www.ji-magazine.lviv.ua

Експерти: чому 89-відсотковий рейтинг президента не захистить його від потрясінь

Як повідомляє «Левада-центр», і так надто високий рейтинг Владіміра Путіна доріс до захмарних 89%. Наступна зупинка, мабуть, в районі немислимих 100%. І тому є підстави: деякі експерти, вітчизняні та зарубіжні, кажуть про лібералізм Владіміра Владіміровича, його видатний, на рівні де Голля, вклад в будівництво єдиного евразійського дому, про збалансованість і пластичність його підходів... Однак «зустрічаються і такі», хто вважає, що насправді дні Путіна-президента лічені, а горезвісні 89% – лише фантазія, за якою чи то сам Путін ховається від неприємної для нього реальності, чи то від нього приховують правду про справжній стан речей.

 «Ці рейтинги нічого не варті»

Перш за все, аналітики попереджають, що нинішні 89% (раніше 84-86%) підтримки – надто хитка основа для того, щоб говорити про стійкість путінського режиму. «Всі режими такого роду за кілька днів або місяців до повалення мали рейтинг в 80-90%. У Румунії був режим Чаушеску, диктатор за два дні до загибелі скликав мітинг на свою підтримку, вважаючи, що у нього рейтинг 99%. Він хотів показати всяким провокаторам, наскільки він популярний. Саме цей мітинг переріс у мітинг протесту, що призвело до втечі Чаушеску, після чого його спіймали й убили», – наводить хрестоматійний приклад на «Полит.ру» економіст Сергій Гурієв, який виїхав з Росії. 

А Глєб Павловський пояснює, чому так відбувається – коли рейтинг довіри національному, здавалося б, лідеру раптово перевертається, немов айсберг, і моментально перетворюється на рейтинг недовіри, коли нагадувати людям: «А пам’ятаєте, який у мене був позавчора рейтинг?» – стає просто небезпечно. «Ми маємо справу з опитуваннями людей, які давно нічого не вибирали, крім сантехніки при ремонті... Припустимо, мене запитують, волію я гречану кашу чи креветки. Якщо у мене немає грошей на креветки, питати мене про це марно. Якщо моє політичне життя звелася до перегляду телевізора, я вирішив, що від мене нічого не залежить, якщо я давно не брав участь у політичному житті, оскільки вибори перестали містити елемент вибору, то мої відповіді позбавлені цінності. Я механічно голосую в анкеті соціолога за те, що сонце сходить і заходить, а я їм гречану кашу. Ці рейтинги нічого не варті», – говорить Павловський в інтерв’ю «Газете.ру».

Спостерігачі – той же Гурієв або Лілія Шевцова з Московського Центру Карнегі, стверджують, що справжній рівень підтримки Путіна населенням – не більш 15-17%: саме така частка співвітчизників запевняє, що готова жертвувати особистим благополуччям заради успіху кремлівської політики. Скептики радять звернути увагу на те, що в «чорний вівторок» 16 грудня минулого року, коли обвалився рубль, співвітчизники активно скидали національну валюту, а коли відразу після вбивства Бориса Нємцова Путін на десять днів зник з публічного простору і поповзли чутки про «палацовий переворот» і навіть смерть глави держави, «росіяни не вийшли на вулиці, щоб вимагати повернення Путіна; таке відчуття, що їх абсолютно не хвилювала його доля». «Вони довіряють [Путіну] як символу системи, як совєтському гербу в совєтський час. Але при цьому не довіряють в жодному практичному питанні, що зачіпає їх особисто. Тут дуже глибокий ступінь роздвоєння, і він говорить про те, що саме не ці приблизні 10%, які не довіряють Путіну, а 85%, які довіряють є потенційною базою судоми цієї системи», – засмучує Гліб Павловський.

Причина подвійності, вважає політолог, в тому, що Путін пропонує не стратегії виходу з кризи (наявність якої він, як підтвердив Петербурзький економічний форум, взагалі заперечує), а тільки власні переживання; як наслідок, його сприймають вже не як харизматичного, могутнього лідера, а, швидше, як такого ж, як більшість, «бідолаху». «Я просто спостерігав, як схлипувала старенька поруч, дивлячись, як його, бідного, мучать на прес-конференції», – ділиться Павловський.

Тетяна Станова відмовляє Путіну навіть у цьому, у становищі «свого, такого ж», вказуючи на явну відстороненість самого Путіна від народу під час квітневої телевізійної «прямої лінії»: «його особиста повістка змістилася з «потреб простих людей» на проблеми глобальної справедливості, відносин народів, визначення місця Росії у світі», таким чином, Путін перестав відгукуватися на скарги «маленької людини» (на соціальну несправедливість, свавілля і неефективність місцевої влади, корупцію і т.д.), помітно «знизився рівень обізнаності Путіна з багатьох питань». «Він просить інформацію про масштаби пожеж після відеозвернення жінки з Хакасії, не знає про продукти, які оминають антисанкції. Хоча все це теми з топових сюжетів медіапростору. Він дає нереальні вказівки (побудувати будинки для погорільців до вересня) і недооцінює масштаб погіршення рівня життя. Він не хоче говорити, що повернути скасовані електрички не вдалося, а ціни на перевезення все одно значно виросли. Але навіть в тій темі, де він чудово розбирається, президент недбало кидає: «Деталі для вас не такі цікаві», – обмовка, що відображає неодноразово озвучену в ході «прямої лінії» позицію: «не хочу говорити докладно». У цьому – зневага до тих, хто задає питання, невизнання їх права знати подробиці, страх бути незрозумілим.

Він кидає робочим з космодрому «Східний», що вони не настільки важливі, як Крим (замість того щоб відчитати забудовників, як Рогозін), а ветерану ВВВ – що житлове питання вирішується в інтересах його близьких родичів. Ще ніколи ми не бачили настільки вираженої зневаги до представників базових груп підтримки Путіна, – коментує Станова. – У нового лідерства Путіна тепер зовсім инша природа: народ стає інструментом, цінність діалогу з ним зникає. Джерело лідерства перестає бути зовнішнім (народ, еліта), воно переміщається всередину самого Путіна і харчується вірою в дві базові цінності: глобальну справедливість і історичну місію. У такій системі координат немає і не може бути поганих новин, сліз бабусь за згорілим будинком, болі мучеників від невиліковних хвороб. У цій системі координат все підпорядковано вищим цілям».

«Силовики вважають, що Путін позбавив їх перемоги в Чечні»

«Чим далі Путін від народу, тим ширше у щоденному житті будуть представлені «стражі» його курсу», – припускає Тетяна Станова. Саме визначення «стражі» вказує на силовий блок в оточенні президента. Разом з тим експерти бачать, що Владімір Владімірович ризикує втратити прихильність цієї групи, яка більш ніж ревно ставиться до його чи то поблажливих, чи то залежних стосунків з Рамзаном Кадировим, який «створив особисту армію і все більше бачить себе в якості національного лідера, особливо серед 15 млн. мусульман».

Конфлікт, що роками, як ми зараз розуміємо, тлів під кремлівськими килимами, став зрозумілий всій країні після убивства Бориса Нємцова (Борис Кагарлицький вважає, що покійний частково сам «накликав» трагедію: «хвалився, ніби Путін жадає його смерті. Оскільки саме Путін мав виглядати винуватцем події, колишній нижегородський губернатор дав чудову підказку своїм майбутнім вбивцям. Вибір зробили на його користь»). За свідченням Андрія Піонтковського, «силовики давно ненавидять Кадирова. Їм, в принципі, весь час не подобався путінський проект «Кадиров». Адже Путін фактично віддав всю владу Кадирову і його війську. І навіть платить йому данину у формі бюджетних трансферів. Тобто Кадиров має більшу незалежністю, ніж Дудаєв і Масхадов могли мріяти. Єдине, що він робить, – формально декларує лояльність навіть не до Росії, а персонально до Путіна. Силовики вважають, що цим Путін позбавив їх того, що вони називають перемогою в Чечні».

Чого варта хоча б недавня пам’ятна обіцянка Кадирова віддати наказ стріляти на ураження в співробітників федеральних силових структур. Можна уявити, що для силовиків це нечувана зухвалість, відкритий виклик. «У правовій державі його б відсторонили від посади одразу ж за рішенням або президента (що прямо допускає закон), або суду. Більш того, під час відсторонення від посади його б оточила група «Альфа» російського спецназу, роззброїла, і порушили б кримінальну справу за фактом закликів до незаконних суспільно небезпечних дій, у тому числі до вбивств, – міркує політик, видавець і публіцист Лев Шлосберг. – Що з цього відбулося насправді? Нічого... Враховуючи той факт, що помилку вже допущено, і кадрову, і політичну, Путін все це публічне приниження «з’їв»».

«Путін не може здати Кадирова. На ньому багато в чому тримається [путінська] легітимність. Ви пам’ятаєте, як він (Путін. – прим. ред.) Прийшов до влади?.. Оголосили, що Путін переміг у Чечні. І якщо зараз з’ясується, що Кадиров – злочинець, його треба як мінімум знімати. А як знімати, якщо у нього десятитисячна боєздатна армія? Значить, почнеться третя Чеченська війна, а це абсолютно неприйнятно для Путіна. Тому він Кадирова ніколи не здасть», – констатує Андрій Піонтковський. «Зняти все керівництво ФСБ перед обличчям виклику йому самому» Путін, підкреслює Андрій Андрійович, теж не в змозі.

Але довго патовим положення залишатися не може (той же Піонтковський взагалі допускає, що спецоперація з ліквідації Нємцова, власне, і була затіяна не заради вбивства як такого, а щоб зламати крихку рівновагу і «дотиснути» ситуацію). Вже згадана Лілія Шевцова бачить в якості потенційних «змовників» главу президентської адміністрації Сергія Іванова, нинішнього і попереднього керівників ФСБ Олександра Бортнікова і Миколу Патрушева, міністра оборони Сергія Шойгу. Журналіст Ольга Романова інформована про те, що силовий блок не монолітний: партія спецслужб під проводом Ігоря Сечіна (втрачає на протистоянні із Заходом, на західних санкціях) протистоїть армії Шойгу (зацікавленого в ескалації військового напруження, що обіцяє додаткові бюджетні асигнування на оборону). Але, так чи инакше, обидві сходяться в тому, що еліта навряд чи підтримує свого формального лідера, а то й практично його «зжерла».

«Таке відчуття, що ми з Путіним живемо в різних країнах»

Джерело невдоволення еліти – не тільки особливі привілеї Рамзана Кадирова, але принципова неготовність Путіна «розрулювати» тотальну кризу в зовнішній і внутрішній політиці, економіці, неможливість робити це звичним для нього способом «ручного управління». «Путін може досить ефективно контролювати обмежене число питань за своїм вибором. Одну або дві кризи паралельно він може вирішувати, навіть якщо вони досить серйозні... Але він не в змозі вирішити велику кількість питань одночасно, – розтлумачує Михайло Ходорковський. – У країні, де знищені регулярні державні інститути, такі як незалежний суд, парламент, місцеве самоврядування, система нездатна управляти складними суспільними процесами. У нас високоцентралізована, але слабка держава».

«Ситуація може змінитися, якщо Путін особисто для себе прийме політичне рішення розпочати реформи... Путінський режим на це здатний: адміністративна, пенсійна, податкова реформи 2002-2003 років були дуже серйозними, хоча в результаті їх і кинули, – згадує Тетяна Станова. – Але чи є така воля у Путіна? Призначити головою уряду реформатора, створити, як пропонував Герман Греф, центр проведення реформ? І головне – взяти на себе політичний ризик і відповідальність, якщо реформи матимуть негативні соціальні наслідки, з’являться електоральні зрушення, внутрішньо елітні протиріччя і т.д. Чи готовий Путін до змін? Якщо аналізувати всі його програмні виступи останніх трьох років, то відповідь абсолютно очевидна: ні, він до цього не готовий. Путін захищав систему ручного управління, він завжди підтримував стабільність, називав уряд ефективним і не погоджувався з тими, хто говорив про відсутність стратегії». (Звідси і розчарованість еліт, які, мабуть, гостріше за президента відчувають кризові ефекти і нагальну потребу в стратегії; «Таке відчуття, що ми [з Путіним] живемо в різних країнах», – гірко нарікають елітарії).

«Він готовий померти разом з Росією»

Але головна причина роздратування еліти Путіним – не вседозволеність, яка є Кадирова, і не «біг на місці», а сварка, «розлучення» президента із Заходом, з яким у нашої паразитуючої, компрадорської «номенклатури» пов’язано все – капітали, сім’ї, «гнізда», види на майбутнє. Самому Путіну, допускає Андрій Піонтковський, цілком зручно в стані війни: «Для нього виникає... дуже складний і безнадійний, але, принаймні, якийсь «романтичний», героїчний порядок денний: російський вождь кидає виклик англосаксонському світу. Це більш комфортна для нього реальність, ніж роль підсудного, якому редакції «The Financial Times» і «The Wall Street Journal» шлють образливі листи з питаннями: «У яких корупційних схемах Ви брали участь?». На погляд Станіслава Бєлковського, Путін не просто шукає порятунку у війні, але й по-печорінськи мріє про неї, про героїчний, в дусі Вагнера, відхід: «Мені здається, ідея смерті для нього є зараз превалюючою, тому можливо все, і до гіршого ми ще не дожили... Путін дивиться широко розплющеними очима в обличчя смерті, але смерті саме у високому, метафізичному сенсі цього слова. І він готовий померти разом з Росією, оскільки, як ми знаємо, відповідно до деяких сучасних доктрин, Росія і Путін суть одна».

Але еліта разом з Путіним гинути не збирається, у неї набагато позитивніші плани. У той же час, на думку Андрія Піонтковського, «Захід прийшов до висновку, що з [Путіним] вони справ не матимуть, і по суті приступив до операції regime change – зміни режиму». «У Заходу достатньо економічних і політичних засобів, щоб завдати Путіну принизливої поразки. Вони обов’язково її нанесуть, бо якщо вони дозволять Путіну восторжествувати в Молдові, Україні, або ще десь, то на наступний день його «зелені чоловічки» з’являться в Прибалтиці, на території країни-члена НАТО. Там вже не вдасться ухилитися від війни з Росією. Якщо західні політики зрадять Естонію – члена НАТО, не виконають свої зобов’язання за п. 5 Статуту НАТО, то це буде ганебний кінець НАТО, кінець Заходу як суб’єкта світової політики, вихід зі світової арени США як гаранта безпеки Заходу. А якщо вони прийдуть на допомогу Естонії, – це війна з ядерною державою, на чолі якої людина, що знаходиться в иншій реальності і розмахує ядерною зброєю. Це немислимий вибір», – дивиться на ситуацію очима Заходу Піонтковський.

Станіслав Бєлковський, наприклад, згоден з тим, що сутичка із Заходом закінчиться для Путіна неминучим стратегічним програшем: «Бо ще не було випадків, щоб таку гру на рівні світової війни виграла країна, у якої зовсім немає стратегічних союзників... [Крім того] Путін йде проти історії. Проти закономірного історичного розвитку подій. Адже ми зараз живемо в XXI столітті, де панує не військова сила і не збройне захоплення територій, а панують ідеї, моделі і технології. І в цьому сенсі Захід переможе».

І раз так, Путіна, виходить, пора «списувати з корабля історії» і замінювати на більш зговірливого, прозахідноорієнтованого, та просто «чистого» в очах США, Великобританії та Німеччини президента. У свою чергу публіцист Олександр Морозов припускає, що таким, крім Сергія Іванова, може бути «призначений» Сергій Собянін.

«Ми спостерігаємо варіант, де Путін виконує представницькі функції»

Морозов переконаний, що «таке рішення може ухвалити тільки сам Путін у колі найближчих і давніх співробітників. Воно означатиме дострокові вибори, в яких має брати участь спадкоємець, що отримав публічну підтримку Путіна». А колега Морозова по публіцистичному поприщу Володимир Голишев в інтерв’ю «Радіо Свободи» вбачає прикмети того, що план по заміні Путіна, причому розтягнутий у часі, вже починає виконуватися: «Варіант, де Путін продовжує виконувати певні представницькі функції і робить ті речі, які потрібні тим, хто залишиться після нього, – такий формат, мабуть, найбільш оптимальний. Напевне, зараз ми його і спостерігаємо. Найяскравіша в цьому відношенні річ – це, звичайно, фільм про Крим... Тому що в принципі цей фільм – це свідчення для майбутньої Гааги, в якому президент Російської Федерації Владімір Путін, по-перше, бере на себе всю відповідальність за всі рішення, стосовно Криму, по-друге, демонізує себе до такої степені, до якої його не демонізував жоден критик. Він розповідає про те, що готовий був розв’язати ядерну катастрофу на сході Европи, тобто говорить речі, які йому самому дуже сильно шкодять. Навряд чи він робить це з власної волі... Мова, мабуть, йшла про величезний масив наговореного матеріалу, але змонтували його так, що він все взяв на себе».

Коли ж ми побачимо розв’язку і фінал? Інформресурс «Тлумач», посилаючись на тепер уже покійного генерал-майора ФСБ Георгія Рогозіна (при Єльцині-Коржакову був першим замом начальника Служби безпеки президента, за пристрасть до астрології і пророцтва Рогозіна за позаочі називали «Нострадамус в погонах»), повідомляє, що «Владімір Путін перебуватиме при владі 12 років, тобто з урахуванням третього його терміну президентство Путіна має закінчитися в 2016 році». Инше джерело «Тлумача», соціолог Леонід Сєдов, спираючись на теорію про 17-річні поколінні цикли в політиці, каже, що «Путін, добровільно чи якось инакше, зійде з політичної арени приблизно в 2015 році». Депутат Держдуми Євген Федоров переконаний, що змова визріє до серпня: початок її лежить в Петербурзькому економічному форумі, у пропозиції Олексія Кудріна про дострокові президентські вибори, але потрібно ще пару місяців для закріплення остаточних змовницьких домовленостей. Гліб Павловський щедріший: він залишає «про запас» путінській системі 2-3 роки, а то і 5-6 років.

У будь-якому разі, нічого екстраординарного в перспективах «Росії без Путіна» немає. Усе колись вже було, як і годиться історику, заспокоює Валерій Скурлатов на сайті «Вільна преса»: «Наприклад, так було при революції Мейдзі (у Японії. – прим. ред.) в 1868 році. Там зібралися кілька молодих самураїв, і вони елементарно змогли повалити феодального сьогуна. Потім у своїх реформах вони орієнтувалися на досвід США. Так було під час революції Сунь Ятсена в Китаї. До революції там теж був свій «тандем». Був імператор Гуансюй і реформатор Кан Ювей, який намагався проводити модернізацію з опорою на досвід революції Мейдзі. Почалися «Сто днів реформ», але потім все швидко згорнула імператриця Ци Сі. Потім була своя «Манежка»: повстання іхетуаней в 1900 році проти іноземного втручання. Але в 1905 році Сунь Ятсен зібрав у Токіо кілька студентів і заснував китайську націю. Всього через шість років, в 1911 році, повалили монархію». Прихильникам «китайського шляху», настільки популярного у нас сьогодні, ймовірно, варто уважно вивчати досвід мудрого східного сусіда.