www.ji-magazine.lviv.ua

Юрій Романенко

У жовтні 2015 року Україна дуже схожа на Україну жовтня 1918 року. Через сто років ми знову маємо відповісти на елементарні питання державного устрою нашої країни.

12 жовтня глава парламентської фракції Опозиційного блоку Юрій Бойко зробив заяву, яка заслуговує того, щоб на неї звернути посилену увагу.

Зокрема, в ефірі телеканалу «Україна» він сказав, що «цей парламент приречений на розпуск, а ця коаліція скоро розвалиться». На його думку, це повинно привести до дострокових виборів у Верховну Раду вже навесні 2016 року.

Також він додав, що незабаром, окрім парламентських виборів, відбудуться і вибори на непідконтрольних українській владі територіях, в так званих ЛНР і ДНР.

«Ці вибори мають відбутися за українським законодавством. Дата проведення таких виборів залежить від позиції парламенту цього скликання і від того, коли буде прийнятий відповідний закон. Чим швидше ми проведемо вибори на непідконтрольних сьогодні територіях, тим швидше ми отримаємо там владу, яка буде розмовляти з Києвом, і тим швидше ми повернемо ці території. Це все було обумовлено в «нормандському форматі» за участю президента України і дуже важливо, щоб у парламенті політичні сили підтримали цей мирний процес. Такий сценарій – шанс уникнути «замороженого» конфлікту на цих територіях, що сьогодні є основною небезпекою після завершення активних бойових дій. Тому проведення там виборів – це правильний шлях», – резюмував Юрій Бойко.

По-суті, заява Бойка вказує на бажаний сценарій для реваншистів з колишньої Партії регіонів. Цей сценарій має дуже реальну основу, оскільки співпадає з мотиваціями инших олігархічних груп. Які це групи, в чому їхні мотивації і чим це загрожує Другій Українській Республіці – предмет цієї статті.

Олігархічні консенсуси у долі Другої Української Республіки

Тут я коротко опишу основні етапи впливу олігархів на українську державу. Розгорнуто все було описано ще в лютому 2013 року в моєму великому інтерв’ю «Друга Українська Республіка: від світанку до заходу».

Циніки перемагають романтиків на цих виборах

Віктор Небоженко

Починаючи з парламентських виборів 1998 року, олігархи відігравали ключову роль у політичній системі України. До цього моменту вони оформилися і оперилися настільки, що почали формувати власний політичний інструментарій.

Президентські вибори 1999 року пройшли під прапором консолідації олігархів навколо постаті Леоніда Кучми. Відразу після виборів ситуативний альянс розпався. Проявом цього був касетний скандал, який став прологом до парламентської кампанії 2002 року, де фінансова олігархія підтримала Віктора Ющенка, а промислова олігархія південного сходу консолідувалася навколо партійних проектів влади режиму Кучми.

Президентські вибори 2004 року ознаменували новий олігархічний консенсус, який вирішив для себе головну задачу – ослаблення інституту президента, що дозволило ФПГ встановити повний контроль над державою і забезпечило кілька років невтримного зростання активів і впливу.

Президентські вибори 2010 року знову розділили олігархів на дві ворогуючі групи. Перемога Януковича призвела до того, що олігархи середньої руки були серйозно ослаблені і пройшла консолідація влади і власності в руках 5-6 ключових груп впливу.

Однак, і між ними в 2010-2013 рр. позначився конфлікт інтересів, що наклався на гру зовнішніх гравців, які робили ставки на ті чи инші ФПГ. На тлі економічної кризи і грабежу середнього класу сформувалося живильне середовище для соціального вибуху, формальним приводом якого став зрив евроінтеграції.

Другий Майдан почався під чуйним керівництвом і патронажем олігархів, які його забезпечували стратегічним, медійним, організаційним та фінансовим супроводом. Де-факто Віктора Януковича звалили внаслідок олігархічного альянсу Фірташа-Льовочкіна-Коломойського, який майстерно зіграв на внутрішніх і зовнішніх протиріччях в Україні і навколо неї, а енергію повсталих мас використали як таран режиму Януковича.

Однак, в ході першого етапу повільної української революції (листопад 2013 – лютий 2014 року) відбулася девальвація політичних фігур в опозиційному таборі. Яценюк (на якого ставили американці плюс Ахметов) і Кличко (політична фігура Фірташа-Льовочкіна), яких розглядали як інструменти для перехоплення влади у Януковича. На Майдані вони показали себе слабкими політичними гравцями, а Тягнибоком гралися олігархи (і, ймовірно, росіяни, які стояли за ними) як радикальним пішаком, що дестабілізував політичне поле режиму Януковича.

Тому виникли умови для входження в президентську гру Порошенка. У той момент потрібна була фігура, яка могла б зберегти керованість країною, фігура неконфліктна не тільки з позиції підтримки зовнішніми гравцями, але і всередині країни, як для різних соціальних груп, так і для самих олігархів. Для останніх загроза колапсу держави на тлі вторгнення Росії практично не залишала простору для маневру. Основний конкурент Порошенка – Юлія Тимошенко виглядала більш небезпечною і непередбачуваною після «кричущих прем’єрських» 2005 і 2007-2009 рр. Тому виник короткостроковий олігархічний консенсус, який відбився в перемозі Порошенка вже в першому турі президентських виборів. Розчарована поразкою Тимошенко мусила стримати свої амбіції і навіть увійшла до правлячої коаліції, отримавши кілька сильних позицій.

Чому Україна так люто бореться за статус найкорумпованішої країни Європи

Тарас Возняк

Однак, будь-який олігархічний консенсус вибудуваний навколо інтересів розвалюється як тільки розходяться ці інтереси. В умовах жорсткої кризи, коли економічна база постійно зменшується, новий конфлікт інтересів між ФПГ був питанням часу. Причому недалекого.

Вже восени 2014 року почав проявлятися конфлікт між Порошенком і Коломойським, який до березня 2015 року набув рис силового протистояння. Тільки втручання США фактично запобігло силовому вирішенню суперечки за контроль над «Укрнафтою». Вашингтон змусив Коломойського стримати амбіції, але це аж ніяк не вирішило питання щодо конфлікту інтересів. Адже олігархи грають в гру з нульовою сумою, де завжди є переможці і переможені. Причому, в нинішніх умовах поразка може бути безповоротною через предколапсний стан економіки і держави. Ці умови визначають ставки в боротьбі за владу, які піднялися до небес.

Диспозиція олігархів напередодні фінальної кризи Другої Української Республіки

Протягом другої половини весни-літа, першої половини осені сформувалося кілька тенденцій, які дозволяють говорити про те, що вже проти Порошенка формується новий ситуативний олігархічний альянс, який гратиме на загострення ситуації після місцевих виборів з метою забезпечити перевибори у Верховну Раду. Місцеві вибори використають як привід, який позначить зміну балансу сил, що не відбитий в нинішньому складі Верховної Ради. Заява Юрія Бойко – це підготовка громадської думки до дискурсу перевиборів у Раду, «як останнього інструменту порятунку України». Хто грає під перевибори і чому?

Ігор Коломойський: Після лобового конфлікту з Порошенком навесні 2015 року, стишеного американцями, Ігор Валерійович усвідомив, що Захід не сприйме ніяких дій поза правовим полем. Які б «святі патріотичні мотиви» за ними не стояли. Тому приватівці перенесли свою активну діяльність на зміцнення своїх політичних інструментів.

По-перше, запустили політичний проект УКРОП на чолі з Геннадієм Корбаном, якого перетворили на політичну фігуру першого плану. Перевибори в мажоритарному окрузі в Чернігові стали краш-тестом для Корбана, який з тріском їх провалив. Ключовою помилкою була екстраполяція бізнес-логіки на політику. Наслідком стали дуже незграбні кроки, починаючи від гречкосійства, яке лояльна до УКРОПу патріотична аудиторія сприйняла в штики і закінчуючи невдалими публічними заявами. Однак поразка у Чернігові не зупинила проект УКРОП. На місцевих виборах 25 жовтня Корбан балотується в мери Києва, инший розкручений укропівець – Борис Філатов є одним з фаворитів виборів у Дніпропетровську. Використовуючи відтік кадрів зі «Свободи» (до підйому якої Коломойський доклав руку свого часу) укропівці активно просувають своїх кандидатів на заході і в центрі країни. Тут вони чітко націлені на патріотичний постамайданний електорат для роботи з яким використовують відповідну риторику.

По-друге, на сході та півдні України Коломойський розгорнув иншу гру. Тут приватівці використовують инший інструмент – партію колишніх регіоналів «Відродження», спираючись на «міцних господарників» на чолі з Віталієм Хомутинником. Діамантом у цій короні «адміністративних талантів» є мер Харкова Геннадій Кернес, який оперативно телепортувався з лав Опозиційного блоку в партію «Відродження». Кернес має високі шанси на перемогу в Харкові вже в першому турі. Статистика показує, що у нього 48,7% голосів, тобто він практично безальтернативний. Інтрига в Харкові полягає в тому чи пройдуть вибори в один тур, а чи в два. Тоді в другому турі Кернес протистоятиме більш слабким кандидатам на кшталт Юрія Сапронова чи Ігоря Балути.

При цьому в Харкові відбулося «електоральне диво». Виборець Кернеса без особливих проблем поміняв свої симпатії від Опозиційного блоку у бік «Відродження». Та ж статистика показала, що на виборах у Харкові цю партію підтримає 39% виборців. Доходить до смішного. Цікаво, що на одній із зустрічей з кандидатом від «Відродження» в харківській міськраді одна виборниця сказала, що, мовляв, «чого ви соромитеся сказати, що раніше були в Опоблоці, ми адже за вас все одно проголосуємо». На що він відповів: «Ну, так, ми ж партії-сестри».

Однак, між сестрами пробігла чорна кішка, враховуючи, що Опозиційний блок не пускають на вибори в Харкові, то виходить шах і мат від Коломойського Ахметову, який розглядає цей регіон як базовий для своєї партії. Мої харківські джерела кажуть, що впливова фігура Опоблоку, колишній губернатор Харківської області – Михайло Добкін мав кілька жорстких розмов з Кернесом стосовно «кидалова» колишніх однопартійців. Але Геннадій Адольфович був невблаганний і йти з табору Коломойського відмовився. Це не означає, що так буде вічно. Кернес завжди показував, що він намагається опинитися в таборі переможців, тому не можна виключати, що він перекинеться в той же проросійський табір, як тільки визріють відповідні умови. А, враховуючи, ситуацію в країні, вони будуть «визрівати» в гіршу сторону. Тому, Харків реально сьогодні стоїть на хиткому ґрунті і Україна може його втратити відносно легко, при найменшому ослабленні центру.

Важливо також відзначити, що маневри Коломойського з «Відродженням» відштовхнули від УКРОПу частину свідомого промайданного електорату, який бачив у Кернесі одіозну фігуру, що була одним з опорних стовпів режиму Януковича на сході України. Однак, Коломойський, очевидно, дивиться на цей сюжет прагматично. Він розуміє, що легальний контроль над регіонами в умовах децентралізації влади дасть багато козирів при спілкуванні з центром і конкретно з Порошенком. Тому, прагне отримати цей контроль за будь-яку ціну, розуміючи, що якщо він не наростить свою силу після місцевих виборів, то це відіб’ється на його позиціях на центральному рівні.

По-третє, Коломойський тісно працює над силовою компонентою своєї політичної інфраструктури. В умовах хаосу наявність парамілітарного крила може бути єдиним аргументом в ключовий момент. Ігор Валерійович це прекрасно усвідомлює, тому зіграв одну з ключових ролей у підтримці та популяризації того ж «Правого сектора». Для ПС Дніпропетровськ став однією з головних опорних баз. Достатньо сказати, що після відомого інциденту в Мукачеві в липні цього року, бійці ПС, які «проштрафилися», відсиджувалися в Дніпропетровську. Однак було б неправильно говорити про те, що Коломойський повністю контролює ПС. Скоріше – це союзницькі стосунки, тому що сам Ярош не контролює повністю ПС, оскільки його політичні структури по-суті роздали по франшизі тим чи иншим регіональним елітам. Логічним результатом такого підходу стало Мукачево, яке відіграло вагому роль у дискредитації ПС.

Але, не думаю, що варто переоцінювати силову компоненту Коломойського. Конфлікт з Порошенком навесні чітко йому показав, що силовий варіант не підтримає Захід, а без його підтримки неможливо буде легітимізувати владу, а також отримати доступ до фінансової підтримки, без якої Україна сьогодні розвалиться дуже швидко. Тому ІВК взяв курс на політизацію своєї гри.

По-четверте, Коломойський доклав великих зусиль для того, щоб розгойдати нестійкий човен парламентської більшості. Заради цього він зблизився з Олегом Ляшком і його Радикальною партією. Як кажуть, далеко не за каву з печивом. Легко помітити, що протягом весни-літа риторика Ляшка різко змінилася у ставленні до влади і часто звучала в унісон з основними месиджами УКРОПу. Формально перебуваючи в коаліції, Ляшко, використовуючи медійку Коломойського, перетворився на її бич. Достатньо згадати скандал з відставкою влітку міністра екології Ігоря Шевченка, де Ляшко зіграв одну з ключових ролей. Цікаво, що Шевченка призначили за квотою «Батьківщини», але при цьому в ЗМІ це призначення пов’язували з прізвищем газового олігарха Олександра Оніщенка. При цьому сама Тимошенко в цей час жорстоко таврувала газову олігархію :)

Так, тут ще варто згадати про особливі відносини Ляшка з Сергієм Льовочкіним, який за часів президентства Януковича придумав проект Радикальної партії, а курував його відомий російський політтехнолог Ігор Шувалов. Зв’язок Ляшка з Льовочкіним варто тримати в голові, щоб вловити логіку політичних маневрів, які ми опишемо трохи далі.

Тепер же розглянемо зближення Коломойського з Тимошенко.

Юлія Тимошенко: Стосунки Тимошенко з Коломойським мають давню історію, враховуючи, що вони є вихідцями з Дніпропетровська. І на зорі своєї діяльності були в орбіті всесильного Павла Лазаренка.

Між ними було все. Наприклад, в 2005 році Коломойський спочатку підтримав Тимошенко під час її призначення на посаду прем’єра після перемоги Ющенка. Пізніше були конфліктні ситуації, як навесні 2008 року, коли уряд Тимошенко звинуватив Коломойського в бензиновій кризі.

Втім, було і взаєморозуміння, коли вона на прем’єрському посту блокувала повернення контролю держави над «Укрнафтою», де люди Коломойського займаючи топові позиції, забезпечували структурам «Привату» монопольне становище на ринку нафтопродуктів. Більше того, в 2009 році Тимошенко дозволила Коломойському остаточно створити свою нафтову монополію, отримавши контроль над «Укртранснафтою». «Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко в цей момент балотувалася на пост президента України і потребувала підтримки. Коломойський пообіцяв надати їй всі свої медіаресурси, включаючи загальнонаціональний телеканал «1+1». За це Тимошенко дозволила йому змінити менеджмент стовідсотково державної «Укртранснафти», – про це якраз недавно писала «Медуза».

Однак, тоді ж у 2009 році, Коломойський був розлючений провалом приватизації Одеського припортового заводу, коли його компанія «Нортіма» виграла конкурс, запропонувавши найвищу ціну. Але уряд скасував угоду, пославшись на змову серед учасників аукціону. Найімовірніше, Тимошенко це зробила під тиском росіян, які давно хотіли отримати контроль над цим активом і чия підтримка була потрібна Юлії Володимирівні в контексті президентських виборів 2010 року.

Під час президентських виборів 2014 року Коломойський не підтримував Тимошенко, що зумовило її ізоляцію і поразку.

Сьогодні ж можна впевнено говорити про те, що вони відновили співпрацю і спільні інтереси підштовхують їх до зближення позицій.

Тепер Тимошенко знову не приховує амбіцій повернутися в прем’єрське крісло і творчо переосмислила причини своєї поразки в 2014 році. Для цього вона обрала єдину ключову тему – тарифи. Юлія Володимирівна осідлала найболючіше питання для уряду Яценюка і наполегливо місяць за місяцем повторює тезу «про грабіжницькі тарифи, які розоряють народ». Ця тактика спрацювала і її рейтинг почав рости, тоді як підтримка Яценюка через об’єктивні та суб’єктивні причини впала майже до нуля. Однак, цього недостатньо, щоб повернутися в уряд. Для цього потрібно заручитися підтримкою инших впливових гравців. І не тільки Коломойського.

Можливо, що Тимошенко, як і Ляшко, брала участь у серпневій зустрічі олігархів в Італії, про яку влітку писали українські ЗМІ. Одним з ключових фігурантів цієї зустрічі був Сергій Льовочкін, нині впливовий депутат Опозиційного блоку. За інформацією від декількох депутатів Верховної Ради, Льовочкін сьогодні розглядає Тимошенко як таран режиму Порошенка. При цьому сам Льовочкін теж не проти стати прем’єром. В Опоблоці кажуть, що сьогодні відносини Льовочкіна з Тимошенко і гравцями з инших політичних сил навіть кращі, ніж з колегами по фракції. Сергій Володимирович думає, що зможе утримати Тимошенко під контролем, регулюючи її доступ до підконтрольних медіа, передусім, до телеканалу «Інтер». Це логічно, враховуючи, що рейтинг Тимошенко безпосередньо залежить від її появи на ТБ, здуваючись і надуваючись як повітряна кулька. Однак, з боку Льовочкіна було б наївно думати, що Юлію Володимирівну можна контролювати. Особливо, якщо вона має підтримку Коломойського і отримає доступ і до його медіаресурсів. І, особливо, якщо отримає реальну владу. Втім, навряд чи Коломойський або будь-який инший гравець його рівня, хотів би віддати в руки Юлії Володимирівні виконавчу вертикаль в цей непростий час.

Взаємодію ситуативної зв’язки Коломойський-Льовочкін-Тимошенко можна було побачити 31 серпня і далі, коли розглядали зміни до Конституції в рамках Мінських угод. У цей момент можна було прослідкувати формування розвилки, яка спрямована на послаблення позицій Порошенка. У чому її суть?

З одного боку, ми побачили праведний патріотичний гнів Ляшко-Тимошенко- «Самопомочі». Ляшко вийшов з коаліції, Тимошенко і Самопоміч пригрозили вийти, але поки що залишилися у формально існуючій більшості. Якщо Ляшко і Тимошенко грають у чистий популізм, орієнтуючись на патерналістський люмпенізований електорат, то «Самопоміч» грає у патріотичному сегменті міського середнього класу. У майданному сегменті патріотичного електорату грає на місцевих виборах і УКРОП. Таким чином, ці чотири політичні сили грають на тому електоральному полі, яке в травні 2014 р. забезпечило перемогу Порошенка, а в жовтні дало левову частку голосів БПП і «Народному фронту». Зараз їх завдання полягає в тому, щоб набрати максимум голосів і конвертувати це в зміну балансу сил у Верховній Раді.

З иншого боку, до цього ж прагнутимуть екс-регіонали, які розповзлися по різних політичних проектах. Насамперед, мова йде про Опоблок, що 31 серпня проголосував за зміни до Конституції. Багато аналітиків в цей момент почали говорити про те, що формується нова коаліція – «ширка». Насправді, це не так. Наразі не так, оскільки наступні голосування показали, що нестійка коаліція на базі існуючої більшості ще є. Підтримка Опоблоком змін до Конституції цілком логічна, оскільки, якщо ЛНР і ДНР повернуться в політичну систему України, то його електоральна база різко розшириться. З втратою частини Донбасу і після анексії Криму Опоблок втратив базові електоральні території, де було близько 4,5 млн виборців, більшість з яких віддавали голоси Партії регіонів. Тому логічно, що вони всіляко виступають за швидку інтеграцію окупованих територій в Україну. Це автоматично розширить їхню електоральну базу і вплив у Верховній Раді.

При цьому Сергій Льовочкін з Рінатом Ахметовим грають у єзуїтську гру з Порошенком. Педалюючи розвал коаліції через Ляшка та инші «радикальні елементи», Льовочкін прагне збільшити залежність Порошенка від підтримки Опозиційного блоку і екс-регіоналів у Раді. Це буде далі відштовхувати патріотичний електорат від БПП. У свою чергу, зближення Порошенка з групою Ахметова обумовлено його побоюваннями щодо більш непередбачуваного Коломойського. Однак, говорити про те, що хтось комусь довіряє неможливо в принципі. Тому ми бачимо химерні альянси, коли в Дніпропетровську Порошенко грає на ослаблення команди Коломойського не пручаючись зростанню Вілкули, а в Харкові влада блокує Опоблок, дозволяючи Кернесу перетягнути електорат Опоблоку під «Відродження» і трохи під «Наш край», яке йде під парасолькою АП.

Найцікавіше почнеться, коли знімуть імунітет з уряду Яценюка в грудні цього року. До того моменту почнеться гра за переформатування уряду. Якщо Порошенко втягне Опоблок в коаліцію, тим самим, він збільшить залежність від нього. А це дозволить Льовочкіну і Ахметову збільшувати ставки і вимагати більшого допуску в структури виконавчої влади, погрожуючи вийти з коаліції у разі відмови Порошенка. Однак, навіть якщо Порошенко не піде на альянс з ними, то те ж саме робитимуть нинішні партнери по коаліції. Це поставить під питання хід подальших реформ, насамперед, прийняття у другому читанні змін до Конституції щодо децентралізації, де потрібно 300 голосів. При цьому децентралізація може піти на користь олігархам, оскільки зміцнення контролю над тими чи иншими регіонами після місцевих виборів дасть доступ до місцевих бюджетів, де після реформи буде залишатися більше коштів. Фактично, це може спровокувати розділення країни на феодальні вотчини.

Втім, як влучно сказав мені політолог Віктор Небоженко, Київ йде на децентралізацію не тому, що хоче ділитися владою, а тому що у центру більше не залишилося ресурсів, які можна перерозподіляти.

У цьому контексті, ключовими будуть результати виборів у Києві, Одесі, Харкові та Дніпропетровську, тому що вони покажуть, яке співвідношення сил буде між Порошенком, Коломойським і Ахметовим, тоді як инші гравці маневруватимуть між ними:

1. Результати виборів у Києві покажуть хто контролюватиме столицю;

2. Результат виборів у Харкові буде визначальним для долі сходу. Там важливі будуть не тільки підсумки виборів мера, але і співвідношення сил у міськраді та облраді;

3. Результат в Одесі покаже долю пілотного проекту побудови нової моделі в окремому регіоні під чуйним наглядом західних кураторів;

4. Нарешті, результат виборів в Дніпропетровську може визначити долю країни загалом. Тому що перемога Олександра Вілкула поставить Коломойського перед вибором: визнати чи не визнати результати виборів, а виходячи з цього запускати чи не запускати дестабілізацію ситуації. У свою чергу, Порошенко також буде змушений пройти Рубікон, бо він не зможе ігнорувати конфлікт у Дніпропетровську, оскільки пасивна позиція Києва може каталізувати схожі конфлікти в инших регіонах, де місцева еліта оскаржуватиме підсумки виборів.

Таким чином, місцеві вибори запустять фінальну кризу Другої Української Республіки, оскільки позначать зміну балансу сил як на регіональному, так і на центральному рівні, а тому каталізують боротьбу за владу в Києві.

Базовий сценарій подальшого розвитку подій мені здається таким.

Мотивації більшості гравців будуть підштовхувати їх у бік перевиборів у Раду. Тимошенко, Ахметов, Льовочкін і Фірташ (який також нікуди не дівся) будуть зацікавлені у перевиборах для зміцнення свого впливу.

Петру Порошенку перевибори невигідні, тому що сьогодні він увійшов у фазу зниження рейтингу, яка не настільки провальна, як у Арсенія Яценюка, але, очевидно, буде посилюватися у міру поглиблення проблем з економікою. Президенту були б вигідні вибори в тому випадку, якщо б у нього з’явилися нові політичні інструменти з хорошими рейтингами. Таким інструментом на даному етапі може бути тільки політична сила, організована під Міхаїла Саакашвілі. Однак її успіх, по-перше, залежить від результату виборів в Одесі; по-друге, від здатності швидко створити загальнонаціональну партію під нього. І в першому, і в другому випадку, мені здається, будуть проблеми, оскільки Саакашвілі втратив надто багато часу. Крім того, громадська любов починає холонути до варягів, оскільки вони з тих чи инших причин не демонструють швидких реальних успіхів. Більше того, такі «космонавти» як Абрамовічус, показали свою повну неспроможність як менеджери. Тому базова мотивація Порошенка буде консервативною. До речі, в цьому його підтримають американці, оскільки у них сьогодні немає альтернативної заміни Порошенку.

Нарешті, Коломойський, який сьогодні орієнтовно має від 30 до 50 списів у ВРУ орієнтуватиметься на підсумки місцевих виборів. Якщо УКРОП отримає хороші результати, то у нього будуть мотивації йти на перевибори ВРУ, попутно вставляючи своїх людей в лояльні проекти на кшталт «Самопомочі» (як це ми бачимо на прикладі Дніпропетровська) або «Відродження». Якщо ж результати будуть поганими, то йому буде вигідніше чекати. Однак, якщо конфлікт між Порошенком і Коломойським загостриться, останнього обставини можуть змусити грати в керований хаос, для того, щоб ефективніше захищатися.

Загалом, в грудні навколо уряду Яценюка почнеться метушня за перерозподіл сфер впливу. Призначення будь-якого нового прем’єра неминуче поставить питання про голоси, які можна буде під нього зібрати, що спровокує додаткові конфлікти. У цій ситуації все виглядає так, що найбільш реалістичним здається сценарій перевиборів у Верховну Раду навесні 2016 року, тому що більшість гравців зрозуміє, що простіше спробувати посилити свої позиції через перевибори, ніж безкінечно перекуповувати один в одного депутатів. Порошенку буде важко відійти від цього варіанту, тому що в умовах фактично нульового рейтингу Яценюка йому вже буде просто ніким закриватися. А якщо він затягуватиме з перевиборами, то опиниться під перехресними ударами практично всіх ключових гравців. Падіння внутрішньої легітимності спричинить падіння зовнішньої. Захід може різко знизити підтримку, розуміючи, що допомога буде йти в нікуди.

У цьому плані, Петро Олексійович все більше нагадуватиме гетьмана Павла Скоропадського в листопаді 1918 року, який опинився без масової підтримки, тому що так і не провів глибоких реформ, яких очікували маси, а еліта і зовнішні гравці не надали допомоги, бо не бачили як задовольнить їхні мотивації такий нестійкий політичний режим. Як наслідок, Скоропадський опинився один на один з популістами на кшталт Петлюри (Тимошенко, Ляшко в нашій ситуації), які зуміли його скинути в грудні 1918 року (до речі, про петлюрівщину, як наше недалеке майбутнє, я попереджував ще в червні 2013 року). Іронія долі полягала в тому, що соціал-популісти не мали за собою нічого, крім гучних гасел, тому їх самих легко вибили з влади більшовики. Немає сумнівів, що якщо сьогодні Україна піде тим же шляхом, то це закінчиться черговим колапсом державності, який всіляко підігріває і буде підігрівати Росія.

По-суті є три сценарії розвитку ситуації:

Перший – війна всіх проти всіх, або, кажучи мовою Петлюри, «ми все про *бали». Ми зараз йдемо по ньому в логіці розвитку нового олігархічного консенсусу проти Порошенка (і тут чимала провина самого Петра Олексійовича, який виявився заручником свого бізнес-успіху, чиї практики він розширив до рівня управління державою). Він закінчиться колапсом держави і ходою в похмуре майбутнє по боснійському, сирійському або іракському сценарію. Це вже залежить від того, наскільки нам «пощастить». Тут передбачено високий рівень насильства.

Другий – силовий переворот, який має два підсценарії.

Невдалий – у тому випадку, якщо одна або кілька ФПГ намагатимуться організувати силовий переворот з опором на своїх силовиків. Оскільки инші групи не в курсі, то це наштовхнеться на запеклий опір инших ФПГ, регіональних еліт при тій чи иншій залученості зовнішніх гравців, що автоматично закінчується переведенням його в сценарій №1. Тут передбачено високий рівень насильства.

Вдалий – силовий переворот в який залучені кілька ФПГ з опорою на одну-дві популярні політичні сили з розгорнутими програмами і заздалегідь узгодженими позиціями із західними партнерами. Тут передбачено відносно низький рівень насильства.

Третій – консенсусний на базі домовленостей нової еліти з адекватною частиною старої на базі розгорнутої моделі майбутнього України з переходом до неї через Конституційну асамблею і перехідним періодом. Тут передбачено низький рівень насильства.

Останній варіант і є по-справжньому раціональним виходом з цього історичного глухого кута.

Дорожня карта на 2016 рік

По-перше, потрібно визнати, що на даному етапі потрібно діяти дуже обережно, щоб не зруйнувати кволу будівлю української державності. Цілком очевидно, що Друга Українська Республіка закінчує своє існування. Питання полягає в тому, як забезпечити перехід до Третьої Республіки. Де Голль в умовах, коли Франція в 1958 році скочувалася в громадянську війну через поразку в Алжирі, пішов на радикальний крок – скинув Алжир і перезаснував державу через перехід від нестійкої парламентської Четвертої республіки до П’ятої.

По-друге, враховуючи рихлість Верховної Ради ми маємо сьогодні одну стійку владну вертикаль – президентську. По-суті, президент сьогодні є єдиною несучою конструкцією держави, якщо цей інститут розвалиться, то розвалиться вся державність України. Тому, потрібно підтримувати президента доти, поки не викристалізується альтернатива у формі: а) нових політичних сил; б) нових еліт, які за ними стоятимуть; в) нового проекту країни, який сформулюють і пред’являть ці еліти. Враховуючи загальну виснаженість ресурсної бази Другої Української Республіки у нас є близько року (навряд чи більше, а може навіть і цього часу нема), щоб розгорнути, впровадити в масову свідомість і взятися до реалізації альтернативи, де буде перехідний період на базі консенсусу нової і частини старої еліти, здатної прийняти нові правила гри в рамках нової моделі.

Уточнення: Тут потрібно пояснити, що під новою елітою я маю на увазі людей, організованих в ті чи инші структури, чиє цілепокладання як базового суб’єкта докладання своїх зусиль розглядає інтереси всього соціуму на територій цієї країни, включаючи тих людей, які сприймають себе як частину цієї спільноти за її межами. Образно кажучи, нова Еліта – це батьки в сім’ї, які мислять інтересами сім’ї, а не інтересами її окремих членів або груп.

Нову еліту стара еліта почне сприймати серйозно, коли її організаційні можливості стануть сумірні найслабкішому з існуючих олігархічних акторів.

Ключовим ресурсом нової еліти на початковому етапі буде бачення майбутнього і довіра з боку різних соціальних груп. Бачення вбране у доступну ідею створюватиме ресурсну базу, формуючу більшу довіру, яка буде конвертовуватися у велику ресурсну базу.

Це означає, що ключовою характеристикою нової еліти крім наявності бачення і менеджерських здібностей буде наявність репутації. Об’єднання репутацій і компетенцій даватиме синергетичний ефект, що забезпечує швидкий вихід у першу лігу.

По-третє, після місцевих виборів, поки старі гравці будуть все більше заплутуватися в павутині власних неадекватних уявлень про ситуацію, час треба буде використовувати для розгортання нової моделі майбутнього плюс пояснення шляху переходу до неї через Конституційні збори. До моменту перевиборів у Верховну Раду альтернативний шлях має бути представлений, безвихідність нового парламенту спрогнозована, а зовнішні гравці оповіщені про альтернативи.

По-четверте, потрібно дочекатися, коли протягом кількох місяців стане очевидною імпотентність нової Ради. Потрібно цей час витратити на переговори з основними старими гравцями з метою втягнення їх в альтернативний сценарій. Імовірність цього різко збільшиться, якщо організована група нової еліти отримає додаткову легітимність на Заході, не кажучи про його підтримку. Потрібно усвідомлювати, що ймовірність насильства в країні буде обернено пропорційна кількості гравців старої еліти, які залишаться за бортом нової моделі. Чим більше їх буде, тим вища ймовірність опору, тим вища ймовірність насильства, тим довші і глибші витрати.

По-п’яте, восени 2016 р. можна буде розпочати реалізацію переходу в Конституанту на базі сформованого консенсусу еліт. В иншому випадку, ми ризикуємо потрапити в варіанти, прописані в першому і другому сценаріях.

У кожному разі, позитивний результат можливий тільки в тому випадку, якщо будуть відповіді на такі питання: хто, як і за рахунок яких ресурсів, з опорою на які соціальні групи і зовнішніх гравців забезпечить легітимний порядок в країні, що гарантує дотримання основних конституційних прав громадян. Відсутність відповіді на будь-яке з цих питань приведе до провалу.