конфлікт на геоцентричному ТВД тісно пов’язаний з поняттям «м’яка сила». Зазвичай під «м’якою силою» розуміють комплексний вплив на супротивника «ненасильницькими» засобами: технологіями прихованого управління поведінкою (включаючи інформаційні / психологічні операції), різними формами громадянської непокори і «кольоровими революціями», організаційними та фінансовими технологіями, і т. д., і т. п. Набагато рідше звертають увагу на те, що «бекграунд» названих методів «м’якої сили» – це шантаж чи вбивства ключових керівників противника, застосування сил спеціальних операцій, у тому числі з метою розгортання міської та / або партизанської війни, проведення диверсій на стратегічних об’єктах і инш. Але й таке уявлення про «м’яку силу» далеко не повне. Сутнісний (повний) зміст поняття «м’яка сила» – це конфлікт, що ведуть силами і засобами, що за своєю технологічною суттю ускладнюють або роблять неможливим виявлення факту цілеспрямованого застосування військових і невійськових засобів впливу на противника, а також ідентифікацію нападаючої сторони».

Можна не погоджуватися з таким розширеним поняття м’якої сили, але в результаті нам доведеться визнати, що цей опис сильно змахує саме на гібридну війну, хоча і менше на власне м’яку силу.

Денисов вважає, що гонку озброєння сьогодні перенесли в психічну сферу. Росія ж, на його думку, переграла США в цій сфері: «Сьогодні можна точно назвати дату початку впровадження в практику військово-політичного управління Росії технології «скалярних машин»: 31 березня 2010 р. Починаючи з цього моменту, можна ретроспективно відновити весь хід подій і виявити приховані причини того, як і чому були зломлені до користі Росії основні політичні та військові тренди, нав’язані РФ її зовнішньополітичними опонентами. І переш за все – політика «Перезавантаження». Причому сталося це в умовах майже критичної «пов’язаності» російських еліт наслідками процесів 1990-2000 рр. Починаючи від розміщення сімей, нерухомості та капіталів бізнесу і держбюрократії за кордоном, а закінчуючи величезними обсягами компромату і масованої інфільтрації агентів впливу глибокого елітного проникнення».

У більш ранній статті на тему управління конфліктом Денисов говорить про необхідність генерації нуля, тобто: «Кожна країна потребувала власного механізму генерації «нуля» часу, що було обумовлено не тільки відмінністю географічного розташування, а й проблемою забезпечення незалежності і самостійності в проведенні військової, науково-технологічної та виробничої політики. При переході до Доктрини геоцентричного ТВД в цьому плані нічого не змінюється. Будь-яка країна або мережева наддержавна система впливу, що претендує (щонайменше) на рівноправне ставлення до себе з боку инших акторів світової політики, повинна створити власну генерацію «нуля». При цьому кожна країна або система, яка починає користуватися вже створеною генерацією «нуля», автоматично і на найглибшому технологічному рівні підпадає спершу під вплив, а потім і під контроль тієї системи, чиєю генерацією вона користується. Таким чином, генерація «нуля» для управління військовим конфліктом на геоцентричному ТВД є до того ж ключем до «м’якого» управління незалежністю свого власного і чужого розвитку. Це означає необхідність максимально сприяти тому, щоб инші системи впливу та / або країни якомога частіше відмовлялися від генерації «нуля» власного суб’єкта-джерела і переходили до запозичення генерації «нуля» тієї системи, яка поширює на них свій вплив. З одного боку, це забезпечує для них постійне зростання залежності у прийнятті власних військових, економічних і політичних рішень. З иншого боку – безперервне підвищення оперативної цінності таких рішень. В результаті виникає свого роду петля позитивного зворотного зв’язку, з якої неможливо вирватися, оскільки «відключення» від чужої генерації «нуля» викликає катастрофічний провал ефективності та результативності власного управління і, як наслідок, смерть у конфліктах з природними противниками».

Правильність цього нам видається цілком зрозумілою для історичного пояснення, але важко собі уявити, що це можливо сьогодні, коли ці міжнародні «нулі» існують вже сотні років.

У другій статті на цю тематику виникає поняття «примарного» суб’єкта, тобто прихованого від учасників конфлікту керуючого ситуацією: «Фахівцям у галузі управління сучасними військовими і політичними конфліктами добре відомі так звані приховані суб’єкти управління. Зазвичай під ними мають на увазі джерела керуючих впливів, які неможливо виявити і ідентифікувати в цей момент, але ці джерела впливають на управління конфліктом. Головне завдання при виявленні ознак наявності прихованого суб’єкта – «розшифрувати» його, визначити, що це за суб’єкт, які його цілі і матриця цінностей, якими силами і засобами він володіє, і т. д.».

Прихований суб’єкт дійсно присутній майже на всіх конфліктах на постсовєтській території. Саме він відповідальний за снайперів і в Києві, і в Москві в 1993 р., і в більш ранні періоди, наприклад, в Ризі. У цьому випадку снайпери працювали на ескалацію конфлікту, якою мала скористатися одна зі сторін.

З «Короткого нарису основ теорії керованої конфронтації» можна винести модель перехоплення управління, для якої характерні дві умови: «У розвиток подій несподівано для керуючої сторони втручається прихований суб’єкт управління, чию стратегію і матрицю цінностей неможливо вчасно ідентифікувати (так званий «примарний суб’єкт», він приховано перехоплює ініціативу, діючи на основі управління, по горизонту планування набагато перевершує горизонт планування управління, яким користується носій лефевровської керованої конфронтації».

Перехоплення влади – дуже важлива мета. Слід визнати, що практично всі важливі факти нашої історії були саме перехопленням влади. Це робив Сталін, це робили Хрущов і Малєнков, прибираючи Берію, це сталося при зміні Хрущова.

Зовсім по-иншому Денисов формулює мету інформаційної війни: «Метою інформаційної війни є повна або часткова десоціалізація суб’єкта-мішені. Десоціалізація проявляється, зокрема, у повному або частковому, часовому (оборотному) або незворотному остракізмі суб’єкта-мішені з боку його близького оточення або суспільства загалом. У розвиненому варіанті такий остракізм (десоціалізація) створює політично прийнятний варіант, наприклад, для його подальшої фізичної ліквідації або використання правових форм насильства / терору при повному схваленні суспільства».

Все ж слід заперечити, що не може бути такого єдиного типу цілей. Їх більше і їх має бути більше, оскільки технологія не може бути розрахована тільки на один тип цілей. Для зміни влади може працювати ця технологія, для инших цілей – инша. Але в кожному разі концепція Денисова припускає два рівні: військовий і психічний.

Цікаво звучить і розуміння того, чому західні системи погано працюють стосовно китайців: «Радикальна відмінність фундаментальної основи китайського (магічного) світогляду від релігійного частково пояснює, зокрема, той факт, чому США, Росія, ЕС або ісламський світ не можуть ефективно застосовувати сучасні технології управління поведінкою проти китайських державних, військових чи економічних агентів. Китайська свідомість просто не сприймає процедур прихованого управління поведінкою вибору, які застосовують проти неї, бо китайці не користуються поділом Добра і Зла при здійсненні вибору. Їх вибір підпорядковується логіці абсолютно иншої етичної системи».

Чи то для краси, чи то для правди йдуть також посилання на вивчення практики шаманів: «При цьому мета вивчення таким практик зрештою полягає в тому, щоб неофіт набув здатності вольового контролю патологічних психічних станів і навчився усвідомлено використовувати їх в низці буденно-практичних завдань. У практиці навчання індіанських шаманів ця мета носить назву «зупинка світу», досягнення якої означає, що шаман навчився способів практичної діяльності, що виключає оперування суб’єктивними образами. Ми використовуємо модифікований термін «зупинка свідомості» для позначення загальних умов руйнування здібностей свідомості до оперування суб’єктивними образами, включаючи і психогенну смерть суб’єкта».

Безсуб’єктність характерна сьогодні для всього світу. Тоді хто ж керує ним? Відповідаючи на це питання, Денисов, вслід за Гільбо, каже, що влада перетікає від володарів матеріальних капіталів до кураторів соціально-інформаційних мереж. Однак нам здається, що це занадто гучна заява, яка вимагає додаткових підтверджень. Одним з доводів проти може бути те, що мережу використовують тільки в критичних ситуаціях, наприклад, зміни влади, а куратори повинні проявляти свою владу завжди.

Денисов вважає, що сьогодні трансформації підлягає все: «Якщо зовнішньому спостерігачеві, не дуже посвяченому в тонкощі організації постіндустріалізму і влади нетократії, може здатися, що джерелом прогресу суспільства є гонка в галузі матеріальних технологій, то реальним джерелом влади нового правлячого класу, безумовно, буде нова система технологій управління поведінкою. Причому абсолютно точно, що ця система технологій не має і не буде мати нічого спільного з жодною з гуманітарних наук, ні з будь-якою їх комбінацією. Однак, на відміну від вже існуючих технологій управління поведінкою, нова система технологій буде дуже глибоко переплетена з керуванням цінністю. Точніше, буде гібридом з керування поведінкою і керування цінністю. Звідси і гудвіл як кількісний інтегральний критерій для керування конкурентним зіткненням».

У статті «Постіндустріалізм: проблеми і завдання нової кадрової політики» Денисов і Денисова ніби роблять висновки з усього вищевикладеного, оскільки проглядається чітка зміна парадигми, підкреслюючи незвичайну характеристику, що постіндустріалізм не є інформаційним суспільством. Вони вважають, що сьогодні є людські організації, які не засновані на інформаційному обміні: «Психоінжиніринг ґрунтується на концепції багатошаровості свідомості людини. Це його особливість, що відрізняє психоінжиніринг від усіх инших наукових концепцій і теорій, що описують індивідуальну або колективну поведінку. У психоінжинірингу кожен рівень свідомості знаходить своє вираження в абсолютно специфічній системі інтерпретацій цих органів почуттів і образів реального світу. У цьому сенсі кожен рівень можна умовно представити як особливу квазіособистість, що володіє специфічною картиною бачення світу. Людина може ніби «перемикатися» з одного рівня свідомості на инший, стаючи тим самим на час то однією квазіособистістю, то иншою, щоразу змінюючи використані системи інтерпретації. У свою чергу, кожна з систем інтерпретації знаходить своє вираження у формуванні своєї, особливої ​​матриці цінностей. У цьому сенсі матриці цінностей стають похідними від систем інтерпретації. Унікальність психоінжинірингу в порівнянні з иншими підходами до опису індивідуальної і колективної поведінки полягає в розділенні двох видів свідомості: індивідуальної свідомості людини; колективної свідомості організації або територіальної популяції (квазісвідомості). При цьому моделі, розроблені в психоінжинірингу, засновані на тому, що обидва види свідомості – об’єктивні, існують самостійно, є фізично вимірними сутностями».

Колективна свідомість є головною гіпотезою Денисова, хоча він наводить не так багато прикладів для її підтвердження. А вони потрібні, оскільки цей тип колективної свідомості постулює він як певним чином незалежний від свідомостей індивідуальних.

Денисов наводить для ілюстрації два приклади: «Перша «подія» – на Кавказі – показала виняткові переваги нових операційних центрів, тобто переваги психоінжинірингу в сфері управління. А друга – напад на Мумбаї – шокуючу ефективність нових військових підрозділів, також створених на основі методів психоінжинірингу. Причому не викликає сумнівів, що обидві події були чітко пов’язані одним «планувальником», логікою планування і системою критеріїв оцінки ефективності єдиних польових випробувань».

У Мумбаї, як він вважає, не було теракту: «Напали тільки на елітні групи населення. Лише це вже означає, що то був не терористичний акт, тобто акт психологічної війни, а повноцінний військовий напад».

Атака в Мумбаї дійсно привернула серйозну увагу спецслужб усього світу, оскільки високий рівень підготовки десяти терористів здивував усіх. Вони розділилися на п’ять груп, захопивши п’ять готелів, убивши загалом майже 260 чоловік. Однак, навіть будучи максимально підготовленими до своїх дій, всі вони мали зв’язок зі своїми керівниками. Отже останнє трохи розходиться з уявленнями Денисова, який підводить цей варіант під модель дії людей з єдиною матрицею цінностей, які приймають однакові рішення при розриві комунікацій.

Слід звернути увагу, що ідея подібного колективного розуму розвивалася раніше в низці сфер:

- На стику наукового та квазінаукового дискурсів, прикладом чого є як роботи Ратникова сьогодні, так і роботи містичного, езотеричного напрямку в минулому;

- Як дії колективного розуму (принаймні, безінформаціоного функціонування) можна трактувати роботи Аркілли по мережевій війні, включаючи його модель роїння [Arquilla J., Ronfeldt D. Swarming and the future of conflict. – Santa Monica, 2008];

- На базі аналізу Арабської весни французькими дослідниками запропоновано поняття «віртуальної колективної свідомості»;

- Зараз проводять цікаві дослідження, по-новому трактують виникнення релігії, де її розглядають як фактор, що сприяє за допомогою утримання моральної рамки формуванню великих товариств, оскільки в малих групах в цьому немає потреби, бо всі знають один про одного все (Огляд в журналі Science Wade L. Birth of the moralizing gods // Science. – 2015. – August 28). Такий тип моралізаторських богів також можна трактувати як колективну свідомість, причому вона точно не залежить від неправильних вчинків свідомостей індивідуальних, які мають можливість відхилятися убік.

Вищезгаданий Козирєв також написав дві статті з аналізу цього напрямку. Вони необхідні для більш адекватного розуміння його.

Теми лекцій, прочитаних учасниками проекту «Нетократії», дають ще яскравіше уявлення про їхню роботу. Найбільш цікаві такі, вони відносяться до часу 2003-2009 років: «Есхатологія шаманізму», «Позараціональні основи постіндустріального колективного міфу», «Проект «Вандея»: Схема управління розвитком системи внутрішніх конфліктів і руйнування РФ на період 2008-2016 рр.», «Криза в Південній Осетії (серпень 2008 р.): технологічна революція в управлінні конфліктом», «Застосування технологій психоінжинірингу в управлінні сучасним військово-політичним конфліктом: Досвід війни в Південній Осетії та її наслідки для розвитку світової фінансової кризи», ««Включення» світової фінансової кризи з погляду технологій управління конфліктом», «Нова реальність: управління колективною ілюзією і тотальна заміна сфер впливу».

Гібридна війна не прийшла нізвідки. Її створюють люди. Але якщо ведуть її військові, отримуючи смерть та нагороди, то конструюють її инші. І від них сильно залежить, коли така війна закінчиться. Планують війну військові, але конструюють потребу в ній цивільні.

Все це різноманіття поглядів і підходів створюють дивний прогноз на майбутнє. Світ йде до ситуації, коли по закінченні війни обидва супротивники будуть розходитися з впевненістю у власній перемозі. Все це стає можливим, якщо ми вилучимо з поняття перемоги територіальну складову. Перші ознаки цього можна побачити у війні в Афганістані та Іраку, коли міністр оборони Рамсфельд просив своїх підлеглих дати йому якусь метрику війни, щоб було зрозуміло, США перемагають чи програють. Звідси увага до символічних аспектів війни типу скидання статуї Саддама Хуссейна, що дозволяє створити відчуття перемоги.

Сьогодні війна типу гібридної під тою чи иншою назвою (проксі-війна, нелінійна війна і под.) стала реальністю доволі жорсткого рівня. Тому її доводиться визнавати не залежно від нашого бажання. Але тоді варто шукати як нових шляхів її прояву, так і нових шляхів протидії їй, чого поки що немає.