www.ji-magazine.lviv.ua

Георгій Почепцов

Гібридна війна є військово-цивільною війною, коли військові моделюють себе цивільними, а цивільні можуть ставати військовими, беручи в руки автомат. Прикладом перших є так звані «зелені чоловічки», а других – терористи.

Військово-цивільними можуть бути не тільки адміністрації, але й війни. У гібридній війні задіяні всі форми протистоянь: військові проти військових, військові проти цивільних, цивільні проти військових і цивільні проти цивільних. Все це створює серйозний хаос, в якому завжди виграватиме більш організована сторона, для якої такий розвиток подій не буде несподіваним.

Ще одна складність полягає в тому, що військові не готові до боротьби з цивільними, а цивільні з військовими. Все це набагато складніша система, ніж звичайна війна, де ворог / не-ворог дуже чітко диференційовані і ніби заздалегідь задано набір дозволених / заборонених дій один проти одного. У Криму також спрацювали загрози сім’ям українських офіцерів, які проживають там, що явно не входить в систематику військових дій.

Ситуація ускладнюється і тим, що цілі стають зовсім иншими. Це вежі Всесвітнього торгового центру 11 вересня в США або міські та обласні адміністрації в Донбасі, парламент в Криму. І оскільки військові погано розуміються на цивільних цілях, а цивільні – на військових, їм потрібні «колабораціоністи». Все це веде і до напруження не тільки зовнішнього інформаційного конфлікту, але і внутрішнього, коли опонентів відразу трактують як зрадників. Назвемо це симетричністю конфлікту. Інформаційний конфлікт симетричний військовому, оскільки і тут кожна зі сторін намагається захопити чуже / утримати свій інформаційний простір.

Все це спрямовано на гальмування реакції на такий тип агресії. В одному випадку ніхто не чекає атаки на такі об’єкти, в иншому – важко застосовувати зброю першими незрозуміло проти кого. Все це можна розглядати як варіанти управління сприйняттям супротивника стороною, що атакує.

Міністерство оборони, міністерство внутрішніх справ, міністерство надзвичайних ситуацій покликані приймати рішення швидше, ніж будь-яка инша бюрократія. Але у випадку гібридної війни вони «завмирають» на місці, оскільки рішення треба приймати в нетрадиційних для них контекстах. Будь-яка бюрократична структура нездатна працювати в незвичних контекстах.

Гібридна війна: інформаційна складова

Георгій Почепцов

Ми щоразу стикаємося з тим, що швидких результатів у соціосистеми не буває. Там виявляються задіяними стільки складових, які притому мають як своє власне минуле, так і своє майбутнє, що управління всіма цими процесами стає неможливим. Нам здається, що можлива їхня синхронізація на рівні першої особи, але це ілюзія, оскільки в кожному такому випадку опір середовища виявляється сильнішим за будь-який з керуючих сигналів.

Інерція системи міститься як у звичній поведінці людей, так і в інституційній пам’яті системи. Саме тому при істотних змінах здійснюють заміну всього персоналу. Але це не завжди призводить до зміни функціонування. Саме тому корупцію завжди легше очолити, ніж перемогти.

Все це можна пояснити, також спираючись на теорію випереджувального управління. Хоча вона створена військовими, але описує загальну ситуацію, в якій опинився світ з прискореними змінами і складними системами [1-3].

За уявленнями цього підходу світ перейшов до набагато складніших проблем, ніж це було раніше. З одного боку, це проблеми, складність яких не дозволяє розкладати їх на простіші. З иншого, вони приходять з великою швидкістю, яка не дозволяє адекватно до них підготуватися. Тому виникає потреба випереджати майбутні внутрішні і міжнародні кризи, щоб бути до них готовими.

Л. Фуерт, творець цього напрямку, у своїй книзі з 2012 р. говорить, що вперше ця ідея прийшла в електронному листі в 2008 р. від його студента, що висловився про атаки в Мумбаї, які не змогла передбачити розвідка. Сам Фуерт підкреслює, що неможливо у всьому покладатися на кризовий менеджмент, треба випереджати події.

Гібридна війна в російському варіанті виявилася якраз дуже продуманим варіантом впливу на прийняття рішень різних сегментів населення та інститутів української держави. Українська армія, наприклад, у випадку Криму виявилася повністю бездіяльною.

С. Хасан, який є відомим фахівцем з депрограмування при виході з тоталітарних сект (див. про нього [4], переклад його книги [5]), вдало розмежував два поняття: промивання мізків і контроль над розумом [6]. Він наводить приклад захоплення в заручники П. Херст, дочки мільярдера, яка після перебування в полоні переймає політичні погляди своїх поневолювачів (див. про неї [7]). У її випадку він бачить саме «промивання мізків», оскільки її захопили силою.

І далі він говорить про контроль розуму: «Контроль розуму є прихованим. Найчастіше вас спокушує рекрутер, якщо не сексуально, то емоційно, і коли ви думаєте про нього як про друга чи ментора, це завжди буде хтось, на кого ви дивитеся знизу вгору. Тут виникає те, що я називаю ілюзією контролю або ілюзією вибору. У цьому випадку індоктринація буде тонша і глибша, оскільки виникає відчуття власного володіння новими уявленнями».

Україна, її армія, її державні інститути, її населення виявилися неготовими до викликів, які виниклими перед нею в Криму. У випадку Донбасу ситуацію переламали, але знову не завдяки державним інститутам, а за допомогою добровольчих батальйонів і волонтерського руху, що з’явились, ніби, нізвідки.

Російські аналітичні контексти гібридної війни

Георгій Почепцов

У гібридній війні швидкість фізичних дій випереджає швидкість розуміння того, що відбувається і, відповідно, прийняття рішень. Сторона, яка атакує, рухається по запланованій нею траєкторії, в той час як сторона, яку атакують сприймає цей рух як щось випадкове і незрозуміле.

Модель нерозуміння противником того, що відбувається, добра для тих, хто атакує  ще й тим, що під таку реакцію мімікрують ті, хто взагалі не хоче або боїться реагувати. Вони виявилися також чисті перед законом, жодна людина не була покарана, наприклад, за здачу без єдиного пострілу Криму.

В українському варіанті війни був різко скорочений фізичний простір розвитку дії з одночасним різким розширенням інформаційного простору. Україна отримала майже нескінченну кількість інтерпретацій і інтерпретаторів, які просували зовсім протилежні розуміння.

Ця невідповідність принесла зростання різноманітних когнітивних спотворень, коли «ворог» міг мімікрувати під «друга», солдати «забували» застосовувати зброю. Найстрашнішим і одночасно найдивнішим стало те, що військові відмовилися від своєї ролі «захисників вітчизни», до якої їх все життя готували, утримуючи їх і роздаючи звання і ордени. Військові в Криму раптом стали цивільними, причому без зброї, перетворившись просто на глядачів того, що розгорталося перед їхніми очима.

Суттєву роль в цьому українському програші зіграло те, що весь цей час російське телебачення мало сильніший вплив, ніж телебачення українське. Україну і Росію розглядали як принципово братні країни, і жодні військові дії між ними не могли навіть передбачати. Інформаційний та віртуальний простір, умовно кажучи, були загальними при роздільних фізичних просторах.

Проте потім ймовірні ситуації перетворилися на реальні, оскільки неможливе абсолютно спокійно почало реалізовуватися. У випадку Криму ніхто не міг уявити, що далі цю ситуацію продовжить Донбас. Виникає щось схоже на вікно Овертона, коли беззбройні «зелені чоловічки» в Криму, на яких вчасно не зреагували, змогли «дозволити» появу в Донбасі до зубів озброєних ополченців.

До речі, Росія своїми інтерпретаціями утримувала імідж ніби випадкового і непідготовленого варіанту розвитку подій, який викликав би иншу реакцію, як би це була звичайна війна. Але ось слова про Сирію, сказані С. Івановим, головою президентської адміністрації, які легко можна перенести і на українську ситуацію [8]: «Що ж стосується механізму прийняття рішення про відправлення російської авіагрупи і, як говорили раніше, обмеженого військового контингенту на базу під Латакію, тут не було спонтанності чи поспіху. Всі дії попередньо обдумували, ретельно прораховували і узгоджували з верховним головнокомандувачем. Зараз вже не секрет, що бойові літаки і деякі спецпідрозділи збройних сил завчасно відправляли в Сирію...»

Розвиток гібридної війни в Україні сьогодні активно вивчають всі (див., наприклад, один з детальних описів того, як це було, де цей тип війни іменується «брудним» [9]). І це говорить про те, що подібний тип війни, хоча і не є новим, але він виявляється кожного разу принципово иншим. Наприклад, ситуація в Криму має багато спільних рис з тим, як в 1940 р. СССР брав владу в свої руки в країнах Балтії [10]. Все це можна визначити як ситуацію, коли вас змушують поводитись так, як це продумано у чужому алгоритмі.

Дезінформація стосується всіх учасників, без винятку. Зустріч Обами і Путіна інтерпретували як присвячену Сирії. Проте екс-посол США в Росії М. Макфол каже зовсім инше про розмову двох лідерів [11]: «Вони говорили переважно не про Сирію. Три чверті цієї зустрічі було присвячено Україні».

Природно, що позицію Росії визначає не тільки керівництво країни, але і її населення. Це підтверджує вересневе опитування 2015 р. Левада-центру [12]. За даними цього опитування лише 15% відсотків жителів Росії ставляться позитивно до ідеї повернення Криму Україні, 83% – виступають проти.

Звичайно, це дія телевізійної пропаганди. Але одночасно завжди слід пам’ятати, що пропаганда має межі, оскільки вона може посилювати те, що вже є в головах, а не суперечити йому.

Л. Гудков, наприклад, говорить [13]: «Будь-яка пропаганда дієва тільки тоді, коли вона грає на архетипах. У нашому випадку – актуалізує комплекси колективної, національної неповноцінності, всілякі фрустрації і фобії. Вся ця історія з «кримнаш», туга за вєлікодєржавієм – не сьогодні, звичайно, і не раптово виникли. Ми просто з подивом фіксуємо зараз наскільки глибокою була травма після розпаду совєтської імперії. І як легко на цій травмі, виявляється, можна зіграти. Ми можемо зараз тільки зафіксувати цю хворобу, провести соціологічну діагностику, розібратися в анамнезі хвороби. І треба просто розуміти, що на цьому болючому тлі ми неминуче будемо спостерігати рецидиви инших абсолютно совєтських тоталітарних практик і комплексів».

Схожу думку висловлює Д. Дондурей [14]: «Культура більша, важливіша, системніша – сильніша, – ніж інститути держави, яка, безумовно, найбільший гравець у всіх сферах життєдіяльності. У неї багато функцій. Вона – замовник, оцінювач, цензор, управлінець, захисник. Може прискорювати і гальмувати, допомагати і перешкоджати, підтримувати і гнобити. Але у великому Часі держава не здатна перемогти, тотально подолати культурні приписи. Можемо назвати їх – матриці».

Це важливе нагадування. Держава – гравець тактичного плану, їй дуже важко ввести нові стратегічні матриці. Хоча тактичні перемоги дістаються їй легко, оскільки державна позиція домінує в інформаційному просторі будь-якої країни, оскільки держава має більше можливостей для цього.

Війна завжди передбачає три інформаційні фронти, що вимагають активних дій. Це домашній фронт, оскільки населення має підтримати своїх військових. Це робота з населенням супротивника. І це робота з населенням инших країн. У кожному випадку масова свідомість має отримати свій власний матеріал для прийняття потрібного рішення. Однак, якщо на домашньому фронті альтернативна позиція завжди буде поза мейнстрімом, то на инших фронтах саме контр-інтерпретація буде домінувати, тому там потрібно застосовувати серйозніше пропагандистське мистецтво.

Гібридна війна націлена на таку корекцію картини світу у всіх учасників процесу, яка буде вигідна стороні, що атакує. Причому для цього активно використовують всі три простори: інформаційний, фізичний і віртуальний. Частотно задіяні фізичні об’єкти мають чіткі інформаційні та віртуальні складові. Наприклад, зелених чоловічків видавали за ввічливих, постановочні сцени за документальні, взятих в полон солдатів за звільнених, на бронетехніці замазували армійські знаки. Тобто, ніби відбувається блокування всіх инших інтерпретацій, які невигідні тим, хто атакує.

Гібридна війна, як і будь-яка инша війна, теж колись закінчується. Але уроки її будуть жити набагато довше, причому це будуть уроки для всього світу, а не тільки для України.

Література

1. Fuerth L.F. Anticipatory governance practical upgrades. – Washington, 2012

2. Anticipatory governance: upgrading government for the 21st century // www.wilsoncenter.org/sites/default/files/leonfuerthtranscript.pdf

3. The project of forward engagement // forwardengagement.org/writingsandpublications/

4. Steven Hassan // en.wikipedia.org/wiki/Steven_Hassan

5. Хассен С. Звільнення від психологічного насильства. — СПб., 2003

6. Clements S. Inside the mind-control methods the Islamic State uses to recruit teenagers // www.vice.com/read/isis-mind-control-young-british-muslims-857

7. Херст, Патрісія // ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%82,_%D0%9F%D0%B0%D1%82%
D1%80%D0%B8%D1%81%D0%B8%D1%8F

8. Іванов С. Не варто думати, ніби все вирішується в Кремлі. Не все. Інтерв’ю // tass.ru/opinions/top-officials/2356242

9. Miller J. a.o. An invasion by any other name: the Kremlin’s dirty war in Ukraine // imrussia.org/media/pdf/An_Invasion_by_Any_Other_Name.pdf

10. Петерс І. і ин. Добровільно-примусове захоплення //

www.geopolitika.lt/?artc=7410

11. Макфол М. Я б дав опозиції грошей, але звідки. Інтерв’ю // sobesednik.ru/dmitriy-bykov/20151012-maykl-makfol-ya-by-dal-oppozicii-deneg-no-otkuda

12. Політика Росії стосовно України // www.levada.ru/2015/10/15/politika-rossii-v-otnoshenii-ukrainy/

13. Гудков Л. Ми звикли бути жертвами і чимось жертвувати. Інтерв’ю // www.levada.ru/2015/10/19/my-privykli-byt-zhertvoj-i-chem-to-zhertvovat/

14. Дондурей Д. Національна безпека залежить від культури. Інтерв’ю // kinoart.ru/editor/natsionalnaya-bezopasnost-zavisit-i-ot-kultury