www.ji-magazine.lviv.ua

Ніколай Подосокорскій, літературний критик, публіцист

Якщо підсумувати висновки різних аналітиків про майбутнє російської політичної системи, то головною їх думкою є те, що Путін може правити країною ще 5, 10 і навіть 20 років. Як дотепно сформулював цю проблему економіст Дмитро Травін, обігравши назви творів Андрія Амальріка і Володимира Войновича: «Чи проіснує путінська влада до 2042 року?». Основними загрозами для путінського режиму є змова еліт (але мало хто вірить, що це можливо), революція (але серед росіян не помічено революційних настроїв, а вся міць режиму тільки на те й спрямована, щоб придушити будь-які протести), повільне загнивання системи, коли люди, зіткнувшись з різким погіршенням рівня свого життя, розчаруються в Путіні і вийдуть на вулицю (повторення краху СССР, але він став можливий лише при курсі на лібералізацію, послідовно здійснюваному зверху, чого зараз непомітно), нарешті, фізична смерть вождя і прихід керівника иншого покоління (умовного «Хрущова» або «Горбачова» 2.0 – на його місце зазвичай пророкують Дмітрія Мєдвєдєва).

Жоден з цих варіантів не передбачає якоїсь суттєвої ролі російській «несистемній» опозиції у зміні путінського режиму за життя самого Путіна. При цьому я не збираюся приєднуватися до хору тих, хто вважає російську опозицію зовсім нікчемною, а її дії абсолютно безглуздими і навіть шкідливими (мовляв, не буди лихо, поки тихо). Навпаки, будь-який адекватний протест і боротьба за свободу, права людини, справедливість, дотримання Конституції і т. п., безумовно, пом’якшують жадібність і агресію дракона і роблять його трохи менш кровожерливим і розв’язним. Власне, опозиціонери сьогодні – це авангард громадянського суспільства, який виступає в ролі «хлопчиків для биття»: вони ніби говорять владі – бийте краще нас, ніж тих, чия політична свідомість ще недостатньо розвинена і хто навіть не зрозуміє, за що його б’ють і чому. І в цьому «битті» теж є свій сенс, як він є в самоспаленні буддійських ченців, які протестують проти окупації Китаєм Тибету. Езотерично добровільне і усвідомлене страждання конкретної людини і її готовність принести себе в жертву заради якихось вищих ідеалів є потужною силою для зміни реальності, і такі дії є наповненням чаші страждань всього народу, щоб час, який відведено демонічній силі для того, щоб мучити кожну живу тварину, скоріше закінчився.

Метастази тоталітаризму
Чому в РФ прижився культ Путіна

Ігор Гарін

Є певна правота і у тих, хто вважає, що історія розвивається циклічно і, що потрібно просто перечекати цей важкий період, а потім силою речей (як казали в XIX столітті) зміни настануть самі собою. Але, по-перше, шанс на зміни, який дається при зміні циклу, – це всього лише шанс, і якщо нічого не робити, готуючи ґрунт перед днем ​​D і годиною X, то замість старого і обридлого дракона трон може зайняти його молодший і агресивніший наступник. По-друге, в цей час теж потрібно якось жити і нести особисту відповідальність за те, що ти робиш або не робиш кожен день (не можна просто так взяти і викреслити 10 або 15 років свого життя тільки тому, що вони співпали не з тим історичним циклом). По-третє, особисті та громадські цикли вкрай рідко збігаються один з одним, і часто буває, що або в країні все погано, але зате ти ще молодий, сповнений ідей і творчих задумів і поруч кохана жінка і вірні друзі, або в країні начебто все почало налагоджуватися, зате твоє здоров’я безнадійно підірване, і тобі вже не до соціально-політичних баталій, а всі твої соратники з різних причин уже відійшли в инший світ або зрадили ідеали вашої юності.

Цілком очевидно, що звичайні методи боротьби за зміну сформованої політичної системи, які повільно, але впевнено дрейфували в бік не те повного розвалу держави і анархії, не те жорсткого тоталітаризму, неефективні. Перемогти на нинішніх виборах практично неможливо, а тих, хто на них все-таки перемагає якимось дивом, потім просто вбивають (Борис Нємцов) або садять у в’язницю (Євген Урлашов). Иншими словами, грати за тими ж правилами, за якими пропонує грати путінський режим, – даремна витівка. Мало того, що правила ці міняються ледь не щодня, до того ж і тих правил, які оголосили діючими, влада сама ж демонстративно і нахабно не дотримується.

На перший погляд, у незгодних є всього три моделі поведінки:

1. Продовжити інтелігентно і в рамках закону «спілкуватися» з гопником і пояснювати бандитові, що він не правий, – і, звичайно, знову і знову зазнавати фіаско і отримувати удар в щелепу;

2. Намагатися долучитись до банди (корпорації) з надією зробити хоч щось корисне зсередини – така система поведінки обертається моральною деградацією і розчаруванням (подивимося на вихідців з партії «Яблуко» – Ірину Ярову або Олену Мізуліну, а також на колишнього лідера СПС Нікіту Білих);

3. Самому стати гопником і використовувати ті ж заборонені прийоми в боротьбі за владу – власне, саме на це влада і провокує опозицію своїми діями, і в гіршому випадку за це можна сісти у в’язницю за звинуваченням в екстремізмі, а в кращому (хоча, це як подивитися на те, що є «гіршим» і «кращим» варіантами) – змінити таки владу одних гопників на владу инших гопників.

Саме на цю небезпеку неодноразово вказував політолог Станіслав Бєлковський, коли його запитували про перспективи Олексія Навального: нам не потрібен один вождь замість иншого, але нам потрібна зміна самої системи управління. При цьому важливо брати до уваги і те, що будь-яка зміна узурпатора в надзвичайних умовах ще більше знижує рівень життя населення і створює ризики для цілісності держави.

«Путіну не потрібна Велика Росія. Путіну потрібні великі потрясіння»

Юрій Фельштинскiй

Але є й инше вирішення проблеми. І воно пов’язане з тою горезвісною більшістю, яку деякі ультраліберали звинувачують в симпатіях до фашизму і схваленні різних гидот. Зізнаюся, я й сам іноді піддаюся на ці прийоми і теж щось пишу про фейкові соцопитування ФОМу, ВЦВГД і «Левада-центру», які підтверджують, що не те 84, не те 86, не те 89% росіян підтримують курс на ізоляцію країни, різні заборони і посилення та обожнюють нашого національного лідера. Основна лінія нинішньої російської опозиції полягає у вказівці народу на те, яка російська влада нікчемна, корумпована й аморальна і як саме вона заводить країну в історичний тупик. На це працюють Олексій Навальний, Михайло Ходорковський та инші опозиційні політики. Звичайно, такого роду дії необхідні, але чи можуть вони істотно змінити настрої росіян? Я так не думаю. Справжнє ставлення російських громадян до влади аж ніяк не таке захоплене та ідеалістичне, як про це прийнято думати, і якщо провести глибинні інтерв’ю з людьми в мегаполісах чи в глухій провінції, то з’ясується, що вони цілком обізнані про корупцію серед чиновництва і про те, що дуже багато уряд робить неправильно. Але яка альтернатива?

І тут настає найважливіший момент. Я вже писав на сайті «Відкрита Росія» і в своєму Живому журналі, що змінити нинішню політичну систему можна, лише ставши на зовсім инший рівень оцінки ситуації і повністю змінивши свій спосіб життя через надзусилля. Для якісної перемоги над драконом опозиції потрібні російський Махатма Ганді або православна Жанна Д’Арк, а не нові Владімір Ленін чи Омелян Пугачов. Існуюча система, заснована на користолюбстві і придушенні будь-якої ініціативи знизу, може бути змінена лише надлюдиною, яка бореться не проти тирана, але за те, щоб, нарешті, пом’якшало «жорстоке серце фараона», який тримає в рабстві весь народ. У цьому сенсі для путінської системи набагато небезпечніший Борис Гребенщиков, який критикує мілітаристські заяви протоієрея Всеволода Чапліна і зустрічається з Михайлом Саакашвілі, і Земфіра, яка бере в руки український прапор на концерті в Тбілісі, ніж Леонід Волков чи Максим Кац, які говорять про нечесні вибори і борються за голоси виборців.

Иншими словами і Росія, і російський народ, на мій погляд, завмерли в очікуванні появи якогось духовного авторитету, який не «скаже, як треба», але покаже своїм особистим прикладом, що можна і треба жити принципово инакше, що так, як країна жила до останнього часу, більше жити не можна. Про цю абсолютно «російську межу» у вірі про кількох праведників, які можуть створити те, на що нездатні більшість обивателів, добре сказав Достоєвський в романі «Брати Карамазови». У главі «Контроверз» Смердяков каже присутнім: «Знову-таки і те взямши, що ніхто в наш час, не тільки ви-с, але і рішуче ніхто, починаючи з високих осіб до останнього мужика-с, не зможе спихнути гори в море, крім хіба якої-небудь однієї людини на всій землі, або двоє, та й то може де-небудь там в пустелі єгипетській в секреті вони рятуються, так що їх і не знайдеш зовсім...» На що Федір Павлович закричав «в апофеозі захоплення»: «Стій!.. то двоє-то таких, які гори можуть зрушувати, ти все-таки вважаєш, що є вони? Іван, зарубай межу, запиши: вся російська людина тут позначилась!»

Стати героєм, який може звернути гори, було непросто в будь-які часи, але з історії ми знаємо, що приклади високого особистого житія, які міняють світ навколо, були навіть в XX столітті. При цьому в реальному житті справжній «обраний», як і у відомому кінофільмі «Матриця», проявляє себе лише тоді, коли ставить собі питання «Що таке система і як вона влаштована?» і починає шукати відповідь на це питання... Якщо подивитися на це зовнішнім відстороненим поглядом, то кожен може слідом за лакеєм Смердяковим повторити: А що я можу? Я ж не герой і не праведник... Але якщо згадати про те, що людина – це цілий всесвіт, мікрокосм, то провідником змін може виявитися абсолютно кожен, хто повірить у своє призначення, не побоїться такої долі і відмовиться як від свого егоцентризму, так і від сковуючої дії партійності. У результаті мета будь-якого національного героя полягає не тільки в тому, щоб реалізувати себе (не можу жити инакше), але й щоб консолідувати суспільство, яке перебуває в стані холодної громадянської війни, заразити його своїм ентузіазмом, пробудити дрімаючі в людях вищі моральні принципи. Я переконаний, що російський народ дуже чуйний на прояв справжнього героїзму, знудьгувався за справжньою святістю і готовий прокинутися від сплячки, якщо тільки йому дадуть правильний імпульс. Звичайно, російського Махатму, як би з’явився він сьогодні, можуть убити (ймовірно і вб’ють), але це саме та ціна, яку потрібно заплатити за невідворотність змін.

Чому я говорю саме про Ганді і про Жанну Д’Арк, а не про когось ще? По-перше, тому що Путін сам, як казковий герой Кощій Безсмертний, вказав на своє вразливе місце, сказавши в 2007 році про те, що після смерті Махатми Ганді більше і поговорити ні з ким. По-друге, чоловікові-узурпатору, влада якого заснована лише на грубій силі, позамежному цинізмі й страху непокори, можна протиставити або святого сподвижника з європейською освітою (Махатму Ганді), або непорочну жінку-воїна (Жанну Д’Арк). Недарма в авангарді антипутінського протесту в 2012 році виступили саме жінки з групи Pussy Riot, молячи Богородицю про зміну чинного політичного режиму. Їх панк-молебень у храмі Христа Спасителя став подією десятиліття і остаточно розколов російське суспільство на тих, хто більше так жити не хоче, і тих, хто в принципі задоволений нинішнім становищем. Але учасниці Pussy Riot не могли пред’явити народу свою святість і вищу санкцію на зміни, а тому їх і не прийняла більшість.

Проте суспільні настрої можуть змінитися одразу, якщо тільки люди побачать перед собою не просто опозиціонера, який просторікує про виборчі механізми, корупцію та закликає до бунту, але духовного авторитета, позбавленого користолюбства і почуття страху, готового йти заради своїх принципів у в’язницю чи на страту, зацікавленого не в занятті якоїсь формальної посади в системі, але в зміні самого порядку речей, що не кланяється перед владою, але мовця можновладного, який і звертається одночасно і до простого народу, і до інтелігенції їхньою мовою.

Я вірю в те, що з надр російського народу в будь-який момент може вийти такий гуру, який закличе до ненасильницької зміни існуючих порядків і буде готовий очолити свій «соляний похід», спрямований проти очевидної для всіх несправедливості. Нині, на тлі безлічі різних заборон і знищення санкційної їжі такий «похід» мав би колосальне значення. Країні, в цьому сенсі, потрібна не зміна Путіна за будь-яку ціну, але поява авторитетного переговірника від суспільства, з яким би навіть Путін чи будь-який инший глава держави мусив рахуватися, вести діалог і в чомусь міняти свою внутрішню політику. Зрозуміло, мова йде не про штучне висування і піар самозванця, який кричатиме на кожному розі про свою високу духовність, але про реальний особистий подвиг благочестя і безстрашну вказівку владі на неправильність її дій.

Напевно, у появі таких геніальних виразників сподівань народу, як Махатма Ганді або Жанна Д’Арк, є свій провіденціальне сенс, і вони не виникають випадково, але иншого способу змінити путінську систему в кращу сторону під час правління самого Путіна я не бачу, а жити нам в цю «пору прекрасну» доведеться ще досить довго (якщо раніше, звичайно, не обірветься наше власне життя).