www.ji-magazine.lviv.ua

Андрій Самброс,
політолог, незалежний журналіст, Сімферополь

Після втрати контролю над Кримом Україна серйозно поміняла своє законодавство у питаннях, що стосуються автономної республіки. Так українці з кримською пропискою де-факто стали нерезидентами у власній країні, громадянами з обмеженими економічними та виборчими правами. А сам півострів опинився в стані блокади: жорстка межа і відсутність офіційного транспортного сполучення остаточно відрізали його від материка.

Проте до останнього часу Київ продовжував юридично сприймати Крим як автономію виключно в адміністративному сенсі, не даючи причин говорити про можливу федералізацію країни. Однак тепер переглянули і цю позицію: Київ вирішив піти на безпрецедентний в українській історії крок – оголосити Крим не звичною адміністративною одиницею, а національною автономією кримських татар, внісши зміни в процесі підготовки проекту Конституції.

Пропозиції щодо врегулювання Кримської катастрофи 2014 р.

Тарас Возняк

Якщо його приймуть, крім місцевого парламенту і уряду (з повноваженнями звичайної облради та обладміністрації відповідно), на півострові де-юре можуть створити державні органи кримських татар, які Україна визнає єдиною легітимною владою, що представляє автономію в умовах її відчуження.

Підбираючи вислови

На початку липня президент Порошенко презентував перший варіант поправок до Конституції, які стосувалися стратегії децентралізації держави. У них у Криму і Севастополя зберігався колишній статус, а для кримських татар передбачалося створення національно-культурної автономії.

Лідерів кримськотатарського руху такий формат, який не передбачає ніяких серйозних важелів для захисту інтересів громади (максимум «дорадчий голос» при місцевих органах виконавчої влади), природно, не влаштував. Глава Меджлісу Рефат Чубаров тоді публічно заявив, що не згоден з позицією Петра Порошенка – кримських татар цікавить саме національно-територіальна автономія, і ніяк инакше.

Протест спрацював. У середині липня в своєму зверненні до парламенту Порошенко повідомив, що проситиме конституційну комісію передбачити в новому проекті Конституції положення, відповідно до якого Крим, залишаючись невід’ємною частиною України, разом з тим стане «національно-територіальним утворенням, за допомогою якого кримськотатарський народ реалізує своє право на самовизначення».

Настільки вітіювате формулювання, мабуть, знадобилося, щоб, з одного боку, піти назустріч вимогам Меджлісу, а з иншого – убезпечити себе від можливих звинувачень у федералізації і здачі півострова, цього разу кримським татарам. Судячи з усього, зі статусом Криму Україна в новій Конституції хоче вчинити приблизно так само, як з Донбасом, – зберегти видимість адміністративної автономії, а на ділі офіційно включити національні політичні органи кримських татар в структуру влади держави. Благо в цьому випадку домовлятися президентові довелося не з донецькими ополченцями, а з цілком мирним керівництвом Меджлісу, яке зараз у вимушеному вигнанні в Києві.

Золотий сон фашистської Росії

Юрій Фельштинський

Київ погодився створити національну автономію кримських татар, незважаючи на те що частка останніх на півострові становить усього 10-15% населення (менше, ніж росіян і українців). Щоб обійти цю обставину, українська влада взяла на озброєння улюблений аргумент Меджлісу про права корінного народу, підкріплені відповідною декларацією ООН.

Ще 20 березня 2014 року, практично одразу після проведення кримського референдуму, Верховна рада України прийняла постанову, визнаючи кримських татар корінним народом. Потім депутати розробили закон «Про статус кримськотатарського народу», який зараз очікує внесення до парламенту.

Самі кримські татари тоді реагували на новий статус досить стримано: мовляв, вони лобіювали це рішення роками, а українська влада погодилися його прийняти тільки після втрати півострова, коли Київ почав потребувати потужної групи підтримки у втраченому регіоні. Природно, вибір припав на лідерів кримськотатарського руху як єдино можливих союзників в цих обставинах.

Мустафа Джемілєв (екс-глава Меджлісу, який очолював його 22 роки) і Рефат Чубаров також були зацікавлені в альянсі – щоб зберегти Меджліс хоча б у вигнанні. Тому погодилися підтримати українську владу, ставши депутатами від Блоку Петра Порошенка.

Цей союз вигідний обом сторонам: Україна визнає політичні органи кримських татар і фінансує їх діяльність з держбюджету, а вони, у свою чергу, перетворюються на постійне живе нагадування про неврегульований статус Криму.

Стратегія Меджлісу

Рефату Чубарову і Мустафі Джемілєву складно дорікнути в непослідовності. У юридичному сенсі вони зараз домагаються тієї мети, яку зафіксували в Декларації про національний суверенітет кримськотатарського народу ще в 1991 році.

У цьому документі є принципова теза: «Крим є національною територією кримськотатарського народу, на якій тільки він має право на самовизначення». Звичайно, керівництво Меджлісу чудово усвідомлює, що в Росії вони ще довго не зможуть отримати не те що можливості самовизначення, але навіть статусу корінного народу. Тому Меджліс пішов на угоду з лояльнішим партнером, не відхиляючись від власної стратегії.

Зрозуміло, що для самого Криму в його нинішньому становищі передбачувані конституційні зміни де-факто не матимуть жодних наслідків. Але ці нововведення знайдуть відображення як у національному законодавстві, так і в політичній практиці України. А головне, якщо поправки щодо політичних прав кримських татар на їхній історичній території приймуть, то в очах Заходу лідери Меджлісу можуть стати єдиними легітимними представниками всього півострова. Принаймні, сам Рефат Чубаров запевняє, що на липневій зустрічі акредитованих послів G7 досягнули згоди про те, що надалі у всіх переговорах або проектах, що стосуються майбутнього Криму, повинен брати участь Меджліс як окрема сторона, яка представляє один із народів республіки.

Меджліс кримсько-татарського народу, як і Курултай, ніколи не мав статусу громадського об’єднання ні в Україні, ні у Росії. Вони завжди були в якомусь напівлегальному становищі. Максимум, що пропонували владі Меджлісу (у тому числі і в Москві), – реєстрацію як громадської організації.

Правда, в березня 2014 року український парламент визнав його виконавчим органом кримськотатарського народу. Але це ніяк не відбилося на реальних можливостях Меджлісу, зате істотно ускладнило виживання його політичних активістів в Криму.

В українські часи роботі ні Меджлісу, ні Курултаю влада особливо не перешкоджала. Так, національні органи не визнавали, але й не заважали їм потихеньку налагоджувати свою роботу. Кримські татари самостійно організовували виборчий процес, виписували правила і процедури політичної гри і, найголовніше, їх виконували.

Так, в останні роки якісно еволюціонував Курултай: на виборах 2013 року, що проходили за змішаною системою (200 мажоритарників і 50 представників від формально невизнаних партій), бар’єр 4% подолали сім політичних сил при явці 57%. Той склад Курултаю обрав нині діючих членів Меджлісу на чолі з Рефатом Чубаровим. Саме завдяки тим виборам тепер він має право говорити від імені кримськотатарського народу.

Після приєднання півострова до Росії національні органи кримських татар опинилися у важкому становищі. Наприклад, Меджліс торік втратив своє приміщення в ході судового розгляду, а частина його представників (8 з 33) були змушені покинути півострів і влаштуватися в Україні.

На материку вони зайнялися легалізацією своєї структури вже на території Києва. Розрахунок такий: якщо Україна все-таки вирішить визнати національно-територіальну автономію кримських татар, Курултай офіційно стане повноправним елементом системи регіональних рад (у ролі національного парламенту), а Меджліс візьме на себе функції уряду.

Це дасть кримськотатарській громаді безліч номінальних прав, які, щоправда, поки не будуть мати ніякого відношення до дійсності. Наприклад, національно-державні органи кримських татар матимуть квоти на представництво в місцевій виконавчій владі та регіональних радах усіх рівнів у Криму. Оперативне управління цими квотами здійснюватиме Меджліс, який також отримає право накладати вето на рішення регіональних влад, якщо такі будуть шкодити культурі або побуту кримських татар.

Також передбачається, що кримським татарам буде гарантований доступ як до національного, так і до загальнореспубліканського політичному процесу, звичайно, поки лише на папері. Як варіант: корінні жителі півострова зможуть брати участь у виборах і в Курултай, і в місцевий парламент, а решта кримчан – тільки в парламент.

Тут, правда, виникають певні складнощі – доведеться впроваджувати графу «національність» (як мінімум для кримських татар) і створювати чіткі критерії для її визначення. Щоб можна було розібратися, хто має право бути вибираним в Курултай, а хто – ні.

Крім того, вибори в Курултай перейдуть до компетенції ЦВК, а діяльність Меджлісу і Курултаю буде оплачувати український бюджет. Якщо це державні органи, то утримувати їх повинен офіційний Київ за рахунок коштів платників податків.

У комплексі всі ці формальні зміни призведуть до формування реального кримськотатарського уряду у вигнанні, який перебуватиме в Києві і звідти боротиметься за фактичне повернення Криму Україні, претендуючи на статус єдиного законно обраного керівного органу півострова.

Ймовірно, нинішній склад Меджлісу запропонує продовжити власні повноваження доти, поки не з’явиться можливість провести в Криму вибори в Курултай за українськими законами, дотримуючись принципу безперервності влади. А значить, довгі роки основним глашатаєм півострова залишатиметься Рефат Чубаров, який продовжить вести міжнародні переговори щодо кримського питання від імені Меджлісу і всього кримськотатарського народу.

Так як у Києві немає ні Верховної ради Криму (парламенту), ні Ради міністрів Криму (уряду) у вигнанні, то тільки лідери Меджлісу і Курултаю представлятимуть в Україні легітимну і легальну влада Криму, створюючи для Росії додаткові складнощі і на міжнародних переговорах, і на самому півострові.