Юрій Романенко

Україна, яку ми втратили після Майдану

Зараз модно побиватися через Україну, яку ми втратили після Майдану-2. Мовляв, була така щаслива країна, де була гармонія, де ніхто не стріляв один в одного. Ці люди нагадують мені білогвардійців, які після Громадянської війни, працюючи посудомийками і офіціантами в Парижах згадували хруст французької булки в царській Росії і говорили: «Ех, була ж країна щаслива».

Однак, ці панове, як і наші пани сьогодні, упускали з уваги, що в щасливих країнах не починають революції просто так. Революції, як казав Фідель Кастро (а він на них знався добре) не можна імпортувати за першим бажанням. Вони завжди є продуктом глибоких протиріч, які визрівали десятиліттями.

Та стара України місцями зникла, місцями зникає, і, напевно, зникне, бо вона за 23 роки не змогла вирішити жодного ключового протиріччя:

· За 23 роки ми не змогли визначити наші кордони;

· Ми не змогли визначитися стосовно того, що ми будуємо;

· Ми не могли визначитися кому належить власність;

· Ми не змогли визначитися чи є земля товаром;

· Ми не змогли визначитися хто і за що відповідає, і в результаті ніхто ні за що не відповідав;

· Ми не могли визначитися з ворогами і, коли прийшов ворог ми зустрічаємо його практично без армії;

· У нас не було цілей і пріоритетів, а були обставини, які визначали куди дрейфує, повільно потопаючи, корабель.

Коротше кажучи, Україна була (і є досі) територією, де не було визначеності. В результаті маємо тотальний параліч, неміч, соціальні конфлікти, стан «вічного переходу з нізвідки в нікуди», безкінечний час первісного накопичення капіталу, «фаза перша, вона ж остання» і т. д. і т. п.

У результаті до кінця 2013 року ми мали «країну-рану, що кровоточить» з якої витікали і випливали ресурси, гроші, люди. Ми мали державу-банкрута, нездатну ні до чого, окрім як розкладатися, а енергію цього розкладання осідлала кліка олігархів. Питанням часу було, коли цю гниючу тушу почнуть білувати сильні світу цього.

Це був світ болота і жаб, що квакають про якусь свою містечкову унікальність (Донбас, Трипілля, ОУН-УПА, СССР, славні козацькі роди, яким немає переводу), виправдовують кидання з однієї крайності в иншу, під керівництвом гротескних арлекінів Шустер-шоу, що абсурд возвели в ранг видатного менеджменту.

Ця «прекрасна Україна» була мильною бульбашкою надій людей, які не могли звести до купи причину і наслідок. Людей, які хапали все, що бачили і думали, що можна буде хапати до кінця своїх днів. Людей, які не розуміли, що їхнє щастя в кредиті в прямому і переносному сенсі, і час, який їм дала доля має свою ціну. І хто не усвідомлює його цінність, той платить, зрештою, найвищу ціну.

Це була велика рабовласницька галера, де всі ненавиділи один одного, але де всі купували один одного. Хто за пачку гречки, а хто за мільярди. На цій галері раби загорілися стокгольмським синдромом до рабовласників і висловлювали свою любов, незважаючи на те, що ті висмоктували з них всі соки.

Панове, війна і зникнення старої України є наслідком саме цього всієї цієї картини. Така країна і така держава могли існувати тільки тоді, коли були сприятливі зовнішні умови. 23 роки Україна бовталася сама по собі, немов гівно в ополонці. І як тільки змінилися зовнішні умови, як тільки почався конфлікт інтересів між великими гравцями світової системи, весь світ розлетівся на друзки.

Цього світу більше немає. Зітхання і охання не допоможуть подолати це «більше немає». Прокльони не допоможуть. Ридання не допоможуть. Скарги на долю і т. д.

Ось зараз часто кажуть: «Доля у нас така – вічно жити як жаби і квакати, немає і не буде у нас порядку».

У моєму розумінні доля – це наслідок наших вчинків. Якщо вони обдумані, то ви отримуєте один результат, а якщо ні, то часто протилежний

Є базова мотивація, яка веде всіх по життю.

Якщо ви її розумієте, то ви будете на коні. І, навпаки.

Якщо у вас немає пріоритетів, то у вас і немає траєкторії. Як наслідок нездатність досягнути стану гармонії, тобто досягнути успіху в своєму розумінні успіху і отримати задоволення.

Це стосується як окремої людини, так і України.

Тому, спи спокійно, дорога стара Україно. Засинай, рідна, вічним сном. Ти відмучилась, але при цьому виконала одну важливу місію. Єдину місію, яку ти могла виконати. Ти дала час, щоб виросло ціле покоління, яке усвідомило, як НЕ ПОТРІБНО ЖИТИ. Як противно жити в болоті, де квакають жаби. Як бридко самим перетворюватися на жаб.

Сьогодні ці люди піднімають голову і починають будувати нову країну. Перші боязкі промінчики нового життя пробиваються крізь крики про «Зраду». Ці промінчики в чорному одязі нової поліції. Це зелені промінчики бійців, які воюють сході. Це промінчики волонтерів, які тягнуть на передову, а не собі в кишеню.

Так, на дворі ще глуха, дуже глуха ніч, в цій темряві повно страшних чудовиськ, але зоря нового життя вже починає тліти над самою лінією горизонту.